Посткейнсіанство.

Посткейнсіанство – один з напрямів розвитку західної економічної науки, що розглядає теорію Кейнса лише як один із елементів нової системи економічних поглядів (А.Лейонхувуд – США, Д.Робінсон – Англія, Л.Пазінетті – Італія).

Вказані представники цього напряму намагаються розробити таку теорію, в якій темпи економічного зростання залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом. Чимало з них виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання економіки, за активніше втручання держави, що варто запозичити Україні в процесі реформування економіки.

Ці вимоги в межах посткейнсіанства отримали назву лівого кейнсіанства (П.Сраффа, Л.Пазінетті). Його представники виступають за обмеження прибутків монополій, зменшення військових витрат, розширення соціальних програм, справедливий перерозподіл національного доходу. Ліве кейнсіанство є поєднанням окремих положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії.

В ХХ ст. набув поширення і такий напрям як неолібералізм (на відміну від маржиналістів – неокласиків першого покоління), який основний акцент переносив на принцип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму можливість автоматично підтримувати рівновагу між попитом і пропозицією.

Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в працях одного із найяскравіших представників неолібералізму, нобелівського лауреата 1974 р. Фрідріха фон Хайєка. Вихідний пункт його концепції – вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Ринок спонтанно узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують їхні дії.

Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку, а отже, і господарської системи. Найважливіша умова успішного економічного розвитку – максимально можлива економічна свобода. Це поняття у Ф.Хайєка означає, насамперед, право індивідів робити те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізувати себе, дотримуючись поваги до особистості ближнього і несучи повну відповідальність за свої дії.

Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької школи, що виступила з теорією соціального ринкового господарства (В.Ойкен, Л.Ерхард – німецькі економісти). Їхні симпатії – на боці вільного конкурентного ринкового господарства, що протиставляється централізовано керованому.

Ще одним із найактивніших варіантів неолібералізму став монетаризм – концепція, яку розробляють економісти Чикагської школи на чолі з М.Фрідменом (лауреат нобелівської премії з економіки – 1976 р.).

Вони вважають, що ринкове господарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, а тому головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в порушенні законів грошового обігу, спричиненим активним втручанням держави в економічне життя.

Зближення неокейнсіанської теорії з неокласичними концепціями зумовило виникнення неокласичного синтезу. Його найвідомишими представниками є американські економісти Е.Хансен, П.Самуельсон, Дж.Хікс.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи і разом з тим передбачають використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Тому концепцію неокласичного синтезу ще називають ортодоксальним кейнсіанством.

Однією з течій сучасної економічної думки є також ліворадикальна політична економія. Найвідоміші представники ліворадикальної політекономії – вчені Г.Шерман, Р.Едванс (США), П.Андерсон, Дж.Харрісон (Великобританія), помітний вплив справили німецькі теоретики – Г.Маркузе, Е.Фромм.

Ця течія зародилась в університетах розвинутих країн світу (передусім США) і відображала інтереси проміжних верств населення (насамперед інтелігенції).

Її представникам властивий широкий соціологічний підхід до аналізу економічних явищ і процесів: крім відносин власності, вони залучають до предмету свого дослідження соціальні, політичні, правові, психологічні аспекти. Вони також виступають проти засилля монополій, надмірних військових витрат.

До того ж більшість із них вважає марксизм теоретичною і методологічною основою цієї течії.

Критерієм суспільного прогресу вони вважають всебічний розвиток особи, а соціалізм проголошують більш досконалим устроєм, при цьому критикували СРСР за недостатній рівень демократизації суспільства, відчуження трудящих від засобів виробництва, надмірний централізм в управлінні економікою, бюрократизм.

Найгуманнішою сучасною західною теорією є неоінституціоналізм, передумовою якого був інституціоналізм (лат. institutum — установа) — один з напрямів сучасної економічної думки, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, а також, психологічні та морально-етичні аспекти (звичаї, навички, інстинкти та ін.), які, на думку представників цього напряму, є рушійними силами розвитку людського суспільства.

Інституціоналізм — один із напрямів економічної думки, об'єктом дослідження якого є низка інститутів, які відіграють вирішальну роль в соціально-економічній політиці країни.

Засновниками інституціоналізму XIX ст. були американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В.-В.-К. Мітчелл, англійський економіст Дж. Гобсон та ін.

Нормальний розвиток суспільства триває доти, доки структура його інститутів відповідає існуючим умовам. Із зростанням кількості населення, нагромадженням знань і підвищенням кваліфікації працівників тощо інститути перестають, на думку Веблена, відігравати роль рушійної сили суспільного розвитку, старіють і перетворюються на консервативні фактори. Вчений запроваджує у науковий обіг поняття " психологія бізнесу", яке слугує інструментом з'ясування основних мотивів економічної діяльності підприємців.

На відміну від Т. Веблена, Дж. Коммонс основою економічного розвитку вважав юридичні відносини, норми права, а економічні інститути — категоріями юридичного порядку, зводив сутність економічних відносин до угод з титулами власності. Він наголошував на вирішальній ролі ринку серед інших сфер суспільного відтворення.

Англійський економіст Джон-Аткінсон Гобсон (1858—1940) причиною економічних криз вважав низьку купівельну спроможність населення, а тому виступав за підвищення заробітної плати і деякі обмеження прибутків капіталістів.

Вагомий внесок у розвиток інституціонального напряму економічної теорії вніс австрійський і американський економіст Й. Шумпетер. У своїх працях (" Теорія економічного розвитку", " Економічні цикли", " Капіталізм, соціалізм і демократія") він намагався обґрунтувати системну концепцію динамічного розвитку капіталістичної економіки на основі науково-технічного прогресу. Вона передбачає можливість здійснення підприємцем нових комбінацій факторів виробництва як основної рушійної сили розвитку. Найважливішими формами таких комбінацій є використання у процесі виробництва нової техніки, нової економічної організації виробництва, виробництво принципово нових товарів, освоєння нових ринків збуту та відкриття нових джерел сировини. Особливу роль у цьому процесі Й. Шумпетер відводив кредиту, а отже, банкам.

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення

1. Чому виникає необхідність в економічних знаннях?

2. Які основні ідеї сповідував меркантилізм?

3. У чому полягає сутність економічних уявлень класичної школи?

4. Розкрийте найважливіші особливості маржиналізму.

5. Які найважливіші ідеї проголошує інституціоналізм?

6. Проаналізуйте процес формування економічної думки в Україні з кінця 18 ст.