Післявоєнна відбудова республіки.

Перемога у війні коштувала нашому наро­дові надто дорого. Внаслідок воєнної катастрофи населен­ня України різко зменшилося. Щонайменше 5, 3 млн. чоловік, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій боротьбі. Близько 2, 3 млн. українців було вивезено на приму­сову працю до Німеччини. У 1944-1945 рр. на сучасних кордонах України проживало близько ЗО міль­йонів населення.

Процес повернення до мирного життя, подолання труднощів проходив у важ­ких і суперечливих умовах. Господарство тимчасово окупо­ваних фашистами районів України було зруйновано вщент. У руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу, більше 28 тисяч сіл, близько 16 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів та науково-дослідних інститутів. Призупинили своє існування майже ЗО тисяч колгоспів, радгоспів та МТС. Тільки в цьому прямі збитки, нанесені господарству України, складали 285 мільярдів крб. А загальна сума втрат, що понесло населення і господар­ство України за роки війни, становила понад 1 трильйон крб. Труднощі післявоєнного розвитку збільшувались ще й тому, що протистояння на світовій арені привело до шаленої гон­ки озброєнь, а це, безсумнівно, вимагало надзвичайно великих коштів.

На шляху подолання труднощів відбудови були не тільки об'єктивні, а й суб'єктивні перепони, пов'язані з функ­ціонуванням і зміцненням адміністративно-командної тоталітарної сис­теми в умовах культу особи Сталіна.

Відбудова економіки України розпочалась відразу після визволення території республіки від німецько-фашистських загарбників.

Програму розгортання відбудови народного господарст­ва накреслила постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 21 січня 1943 р. «Про невідкладні заходи по відбудові гос­подарства в районах, звільнених від німецьких окупантів». Для відбудови заводів, фабрик, колективних господарств держава виділила техніку, будівельні матеріали та необхід­ні кредити. В результаті самовідданої праці населення міст і сіл України, величезної допомоги всіх союзних республік уже до кінця війни УРСР досягла вагомих результатів у ліквідації наслідків гітлерівської окупації, відродженні народного господарства та закладів культури. Перш за все відбудовували провідні галузі промисловості: вугільну, металургійну, залізорудну, машинобудівну, енергетичну, хі­мічну.

До кінця війни в Донбасі було введено в дію 123 круп­ні і 500 середніх та дрібних шахт. За 1943-1945 рр. краї­на отримала 500 мли. т. донецького вугілля. У загальному паливному балансі питома вага Донбасу виросла з 4, 8% в 1943 р. до 26, 7% у 1945 р.

Металурги України ввели в дію 14 доменних та 35 мар­тенівських печей, 38 прокатних і трубних станів.

Після звільнення і до кінця війни в Україні було вве­дено в дію близько 30% довоєнних виробничих потужностей і побудовано та відновлено близько 3 тис. крупних промис­лових підприємств.

Наступним кроком стало складання і затвердження чет­вертого п'ятирічного плану (1946-1950 рр.), за яким на потреби відбудови передбачалося 20, 7% загальносоюзних капітало­вкладень. Цей план базувався на характерній особливості адміністративно-командної системи - розпорядження ре­сурсами без огляду на бажання і потреби людей. Звідси і його перекоси: головна увага була зосереджена на відбудові воєнно-промислового комплексу, що грубо порушувало про­порції розвитку і прирікало населення на подальше злиден­не животіння. Звичайні продукти споживання залишалися для простих людей розкішшю, а грошова «реформа» 1947 р. до того ж ще й девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження громадян.

У ході відбудови економіки завдяки самовідданості пра­ці людей у найкоротші історичні строки стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, за­вершено будівництво газопроводу Дашава -Київ. Таких швидких темпів відбудови і розвит­ку не знала жодна країна світу. У Франції, наприклад, після першої світової війни для відбудови вугільних шахт, обсяг руйнувань яких був у 5-6 разів менше, ніж у Дон­басі, знадобилось майже 10 років. В Україні на кінець чет­вертої п'ятирічки не всі шахти були відбудовані повністю, але у Донбасі завдання були перевиконані. Як і до війни, він знову зайняв провідне місце у вугільній промисловості СРСР. В Україну надходила допомога з інших республік Радянського Союзу. Нап­риклад, металургійний комбінат «Запоріжсталь» допомагали відбудовувати 57 підприємств всього Союзу РСР. Сюди на роботу прибуло близько ЗО тисяч чоловік з різ­них куточків країни.

Критично аналізуючи період відбудови економіки України потрібно підкреслити, що до 1950 року промислове вироб­ництво в республіці перевищило рівень 1940 року на 15%, однак, це не привело до суттєвого підвищення життєвого рів­ня народу, оскільки, тоталітарний режим традиційно нехту­вав цією проблемою. Робітники, незважаючи на тяжкі жертви й випро­бування, мусили будь-що підвищувати продуктивність праці. Галузі промисловості, що мали працювати на потреби людини, фінансувалися за залишковим принципом.

Найбільш виразно економічна політика, яку проводило ке­рівництво республіки, проявилася у сільському господарстві, де проблеми відбудови заявили про себе надзви­чайно гостро. Не дивлячись на відверто хронічні проблеми колгоспів, керівництво беззастережно відновило політику колективізації. У 1946 році селяни були змушені повернути колгоспам і радгоспам землю і реманент, що опинилися у їх руках під час війни. Оплата праці на селі була майже символіч­ною. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощувалося державі за вкрай низькими заготівельними цінами. Фактично, не маючи прибутку з колгоспної праці, се­лянин жив зі свого присадибного господарства, що давало йому 70% усього грошового доходу, більше як 80% м'яса, близько 90% картоплі. Робота ж у колгоспі да­вала 5% грошових доходів, 30% зернових, 1% м'яса і сала, 0, 5% молочної продукції.

На розвитку сільського господарства негативно відбива­лась надзвичайно роздута структура органів керівництва сільськогосподарського виробництва. Так, у Міністерстві сіль­ського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь та відділів, які, м'яко кажучи, дублювали роботу одне одного. Цей факт є характерною прикметою надмірної централізації, що притаманна адміністративно-командній системі.

Відірваною від потреб сільського господарства була й наука, де панував «народний академік» Лисенко, який вини­щував усе, що не відповідало його розумінню класового підходу в науці.

Політика беззастережної колективізації надзвичайно гостро проявилась у Західній Україні, де радикальні аграрні реформи проводились без урахування місцевої специфіки політич­ної ситуації в областях. У таких умовах державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи - виселення у східні райони заможних селян із сім'ями та тих, хто їх підтримував. Факти свідчать, що за політичними ознаками було репресовано, депортовано без суду і слідства і навіть без письмового звинувачення кілька сотень тисяч сімей. Таким чином, нова влада своїми діями створювала реальне підґрунтя для невдоволення місцевого населення. Беззаконня часто чинили ті, хто, здавалося б, покликаний був стояти на стороні закону - працівники МДБ, що відчували безкарність і підтримку вищого керівництва.

Варто підкреслити, що протягом 1946-1953 років ЦК КП(б)У неодноразово розглядав питання про порушення за­конності у західних областях. Однак досвід так званого розкуркулення, набутий у 20-ті роки, на практиці був сильнішим за постанови, що не могло не породжувати протидії, яка зро­стала у повоєнні роки.

Згубна сільськогосподарська політика чиновників відчутно перешкоджала виправленню становища на селі. До руйнів­них наслідків війни у цей період додалися наслідки посухи 1946 року. Виснажене війною, зубожіле від сталінської си­стеми керівництва, українське село надзвичайно важко пере­носило її наслідки.

Загроза голоду, викликана посухою, не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією.

За підсумками сільськогосподарського 1945 року колгосп­ники Київської області на вироблені трудодні отримали 352 г. зернових, а в 1946 - не більше, як 150. В інших областях цей показник дорівнював 50-100 г. Голод у селах набував жахливих форм. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як “ вороги народу”.

Нині, коли з'явилися вітчизняні публікації про голод 1946-1947 років, можна було б навести чимало трагічних фактів тих років.

Тверезий аналіз ситуації, розуміння неминучих наслідків підштовхнуло М. Хрущова до ризикованого кроку - зверну­тися із проханням до Й. Сталіна надати допомогу, щоб наго­дувати власне населення.

Врешті-решт Сталін таки дав вказівку виділити Україні мінімальну продовольчу і насіннєву позику. Було дано також безвідплат­но 140 млн. крб. для організації безкоштовного харчування на­селення, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а в 1947 р. - понад 528 тис. осіб. Сьогодні за­гальних даних про кількість жертв голодомору немає. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, вимагали поповнення капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Отже, роки післявоєнної відбудови економіки Ук­раїни були дуже важкими та виснажливими. Система вибиван­ня коштів для відбудови промисловості, військово-промисло­вого комплексу не дозволяла піднести рівень життя населення. Проте героїчні зусилля народу республіки не були марними. З руїн піднімались села і міста, будувались нові підприємст­ва. На початку 50-х рр. Україна немовби залікувала рани війни. Було закладено основу для можливого виходу країни на нові рубежі суспільного прогресу.