Обов'язки прокурора перед людьми

Необхідним доповненням гарантій, якими має прокурор при виконанні своїх функцій, повинні бути певні обов'язки стосовно тим, хто стикається із правовою системою, або в якості підозрюваних, свідків, або потерпілих.
24. При виконанні своїх обов'язків прокурори повинні:
a) виконувати свої функції справедливо, неупереджено й об'єктивно;
b) поважати й намагатися захищати права людини, як зазначено в Конвенції про захист прав людини й основних свобод;
c) намагатися забезпечити, щоб система карного правосуддя функціонувала так швидко, як це можливо.
У цьому випадку робиться акцент на дві життєво важливих вимогах, згаданих у Рекомендації 1, — повага прав особистості й проходження вимозі ефективності, — за що прокурор також частково несе відповідальність.
25. Прокурори повинні втримуватися від дискримінації за будь-якими підставами, таким як стать, раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні й інші переконання, національність або соціальне походження, приналежність до національних меншин, наявність власності, походження, здоров'я, фізичні недоліки й по інших підставах.
Той факт, що прокурор ответствен за обвинувачення, не повинен затьмарювати його основної функції хоронителя права: він повинен поводитися неупереджено, а практичні слідства цього принципу викладені в наступних пунктах Рекомендації.
26. Прокурори повинні забезпечувати рівність осіб перед законом і знайомитися з усіма обставинами, що мають відношення до справи, включаючи й стосовні до підозрюваного, незалежно від того, свідчать вони на користь останнього або проти нього.
27. Прокурори не повинні збуджувати або продовжувати карне переслідування, коли незалежне розслідування показує, що обвинувачення необґрунтовано.
28. Прокурори не повинні пред'являти проти обвинувачуваного доказу, які, як вони знають або мають достатні підстави підозрювати, отримані з порушенням закону. У випадку найменшого сумніву прокурори повинні просити суд перевірити прийнятність таких доказів.
Оскільки прокурор відповідає за те, яким образом застосовується право, він повинен брати до уваги ті способи, якими отримані докази на користь обвинувачення.
Вираження " з порушенням закону" охоплює не стільки багато незначні, формальні порушення, більшість яких не впливають на загальну юридичну дійсність розгляду, скільки ті порушення закону, які зазіхають на основні права.
Звичайно виникають ситуації двох видів: якщо незаконність доказу не викликає сумніву, то прокурор повинен діяти самостійно, відмовляючи в прийнятності такого доказу; якщо ж існує певний сумнів, то прокурор, або до, або в ході висування обвинувачення в суді повинен попросити суд ухвалити рішення щодо питання прийнятності такого доказу.
29. Прокурори повинні забезпечувати принцип змагальності сторін, не розголошуючи, зокрема, іншим сторонам, крім як у випадках, установлених законом, будь-яку інформацію, якої вони мають і яка може вплинути на справедливість правосуддя.
Обов'язок сторін у справі про розголошенню інформації — слідство застереження в пункті 20 про те, що прокурор повинен бути об'єктивним і слушним у ділових відносинах із суддями — є ключовим моментом состязательного характеру розгляду в суді. Однак Комітет праг би зробити виключення для тих випадків суспільний інтерес, що коли переважає, виправдовує збереження конфіденційності деяких документів або інформації (наприклад, у випадку, коли закон передбачає нерозголошення певних джерел інформації з міркувань безпеки), але такі випадки повинні залишатися виключеннями.
Принцип рівних можливостей утримується в Статті 6 (1) Європейської Конвенції із прав людини: " це тільки один з ознак більш широкої концепції слушного розгляду незалежним і безстороннім судом" (Європейський Суд із прав людини, пункт 28 Постанови від 17 січня 1970 р. у справі " Делькур (Delcourt) проти Бельгії").
" Згідно із принципом змагальності сторін [...] кожній стороні повинна бути надана розумна можливість представити свою справу в умовах, не гірших, чому її опонент. [...] У даному контексті Суд надає важливого значення зовнішнім проявам так само сприйнятливості, що як і зростає, до слушного відправлення правосуддя [...]" (Європейський Суд із прав людини, пункт 47 Постанови від 22 лютого 1996 р. у справі " Булут (Bulut) проти Австрії").
30. Прокурори не повинні розголошувати конфіденційну інформацію, отриману від третіх осіб, зокрема якщо мова йде про презумпцію невинності, якщо тільки розголошення не буде потрібно в інтересах право судія або відповідно до закону.
Прокурор повинен відстоювати презумпцію невинності, яка зізнається всіма демократичними системами, розуміючи, що можуть мати місце (виняткові) випадки, коли отримана інформація не може залишатися конфіденційної: такі відступи від конфіденційності повинні бути зазначені в законі.
31. Повинна бути забезпечена можливість судового контролю над діями прокурорів, коли вони мають повноваження на застосування заходів, які втручаються в сферу основних прав і воль підозрюваного.
У цьому випадку залежно від правової системи прокурор, діючи безпосередньо або через підконтрольні або піднаглядні йому служби, може бути вповноважено вживати заходів, які втручаються в права й волі людину. Хоча Комітет і не вважає потрібним нагадувати про принципи й гарантії, закріплених у Європейській Конвенції про захист прав людини й інших міжнародних документах, він уважає важливим зробити акцент на необхідності судового перегляду, припускаючи, що, в остаточному підсумку, тільки суди можуть гарантувати волі.
32. Прокурори повинні належним чином опікуватися про інтереси свідків, особливо вживати заходів по захисту їх здоров'я, безпеки й особистого життя або стежити за тим, щоб такі заходи були прийняті.
Зусилля по боротьбі з організованою злочинністю збільшують необхідність вживання заходів по захисту свідків. Звичайно на прокурорів, ведучих карне переслідування, покладає завдання по вживанню ефективних заходів або по використанню максимуму зусиль, для того щоб такі заходи були прийняті поліцією.
Тут необхідно зробити посилання на Рекомендацію № R (97) 13 щодо залякування свідків і прав захисту.
33. Прокурори повинні також брати до уваги думки, заклопотаність потерпілих від злочину, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати заходів, які б забезпечили поінформованість потерпілих від злочину відносно їх прав і ходу справи.
Положення потерпілих у ході кримінального розгляду різниться залежно від застосування правових систем, зокрема можливістю подачі цивільного позову в кримінальні суди. Проте надання відшкодування потерпілим є одним з основних елементів європейської карної політики. Тому Комітет розв'язав, що необхідно включити в Рекомендацію основні обов'язки прокурора у відношенні потерпілих, не залежать від конкретної правової системи.
У той час як деякі правові системи більш амбіційні щодо цього, необхідно зробити посилання на основні документи по цьому питанню, прийняті Радою Європи:
Резолюція (77) 27 про компенсацію потерпілим від злочинів;
Рекомендація № R (85) 11 про положення потерпілого в рамках кримінального права й процесу;
Рекомендація № R (87) 21 про допомогу потерпілим і попередженні виктимизации;
Європейська Конвенція про компенсацію потерпілим від злочинів проти особистості;
Рекомендація R (99) 19 про посередництво по карних питаннях.
34. Зацікавлені сторони, з визнаним або встановленим статусом, особливо потерпілі, повинні мати право на оскарження рішень прокурорів про відмову в порушенні справи; оскарження можливе в окремих випадках, якщо це доречно, після розгляду вищою посадовою особою або в судовому порядку, або шляхом надання сторонам права порушити справу в суді в приватному порядку.
У всіх правових системах, зокрема в тих, де прокурори застосовують розсуд по питанню про карне переслідування, рішення про припинення розгляду, коли здійснення злочину очевидно, — причому більшості таких рішень супроводжують пропозиції про застосування альтернативних заходів (наприклад, світова угода, посередництво, попередження або застереження або встановлення обмежень) — становлять серйозну проблему, якщо вони оскаржуються зацікавленими особами й(або) підстави цих рішень носять суперечливий характер.
У доповненні до Рекомендації — пункт 13е — про заборону вказівок про необвинувачення Комітет праг надати допомогу в зміцненні всієї системи
сдержек і противаг, розробленої для забезпечення того, щоб система карного правосуддя не відхилялася від поставлених перед нею цілей і не наносила шкоди правам, якими мають сторони згідно з національним правом.
Комітет указав на два види труднощів, що зустрічаються. По-перше, у той час як після більшості злочинів потерпілих можна ідентифікувати (людина або групи людей), після інших — таких, як корупція або нанесення шкоди фінансовим інтересам державної або регіональної або місцевої влади — не можна. Створення прав тільки для потерпілих буде означати визнання відсутності демократичних механізмів контролю над діяльністю прокурорів у деяких особливо педантичних областях. З іншого боку, нерозбірливе визнання за кожним, хто вважає себе потерпілими від правопорушення, права заперечувати рішення про необвинувачення буде ефективно сприяти припиненню подібної прокурорської практики й збільшить сферу дії оскаржень, використовуваних з метою затягування процесу.
Тому Комітет праг визнати не тільки права потерпілих, але також права " зацікавлених сторін з визнаним або певним статусом" захищати суспільні інтереси, наприклад людей викладає факти судовим органам (за певних умов) або вповноваженим або наділеним владою компетентним органам у виняткових обставинах.
Другі труднощі стосується необхідного виду контрольних механізмів за системою, враховуючи, що вони не повинні привести (будучи обґрунтованими й законними) до негативних ефектів, таким як параліч системи або введення загальної вимоги судового перегляду всіх рішень прокурорів. З іншого боку, система перегляду по ієрархії або оскарження не завжди була адекватної або навіть доречної, зокрема у випадках, коли рішення ухвалювалися прокурорами по вказівках зверху.
На основі Рекомендації № 87 (18), що стосується спрощення карного правосуддя, Комітет рекомендував уведення процедур або судового перегляду — усвідомлюючи, що ця концепція може різнитися залежно від країни — або надаючи сторонам повноваження по висуванню приватних обвинувачень. Такі повноваження можуть надаватися на загальних підставах або в індивідуальному порядку.
У деяких країнах, хоча й існують зазначені в цій Рекомендації засобу захисту, сфера їх дії обмежена.
35. Держави повинні гарантувати, що при виконанні прокурорами своїх обов'язків вони керуються " кодексом поведінки". Порушення цих кодексів можуть привести до належних санкцій відповідно до пункту 5, зазначеним вище. Діяльність прокурорів повинна бути піддана регулярному внутрішньому контролю.
Прокурори повинні демонструвати високий рівень прийняття рішень і професійної поведінки.
При посиленні незалежності й автономності прокуратури, що припускає більш високий ступінь відповідальності, чинне законодавство й процесуальні норми можуть виявитися недостатньо чіткими, щоб служити початками професійної етики й поведінки.
Однак автори розглядають пропонований " кодекс поведінки" не як офіційний кодекс, а скоріше як досить гнучкий набір приписань, що стосуються підходів, прийнятих прокурорами, явно спрямований на визначення припустимого й неприпустимого в професійній поведінці.
Постійний контроль є підходящим способом, що гарантують дотримання зазначених правил.
36. а) Для забезпечення слушної, погодженої й ефективної діяльності прокурорів держави повинні прагнути:
робити основний акцент на підпорядкування вищому в організаційнім відношенні прокуророві, не допускаючи, однак, щоб такі організаційні методи привели до створення неефективних, що й створюють перешкоди бюрократичних структур;
визначати основні напрямки реалізації карної політики;
визначати основні принципи й критерії, на основі яких повинні ухвалюватися рішення по окремих справах, щоб виключити довільне прийняття рішень.
b) Вищезгадані методи організації, основні напрямки, принципи й критерії повинні бути визначені парламентом або урядом або, якщо національне законодавство закріплює незалежність прокурора, представниками прокуратури.
c) Громадськість повинна бути інформована про вищезгадану організацію діяльності прокурорів, основних напрямках, принципах і критеріях; інформація про них повинна надаватися будь-якій людині на його вимогу.
Забезпечення рівності громадян перед законом і ефективності системи карного правосуддя вимагає певного рівня співробітництва й зусиль по підвищенню погодженості дій, що виходять за рамки роботи з конкретних справ. Ці вимоги ще більш доречні в системах, де прокурор незалежний і має значну автономію.
Для досягнення погодженості перевага повинна віддаватися наступним трьом елементам:
добре розроблена ієрархічна структура, що не допускає підступної бюрократії, у якій кожний співробітник прокуратури повинен почувати відповідальність за свої рішення й проявляти необхідну ініціативу для рішення своїх специфічних завдань (див. також по цьому питанню пункти 9 і 10);
загальні напрямні для здійснення карної політики пріоритетні завдання, що встановлюють, і способи їх досягнення, що враховують дискреційні повноваження, надані прокуророві;
набір критеріїв для керівництва при прийнятті рішень по конкретних справах, що має метою, наприклад, попередження непогодженості дій, таких як систематичне залучення до відповідальності в певних прокуратурах і відсутність цього в інших або застосування різних процедур або однієї процедури по-різному.
Ці критерії повинні вироблятися таким чином, щоб досягати бажаних результатів без твердого перешкоджання необхідної індивідуальної оцінки по кожній справі, з урахуванням місцевих обставин, і без створення тіньової зони, усередині якої правопорушники могли б діяти безкарно.
Комітет уважає щонайнайважливішим моментом затвердження таких напрямних принципів і критеріїв парламентом або урядом. Тільки там, де національний закон гарантує незалежність прокурора, прокуратура може встановлювати їх самостійно.
Оскільки зазначені кошти служать в основному гарантіями для членів суспільства, а не для прокурорів, на них повинне бути звернена увага громадськості або принаймні тих, кого це хвилює. Ця вимога особлива важливо в системах, де прокурор незалежний і має значні дискреційні повноваження.