Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Сутність, типологія та функції політичного лідерства.






Лідерство - універсальний за своєю природою феномен громадського життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, у бізнесі й у релігії, у неформальних організаціях і масових демонстраціях. Лідерство властиве будь-якій сфері людської діяльності, для існування й прогресу якої потрібне виділення лідерів і послідовників.

Важливість проблеми лідерства багаторазово зростає в політичній сфері. Тут концентруються владні інтереси громадян, механізми протиборства або співробітництва політичних лідерів, їхніх послідовників і супротивників.

Спостерігаючи за поводженням політичної еліти конкретного суспільства, можна помітити, що окремі її представники відрізняються значним пріоритетом у впливі на суспільство порівняно з іншими. Особистість, що здійснює постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію, називається політичним лідером.

Поняття «лідер» походить від англійського, що означає - ведучий, який керує іншими людьми. Зміст даного слова досить точно відображає призначення людини-лідера, її місце й роль у суспільстві, процеси, до яких вона причетна, її функції. Для лідера характерна здатність впливати на інших людей у напрямку організації їхньої спільної діяльності для досягнення певних цілей. Лідери очолюють, ведуть за собою різні людські спільності - від невеликих груп людей до співтовариств державного рівня.

Становлення й функціонування лідерів - це об'єктивне й універсальне явище; об'єктивне - тому що будь-яка спільна діяльність має потребу в організації, у виробленні найбільш раціональних і прийнятних шляхів досягнення цілей. Ці функції виконують люди, у яких вірять, які мають авторитет, люди високоактивні й енергійні. Універсальне явище - тому що лідер необхідний для всіх видів спільної діяльності людей, груп, організацій, рухів. Можна говорити про лідерів у політиці, бізнесі, науці, мистецтві, релігії, партіях, профспілках, студентських групах і т. д.

З поняттям «лідер» тісно пов'язане інше поняття - «лідерство». Під ним розуміють складний механізм взаємодії тих, хто керує і керованих. Цей механізм припускає, з одного боку, генерування лідером нових ідей, активний і діючи вплив на людей, керування ними. З іншого боку - готовність людей підкорятися лідерові, йти за ним, брати участь у виконанні поставлених ним завдань.

Політичний лідер - це не просто людина, що керує політичними процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або рухом. Політичний лідер - це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів. Тому очевидно, що не кожен прем'єр-міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером. Політичні лідери активізують політичні процеси в суспільстві. Вони висувають програми, що визначають хід історичного розвитку суспільства. Реальна політика ніколи не вершилася без участі політичних лідерів, які виступають головними діючими особами в політичних процесах, їхніми основними стимуляторами.

Політичні лідери загальнодержавного, загальнонаціонального масштабу - це державні діячі, керівники великих партій, депутати, лідери суспільно-політичних рухів, ініціатори різного роду суспільних об'єднань, їх характеризує можливість реально впливати на політику: визначати стратегію розвитку суспільства, формувати уряди, контролювати кабінети міністрів.

Політичне лідерство - це механізм і конкретні способи реалізації влади. Політичне лідерство - це вищий рівень лідерства, оскільки воно відображає політичні процеси й відносини у вищих структурах влади, фіксує владні відносини між суб'єктом й об'єктом політики на вершині політичної піраміди.

Феномен лідерства намагаються пояснити багато теорій.

Прихильники теорії рис розглядають лідера як сукупність його певних психологічних рис, наявність яких сприяє висуванню індивіда на лідерські позиції, і наділяють його здатністю приймати владні рішення стосовно інших людей. Серед найбільш значущих рис лідера є такі: ініціативність, компетентність, гострий розум, ентузіазм, упевненість, дружелюбність, товариськість, почуття гумору й т. д. До обов'язкових якостей сучасних політичних лідерів у демократичних країнах все частіше додають фото - й телегенічність, зовнішню привабливість, здатність вселяти людям довіру та ін.

Для перевірки теорії рис були проведені конкретні дослідження. Вони значною мірою поставили під сумнів цю концепцію, тому що виявилося, що при детальному аналізі індивідуальності лідера риси майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особистості взагалі. До того ж багато видатних здібних людей протягом багатьох років, а часто й всього життя виявляються незатребуваними, не знаходять застосування.

Однак все це зовсім не означає повного заперечення теорії рис. Очевидно, що для заняття лідерських позицій в умовах конкуренції дійсно потрібні певні психологічні й соціальні якості. При цьому їхній набір значно змінюється залежно від історичних епох, окремих держав і конкретних ситуацій.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов обґрунтовує й розвиває ситуаційна теорія. Вона базується на відносності й множинності лідерства. Лідер - функція певної ситуації. Саме сформовані конкретні обставини визначають відбір політичного лідера й детермінують його поводження. Так, наприклад, в ісламському Ірані неминуче будуть відкинуті політики європейського або американського типу. Таким чином і релігійний лідер-пророк не зуміє проявити себе на політичній арені Заходу.

Очевидно, що вимоги до лідера значно відрізняються, і від цього залежить чи перебуває дана держава в стані кризи або ж розвивається стабільно.

З ситуаційного погляду лідерські якості відносні. Люди можуть проявляти риси лідера на мітингах, у повсякденній політико-організаційній роботі, у міжособистісному спілкуванні тощо. У цілому ж лідерам властиві, насамперед, цілеспрямованість, готовність брати на себе відповідальність за рішення того або іншого завдання, а також компетентність.

Природа політичного лідерства досить складна й не піддається однозначній інтерпретації. Прояснити його суб'єктивні механізми допомагають психологічні теорії й, зокрема, психоаналітичний аналіз лідерства. Як вважав основоположник психоаналізу 3. Фрейд, в основі лідерства лежить пригнічене лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. Послідовники Фрейда трактують лібідо більш широко - як психічну енергію взагалі. В процесі сублімації воно проявляється в прагненні до творчості й, у тому числі, до лідерства. Фрейд визначив дві категорії індивідів за критерієм їхнього відношення до лідерства: ті, хто прагне до влади, і ті, хто відчуває внутрішню потребу до покори, у чиїмсь заступництві.

Французький дослідник психології мас Г. Лебон розділяв народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він значно перебільшував, а роль гурту, навпаки - недооцінював. Він вважав, що лідерами можуть бути всі, досить тільки їм навчитися володіти психологією мас. Гурт завжди шукає вождя й сам, на думку Г. Лебона, прагне до покори.

Помітний внесок у розвиток психоаналізу внесли вчені Франкфуртської школи Е. Фромм, Т. Адорно та ін. Вони виявили тип особистості, схильний до авторитаризму і який прагне до влади. Така особистість формується найчастіше в суспільствах, охоплених системною кризою, в результаті чого переважає атмосфера масового розпачу й тривоги. За цих обставин народ шукає свого рятівника й готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підкорити собі всі структури громадянського суспільства, схильний до містики, керується, як правило, емоціями й не визнає рівності й демократії.

Для вивчення природи лідерства велике значення мають типологізації політичних лідерів.

Відповідно до різних підстав і критеріїв визначають безліч типів лідерства.

Таблиця – Типи політичного лідерства

Підстави типологізації Типи
Залежно від ресурсів підпорядкування (класифікація за М. Вебером) Традиційний Раціонально-легальний Харизматичний
Залежно від методів керування Демократичний Авторитарний
Залежно від цілей лідерів та їхнього впливу на суспільство Консервативний Реформаторський Революційний
Залежно від іміджу лідера Лідер-прапороносець Лідер-служитель Лідер-торговець Лідер-пожежний

Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену німецьким філософом і соціологом М. Вебером. Його типологія опирається на поняття «авторитет». М. Вебер розумів під лідерством здатність віддавати накази й домагатися покори. В основі цієї здатності лежать різні ресурси, які забезпечують підпорядкування лідерові з боку населення. Добровільне підпорядкування лідерові (це і є авторитет) досягається різними засобами. М, Вебер виді­ляв три типи лідерства:

1. Традиційне - право на лідерство засноване на традиціях, що існують у суспільстві. Наприклад, старший син монарха після його смерті визнається монархом. Такий тип лідерства здебільшого властивий доіндустріальному суспільству.

2. Раціонально-легальне - право на лідерство виникає внаслідок установлених у даному співтоваристві формальних узаконених процедур. Це, по суті справи, бюрократичне лідерство. У ньому урядовець-лідер-чиновник одержує авторитет не внаслідок традиції або якихось особливих якостей, а як виконавець певної державної функції.

3. Харизматичне - засноване на вірі в екстраординарні здатності лідера, на культі його особистості. Воно має емоційну основу. Харизматичний авторитет не пов'язаний з нормативним порядком призначення на керівну посаду й залежить також не стільки від ідей, скільки від прихильності мас, їхньої віри в особливі здібності вождя, від поклоніння йому.

За М. Вебером, такий лідер здатний запропонувати суспільству нові відповіді на питання, що хвилюють його й виступити з ініціативами, які виходять за рамки того, що прийнято в даному суспільстві, і у звичайних умовах були б ефективно блоковані. Отже, харизматичний лідер найчастіше відіграє новаторську або революційну роль.

Сила харизми лідера може бути настільки велика, що його недоліки нерідко сприймаються як гідність (наприклад, авторитарність), стають частиною еталонного образу вождя. Такому лідерові прощаються провали в політиці, нелегітимні дії. Відповідальність за перші покладається на оточення лідера, другі - сприймаються як щось виправдане обставинами, турботою про благо народу.

Іноді абсолютизація ролі лідера набирає форми культу особистості, язичеського поклоніння перед харизматичною фігурою.

Можлива диференціація й типологія політичних лідерів залежно від методів управління суспільством, використовуваних ними. Відповідно до даного критерію в політології виділяються два стилі - демократичний й авторитарний.

Демократичний політичний лідер ініціює максимальну участь кожного в діяльності групи, не концентрує владу у своїх руках, а намагається розподілити ЇЇ серед членів групи. Такі лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створюють атмосферу співробітництва й спільності інтересів.

Авторитарний політичний лідер орієнтується на недемократичні, монопольні методи управління. Зв'язки між членами групи при такому лідері зведені нанівець або ж проходять під його жорстким контролем. Він не допускає критики, інакомислення, віддає перевагу одноособовому напрямку впливу, заснованому на погрозі застосування сили.

Одним із узагальнюючих критеріїв для типології політичних лідерів є цілі, які вони ставлять, і вплив, який здійснюють на суспільство. За цими критеріями американський політолог Р. Такер виділяє три типи політичних лідерів: консерватори, реформатори, революціонери. Консерватори спрямовують всю свою активність і всі свої дії на обґрунтування необхідності збереження суспільства в його сучасному вигляді.

Реформатори прагнуть до радикального перетворення суспільного устрою за допомогою проведення широкомасштабного реформування, насамперед, владних структур.

Революціонери ставлять за мету перехід до принципово іншої суспільної системи.

Однією із сучасних і найбільш загальнопоширених типологій лідерства є система американського вченого Маргарет Дж. Херманн. Вона класифікує лідерів залежно від їхнього іміджу. «Імідж» у перекладі з англійського означає «образ», а в повсякденному житті під ним мають на увазі візуальну привабливість особистості. М. Херманн виділяє чотири збірних образи лідерів на основі обліку чотирьох змінних: характеру лідера; властивостей його конституентів (прихильників, виборців і т. д.); способів взаємозв'язку лідера і його прихильників; конкретної ситуації, у якій здійснюється лідерство.

Перший образ (імідж) - лідер-прапороносець. Його відрізняє власний погляд на реальність, наявність образу бажаного майбутнього й знання засобів його досягнення. Лідер-прапороносець визначає характер тих процесів, що відбуваються в суспільстві, їх темпи і можливі засоби перетворень.

Другий образ - лідер-служитель. Він досягає визнання завдяки тому, що найточніше виражає інтереси своїх прихильників. Лідер діє від їх імені, нерідко вдається до популізм у. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують його виборці.

Третій образ - лідер -торговець. Його істотна риса - здатність привабливо подати свої ідеї й плани, переконати громадян у їхніх перевагах, змусити «купити» ці ідеї, а також залучити маси до їхнього здійснення.

Четвертий образ - лідер-пожежний. Він відрізняється швидкою реакцією на нагальні вимоги часу, сформульовані його прихильниками. Лідер-пожежний здатний ефективно діяти в екстремальних умовах, швидко приймати рішення, адекватно реагувати на ситуацію.

Виділення чотирьох збірних образів лідерів у достатній мірі умовно, оскільки в чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Найчастіше ті або інші властивості від кожного ідеального типу сполучаються в лідерстві однієї особистості на різних етапах її політичної кар'єри.

Функції, які виконують політичні лідери, визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною й політичною), у якій їм доводиться діяти.

В умовах кризової ситуації політичний лідер спрямовує свої зусилля, насамперед, на реалізацію наступних функцій:

Аналітична, або постановка діагнозу. її виконання допускає глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення сукупності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій.

Розробка програми дій. У її реалізації велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера: розум, рішучість, енергійність, інтуїція, відповідальність.

Мобілізація країни на виконання прийнятої програми. Виконання цієї функції багато в чому залежить від уміння й здатності політичного лідера спілкуватися із широкими масами, переконувати, надихати, залучати на свій бік тих, хто ще не визначився.

Названі функції характерні для надзвичайної ситуації. В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера розширюється.

Насамперед, політичний лідер повинен виконувати новаторську функцію, тобто свідомо вносити нові конструктивні ідеї соціального устрою суспільства. Для цього розробляються нові політичні програми й стратегічні плаци суспільного розвитку, здійснюються відновлення, реорганізація політичних структур. Політичний лідер формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби та методи їхнього досягнення. Кожне політичне рішення повинно бути глибоко продуманим, всебічно ретельно проаналізоване, оскільки сфера політики - вид ризикованої діяльності, що зачіпає долі мільйонів людей. Висування загальнонаціональних цілей і програм за необхідністю вимагає всебічного аналізу соціальних, матеріальних, фінансових і політичних ресурсів їхньої реалізації.

Комунікативна функція допускає відображення всього спектра потреб та інтересів людей як у політичних маніфестах і програмах політичних лідерів, так й у їхній практичній діяльності. Політичний лідер повинен стежити за постійно мінливими суспільними настроями й думками, що відображають динаміку життя, яке постійно змінюється. Політичні лідери повинні володіти хистом передбачення нових проблем і суперечностей у суспільстві.

З новаторської і комунікативної логічно випливає організаторська функція, що містить у собі вміння направити й організувати дії мас, об'єднати зусилля всіх верств суспільства на втілення політичних програм і рішень у життя.

Організаторська функція включає також формування кадрів і об'єднання прихильників реформ.

Продовженням організаторської є координаційна функція, яка спрямована на координацію й узгодження дій усіх суб'єктів політичних перетворень - інститутів та установ влади, а також практичних виконавчих рішень. Координаційна функція містить у собі кореляцію, координацію діяльності всіх галузей влади й владних інститутів: парламенту, суду, органів виконавчої влади.

Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності й стабільності суспільства, громадського спокою і злагоди. Вона передбачає забезпечення єдності всіх політичних сил суспільства, згуртованості всіх його соціальних груп.

Гранична, максимально завищена оцінка функцій й ефективності політичного лідера проявляється в культі особистості. Вона означає надмірне звеличування й навіть обожнювання людини. Культ особистості зустрічається в тоталітарних й авторитарних державах.

Сприятливим суб'єктивним живильним середовищем культу особистості є патріархальна й підданська політичні культури, які базуються на вірі в «гарного царя або керівника, із прийняття жорсткої ієрархічної організації суспільства.

Однак найважливішою безпосередньою причиною культу особистості, звичайно, є величезна концентрація політичної, духовної, економічної й соціальної влади в руках однієї людини. Також становленню культу особистості сприяє тотальна особиста залежність всіх нижчих, не стільки від результатів своєї діяльності, скільки від прихильності начальства.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал