Поняття, напрями та об’єкти

Різні напрями НТП породжують конкретні еко­номічні й соціальні наслідки, глибина та ефективність яких багато в чому залежать від міри досконалості організації виробництва і праці, усієї системи госпо­дарювання. З огляду на це високий рівень організації діяльності людей, що для досягнення своїх цілей спираються передовсім на потужний науково-технічний потенціал, набуває за сучасних умов особливо важливого значення.

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характери­стика процесу використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удос­коналенні існуючих та застосуванні нових методів і форм органі­зації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють його від науково-технічного прогресу.

По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростан­ня продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес забезпечує реалізацію створюваних НТП потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-трудових процесів.

По-друге, створення і впровадження нової техніки й технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудомісткості їхнього виготовлення, а вдосконалення організації виробництва і праці дає змогу змен­шити втрати робочого часу і простої устаткування.

По-третє, практичну реалізацію окремих напрямків НТП по­стійно зв'язано з великими затратами суспільної праці, матеріаль­них і фінансових ресурсів; здійснення ж заходів організаційного характеру в багатьох випадках не потребує нових витрат (у край­ньому разі — незначних додаткових ресурсів).

З-поміж організаційних чинників розвитку економіки галузей народного господарства ключову роль відіграє організація вироб­ництва — певним чином упорядкована й скоординована в часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого про­цесу, тобто людей (працівників), знарядь і предметів праці; вона охоплює всі ланки виробництва (від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей ви­робничої сфери). У зв'язку з цим необхідно розрізняти локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва. Перші було покликано до життя одиничним поділом праці і вони включають: поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок — дільниць, цехів; ра­ціональне поєднання всіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху, підприємства в цілому. Суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального та часткового поділу праці. До них належать: концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі; спеціа­лізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей на­родного господарства, конверсія виробництва; комбінування різно-галузевого виробництва, диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

Складовою частиною організації виробництва служить органі­зація праці, що визначає технологію інтегрування окремих праців­ників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці заведено розуміти певне поєднання працівників у часі і про­сторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології та організації ви­робництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забез­печується різними формами поділу й кооперації праці, організа­цією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці. Просторове поєднання працівників на виробництві знаходить втілення в різних формах побудови бригад та інших ви­робничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персона­лу за відповідними робочими місцями тощо.

До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення не лише безпосередньо процесів виробництва і праці, а й функціону­вання окремих, чи всієї сукупності елементів господарського ме­ханізму — системи управління, планування (програмування), фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного за­безпечення, науково-технічного обслуговування тощо. Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу, засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу, що, у свою чергу, забезпечує підвищення ефективності виробництва че­рез його всебічну інтенсифікацію.

Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень, масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності людей можна виокремити два напрямки організаційно­го прогресу — загальносистемний і внутрішньовиробничий, кожен з яких охоплює ті самі об'єкти (рис. 9.3). Здійснюваний у суспіль­ному масштабі, проте в різних межах (об'єднань підприємств, ком­бінатів, галузей, регіонів, національної економіки в цілому), за­гальносистемний організаційний прогрес є визначальним. Саме він окреслює орієнтири для розробки і прийняття численних високо­ефективних організаційних рішень внутрішньовиробничого харак­теру. У свою чергу, локальний організаційний прогрес на підприєм­ствах сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і складніших виробничо-господарських систем.

Рис. 9.3. Напрямки та об'єкти організаційного прогресу в навколишньому середовищі й на підприємстві.