Теорія і практика бібліографічного опису в першій половині XX ст.

Для XX ст. характерна колективна робота над створенням правил бібліографічного опису. Англо-американська і прусська інструкції опису найбільш досконалі зі створених на по­чатку XX ст. Англо-американську створила комісія експертів Великої Британії та СІЛА (видано у 1908 р.), пізніше до них приєдналися фахівці з Канади й Австралії. Для цієї інструкції характерним було надмірне використання заголовків, що містили назви організацій. Опис під назвою рекомендувалося починати з першого слова назви, тобто формулювати її в описі як у документі. Недоліком цієї інструкції стали складність, громіздкість, а також те, що в ній багато місця відводилося зовнішнім особливостям оформлення книг за рахунок недо­статнього розкриття їхнього змісту.

У прусській інструкції, створеній комісією німецьких спеціалістів (видана у 1899 р., а в остаточному вигляді — у 1909 р.), заголовок, що містив назви організацій, не використо­вувався, а при складанні описів під назвою на перше місце виносився іменник, на який лягає основне змістове наванта­ження, у називному відмінку. Інші слова назви розташову­валися в граматичному порядку, який визначався вельми склад­ними правилами, що значно утруднювало обробку документів і подальший пошук їх.

Ці інструкції мали великий вплив на створення в XX ст. національних інструкцій з книгоопису в багатьох країнах.

Правила книгоопису, що використовувалися в Росії, були ближчими до прусської інструкції. Лише в 1911 р. на І Все­російському з'їзді з бібліотечної справи П. М. Богданов за­пропонував використовувати не " граматичний", а " механіч­ний" порядок слів. Це правило увійшло до " Нормального плану постановки бібліотечної техніки у невеликих бібліотеках", що обговорювався на з'їзді.

Бібліотекар бібліотеки Державної Думи О. М. Бєлов розробив правила книгоопису для великих бібліотек з урахуванням зарубіжного досвіду. У 1915 р. ви­йшла його праця, в якій, окрім правил складання описів книг, містилися також правила опису інших видів видань — періо­дики, географічних карт, нот і творів образотворчої графіки.

Бібліографи та бібліотекознавці України проводили знач­ну роботу зі створення та вдосконалення правил складання бібліографічного опису, проте ця робота велася в руслі загальноросійської бібліотечної справи і бібліотекознавства. Особливості підходів українських фахівців до проблем книго­опису потребують глибокого вивчення. У післяреволюційний період зі створенням УРСР починається інтенсивна робота з розробки правил складання бібліографічних описів з ураху­ванням потреб українських бібліотек і бібліографічних уста­нов. Дуже активно ця робота велася в 20-х роках, коли ще не було централізації у вирішенні проблем на всесоюзному рівні.

Основи складання книгоопису в Україні пов'язані з діяль­ністю Головної книжкової палати в Києві та Української книжкової палати в Харкові. У 1919 р. створено Головну книжкову палату, а при ній — Український бібліографічний інститут для розробки теоретичних питань книгоопису, кла­сифікації, бібліографії. Директор інституту Ю. Ковалевський у роки громадянської війни працював над інструкцією з кни­гоопису, яку було надруковано в 1923 р. під назвою " Правила карткографії". Це детальна інструкція, яка регламентувала складання описів книг, багатотомних і періодичних видань, видань, що продовжуються. Основою " Правил" стала мето­дика складання описів Міжнародного бібліографічного інсти­туту. Цим пояснювалася наявність у бібліографічних описах багатьох зовнішніх характеристик видань, перенесення поми­лок з титульної сторінки або обкладинки до опису, відсутність описів під назвою установи чи організації тощо. Але до де­яких питань автор мав особистий підхід. Так, передбачалося складання опису тією самою мовою, якою надруковано твір. Цієї вимоги не було в тогочасних зарубіжних інструкціях. Важливим було також встановлення певної послідовності елементів опису і визначення друкованого видання в цілому як джерела для складання опису. " Правила карткографії" стали першою інструкцією з книгоопису, створеною в Україні після революції, і важливою віхою в розвитку бібліографічного опису в країні. їх по-різному застосовували у великих бібліо­теках та органах централізованої каталогізації.

Найважливішою функцією Української книжкової пала­ти була реєстрація друкованої продукції, виданої в республіці. З 1924 р. регулярно видавався бюлетень " Літопис українського друку", створення якого було викликане подальшим розвит­ком теорії та практики бібліографічного опису, прийняттям спеціальної інструкції. Таку інструкцію було складено знову ж таки на основі правил Міжнародного бібліографічного інсти­туту і " Правил карткографії". До неї було внесено положення про складання описів і анотацій мовою, якою надрукований твір з усіма особливостями правопису. Висунутий Українською книжковою палатою принцип національної рівності мов у бібліографії підтримали і сприйняли книжкові палати інших республік (Білорусі, Азербайджану).

На І конференції наукових бібліотек УРСР (1925) було розглянуто низку теоретичних і організаційних питань скла­дання бібліографічних описів. Її учасники вважали, що ос­новним матеріалом для організації і ведення каталогів у бібліотеках мають бути друковані картки, причому картка має бути єдиного зразка для бібліотек різних типів і видів. У зв'яз­ку з рішеннями конференції Книжкова палата змінила робочу інструкцію з книгоопису, оскільки виникла потреба випуску " Літопису українського друку" і друкованих карток з одного набору. Це давало змогу досягти уніфікації опису, але водно­час призводило до певних труднощів, адже одні й ті самі запи­си мали задовольняти потреби органу державної бібліо­графічної реєстрації і відповідати вимогам побудови ката­логів будь-якої бібліотеки.

Укладачі правил вважали, що елементи в описі мають • розташовуватися не на формальній підставі, а за їхнім логіч­ним зв'язком. Виходячи з цього, усі елементи поділялися на дві частини: 1) відомості, що стосуються внутрішньої (соці­ально-ідеологічної) характеристики твору; 2) відомості, що стосуються зовнішньої (виробничо-економічної) характери­стики його матеріального втілення. У першій частині вміщу­валися відомості, потрібні кожному споживачеві інформації (автор, назва, місце і рік видання, наклад тощо), а в другій — ті, що доповнюють опис відомостями, які не ввійшли до першої. Відомчі видання одержували опис під назвою, тобто установи та організації не вважалися авторами публікацій. Щоб скоро­тити опис, відмовилися від наведення деяких відомостей, увели скорочення окремих слів.

Певний внесок у розробку теорії та практики бібліографіч­ного опису зробили наукові бібліотеки республіки. У 1926 р., виконуючи резолюцію І конференції наукових бібліотек УРСР, Президія Укрнауки створила Каталографічну і Бібліографічну комісії, перша з яких мала розробити інструкцію з книгоопи­су для бібліотечних каталогів, а друга — для бібліографічних посібників. Наслідком роботи Бібліографічної комісії стали " Основні положення скороченого бібліографування", розроблені В. О. Козловським. Вони призначалися для потреб Всеукра­їнської бібліотеки (тепер Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського) і мали сприяти уніфікації опису в на­укових бібліотеках при складанні бібліографічних матеріалів. Значна частина правил відповідає сучасній методиці складан­ня бібліографічних описів.

Інтенсивна робота з вироблення загальних положень скла­дання бібліографічного опису, інструкцій з книгоопису у 20-ті роки велася в РРФСР. З початку 20-х років працювали каталогізаційні комісії в Москві й Ленінграді, метою яких стала розробка загальнодержавних правил

Інструкція, видана в Ленінграді, пропонувала складати описи під назвою, яка наво­дилася в тій самій формі, що й на титульному аркуші, авторство установ та організацій не визнавалося.

Каталогізаційна комісія при Науково-дослідному кабінеті (пізніше інституті) бібліотекознавства Державної бібліотеки СРСР, яку очолювали відомі бібліотекознавці А. І. Калишевський, а потім Г. І. Іванов, склали більш прогресивні інструкції. У них наводилися досить детальні правила скла­дання описів книг індивідуальних авторів і документів органі­зацій, а також описів під назвою.

Наприкінці 20-х років політичний і економічний розвиток СРСР, зближення союзних республік у галузі культури ви­кликали необхідність розробки єдиних правил книгоопису для всієї країни, тому Державна бібліотека СРСР організувала нараду з питань уніфікації методів складання опису на дру­кованих картках, що видавалися книжковими палатами РРФСР, УРСР і БРСР. Ця нарада, а потім і IV Всесоюзна на­рада директорів книжкових палат затвердили принцип скла­дання опису мовою, якою надруковано твір. Дискутувалося також питання про застосування заголовків, що містять назви організацій. Хоча в РРФСР такі заголовки використовували­ся з 1923 р. і видатний бібліограф Є. І. Шамурін дав теоре­тичне обґрунтування їх, в Україні вони траплялися зрідка як експериментальний елемент. Нарада директорів книжкових палат визнала за необхідне вживати заголовки, що містять назву організації, але їх слід подавати не на початку опису, а в кінці. Крім того, висловлювалися пропозиції щодо спрощення опису, розміщення його елементів, складання описів багато­томних видань і видань, що продовжуються. З 1929 р. " Літо­пис українського друку" вміщував спрощений бібліографічний опис, а друковані картки — вичерпний.

Для 20-х років характерна діяльність із розробки

правил складання бібліографічних описів різних видів документів. Так, український бібліотекознавець С. Г. Кондра багато зробив для розробки методики складання описів нотних видань, С. Боровий і Н. Заглада — для описів аркушевих матеріалів, С. Маслов — для стародруків тощо.

У 30-ті роки продовжували розвиватися основні напрями в книгоописі, закладені в минулому десятилітті. Визначну роль у розвитку книгоопису в Україні продовжувала відігра­вати республіканська Книжкова палата. У 1935 р. тут під керівництвом Н. С. Войтенко були складені два варіанти " Ско­роченої каталографічної інструкції Української книжкової палати", а також проект " Каталографічної інструкції Книж­кової палати УРСР". У цих документах викладено правила складання опису різних видів книжкових видань. Ці правила характеризують подальше звільнення опису від несуттєвих відомостей (наприклад, зазначення ступенів вірності), його спрощення, завдяки чому опис став зрозумілішим для чи­тачів. Тут підкреслювалося, що опис має бути точним і чітким, давати уявлення про зміст і характер видання, відтворювати індивідуальні особливості певного твору, подаватися мовою тексту видання. Умовами, що забезпечують правильний і чіткий опис, вважалися однотипність правил складання опису окремих видань, єдина форма опису, чіткі правила щодо умов­них скорочень слів, застосування різних шрифтів для виді­лення окремих елементів і розділових знаків. На багатотомні видання пропонувалося складати зведений опис.

У цей же час Книжкова палата створила ряд інструкцій (зі складання описів періодичних видань Книжкової палати УРСР, для розписування журнальних статей), правила скла­дання опису книг для бібліографічних покажчиків, список скорочень географічних прикметників

Серйозна робота велася з уніфікації основних принципів складання описів у межах СРСР. Вирішенню цієї проблеми сприяла Всесоюзна нарада з теоретичних питань бібліотечної справи і бібліографії (1936), на якій було досягнуто згоди про складання описів, починаючи їх з імені особи, назви органі­зації та назви твору. Всесоюзна книжкова палата в тому ж році видала інструкцію, що містила загальні рекомендації з книгоопису і в своїй основі мала " Каталографічну інструкцію Книжкової палати УРСР". У другому виданні інструкцію було перероблено і доповнено. Ці інструкції мали розділи зі скла­дання описів офіційних і відомчих видань під заголовком, що містить назву організації, творів, виданих із зазначенням авторів-укладачів тощо.

З 1940 р. опис видань у " Літопису друку УРСР" подавався відповідно до правил складання опису видань у " Книжково­му літописі" Всесоюзної книжкової палати, на всіх картках українських видань вміщується російський переклад основ­них елементів опису.

У 1939 р. почалася розробка загальнодержавної інструкції з книгоопису. Міжвідомча каталогізаційна комісія при Дер­жавній бібліотеці СРСР протягом 1949—1958 рр. видала ба­гатотомну інструкцію " Єдині правила опису творів друку для бібліотечних каталогів". Вона становила зібрання детально розроблених правил складання бібліографічних описів різних видів документів, орієнтованих на каталоги великих бібліо­тек. У 1953 р. вийшов друком скорочений варіант єдиних правил для масових і невеликих наукових бібліотек, правила опису в якому значно спрощені. Важливо, що в скороченому варіанті подано правила не лише для складання описів для каталогів, а й для бібліографічних покажчиків, що сприя­ло подальшому зближенню правил і покращенню якості по­кажчиків.

" Єдині правила... " неодноразово перевидавали, доповню­вали, до них вносили зміни, їх перекладали на мови націо­нальних республік. Правила, видані в Україні, мали допов­нення про складання описів творів друку, опублікованих укра­їнською мовою, значну кількість зразків описів на продукцію

українських видавництв. Велику роль у складанні та пере­кладі правил зіграли представники Міжвідомчої каталогізаційної комісії, створеної в 1966 р. при Державній республі­канській бібліотеці УРСР.

З початку 60-х років коло організацій і окремих осіб (вче­них, фахівців, учнів тощо), що складали бібліографічні описи, значно розширилося. У цей час було створено органи науко­во-технічної інформації, які постійно мали справу з бібліо­графічними описами, видавництва стали вміщувати макети друкованих карток у своїх виданнях, у книжкових магази­нах створювали довідково-бібліографічний апарат. Крім того, значно зросла кількість наукових установ, навчальних за­кладів, працівники яких також використовували бібліографічні описи. " Єдині правила... " призначалися й для бібліотек. Тому виникла потреба в документі, дотримання якого було б обо­в'язковим для всіх установ та осіб і який би забезпечував однотипність бібліографічних описів на рівні країни. У зв'яз­ку з цим на Всесоюзній науковій конференції з каталогі­зації (1965) було запропоновано підготувати державні стандарти зі складання бібліографічних описів і оформлення творів друку. Затвердження та видання їх здійснювалося в 1969—1970 рр. З того часу стандарти регулярно перегляда­ються, удосконалюються і перевидаються. Тепер вони мають статус міждержавних у межах СНД. Створення служби стан­дартизації в незалежній Україні забезпечило можливість розробки національних державних стандартів зі складання бібліографічних описів документів. Поки що введено в дію стандарт, який регламентує термінологію бібліографічного опису (ДСТУ 2394-94).