Держ. лад Польщі та Речі Посполитої

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі**. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами україн­ських земель, і Литву. Провінції поділялись на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

37.Правове становище осн. соц-х груп населення у ВКЛ. У Литві не склалися окремі органи виконавчої влади, як і не існувало поділу влади на окремі гілки. Управлінські функції не були відокремлені від законодавчих і зосереджувалися у князя, панів-радних, сейму. Місцеві органи влади виникають в кінці XIV ст. Вони стали представляти князівську владу на місцях. Обіймають посади старост, воєвод, городничих

Важливе місце в системі місцевого самоврядування належало сільським громадам або “копам”. У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви:

- боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили: а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками за військову службу.б) шляхта — середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні наділи за особисту військову службу.;

в) “путні бояри” або “панцерні слуги”— це проміжна верства між шлях тою і селянством.

До їх числа потрапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств.

- духовенство — поділялося на римо-католицьке і православне. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади; - селянство поділялося на: а) особисто вільних, які в будь-який момент могли пок нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності.

б) напіввільне селянство — “закупи” або “непохоже”, що не мали права вільно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами; в) невільники. До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у власності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував “місячину” (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати свідком у справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національно меншин не могли мати християнина своїм рабом. Отчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш.