І. Виникнення та етапи розвитку економічної теорії як науки

Економісти-теоретики дотримуються різних поглядів щодо виникнення та становлення ЕТ. Й. Шумпетер стверджував, що історія економічного аналізу зародилася в Давній Греції, а як сучасна економічна наука виникла в інтервалі між серединою XVII і кінцем XVIII ст. К. Маркс доводив, що політична економія як самостійна наука з'явилася в мануфактурний період (середина ХVII ст.). На думку англійського вченого М. Блауга економічна теорія як самостійна наукова дисципліна до ХVII ст. не існувала.

Перші спроби теоретичного осмислення економічного ладу суспільства ми знаходимо в творах Ксенофонта, Конфуція, Платона, Аристотеля та ін.

У III тис. до н. е. з'явився збірник законів царя Вавилонської держави " Закони Хамураппі", у якому з метою управління господарством на основі правових норм уперше йшлося про необхідність захистити приватну трудову власність, а отже, зупинити процес розорення самостійних виробників, відрегулювати ціни, встановити максимальний рівень лихварського відсотка. Оскільки ця пам'ятка відображала реалії рабовласницького способу виробництва, то у ній фіксується відсоток на лихварський капітал у розмірі 20 %, передбачається можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю без виплати додаткових відсотків, певні положення існування боргового рабства.

В індійському трактаті " Архашастра" (" Вчення про доходи") IV ст. до н. е. державне багатство потрактовано як результат праці населення.

У працях давньокитайського мислителя Конфуція (551— 479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу думка про здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Філософ не засуджував прагнення людей до багатства і знатності, але вважав, що це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів і не повинно шкодити народові. Конфуцій вимагав рівномірного розподілу багатства, що ліквідовує бідність (без порушення соціальної ієрархії в суспільстві), пропонував застосування суспільних робіт, регламентацію сільськогосподарського виробництва, а майбутнє суспільство бачив позбавленим обожнювання приватної власності.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, стверджував, що некорисну можна обміняти на корисну, а отже — висунув ідею про двоїстість вживання речей. Прогресивним було судження про доцільність матеріального і морального стимулювання праці рабів.

Філософ Давньої Греції Платон (427—348 рр. до н. е.) основою держави вважав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і вроджених здібностей людей; найважливішою сферою діяльності називав землеробство, а торгівлю — заняттям варварів. Стимули до праці, зокрема до заняття ремеслом, сковує, на його думку, як надмірне багатство, так і бідність (бідний не зможе купити необхідні інструменти і навчити ремесла своїх синів). Вважаючи доцільним заняття і землеробством, і ремеслом, Платон сповідував прогресивніші погляди на 1000 років раніше від меркантилістів.

Серед реформаторів у цей період помітною є діяльність римського громадського діяча, народного трибуна (захисника бідних верств населення) Тіберія Гракха (162—133 рр. до н. е.). За його проектом, глава сім'ї міг взяти в оренду не більше 250 югерів (125 га) землі, а сім'я — не більше 1000 югерів. Вилучені у великих землевласників за грошовий викуп залишки землі мали ділитись на ділянки розміром у 30 югерів і роздаватись бідним громадянам у довічну оренду без права відчуження і продажу.

Але ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси.

Це стало можливим внаслідок формування капіталістичних відносин, які спонукали розвиток продуктивних сил, ринку, обміну, торгівлі.

Виникають перші економічні школи, які намагалися шукати вирішення економічних проблем в самій економіці, а не за її межами.

Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис. 1.

Рис. 1. Основні етапи розвитку економічної науки

Зародження і формування науки політичної економії почалося з першої школи політичної економії — меркантилізму (походить від італійського merkantilism — торговець, купець) — економічне вчення, яке виникло в останній третині XV ст. і відображало насамперед інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Передумовою його появи був розпад феодального способу виробництва і зародження капіталізму, тому представники меркантилізму узагальнювали досвід первісного нагромадження капіталу (який передував появі капіталістичного способу виробництва) і здійснюваної державою економічної політики, спрямованої на збагачення держави шляхом зовнішньої торгівлі (зокрема, торгового пограбування) та колоніальної експансії. Абсолютною формою багатства меркантилісти вважали гроші (у той час срібло і золото). Оскільки, на їх думку, нагромадження багатства здійснюється у сфері зовнішньої торгівлі, то об'єктом їх дослідження була лише сфера обміну (грошовий обіг), яка є джерелом і сферою багатства. Основне завдання вони вбачали в забезпеченні суспільства якомога більшою кількістю золота і срібла. А досягти цього можливо лише в тому випадку, коли держава сприятиме розвитку національної промисловості і торгівлі, забезпечуючи їм вигідні умови наймання робочої сили, експорту, відгороджуючи від конкурентів з інших країн, тобто проводячи активну політику.

Меркантилізм пройшов два етапи:

1) XV – початок ХVI ст. – перший етап – в формі монетаризму (money = гроші), який ідеалізував благородні метали, вважав їх єдиною формою багатства. Представниками раннього меркантилізму були купці та банкіри – італієць Г. Скаруффі (1519—1612), в Англії — Вільям Стаффорд (1554—1612) та ін. Монетаристи намагались обґрунтувати теорію грошового балансу, в якій з метою збільшення багатства пропонували заборонити вивезення грошей за кордон, обмежувати імпорт, встановлювати високі мита на товари, що вивозилися, утвердити державну монополію на торгівлю валютою. За їх рекомендаціями держава визначала спеціальні місця для торгівлі іноземними товарами, а виручені від реалізації гроші іноземці повинні були витратити на придбання місцевих товарів.

2) середина ХVI – І половина ХVIІ ст. – другий етап – за розширення торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни, за високі мита на іноземні товари, за розвиток національного виробництва. Найвідомішими представниками його були Томас Мен (1571—1641) в Англії, А. Монкретьен у Франції та ін. Основою їх поглядів була теорія торгового балансу, яка пропонувала створити сприятливі умови для розвитку зовнішньої торгівлі. Оскільки багатство країни вимірювалось різницею між ввезеними і вивезеними товарами, то меркантилісти рекомендували продавати іноземцям більше товарів, ніж купувати, скорочувати споживання іноземних товарів, вивозити готові вироби (оскільки за них можна отримати більше грошей) і забороняти ввезення предметів розкоші, пропонували обкладати митом іноземні товари і стимулювати вивезення своїх шляхом надання премій тим виробникам, продукція яких користується попитом в інших країнах, знижувати витрати і підвищувати якість продукції та ін. Отже, центр досліджень пізніх меркантилістів перемістився із сфери грошового обігу у сферу торгового обміну, що значно більше відповідало вимогам практики. Але вони не вивчали безпосереднє виробництво, притаманні йому економічні закони, тому поза їх увагою залишився справжній предмет політекономічного дослідження.

Меркантилізм відстоював втручання держави в економіку, зокрема з метою укладення договорів про торгівлю, завоювання колоній, сприяння розвитку мореплавства, введення високих ставок оподаткування, мануфактурного виробництва за допомогою субсидій, роздавання земель, рудників та ін. Заслугою меркантилізму є введення в науковий обіг поняття " національне багатство"

Яскравим представником меркантелізму був Монкрет'єн, який гроші розглядав як товар, але не міг ще пояснити, чому товар стає грошима. Він виступав за втручання держави в економічне життя, захищав інтереси селян.

Оскільки ця школа відображала здебільшого інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом, меркантилізм у другій половині XVII ст. змінює класична політична економія.

Її основоположниками були В. Петті і французький економіст П'єр Буагільбер (1646—1714). Розвивали класичну політичну економію В. Франклін, Ф. Кене, Р. Кантільйон, А.-Р. Тюрго, С. Сісмонді, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. Представники класичної політичної економії гостро критикували паразитичний спосіб життя феодалів, піддали ревізії хибні погляди меркантилістів, які відображали інтереси торгового капіталу, гальмували розвиток виробництва. Класики політичної економії предметом дослідження вважали не сферу обігу, а виробництво, тому першими підійшли до визначення предмета цієї науки.

Представники класичної економічної школи виходили з того, що в економіці діє деякий природний порядок (за законами природи, незалежно від волі і бажання економічних суб’єктів), а тому втручання держави повинно зводитись до мінімуму, кожна “економічна людина” має свій інтерес, а при зіткненні з інтересами інших відбувається їхня гармонізація і визрівання оптимальних рішень. Тим самим класична економічна школа поставила одну з фундаментальних економічних проблем – проблему рівноваги системи.

У Франції різновидом класичної школи політекономії були фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго), які вперше джерелом багатства назвали не сферу обігу, а сферу виробництва, природу (найвища цінність – земля). Вони спочатку вважали лише сільське господарство сферою виробництва, а промисловість, транспорт і торгівлю називали безплідними.

Уже В. Петті як сферу виробництва виокремлював промислове виробництво, добувну промисловість. Він називав політичну економію " політичною анатомією" або " політичною арифметикою", а її завданням вважав дослідження сутності капіталу, торгівлі, ренти, відсотка, вартості товару та їх ціни тощо. Він дійшов висновку про наявність законів, яким підпорядковуються ці економічні явища, і називав їх " законами природи". В. Петті вважав продуктивною ту працю, яка створює речове багатство країни. Тому до продуктивного населення він відносив осіб, які створювали матеріальні або цінні для суспільства предмети, до непродуктивного — частину суспільства, яка нічого не виробляє, зокрема торговців.

Ф. Кене продуктивним класом вважав фермерів, непродуктивним — зайнятих промисловим виробництвом осіб, які не виробляють і не привласнюють чистий продукт. Першим використав поняття " національний доход" П. Буагільбер, але лише щодо сільського господарства, Р. Кантільйон охарактеризував сутність підприємництва, А. Тюрго започаткував основи концепції корисності (виділяючи суб'єктивну цінність товару як оцінку його власником і об'єктивну цінність, залежно від коливання попиту і пропозиції).

До заслуг цієї школи належить також висновок А.Сміта про те, що в основі обміну товарами лежить праця, затрачувана на їхнє виробництво, яка і утворює вартість. У ході такого обміну здійснюється і розподіл створеного багатства. Видатна праця А. Сміта " Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) складається з п'яти частин. В першій досліджено проблеми вартості і розподілу доходів; у другій — сутність капіталу та його нагромадження; у третій — розглянуто економічну історію Західної Європи в епоху феодалізму і становлення капіталізму; у четвертій — критично проаналізовано погляди меркантилістів і з'ясовано суть економічної політики; у п'ятій — висвітлено проблеми державних фінансів.

Основою заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів його сім'ї, а нижчою межею заробітної плати А. Сміт (як і В. Петті) називав фізичний мінімум. Якщо зарплата нижча цього мінімуму, виникає загроза вимирання робітників (це можливо в країнах, що економічно регресують). А. Сміт виступав за встановлення високої заробітної плати (оскільки вона стимулює зростання продуктивності праці, сприяє нагромадженню капіталу і підвищує попит на працю), критикував думку про те, що висока заробітна плата робить робітників лінивими.

Д.Рікардо, який дотримувався концепції трудової теорії вартості, дійшов до висновку, що головна проблема в економіці – не створення вартості (багатства), а її розподіл. Д. Рікардо першим з економістів-теоретиків послідовно доводив, що єдиним джерелом вартості є праця.

Інший представник цієї школи Ж.Б.Сей на початку ХІХ ст. сформулював закон ринків, в якому стверджує, що пропозиція товарів завжди породжує відповідний попит.

В І половині ХІХ ст. виник і сформувався такий різновид соціалістичної ідеї, як утопічний соціалізм (А.Сен-Симон, Ш.Фур'є, Р, Оуен), представники якого сформулювали модель ідеального суспільства:

1) відсутня приватна власність;

2) колективність праці;

3) планомірна організація праці;

4) суспільна форма економічного зв’язку без товарно-грошових відносин;

5) зрівняльний розподіл через суспільні фонди.

Ці ідеї були не досить обґрунтовані економічно, а тому не витримували серйозної наукової критики.

Прогресивні ідеї класичної школи політичної економії набули подальшого розвитку в марксистській політичній економії.

К.Маркс і Ф.Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Маркс виокремлює в капіталі речовий зміст і суспільну форму. У першому разі — це засоби і предмети праці, гроші, життєво необхідні засоби, певна сума товарів, матеріальних цінностей, відношення уречевленої праці до живої тощо. У другому — це виробничі відносини насамперед між найманими робітниками і капіталістами. Сутність капіталу полягає в органічній єдності речового змісту і суспільної форми. Становлення нового суспільства вони пов’язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості.

Заслугою К.Маркса є також створення наукової теорії вартості і додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

У праці " Злиденність філософії" Маркс характеризує діалектичну взаємозалежність монополії і конкуренції, їх синтез (поєднання), що є рушійною силою у практичному житті. У науковому дослідженні " Наймана праця і капітал" він визначив капітал як виробниче відношення буржуазного суспільства. У праці " До критики політичної економії" Маркс вперше розглядає гроші як єдність їх різних функцій, характеризує вартість як найабстрактнішу форму багатства капіталістичного суспільства, розмежовує дві сторони виробництва при капіталізмі, визначає прибуток як похідну і трансформовану форму додаткової вартості, встановлює відмінність між постійним і змінним капіталами.

В середині ХІХ ст. виникає, а в 70-ті роки набуває поширення новий напрям політекономії – маржиналізм (marge – границя). Його засновниками були австр. К.Менгер. англ. У. Джевонс, Л. Вальрас., але він об’єднував ряд шкіл, що склалися в різних країнах: австрійську, кембріджську і ін. Представники маржиналізму виступали за вивчення загальних закономірностей економічного розвитку незалежно від національної специфіки, місця і часу перебігу економічних явищ і процесів. Так, Л. Вальрас стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої повинно стати обґрунтування універсальних закономірностей, а висновки, до яких можна дійти, є для неї байдужими. Тому представники маржиналізму відмовились від поняття " політична економія", замінивши його нейтральнішим " економікс".Маржиналісти були фактично представниками першого покоління неокласиків.

Прихильники маржиналізму стверджували, що в теорії цінності слід розглядати корисний ефект не всієї сукупності води, хліба та інших аналогічних благ, а конкретну корисність, яку має певна кількість цього блага. Якщо, наприклад, цінність усіх запасів води на планеті вища, ніж сукупна цінність всієї кількості золота, то літр води за певних умов (наприклад, у пустелі) коштуватиме більше, ніж кілограм золота або один діамант. Отже, маржиналізм розмежовував сукупну корисність конкретного блага (зокрема, всього запасу води) або всієї доступної окремій людині кількості блага, з одного боку, і корисність останньої одиниці з цього запасу або з цієї доступної кількості для конкретної людини (граничної корисності) — з іншого. Маржиналісти на багатьох прикладах доводили, що цінність, скажімо, першого літра води найвища, цінність наступних поступово зменшується, хоча за якістю вони не відрізняються від попередніх.