Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВ'ЯЗАННЯ ЗАДАЧ

ТА ВИРІШЕННЯ ЗАВДАНЬ

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАДАЧ

Основні цілі розв'язання задач. Розв'язання задач (казусів) є окремою формою вивчення кримінального права. Вона спрямована пе­реважно на оволодіння навичками щодо практики реалізації норм цієї галузі права. Така практика, в свою чергу, становить невід'ємну частину предмета кримінального права як навчальної дисципліни у юридичному вищому навчальному закладі. Основними цілями розв'язання задач з кримінального пра­ва є:

1. Набуття та закріплення навичок самостійної роботи з норма­тивним матеріалом кримінально-правового характеру переважно в правореалізаційній (практичній) площині.

2. Вироблення вміння давати власну кримінально-правову оцінку конкретних життєвих ситуацій (фактичних обставин).

3. Досягнення належного рівня обґрунтування власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин.

4. Наближення навчальних форм засвоєння кримінального права до змісту конкретних «кримінально-правових елементів» відповідних процесуальних документів реальних кримінальних справ.

Загальні методичні рекомендації. Будь-яка задача з кримінального права передбачає: а) умови задачі; б) основне питання задачі. В переважній більшості задач їх умова­ми є інформація про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактів). Іноді в умови задачі вводяться оцінки та доводи конкретних суб'єктів кримінального судочинства, які також мають бути «предметом дослідження» при розв'язанні задачі.

Значна кількість задач, крім основного варіанта умов, включає один чи кілька альтернативних варіантів. У цьому разі умови аль­тернативного варіанта задачі передбачають поєднання відповідних фактичних обставин, наведених в умовах основного варіанта, та фак­тичних обставин, безпосередньо вказаних в умовах даного альтер­нативного варіанта. Останні можуть доповнювати, уточнювати або змінювати умови основного варіанта. Тому дуже важливо чітко і кон­кретно визначити, у чому саме полягає новий зміст альтернативного варіанта умов задачі.

У більшості задач із Загальної частини кримінального права осно­вне питання прямо і конкретно сформульовано у їх тексті. У більшості задач з Особливої частини кримінального права основного питання в тексті немає. В цьому разі воно «виводиться» контекстуально і в найбільш загальній формі звучить так: «Яка кримінально-правова оцінка (кваліфікація) дій, зазначених у задачі суб'єктів?».

Деякі задачі, переважно з Загальної частини кримінального права, крім основного питання, містять одне чи кілька додаткових (проміжних) питань. Як правило, такі питання спрямовані на полег­шення вирішення основного питання задачі і тому відповідь на них має передувати остаточній відповіді на основне питання.

В деяких задачах із Загальної частини кримінального права мо­жуть бути сформульовані конкретні рекомендації (завдання) типу: «Для вирішення задачі ознайомтесь зі ст. 257 КК та коментарем до неї», «Для вирішення задачі ознайомтесь з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практи­ку в справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 р. № 10». Такі рекомендації спрямовані на полегшення засво­єння тих положень Особливої частини кримінального права, без яких неможливо дати відповідь на основне питання задачі з Загальної час­тини кримінального права. Якщо подібних рекомендацій у тексті задач даного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостійного розв'язання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права замість питань можуть бути сформульовані завдання, наприклад: «Дайте оцінку рішенню суду» чи «Напишіть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено остаточне покаран­ня». У цьому разі виконання таких завдань відбувається у контексті загального «алгоритму» розв'язання задачі і, як правило, є його завершальним елементом.

Незалежно від того, чи сформульовано в задачі конкретне питан­ня або завдання (кілька питань чи завдань), її розв'язання у найбільш загальній формі включає:

1. Створення так званої інформаційно-оціночної моделі фактичних обставин (ІОМ ФО).

2. Встановлення кримінально-правового змісту ІОМ ФО.

3. Формулювання власної кримінально-правової оцінки ІОМ ФО у відповідній формі (кількох формах).

4. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

5. Конкретну відповідь на поставлені в задачі питання та (чи) за­вдання, якщо таку відповідь не було сформульовано у зазначених вище пунктах 3, 4 рішення задачі.

1. Створення інформаційно-оціночної моделі фактичних обставин. Основна мета цього елементу розв’язання задачі – надання її умовам того ступеня конкретності і визначеності, без якого неможливо здійснити їх однозначну кримінально-правову оцінку. Основний зміст створення ІОМ ФО може включати: 1) поширення на обставини, викладені в умовах задачі, загальноприйнятих презумпцій; 2) уточнення окремих умов задачі; 3) доповнення умов задачі окремими «новими» фактичними обставинами. При цьому перша з зазначених складових створення ІОМ ФО практично завжди є обов’язковою, а дві останні – факультативними (вони здійснюються при вирішенні лише окремих задач).

1.1. Поширення на обставини, викладені в умовах задачі, загальноприйнятих презумпцій. Такі презумпції виконують роль орієнтирів, які дозволяють вирішити так звані загальні питання щодо кримінальної відповідальності особи. Основні загальноприйняті презумпції передбачають:

а) якщо в умовах задачі конкретно не вказано дату (час) вчинення суб'єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначено дату (час) настання інших юридичних фактів, необхідно вихо­дити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах чиннос­ті у часі останньої редакції відповідного закону про криміналь­ну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального права України;

б) якщо в умовах задачі конкретно не вказано місце вчинення суб'єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначено місце настання інших юридичних фактів, слід виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в Україні;

в) якщо в умовах задачі конкретно не вказано вік суб'єкта (по­терпілого) чи не зазначено, що він (вона) неповнолітній (не­повнолітня) або малолітній (малолітня), належить виходити з того, що такий суб'єкт (потерпілий) досяг 18 років; при цьому термін «неповнолітній», вжитий в умовах задачі, означає, що особа досягла 14 (16) років, але не досягла 18 років, а термін «малолітній» - що особа не досягла 14 років;

г) якщо в умовах задачі прямо не зазначено конкретний прояв медичного критерію неосудності суб'єкта або прямо не вказано на стан неосудності щодо вчиненого ним діяння, належить вихо­дити з того, що суб'єкт вчинив діяння будучи осудною особою;

ґ) якщо в умовах задачі не вказано термін (час), який пройшов між окремими діяннями суб'єкта, слід виходити з того, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за по­переднє діяння на момент вчинення наступного не минув;

д) якщо в умовах задачі вказано на судимість суб'єкта, необхідно вважати, що на момент вчинення ним відповідного діяння судимість не знято і не погашено.

Названими презумпціями слід керуватись при розв'язанні будь-якої задачі. При цьому саме тому, що вони мають загальноприйня­тий і практично неспростовний характер, спеціально наводити їх у рішенні задачі непотрібно.

1.2. Уточнення окремих умов задачі. Таке уточнення необхідне щодо тих умов, які можуть розумітись (тлумачитись) неоднозначно. На відміну від сформульованих вище загальноприйнятих презумпцій тут у більшості випадків має діяти інша презумпція - «усі сумніви мають вирішуватися за найбільш сприятливим для суб'єкта варіантом». Щодо окремих найтиповіших ситуацій ця презумпція набуває вигляду наступних правил:

а) якщо в умовах задачі прямо не вказано, що суб'єкт вчинив пев­не діяння чи мали місце окремі юридично значущі його ознаки (спосіб, мотив, мета тощо), таке діяння чи відповідні ознаки не повинні інкримінуватись суб'єкту;

б) якщо в умовах задачі описано лише відповідне діяння суб'єкта (побив, наніс кілька ударів, відштовхнув тощо) і прямо не за­значено наслідки такого діяння (втрата свідомості, тілесне ушкодження того чи іншого ступеня тяжкості тощо), належить виходити з того, що наслідки як такі не мали місця;

в) якщо в умовах задачі вчинене суб'єктом діяння чи інший юри­дичний факт описано недостатньо конкретно (пригрозив побити, спричинив ножове поранення, викрав певне майно тощо) і відповідна кримінально-правова оцінка неможлива без подальшої конкретизації, таку конкретизацію має бути здійснено за найсприятливішим для суб'єкта варіантом;

г) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі таким чином, що виникають сумніви в можливості їх інкримінування суб'єктові (певні юридичні факти чи їх юридично значущі ознаки могли не усвідомлюватись співучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такі фактичні обставини не повинні інкримінуватись відповідному суб'єктові;

ґ) якщо фактичні обставини об’єктивного характеру викладено в умовах задачі таким чином, що неможливо однозначно визначити зміст психічного ставлення до них з боку суб’єкта (наприклад, бажав настання певних наслідків чи свідомо припускав їх настання), і це впливає на зміст відповідної кримінально-правової оцінки, такі обставини ма­ють пов’язуватись зі змістом «більш м'якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведені вище правила уточнення окремих фактичних обставин поширюються на більшість випадків. Проте можливі й окремі винятки з цих правил. Одним з таких винятків є уточнення щодо вартості викраденого майна, якщо така вартість в умовах задачі не вказана. В цьому разі відповідне уточнення може бути сформульоване таким чином: «Оскільки в умовах задачі вартість майна, яким заволоділи суб’єкти, не вказана, будемо вважати, що вона перевищує 0, 2 неоподаткованого мінімумуму доходів громадян (нмдг), але не досягає 100 (250) нмдг».

1.3. Доповнення умов задачі «новими» фактичними обставинами. Ця складова створення ІОМ ФО може розглядатися як виняткова. Вона здійснюється лише в тих випадках, коли наведені в умовах задачі фактичні обставини беззаперечно свідчать про наявність інших фактичних обставин, які в цих умовах прямо не зазначені, однак безпосередньо впливають на зміст подальшої кримінально-правової оцінки. Наприклад, якщо в умо­вах задачі вказано, що суб'єкт викрав пістолет у працівника міліції у жіночому гуртожитку, зберігав його у себе вдома, а вподальшому з цього пістолета був зроблений постріл, це дає підстави зробити наступні доповнення:

«1.1. Будемо вважати, що разом з пістолетом суб’єкт викрав і набої до нього.

1.2. Будемо вважати, що з боку суб'єкта мало місце не лише зберігання, а й носіння пістолета та набоїв до нього – принаймні від місця їх викрадення до місця зберігання».

На відміну від першої складової створення ІОМ ФО, дві останні її складові – уточнення окремих фактичних обставин та доповнення умов задачі «новими» фактичними обставинами – у разі, якщо вони необхідні при вирішенні конкретної задачі, – обов'язково мають бути викладені у письмовій формі як окремий елемент її розв'язання.

Необхідно звернути увагу ще на один важливий момент: функціональний зв’язок уточнень та доповнень з відповідним ступенем конкретності і визначеності ІОМ ФО обумовлює певний їх «мінімум» при вирішенні кожної конкретної задачі. Тому сама по собі кількість уточнень та доповнень не є гарантією того, що належний ступінь конкретності і визначеності ІОМ ФО досягнутий. У будь-якому разі умови переважної більшості задач цього навчального посібника, а також залікових та іспитових задач сформульовані таким чином, що необхідних уточнень та доповнень не може бути більше десяти.

2. Встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин. Зміст цього елементу (етапу) розв’язання задачі утворюють: 1) попередня оцінка та систематизація фактичних обставин; 2) визначення тих по­ложень кримінального права, які виступають нормативними підставами (орієнтирами) для відповідних висновків щодо фактичних обставин; 3) встановлення тих положень правозастосовної практики і теорії кримінального права, які уточнюють, доповнюють чи конкретизують згадані вище нормативні підстави (орієнтири); 4) зіставлення уточнених і систематизованих фактичних обставин з відповідними нормами кримінального права та положеннями правозастосовної практики і кримінально-правової теорії; 5) формулювання проміжних і остаточ­них висновків щодо кримінально-правового змісту наведених в умо­вах задачі фактичних обставин

2.1. Попередня оцінка та систематизація фактичних обставин. Проблема попередньої оцінки найчастіше виникає тоді, коли відповідні фактичні обставини ко­респондують з так званими кількісними та оціночними поняття­ми кримінального права, перш за все з кількісними та оціночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачі може бути вказано конкретну вартість викраденого майна - 624000 грн. або зазначено, що, реалізуючи умисел на позбавлення жит­тя потерпілого, суб'єкт наніс йому в груди і голову 28 ударів соки­рою. У цих та подібних випадках постає питання про можливість інкримінувати суб'єктові (суб'єктам) відповідні ознаки (у наведених прикладах - кваліфікуючі ознаки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокість»).

В теорії кримінального права вироблено спеціальні правила кон­кретизації кількісних та оціночних ознак, які засвоюються при вивченні його Особливої частини. Зазначені правила повинні застосовуватися при формулюванні відповідних попередніх висновків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв'язання задачі (див., на­приклад, п. 1. 1 зразка рішення задачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизації фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а, по-друге, створення у разі необхідності певних їх «блоків» (підсистем) відповідно до загально­го змісту тих інститутів, юридичних конструкцій чи окремих положень кримінального права, з якими відповідні фактичні обставини кореспондують. Останні в цьому разі виступають загальними нормативними орієнтирами щодо систематизації фактичних обставин (наприклад, за складовими юридичного складу злочину, субінститутами інституту множинності злочинів тощо; див., зокрема, п. 2 зразка рішення задачі у справі Качаліної).

Конкретні правила систематизації фактичних обставин передбача­ють перш за все додержання законів формальної логіки та використання відповідних положень теорії кримінального права, а конкретні форми її відтворення у рішенні залежать від типу (різновиду) задачі. У переважній більшості випадків відтворення у рішенні певної форми систематизації фактичних обставин як його окремий елемент може взагалі не мати місця.

2.2. В изначення положень кримінального права, які можуть висту­пати конкретними нормативними орієнтирами для встановлення кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин. Воно має здійснюватись з урахуванням загальних вимог і додержанням конкретних правил, що визначаються певним типом (різновидом) задачі.

Загальні вимоги передбачають:

а) визначення (уточнення) «блоків» тих норм кримінального права, які можуть бути конкретними нормативними орієнтирами (інститути та субінститути Загальної частини кримінального права, групи норм Особливої частини кримінального права тощо);

б) встановлення тих джерел кримінального права, які можуть містити кримінально-правові норми відповідних «блоків»; у переважній більшості випадків таким джерелом є КК Укра­їни 2001 р., але в деяких випадках, крім нього, джерелами кримінального права можуть бути, зокрема, Конституція України, КК України 1960 р., міжнародні договори, рішення Конституційного Суду України, рішення Європейського суду з прав людини;

в) вирішення питання про чинність відповідних положень назва­них вище джерел кримінального права щодо наведених в умо­вах задачі фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню і попередню редакцію певних положень і вирішити, яка з них має застосовуватись в даному разі; якщо має місце колізія між положеннями окремих джерел, необхідно визначити, яке з них має пріоритет щодо застосування.

Конкретні правила визначення норм кримінального права як певних орієнтирів щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин зумовлені специфікою відповідних «блоків» - інститутів, субінститутів, типових юридичних конструкцій тощо. Так, «свої» пра­вила має, зокрема, визначення правових орієнтирів при встановленні специфічної конструкції та конкретного змісту юридичних складів злочинів, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків, при звільненні від відбування по­карання з випробуванням (див. окремі зразки розв'язання задач).

2.3. Встановлення положень правозастосовної практики і теорії кримінального права. Такі положен­ня, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певні нормативні орієнтири. Крім того, цілий ряд зазначених положень впливає й на інші елементи розв'язання задачі, перш за все на обґрун­тування здійсненої кримінально-правової оцінки. Тому їх визначен­ня при розв'язанні переважної більшості задач є обов'язковим.

До основних джерел, що містять положення (правові позиції) правозастосовної прак­тики, можуть бути віднесені: а) ухвали Верховного Суду України, постановлені відповідно до ст.ст.455, 456 Кримінального процесуального кодексу України (в подальшому – КПК, КПК України); б) постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких містяться роз'яснення з питань застосування законодавства, прийняті до 1 листопада 2010 р.; в) постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України, в яких містяться роз'яснення з питань застосування законодавства (найчастіше – це постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, прийняті після 1 листопада 2010 р.); г) інформаційні листи, узагальнення правозастосовної практики; ґ) вироки, ухвали, постанови судів різних рівнів, винесені в окремих кримінальних справах.

Серед названих джерел особливе місце посідають ухвали Верховного Суду України, постановлені відповідно до ст.ст.455, 456 КПК України. Згідно з ч.1 ст.458 КПК висновки Верховного Суду України, викладені в таких ухвалах, є обов’язковими дляв всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України. Відповідно і при вирішенні задачі такі висновки (правові позиції) мають «статус» обов’язкових правозастосовних орієнтирів.

Усі інші джерела, які містять положення (правові позиції) правозастосовної практики щодо змісту відповідної норми кримінального права, не мають обов’язкового характеру. Таким чином, при вирішенні задачі ці положення мають розглядатися як правозастосовні орієнтири рекомендаційного характеру (факультативні правозастосовні орієнтири). В свою чергу серед них на особливу увагу заслуговують положення з питань застосування законодавства, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України та постановах Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України. Вони тією чи іншою мірою відображають існуючі в певний період реальні тенденції правозастосовної практики і тому мають враховуватись у рішенні задачі, в тому числі й тоді, коли вони, на думку «автора» рішення, є помилковими. В останньому випадку рішення задачі має здійснюватись за двома варіантами: а) основним – з урахуванням відповідного положення постанови Пленуму Верховно­го Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України, яке в межах даного варіанту виконуватиме роль головного аргументу правозастосовного характеру; б) з урахуванням власної позиції «автора» рішення, яка має бути спеціально обґрунтована, причому таке обґрунтування обов’язково має включати аргументи, що спростовують відповідну правову позицію постанови Пленуму Верховно­го Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України. При цьому оскільки «автор» віддав перевагу альтернативному варіанту, повне рішення задачі має бути здійснене саме за цим варіантом За основним варіантом достатньо навести відповідне положення постанови Пленуму Верховно­го Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України, а також написати відповідну форму остаточної кримінально-правової оцінки ІОМ ФО (щодо більшості задач – так звану формулу кримінально-правової кваліфікації).

Як і більшість положень правозастосовної практики, ніякі положення теорії кримінального права не повинні розглядатись як обов'язкові. При розв'язанні задачі можна скористатись відповідними положен­нями підручника, монографії, статті чи будь-якої іншої наукової публікації або сформулювати власне теоретичне розуміння певного кримінально-правового явища. Основні вимоги до будь-яких положень теорії кримінального права, що використовуються у рішенні задачі, – їх наукова обґрунтованість, значущість щодо вирішення конкретних питань кримінально-правового характеру, переконливість. З цієї точки зору особливе місце серед джерел, що містять теоретичні положення, посі­дають науково-практичні коментарі Кримінального кодексу України. Теоретичні положення таких коментарів, як правило, відображають усталені позиції в науці кримінального права на даний період, макси­мально враховують тенденції правозастосовної практики, орієнтують на єдність підходу до однотипних кримінально-правових ситуацій.

Це, звичайно, не означає, що при розв'язанні задачі теоретичні по­ложення науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України мають наперед визначений пріоритет перед відповідними по­ложеннями інших теоретичних джерел або перед власним теоретич­ним розумінням певних питань «автором» рішення. Водночас зазначене вище особливе місце науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України серед інших теоретич­них джерел передбачає, що їх положення при розв'язанні задач не можуть бути просто проігноровані. Якщо має місце суперечність між положеннями окремих науково-практичних коментарів Кримі­нального кодексу України або їх положення суперечать положенням інших теоретичних джерел, які використовуються при розв'язанні задачі, чи власній позиції «автора» рішення, то: а) така суперечність повинна бути обов'язково зазначена в рішенні, б) в рішенні мають бути наведені конкретні аргументи, які, на думку «автора», обу­мовлюють інший підхід до вирішення конкретних питань ніж той, який запропоновано у відповідному науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України.

У будь-якому разі повноцінне розв'язання задачі, якщо воно супроводжується безпосереднім використанням певних положень правозастосовної практики і (чи) теорії кримінального права, вима­гає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

2.4. Зіставлення уточнених і систематизованих фактичних обставин з відповідними нормами кримінального права та положеннями правозастосовної практики і кримінально-правової теорії я. За своїм загальним змістом воно являє собою кілька взаємопов'язаних логічних операцій, спрямованих на одержання «нової» інформації щодо того, яке кримінально- правове значення мають ті чи інші фактичні обставини. Конкрет­ний зміст кожної з таких операцій залежить від того завдання, яке стоїть перед «автором» рішення задачі, і може бути різним: в одно­му випадку, наприклад, йдеться про відповідність окремих фактич­них обставин ознакам юридичного складу злочину, а в іншому - про можливість їх визнання як обставин, що обтяжують покарання при його призначенні. Сам процес зіставлення безпосередньо в письмовому рішенні задачі не відображається, але, за необхідності, зокрема, при обговоренні обрунтованості проміжних чи остаточних висновків на семінарському занятті, може бути відтворений в усній формі.

2.5. Формулюван­ня проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту наведених в умо­вах задачі фактичних обставин. Такі висновки мають бути «логічним» результатом зазначеного вище зіставлення фактичних обставин з відповідними нормативними, правозастосовними та теоретичними орієнтирами. При цьому проміжні висновки стосуються створених раніше окремих «блоків» фактичних обставин і формулюються у межах відповідних кримінально-правових інститутів (субінститутів), типових юридич­них конструкцій, складових частин юридичних складів злочинів тощо.

Остаточні висновки стосуються усіх наведених в умовах задачі фактичних обставин і являють собою інтегрований резуль­тат проміжних висновків. Здебільшого зміст остаточних висновків збігається принаймні з однією з тих форм кримінально-правової оцінки, які використовуються у реальних процесуальних докумен­тах і які, відповідно, є основними елементами рішення задачі. Такий збіг, зокрема, характерний при розв'язанні більшості задач з Особли­вої частини кримінального права, в якому остаточні висновки безпо­середньо втілюються у формулу кримінально-правової кваліфікації дій суб'єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне форму­лювання обвинувачення (див. зразок розв'язання задачі з Особливої частини кримінального права). Водночас при розв'язанні окремих задач із Загальної та Особливої частин кримінального права такого збігу може й не бути.

3. Формулювання власної кримінально-правової оцінки ІОМ ФО у відповідній формі (кількох формах). В залежності від того, чи зібгаються остаточні висновки щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин з встановленою законом формою їх кримінально-правової оцінки, залежить і подальше розв'язання задачі по суті, і зміст та обсяг його письмового відтворення. Що стосу­ється формулювання власної кримінально-правової оцінки, то тут можливі такі варіанти:

1) остаточні висновки повністю збігаються зі встановленими за­коном формами кримінально-правової оцінки фактичних обставин: в цьому разі у рішенні відтворюються відповідні форми такої оцінки, і саме ці форми є основним елементом рішення задачі. Даний варіант характерний, як уже зазначалося, для рішення більшості задач з Осо­бливої частини кримінального права, а також для рішення задач із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосу­вання окремих його інститутів, які стосуються злочину;

2) остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права і, відповідно, вони стосуються лише окремо­го «фрагмента» встановленої законом форми кримінально-правової оцінки фактичних обставин: в цьому разі у рішенні мають бути відтворені перш за все конкретні остаточні висновки, а потім, якщо можливо, наведено і форму (кілька форм) відповідної кримінально-правової оцінки. Цей варіант переважно характерний для рішення задач із Загальної частини кримінального права щодо застосування окремого інституту, який стосується злочину (зокрема, стадій вчи­нення злочину, співучасті у злочині, множинності злочинів);

3) остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права, але їх зміст не дає можливості безпосередньо відтворити ні встановлену законом форму кримінально-правової оцінки фактичних обставин, ні окремого її «фрагмента»: в цьому разі в рішенні безпосередньо мають бути наведені остаточні висно­вки і саме вони розглядатимуться як відповідна форма кримінально-правової оцінки фактичних обставин і становитимуть основний елемент рішення задачі. Цей варіант характерний для розв'язання більшості задач із Загальної частини кримінального права щодо застосування окремих інститутів, які стосуються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу.

Незалежно від того, який з наведених вище варіантів викорис­товується при розв'язанні конкретної задачі, власна кримінально- правова оцінка відповідних фактичних обставин обов'язково має бути здійснена у письмовому вигляді. При цьому, якщо така оцінка може бути викладена у передбаченій законом формі (форму­ла кваліфікації злочину, юридичне формулювання обвинувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо призначення конкрет­ної міри покарання тощо), додержання відповідної форми (кількох форм) також є обов'язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типових форм кримінально-правової оцінки - формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також ре­комендації щодо їх складання та написання сформульовано у додатках до цієї гла­ви посібника.

4. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки. Як окремий елемент рішення задачі – якщо йдеться про повноцінне розгорнуте рішення – воно є таким же обов'язковим, як і сама оцінка. Здійснюючи обґрунтування відповідної кримінально- правової оцінки, «автор» рішення має визначитися принаймні щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтування; б) щодо «ієрархії» аргументів (доводів).

Форма обґрунтування в принципі не передбачає додержання яки­хось жорстких правил і визначається перш за все типом (різновидом) задачі. Так, обґрунтування при розв'язанні задачі з Загальної части­ни кримінального права в межах окремого інституту, що стосується злочину, передбачає спеціальне утворення відповідного «блоку» фак­тичних обставин, поглиблене дослідження змісту даного інституту, як правило, поетапне встановлення відповідності фактичних обста­вин конкретним його проявам і лише після цього формулювання проміжних, а потім і остаточного висновків. При вирішенні задачі з Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосу­вання його інститутів, які стосуються злочину, обґрунтування може бути здійснено у «знятому» вигляді і обмежуватись відтворенням лише проміжних висновків та визначенням впливу кожного інституту на кваліфікацію злочину (злочинів). Ще більш спрощена форма ха­рактерна для обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки при розв'язанні задач із Особливої частини кримінального права (див. окремі зразки розв'язання задач).

Що стосується «ієрархії» аргументів (доводів), які використову­ються при обґрунтуванні власної кримінально-правової оцінки фак­тичних обставин, то тут необхідно мати на увазі наступне.

1. Всі аргументи (доводи) за характером свого впливу на зміст кримінально-правової оцінки можна поділити на обов'язкові і необов'язкові. До обов'язкових належать: а) ті аргументи, які ґрунтуються на відповідних нормативних приписах, що прямо чи опосередковано «зачіпають» сферу кримінально-правового регулювання, – обов'язкові нормативні аргу­менти; б) ті аргументи, що відтворюють висновки (правові позиції) Верховного Суду України, викладені в ухвалах, постановлених відповідно до ст.ст.455, 456 КПК України – обов’язкові правозастосовні аргументи. Необов'язковими аргументами є ті, які використовують положення інших джерел правозастосовної практики та теорії кримінального права.

2. Ієрархія обов'язкових нормативних аргументів визнача­ється юридичною силою тих джерел кримінального права, з норма­тивних приписів яких вони (аргументи) безпосередньо випливають. Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Тому, зокрема, у випадку виникнення колізій між положеннями Консти­туції України та положеннями КК України положення Конституції України повинні мати пріоритет перед останніми.

3. Правозастосовні аргументи – як обов’язкові, так і необов’язкові – в принципі не повинні су­перечити обов'язковим нормативним аргументам. Тому, за загальним правилом, у разі виникнення таких суперечностей пріоритет має надаватись останнім. І лише у виняткових випадках – коли зазначена суперечність є наслідком колізії між кількома нормативними приписами однакової юридичної сили – правозастосовний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розглядатись як пріоритетний щодо обов’язкового нормативного аргументу, який випливає з іншого нормативного припису.

Одним з прикладів такого правозастосовного аргументу є аб­зац другий пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про прак­тику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» №7 від 4 червня 2010 р. У ньому заначається, що за певних умов сукупність злочинів можуть утворювати і злочини, передбачені однією і тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК. Така правова позиція Пленуму Верховного Суду України ґрунтується на відповідних положеннях ст.ст.5, 16, 29 КК і, водночас, формально суперечить буквальному змісту ч.1 ст.33 КК. Оскільки ж колізія між цими нормативними приписами вирішується на користь перших, наведений правозастосовний аргумент має пріоритет перед відповідним нормативним аргументом, що випливає з буквального змісту ч.1 ст.33 КК.

4. Правозастосовні аргументи з певною часткою умовності можна поділити на два різновиди: правозастосовні аргументи «прямої дії» та правозастосовні аргументи, що використову­ються «за аналогією».

Прикладом правозастосовного аргументу «прямої дії» є посилання у рішенні задачі на абзац третій п. 11 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» №10 від 6 листопада 2009 р. – у ви­падку, коли в умовах задачі вказано на умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, при нападі з метою заволодіння «звичайним» майном.

Посилання ж у рішенні на це ж положення згаданої поста­нови, коли в умовах задачі вказано на умисне заподіяння тяжко­го тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, при нападі з метою заволодіння наркотичними засобами, є прикла­дом правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогією».

Таким чином, у рішенні різних задач використання одних і тих самих положень постанов Пленуму Верховного Суду України чи постанов Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України може в одному випадку розглядатися як правозастосовний аргумент «прямої дії», а в іншому - як правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогією».

5. Необов'язкові аргументи – як правозастосовні, так і теоретичні – не можуть мати жорсткої «ієрархії» і. відповідно, одні з них не можуть однозначно визнаватися пріоритетними щодо інших. Водночас – з огляду на реальну судову практику – при вирішенні задач існують певні традиції використання необов’язкових аргументів, основними з яких є: а) за наявності відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України воно обов’язково має бути наведене в рішенні; при цьому, якщо «автор» рішення поділяє викладену в такому положенні правову позицію, достатньо це відмітити і не розглядати правозастосовні чи теоретичні аргументи протилежного змісту; б) за наявності відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України воно обов’язково має бути наведене в рішенні; при цьому, якщо «автор» рішення не поділяє викладену в такому положенні правову позицію, він обов’язково повинен навести у рішенні правозастосовні чи теоретичні аргументи протилежного змісту; в такому випадку остаточне рішення задачі має бути здійснене за двома варіантами: 1) з урахуванням правової позиції Пленуму Верховного Суду України чи Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України; 2) з урахуванням правозастосовних чи (та) теоретичних аргументів протилежного змісту; в) за наявності кількох положень різних постанов Пленуму Верховного Суду України чи постанов Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України, які передбачають різні підходи до вирішення однотипних кримінально-правових ситуацій, вони обов’язково мають бути наведені в рішенні; при цьому пріоритетним необхідно вважати положення тієї постанови, яка прийнята пізніше, і в подальшому визначати своє ставлення до нього за одним з двох попередніх варіантів; г) за відсутності відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України «автор» рішення може використати правові позиції інших джерел правозастосовної практики та (або) відповідні положення теорії кримінального права, а в окремих випадках – сформулювати теоретичний аргумент самостійно; в такому разі, як уже зазначалось, вагомість необов’язкових аргументів визначається їх практичною значущістю, теоретичною обґрунтованістю, переконливістю.

В деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три задачі на наступне практичне заняття, може дозволити їм не писати роз­горнуте обґрунтування при розв'язанні однієї з них. Однак і в цих випадках таке обґрунтування має бути здійснено в повному обсязі, його ключові моменти зафіксовані в письмовому рішенні, щоб у разі необхідності відтворити відповідні аргументи в усній формі.

5. Конкретна відповідь на поставлені в задачі питання та (чи) за­вдання. Сформулювавши власну кримінально-правову оцінку фактич­них обставин у відповідній формі і належним чином здійснивши її обґрунтування, «автор» рішення задачі тим самим, як правило, дає відповідь на всі питання та завдання, які в ній поставлено. І лише тоді, коли окремі питання за своїм змістом мають не лише кримінально-правовий, а й процесуальний характер, на них треба відповідати окремо. Напри­клад, у задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані питання типу: «Чи підлягає апеляція задоволен­ню?» або «Яке рішення має прийняти апеляційний суд?». Відповідь на такі питання має даватись у рішенні після написання основної – «кримінально-правової» його частини і зводитись до відповідної констатації типу: «На підставі викладеного апеляція адвоката задово­ленню не підлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змінити вирок місцевого суду і перекваліфікувати дії суб'єкта (ФК) – з ч. 2 ст. 121 КК на ч.1 ст. 122; ч. 1 ст. 119 КК».

Наведені вище загальні методичні рекомендації в принципі мають бути універсальними орієнтирами щодо розв’язання задач будь-якого типу. Водночас певний тип задач має свої особливості, які також бажано враховувати при їх розв’язанні. В сформульованих нижче методичних рекомендаціях щодо розв’язання задач окремих типів звертається увага саме на такі особливості.

Методичні рекомендації щодо розв'язання задач з Загальної час­тини кримінального права в межах окремого інституту, який стосу­ється злочину. Особливості даного типу задач передбачають поглибле­не дослідження змісту якогось конкретного інституту кримінального права, що стосується злочину. Тому розв'язання (рішення) таких задач включає наступні складові:

1. Уточнення та доповнення умов задачі (факуль­тативна складова).

2. Попередння оцінка та систематизація тих фактичних обставин, які охоплюються змістом відповідного інституту (обов'язкова складова).

3. Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоре­тичних орієнтирів, які можуть бути використані для встановлення кримінально-правового змісту фактичних обставин в межах відповідного інституту, (обов'язкова складова).

4. Зіставлення систематизованих фактичних обставин з право­вими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами відповідного інституту (обов'язкова складова, яка у письмовому вигляді в рішенні може не наводитись).

5. Формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин у межах інституту, що розглядається (обов'язкова складова).

6. Написання формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення (обов'язкова складова, якщо таке написання можливе).

7. Відповідь на конкретні питання задачі, якщо така відповідь не сформульована у попередніх елементах рішення (факультативна складова).

При цьому у функціональному плані перша з виділених вище складових рішення задачі (якщо вона потрібна як складова створення ІОМ ФО) виступає загальною передумовою правильності такого рішення; друга-п'ята складові відображають процес формулювання власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин і тим самим її обґрунтування; п'ята (у частині остаточних висновків) або шоста (якщо вона можлива) складові фіксують відповідну форму власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин; сьома складова (якщо вона є в рішенні) дає відповідь на питання задачі, що мають переважно процесуальний характер.

Зразок розв’язання задачі з Загальної час­тини кримінального права в межах окремого інституту, який стосу­ється злочину, наведений на с. цього навчального посібника.

Методичні рекомендації щодо розв'язання задач із Загальної частини кримінального права з комплексним використанням інститутів, що стосуються злочину. Особливості даного типу задач передбачають послідовне та системне використання нормативних положень, правозастосовних та теоретичних орієнтирів в межах кількох інститутів Загальної частини кримінального права, що стосують­ся злочину. При цьому визначення кримінально-правового змісту фактичних обставин в межах окре­мого інституту, як правило, відбувається в «знятій» формі – воно зводиться лише до основних проміжних та остаточних висновків. Обов'язковим компонентом таких висновків має бути визначення впливу відповідного інституту на формулу кваліфікації злочинів та на юридичне формулю­вання обвинувачення. Окремо слід наголосити, що саме ці форми кваліфікації злочинів втілюють у собі остаточну кримінально-правову оцінку (кваліфікацію) ІОМ ФО і тому практично завжди є обов'язковими для розв'язання задач цього типу.

Таким чином, розв'язання (рішення) задач із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування інститутів, що стосуються злочину, включає наступні складові:

1. Уточнення та доповнення умов задачі.

2. Попередня оцінка та систематизація окремих фактичних обставин.

3. Попередні висновки щодо видів злочинів, ознаки яких вбача­ються в діях суб'єктів.

4. Вплив окремих інститутів Загальної частини кримінального права, що стосуються злочину, на кримінально-правову кваліфікацію діянь суб'єктів.

4.1. Стадії вчинення злочину.

4.2. Співучасть у злочині.

4.3. Опосередковане вчинення злочину.

4.4. Причетність до злочину.

4.5. Групове вчинення злочину за відсутності ознак співучасті.

4.6.Конкуренція кримінально-правових норм.

4.7. Множинність злочинів.

5. Формула кримінально-правової кваліфікації.

6. Юридичне формулювання обвинувачення.

Така ускладнена форма рішення задач даного типу в функціо­нальному плані передбачає тісний зв'язок встановлення кримінально- правового змісту фактичних обставин у межах кожного інституту з відповідними формами кримінально-правової оцінки. Цей зв'язок, зокрема, виявляється у тому, що кожний фрагмент формули кваліфікації злочинів та юридичного формулювання обвину­вачення має бути обґрунтований на рівні проміжних і остаточних висновків у межах окремого інституту, який впливає на кримінально-правовий зміст поведінки суб'єкта (суб'єктів) та інших фактичних обставин. Якщо ж окре­мий з виділених інститутів такого впливу не має, про це коротко зазначається у відповідному пункті (підпункті) рішення.

Зразок розв'язання задачі з Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування інститутів, які стосу­ються злочину, наведений на с. цього навчального посібника.

Особливості розв'язання задач із Загальної частини кримінального права в межах окремих інститутів, що стосу­ються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу. Особливості даного типу задач передбачають поглиблене дослідження змісту окремого інституту (іноді кількох інститутів), що стосується заходів кримінально-правового впливу. Як правило, рішення таких задач не містить встановленої законом «процесуальної» форми влас­ної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, хоч окремі задачі можуть включати завдання щодо написання, наприклад, фрагменту резолютивної частини вироку з питань призначення покарання. Значно рідше при розв'язанні цього типу задач виникає необхідність уточнення та попередньої оцінки фактичних обставин, у багатьох ви­падках немає потреби в їх систематизації. Тому, зберігаючи в цілому таку ж форму, яку було наведено вище (див. методичні рекомендації щодо розв'язання задач із Загальної частини кримінального права в межах окремого інституту, що стосується злочину), рішення задач цього типу, як правило, за обсягом коротше, а за змістом простіше.

Зразок розв'язання задачі з Загальної частини кримінального права в межах окремих інститутів, які стосуються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу, наведений на с. цього навчального посібника.

Методичні рекомендації щодо розв'язання задач з Особливої час­тини кримінального права. Більш високий рівень засвоєння студен­тами змісту норм кримінального права, положень правозастосовної практики і кримінально-правової теорії зумовлюють такі особливості розв'язання даного типу задач: а) значне скорочення проміжних висновків у межах встановлення кримінально-правового змісту фак­тичних обставин; відтворення у рішенні таких висновків лише у найбільш загальній формі; б) максимальне використання у рішенні правозастосовних аргументів – перш за все обов’язкових (тих, що відтворюють висновки (правові позиції) Верховного Суду України, викладені в ухвалах, постановлених відповідно до ст.ст.455, 456 КПК України), а також відповідних положень постанов Пленуму Верховного Суду України чи постанови Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України; в) формулювання у рішенні лише тих положень теорії кримінального права, які стосуються спірних та (або) найбільш складних питань кримінально-правової кваліфікації; г) забезпечення повноти, точності та коректності при написанні формули кримінально-правової кваліфікації (у переважній більшості випадків - формули кваліфікації злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення.

З урахуванням зазначених особливостей рішення даного типу за­дач включає такі складові:

1. Уточнення та доповнення умов задачі.

2. Попередня оцінка та систематизація фактичних обставин.

3. Проміжні висновки щодо видів та особливостей злочинів, озна­ки яких вбачаються у діяннях суб'єктів.

4. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (кваліфі­кації злочинів) з використанням правозастосовних аргу­ментів.

5. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (кваліфіка­ції злочинів) з позицій теорії кримінального права.

6. Формула кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів).

7. Юридичне формулювання обвинувачення (інша форма кримінально-правової оцінки).

При цьому перші чотири складові рішення задачі можуть викла­датися у довільній формі і навіть з допустимими скороченнями, а дві останні складові мають бути написані з додержанням відповідних ви­мог і без скорочень. У деяких випадках викладач може дозволити сту­дентам вирішувати задачі без повноцінного письмового відтворення усіх названих вище складових, однак і в цьому разі написання третьоїо, п'ятої та шостої складових є обов'язковим.

Зразок вирішення задачі з Особливої частини кримінального права наведений на с. цього навчального посібника.