І. Суспільне виробництво та його структура.

Створення життєвих благ для задоволення потреб людей здійснюється в процесі виробництва.

Людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ (засобів існування), – це і є виробництво.

Виробництво є основою життя і джерелом прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий історичний шлях розвитку: від добування їжі за допомогою елементарних знарядь первісної людини до сучасного рівня перетворювальної діяльності суспільства.

В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи:

1) з виникненням первісного ладу (поява найпростіших знарядь праці) – до кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. (виникнення машинного виробництва) – інструменталізація;

2) кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. – до середини ХХ ст. – механізація (машинна праця);

3) з середини ХХ ст. – до наших днів – комплексна автоматизація, інформаційно-інтелектуальні технології, електронна автоматика – автоматизована праця.

Розвиток науки і техніки в докапіталістичних формаціях здійснювався відокремлено. І лише в ХVІ – ХVІІІ ст. почався процес поступового зближення наукового й технічного прогресу.

В історії НТП виділяють дві промислові революції:

1) кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. – відбувається спеціалізація знарядь праці, інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості;

2) остання третина ХІХ – початок ХХ ст. – до 50-х років – електротехнічна революція – розвиток техніки крупного машинного виробництва. А з середини ХХ ст. і до нашого часу відбувається науково-технічна революція, яка привела до виникнення істотно нового технологічного способу виробництва.

Термін “науково-технічна революція” уперше ввів у науковий обіг Дж.Бернал у книзі “Світ без війни”, що вийшла в СРСР у 1960 р.

Виділимо основні риси науково-технічної революції:

1) перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу;

2) фундаментальні зміни в техніці – штучно створені засоби праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи;

3) докорінні перетворення головної продуктивної сили – працівників;

4) докорінна зміна предметів праці, поява нових видів матеріалів із попередньо заданими властивостями;

5) впровадження нових технологій;

6) революція у використовуваних людьми силах природи (використання ядерної та термоядерної енергії);

7) початок інформаційної революції – поява принципово нових засобів передачі інформації (космічні, волоконно-оптичні засоби зв’язку).

Саме для розширення свого кругозору та зв’язку з сучасністю курсанти повинні засвоїти ці положення.

Отже, поступальний розвиток суспільства по висхідній лінії, від менш досконалих до більш досконалих форм, тобто рух вперед, складає суть поняття “прогрес”.

Економічний прогрес означає поступальний розвиток усієї економічної системи, кожного її елемента: продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а водночас технологічного способу виробництва), виробничих відносин, або відносин економічної власності, та господарського механізму.

Загальний рух уперед виражається в послідовній зміні суспільно-економічних формацій.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку: екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається шляхом кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за незмінного рівня технічної основи виробництва.

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва.

Критеріями економічного прогресу є: рівень розвитку робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебували у суперечності з критеріями соціально-економічного і суспільного прогресу.

До критеріїв соціально-економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих відносин, до яких належать відтворення відносин власності, ступінь економічної свободи безпосередніх виробників, їх власність на свою робочу силу, самостійність підприємств, участь в управлінні творців матеріальних та нематеріальних благ, частка виробників у національному доході, національному багатстві країни, розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів.

До критеріїв соціального прогресу, які відображають розвиток усієї системи суспільних відносин, належать ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників, їх можливості впливати на ідеологію, національні відносини, користування багатствами культури, мистецтва.

Головна продуктивна сила – людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, - це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її.

В сучасній спеціальній літературі поняття “фактори економічного прогресу” і “фактори виробництва” розглядають здебільшого як тотожні в основному (розглянемо нижче це питання).

Зробивши такий екскурс на підставі шкільних знань курсантів (студентів), дамо більш широке визначення суспільного виробництва.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей щодо перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Будь-якому виробництву притаманні певні загальні ознаки (риси):

1) завжди є суспільним виробництво;

2) має безперервний характер розвитку, постійно повторюється, тобто відтворюється;

3) у процесі виробництва виникають економічні відносини між людьми;

4) є складовою частиною певної соціально-економічної системи.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей (галузева структура):

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура (нематеріальне виробництва).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

Матеріальне виробництво – це сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги (промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво, особисте, ремісниче господарство, транспорт, зв’язок, торгівля - в частині обслуговування процесу виробництва).

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Наприклад, до основного виробництва належить сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо. На сьогодні в Україні в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виробляють промислову продукцію.

Примноження національного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем.

У галузях основного виробництва зосереджується основна маса ресурсів. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва в Україні займає 55, 8 %, у Великобританії – 29, 8 %, Франції – 29, 6%, США – 26, 2%, Японії – 33, 8 %.

Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на підприємствах. До цих галузей відносяться: транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних, інженерно-будівельних тощо).

У розвинутих країнах світу сфера послуг виробництву – велика галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США в цій сфері створюється більше 1/5 частини ВВП. У господарстві України цей показник значно нижчий. Тому важливим напрямком удосконалення суспільного виробництва в нашій країні має бути розвиток виробничої інфраструктури.

В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи:

І – виробництво засобів виробництва;

ІІ – виробництво предметів споживання.

Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі – для відтворення людського фактора виробництва.

Стосовно промисловості виділяють групу " А" (засоби виробництва) і групу " В" (предмети споживання).

Із розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах. Саме це і обумовлює існування нематеріального виробництва або соціальної інфраструктури.

Нематеріальне виробництво (соціальна інфраструктура) – це сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей (охорона здоров’я, освіта, інформатика, культура, мистецтво, спорт, туризм, духовне виробництво).

У нематеріальному виробництві особливі місце належить духовному виробництву: праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ – книг, картин, скульптур тощо. Але все ж таки це виробництво відносять до нематеріального, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична цінність, талант людини.

Між сферами матеріального і нематеріального виробництва існує тісний взаємозв’язок та взаємодія.

Сьогодні у сфері нематеріального виробництва розвинутих країн зайнято понад 55% працездатного населення й виробляється від 60 до 75 % ВНП. В Україні ці показники поки що значно нижчі. Тому одним з найважливіших завдань для нашої економіки є прискорення розвитку галузей, що задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Слід зазначити, що люди ніколи не працюють відокремлено один від одного. Так чи інакше вони пов’язані в своїй виробничій діяльності. Навіть Робінзон на безлюдному острові користувався знаряддями праці (сокира, рушниця, лопата і т.ін.), перенесеними з затопленого корабля, тобто виготовленими іншими людьми. Отже, будь-яке виробництво має суспільний характер. А це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини між собою, які отримали назву виробничих або економічних.

Отже, виробничі відносини – відносини між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг.

Структура суспільного виробництва як процесу суспільної праці включає чотири ланки (фази):

1) безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг) – предметів споживання Але перед тим, як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим.

2) розподіл, у процесі якого встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержані суспільного продукту.

Види розподілу:

· розподіл засобів виробництва;

· розподіл трудових ресурсів;

· розподіл предметів споживання.

Але, щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

3) обмін, в процесі якого, отримана частка при розподілі (натуральна, грошова), обмінюється на необхідні конкретні засоби існування.

Види обміну:

· обмін діяльністю і здібностями;

· обмін засобами виробництва;

· обмін предметами споживання.

4) споживання – використання створених благ, тут вироблений продукт завершує свій рух. Відбувається кінцеве споживання, а тим самим дається поштовх до початку нового виробничого циклу.

Види споживання:

· виробниче споживання – це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту;

· особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Отже, виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле.