Суспільно-політичне життя, політична боротьба та десталінізація в Україні.

Суспільно-політичне життя респуб­ліки у післявоєнні роки характеризувалося дальшим посиленням тиску центру на всі процеси.

У березні 1947 року з поста першого секретаря ЦД КП(б)У було усунуто М. Хрущова і на його місце призначено Л. Кагановича. Це було пов'язано не тільки з «вип­равленням» ситуації в сільському господарстві республіки, яке постраждало від посухи 1946 року, а й надуманою роз­горнутою кампанією боротьби з українським націоналізмом. Акція передбачала не лише фізичний, але й духовний те­рор, систему ідеологічного, політичного і морального тиску, зокрема, проти української інтелігенції. Однак 26 грудня 1947 року Л. Кагановича було відкликано і знову замінено М. Хрущовим.

У 1946-1952 роках українське культурне життя зазнає жорстокого удару. В більшості постанов ЦК Компартії Ук­раїни з ідеологічних питань критиці піддавалась значна ча­стина представників української радянської культури, науки, інкримінувалися безпрецедентні звинувачення у націоналіз­мі та космополітизмі. Зазнавали цькувань поети, письменники, серед яких були Юрій Яновський, Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, редакції ряду журналів. Піддали осуду авторські колективи «Нари­су історії української літератури», «Історії України», було розгорнуто кампанію проти «школи Грушевського» та ін. На щастя, наслідки цієї кампанії не були такими тяжкими, як у 30-ті роки, коли «критика», як правило, закінчувалась зни­щенням тих, кого їй піддавали. Отже, зміцнілий після війни тоталітарний режим центру стає ще більш брутальним по відношенню до народів СРСР. Най­більших репресій і потужного тиску всього репресивного ста­лінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка про­довжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему. Серед цивільного населення репресії здійс­нювались у ході боротьби проти військових формувань ОУН-УПА. Між 1946-1949 роками було вислано до Сибіру близь­ко 500 тис. західних українців. Із метою дискредитації пов­станців спецзагони НКВС переодягалися у форму УПА, грабували, ґвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу.

Місцеве населення було вкрай незадоволене політикою нової влади, направленою на ліквідацію греко-католицької церкви, що займала міцні позиції на західноукраїнських зем­лях і була важливим фактором духовно-культурного розвит­ку галицьких українців. Після смерті митрополита А. Шептицького розпочалися арешти і серед представників греко-католицької церкви. Ціле­спрямована акція з організації її «саморозпуску» у березні 1946 р., арешт в квітні 1945 року майже всього ке­рівництва на чолі з митрополитом Й. Сліпим і єпископом краю ще більше загострили ситуацію.

Отже, нічим невиправдані жорстокі дії НКВС і примусова колективізація були одними з тих головних причин, що спри­чинили збройний опір ОУН-УПА у післявоєнний період з ще більшою силою, ніж до війни. Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) фактично означала закінчення організованого збройного опору. Спорадичні дії окремих збройних загонів згадуються у документах середини 50-х років.

По іншому склалася доля УПА у так званому Закерзонні - на території Посяння, Лемківщини, Холмщини. У квітні-травні 1947 року в результаті кривавої операції «Вісла», проведеної польським урядом, було знищено значну частину бій­ців УПА, а більшість українського населення виселено з рідної землі і розселено по всій Польщі.

Як відомо, на початку 50-х років усі сфери життя суспільства повною мірою були охоплені сталінізмом, а свідомість великої частини населення проникнута стереотипами, що уко­рінювалися десятиліттями з метою утримання народу в покорі. Суспільство значною мірою було ізольоване від зовнішнього світу.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.,) політичну ситуацію у країні в цілому не можна було назвати стабільною. У вищому керівництві точилася гостра боротьба за вищі державні посади. Хоч формально першою особою вважався Г. Маленков, однак, усе більше стверд­жував свої позиції М. Хрущов. Готувався до захоплення влади Л. Берія.

Після арешту в липні 1953 року Л. Берії розпочинаються певні зрушення в напрямку розвінчання культу особи Сталіна, але його ім'я ще не пов'язують з масовими репресіями в країні. Ста­лін залишався на п'єдесталі і на противагу культу особи активно пропагується колективне керівництво. “Сталінська модель соціалізму” продовжувала діяти, не змінився і характер радянської політичної системи. Лише бюрократичний авторитаризм «вождя народів» пе­реродився в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості - у тоталітаризм партократії.

У вересні 1953 року Першим секретарем ЦК КПРС стає М. Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною, компартія якої першою підтримала його в боротьбі за владу й залишилася для нього надійною опорою. а перебування О. Кириченка, М. Підгорного, П. Шелеста, Д. Коротченка, В. Щербицького в Політбюро ЦК КПРС свідчило про зро­стаючу вагу українців та їхньої республіки.

Для Кремля здобути підтримку українців мало важливе значення, оскільки, це сприяло стабілізації в країні і полег­шувало співпрацю.

У 1954 році були проведені пишні святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. Апофеозом святкування став акт передачі Криму від Російської Федерації Україні. Насправ­ді метою акту було приховання справжніх мотивів зміни адмініст­ративного підпорядкування півострова. Якщо розглянути стан Криму на той час, зрозуміти їх не важ­ко. Фактично на­прикінці війни та в повоєнні роки відбулася друга колоніза­ція Криму шляхом вербування та переселення російських се­лян, і до всіх людських та матеріальних втрат, спричинених війною, додалися величезні втрати від депортації чи знищен­ня частини місцевого населення за національною ознакою.

Друга колонізація видалась невдалою. Саме тому вияви­лось доцільним підпорядкувати Крим Україні, щоб припини­ти економічний хаос. Компенсувати втрати довелось з ук­раїнського бюджету. Між тим на кінець 50-х років у Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. Росіяни залишилися тут переважною більшістю і, як прави­ло, відкидали усяку форму українізації.

Визначною подією у суспільному житті СРСР став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.) і доповідь на ньому М. Хрущо­ва про культ особи Сталіна.

Виступ М. Хрущова був, безумовно, проявом політичної далекоглядності та актом особистої сміливості й віддзеркалював можливості того часу, адже завдання послідовної критики та розвінчання культу особи не було і не могло бути вирішено. В основному це було розвінчання Й. Сталін як керівника, як особистості, виходячи з його злочинної діяльності, репресивної політики. Безсумнівно, культ особи Сталіна був повалений цим виступом, але «культ особи» як система був тільки сколихнутий ним. До повного руйнування хибної системи було ще далеко.

XX з'їзд КПРС заклав основи для подальших спроб ре­формації створеної в ЗО-40 рр. ХХ ст. сталінської тоталітарної мо­делі суспільного ладу, відродження демократичних принци­пів у розвитку країни. Більш ніж десятиліття по всій країні проходило під впливом рішень XX з'їзду.

У 1956 р. фактично було зроблено першу спробу реформа­торських змін. У політичному плані пошук нових підходів суспільного оновлення не міг відбутися в межах авторитарної системи. Єдиною альтернативою могла стати лише демокра­тизація суспільного життя. Ця альтернатива в середині 50-х років в Україні, як і в цілому в СРСР, мала такий вигляд: або КПРС відкрито засудить допущені в період культу особи Сталіна викривлення, відмінить ті методи партійного і державного керівництва, які стали гальмом просування вперед, або в КПРС візьмуть гору сили, які не бажали змін. Таким чином, альтернатива носила полі­тичний характер.

Короткий період ревізії політики сталінського режиму був використаний в Україні для висунення культурно-національних прагнень. Особливо сильно лунало невдоволення у сере­довищі діячів культури. Одним з перших прозвучало звинува­чення за той жалюгідний стан, у якому опинилась українська мова. Ставилися питання про чистоту української мови. Був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка. Порівняно з минулим краще було відзначено ювілей І. Франка (серпень 1956 року). У 1957 році українські історики дістали дозвіл заснувати власний журнал під назвою «Український історичний журнал». Через два роки почалася публікація Ук­раїнської Радянської Енциклопедії. За цим пішли публікації: «Історія українського мистецтва», «Історія міст і сіл Украї­ни», якої не мали навіть росіяни. У ці роки в Україні з'являється можливість для розвитку таких сучасних галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 році в Києві було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів Україну на передові позиції у цій галузі в СРСР. З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Паралельно з процесами в науці та літературі відбувалися зміни в мис­тецтві, театрі. Ставилися вимоги реабілітації репресованих діячів, заповнення білих плям у літературі, театрі, оскільки М. Хрущов визнав, ще багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, були комуністи, політичні та військові діячі. Зро­стали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий та інших. Пропонувалося реабілітува­ти такі ключові постаті культури, як драматург Микола Ку­ліш, режисер Лесь Курбас, мислитель XIX століття Михайло Драгоманов.

Набирав сили період, що отримав назву «відлига» і був започаткований О. Довженком ще влітку 1955 року. Реалізуючи свій заклик, О. Довженко подавав приклад іншим, його твір, автобіографічна повість «Зачарована Десна», сповнений ліричної краси і вірності.

Г. Тютюнник в романі «Вир» описав село перед і в роки війни, але умотивував вчинки героїв вже не класовими, а виключно людськими прагненнями. Молоде покоління шістдесятни­ків найбільше заявило про себе в поезії. На літературному терені виступали перш за все Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Коротич, лірико-епічними творами був представлений І. Драч. У вересні 1956 року були відновлені в член­стві в Спілці письменників Н. Забіла, Б. Коваленко, 3. Тулуб - автор історичного роману «Людолови».

З пожвавленням національно-культурного життя в Ук­раїні особливу активність проявив М. Рильський. Він став ініціатором видання творів тих авторів, котрих раніше не­можливо було видавати. Своїм авторитетом він добився по­смертної реабілітації ряду поетів, перевидання творів видат­них українських композиторів XVIII—XIX ст. — Березовського, Бортнянського, Веделя. М. Рильський цінував культур­ну спадщину кожного народу і вимагав поваги і до спадщини свого народу. На думку М. Рильського, той, хто не поважає видатних людей сво­го народу, сам не вартий поваги. Багато уваги приділяв М. Рильський вихованню молодих українських поетів, піклуючись про їх знання і культуру рідної мови.

Період відлиги тривав недовго. Починаючи з дру­гої половини 1958 року починається тиск на всіх письменни­ків, творчість яких характеризувалась як «відлига». В Украї­ні за вільнодумство критикували С. Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко чим обумовили її подальше, майже трирічне мовчання.

Всеохоплюючий диктат номенклатурного апарату зберігався і зміцнювався. Згорталися елементи демократії у сфері міжнаціональних відносин.

Усе це та багато іншого підводило не тільки до так званого застою, але й до регресу як у політичній, духовній, так і в інших сферах життя і, безумовно, до кризи політичної си­стеми. Вплив десталінізації сягнув далеко за політико-культурні межі і, в першу чергу, проявився серед молоді, яка все частіше виявляла свою відмінність від своїх попередників.