Переяславська рада та юридичне оформлення приєднання України до Росії(сер.17ст).

Переяслá вська рá да 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова ра­да. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамо­ту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.
Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протек­цию... российского монарха».
Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміц­нити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина при­сягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полко­вники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не по­всюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам склада­ти присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтав­ський.
Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм зміс­том, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української дер­жави.
Старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.
Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному догово­рі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохан­ня, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зо­бов'язувалася сплачувати данину.
Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього пись­мового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмель­ницького і його печаткою.
17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей до­кумент до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попере­днього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав.
Рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмо­вим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційни­ми актами.
62.Зміни принципів, форм і методів у діяльності військово-адміністративного апарату і управління Україною в другій пол. 17-18ст.
Компетенція заг військ ради: вибори гетьмана; вибори генеральної старшини та позбавлення їх займаних посад; ратифікація міждержавних угод; прийняття постанов, що мали силу закону; вирішення військових справ; судочинство.
63.Зміни у суспільних відносинах України-Гетьманщини в другій пол. 17-18ст.
64.Обмеження і повна ліквідація укр. державності у другій пол. 17-18ст. Етапи ліквідації царатом автономії України.
1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав; 2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію; 3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску; 4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.
«Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар не дозволив цього. Петро II дозволив обрати гетьмана(Данила Апостола). Він звернувся відновити автономію України, йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p. Царський уряд уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги, тобто українські знижувалися.
Почалася кодифікація українського права. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті і не здатні купити собі військове спорядження. У 1750 p., гетьманом став Кирило Розумовський (1750-1764).Він провів судову реформу в Гетьманщині. українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. атерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.
65.Організація судової влади в Україні-Гетьманщині 17-18ст.
Справи розглядалисягенеральним суддею і судовим писарем. У 1727р. до складу суду було введено 3 рос і 3 крс чиновники.Гетьман став президентом суду.Гетьманським універсалом 17 листопада 1760 р. генеральний військовий суд було реформовано(12осіб).Спочатку він діяв, як суд 1 інстанції у важливих справах, потім став вищою апеляційною інстанцією(універсал гетьм. Розумовського 17 лист.1760р). 1786р припинив своє існування. Полкові суди діяли до 1763р. Розглядли кримінальні(вбивства) та цивільні справи. Були судами 2 інстанції. Під час військових походів були 1 інстанцією. Стенні суди. З сер.18ст. до складу входили сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул та хоружний.У 1730р. за наказом Апостола відокремився від міського суду.Їх скасували у 1763р. Сільські суди(для козаків і селян). Судові функції також здійснювали цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди. У сер. 18ст. з`їзд козацької старшини підтримав судову реформу. Вона забезпечувала соц.. екон. Вимоги старшини та шляхти, які хотіли зрівнятися у правах з російським дворянством. Зявилися земські міські і підкоморські суди.міські суди діяли до 1782р. підкоморський суд діяв до 1840р.
66.Суспільний лад Козацько-Гетьманської держави 17-18ст.
У 18 ст. українське суспільство, як і вся Европа, ще залишалося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру. Феодали: у 18ст. створ. нова шляхта. Вона складалася з нащадків старої укр..шляхти, реєстровців та з нових козац.сташин. Вони мали власну організацію – «знатне військове товариство» (створ.Мазепаіз метою зміцнення укр..державності.) Вона складалася з 3 розрядів. Ця організ. Була покликана, щоб охороняти осоУбисті й майнові права нової шляхти. Вищий розряд – бунчукові товарищі. Оточення гетьмана. Їхн посади і власність стають спадковими.Вони підлягали юрисдикції гетьмана і генер.суду. 2 розряд – військові товариші. Належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії. 3 розряд – значкове товариство. До полкового оточення. За підтримки цого товариства було створено старшинські династії: апостоли, галагани, горлянки, гудовичі, ханенки та ін..Апастол порушив питання про зрівняння укр..урядовців з російською шляхтою.У1767 комісія підтвердила рівність. У 1764 та 1783 вийшли укази про включення укр.. до дворянства Росії. Духовенство: за указом від 10 квітня 1794р.митрополитам і іншим чинами духовенства було встановлене утримання на рівня з російськими ієрархами. Селяни-посполиті: у 1710р.було встановленно 2 дні обов’язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4-6днів. Згодом і на гетьманщині було встановленно 4-6денну панщ. Селяни відбували інщі повинності-подвірну, постоєву, шляхову. Вони викон. Роботу пов’язану з будівницт. Фортець, риттям каналів та ін..у 1706 Мазепа наказав затримувати селян покинувши своїх хазяїв.1721р універсал Скоропадського не допускав селянських переходів.Селянин міг переселитися, якщо тільки виповнить всі повинності отримає на це дозвіл власника. 22 квітня 1760р. за універсалом Розумовського селянин міг скористатися правом переходу лише за письмового дозволу феодала, але у феодала залиш. Нерухомість, що належала селянину. 1765-1769- генеральний опис населення.3травня 1783р. Катерина 2 наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генер. описі. Реєстрове козацтво: 1735 р. за указом цар­ського уряду реєстровці були поділені на дві групи; виборних і під-помічників. Заможні козаки, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. Другу —становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. третя група козаків — підсусідки (безземе­льні). У 60-ті роки XVIII ст. збіднілі ко­заки та селяни становили 90% населення країни. На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного гетьмана. Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізь­кий козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям. Міське населення: З до­зволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану. Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Маг­дебурзьким правом, міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, проми­слами, торгівлею, мали право обирати магістрат.У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри по­датків і повинностей.
У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми від феодала-власника міста.
Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю.
67.Джерела права України-Гетьманщини.
важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало сут­тєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російсь­кому законодавству, підтверджувалися санкціонуванням держав­ної влади. Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі. Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об'єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського ста­туту 1588 p., Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьма­на І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України.У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобе­режної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Ма­зепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підпи­сав зі старшиною акт «Пакты и конституции...». Спро­би гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закін­чилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про упра­вління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відпо­відно до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмовою. Важливу роль відігравали нормативні акти військово-адміністративної влади. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструк­цій, листів, декретів, грамот. Серед найважливіших універсалів мо­жна назвати: універсал К Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим харак­тером близькими до універсалів були гетьманські ордери та інстру­кції, наприклад інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апосто­ла (1730 р.), К. Розумовського (1761—1763 pp.), листи і декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського про кількість роз­квартирування та порядок утримання військ (1751 р.). Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свід­чать про високий ступінь розвитку правової системи України.Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української держав­ності сфера застосування права України дуже звузилася, його ви­тісняло законодавство Російської імперії.
68.Конституція Пилипа Орлика.
договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки.
Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.
Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.
69.Кодифікація права на укр..землях у18ст. Причини кодифікації. «Права, за якими судиться малоросійський народ». Складання, джерела, структура.
70.Кодифікація укр..права в 2 пол.18ст. «Суд і розправи в правах малоросійських»(1750); «екстрат малоросійських прав»(1767-1786)
71.Головні риси розвитку цивільного права України-Гетьманщини: право власності, зобов’язальне право, спадкове, сімейне право.
Основну увагу цивільно-правове регулю­вання приділяло праву власності на землю. почався процес перероз­поділу землі. Верхівка поспішала утвердитися в правах власності на землю. Джерелом цього права були: освоєння пустищ, купівля-продаж, спадщина, пожалу­вання, давність володіння, а та­кож захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю. Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» — вотчина, та рангова — на зразок маєтку. У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тривалий час зберігався майорат — система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з ци­вільного обороту. їх не можна було заповідати, дарувати, продава­ти, дробити між нащадками. У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'я­зані з різними формами оренди землі.
У праві України другої половини XVII—XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори ку-півлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. їх укладання засвідчувалося записом в ак­тових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими гра­мотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різ­ні санкціїКрім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Во­ни розрінялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колек­тиву. Збитки обов'язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік уста­новлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак — 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона врахову­валася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини. Обмежувалося спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати за­повітні розпорядження чи приймати заповітне майно.
72.Основні риси розвитку кримінального права: поняття і види злочинів; мета і система покарань.
У XVIII ст. у кримінальному праві Украї­ни принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імпер­ської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилю­ються елементи жорстокості. Під зрадою переваж­но розумілася зрада російському царю-імператору. Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). Най небезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Кваліфікованою вва­жалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів. Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит жен­щину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению |всего войска запорожского простирается». Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж люди­ну за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них учинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння. Вища міра покарання — страта — поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішан­ні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення. валіфіковані види страти: четвертування — відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і по­кладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); під­вішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим. Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліц­тво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кін­цівок. З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання — заслання на каторгу Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стов­па, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2—3 дні.
73.Процесуальне право.
В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвину­вально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу. процес був переважно гласним і відкри­тим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні. все населення України вважа­лося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправо­здатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захис­том від претензій, називалися процесуальними сторонами. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредито­ром», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чо­лобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поши­рення терміни відповідно «позивач» та «відповідач». Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу ниж­чих судів. Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адмініст­ративно-судові органи. Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи за­довольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.
74.Адміністративно-політичний устрій Слобідської України.17-18ст. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним Гетьманщині, хоч існували відмінності. На Слобідськой Україні сформувалося 5козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив

перелік козаків, які мали відбувати військову службу.