Методичні рекомендації щодо вирішення завдань

Основні цілі вирішення завдань. Як і розв'язання задач, вирішення завдань є окремою формою вивчення кримінального права як навчальної дисципліни у ВНЗ. Однак на відміну від задач, умови яких завжди передбачають конкретну фактичну ситуацію, завдання можуть стосуватися різних складових предмету цієї навчальної дисципліни – нормативної, теоретичної, правореалізаційної. При цьому більшість завдань спрямована на засвоєння окремих елементів як мінімум двох із названих складових у їх взаємодії. Певну специфіку порівняно з задачами мають і ті завдання, що стосуються переважно правореалізаційної складової, – в них передбачені не конкретні, а узагальнені фактичні ситуації. З урахуванням зазначеного основними цілями вирішення завдань різних типів можуть бути:

1. Набуття та закріплення навичок самостійної роботи з норма­тивним матеріалом кримінально-правового характеру; така робота полягає у з’ясуванні власне нормативного змісту відповідних «фрагментів кримінально-правової матерії» (окремого нормативного припису, кількох нормативних приписів у їх взаємодії, нормативних юридичних конструкцій, певних субінститутів тощо).

2. Вироблення вміння поєднувати з’ясування нормативного змісту відповідних положень кримінального права з використанням теоретичних положень, правозастосовних орієнтирів та (або) з кримінально-правовою оцінкою узагальнених фактичних ситуацій.

3. Досягнення належного рівня обґрунтування власних висновків та оцінок.

4. Наближення навчальних форм вивчення кримінального права до основних тенденцій вирішення окремих кримінально-правових ситуацій у правозастосовній практиці.

Загальні методичні рекомендації. Вирішення будь-якого завдання доцільно розпочинати з визначення його типу. Як уже зазначалось, окремі завдання можуть стосуватися різних складових предмету кримінального права як навчальної дисципліни – нормативної, теоретичної чи правореалізаційної, – але для вирішення більшості завдань необхідно засвоїти відповідні елементи кількох складових і використати їх у певній взаємодії. Тому в залежності від спрямованості завдань на засвоєння відповідної складової (кількох складових) вони можуть бути поділені на такі основні типи: 1) завдання, спрямовані на з’ясування нормативного змісту окремих «фрагментів»кримінального права (завдання нормативного характеру); прикладом цього типу завдань є завдання щодо визначення меж караності злочину з урахуванням положень ч.3 ст.5 КК (див. зразок на с. цього навчального посібника); 2) завдання, для вирішення яких з’ясування нормативного змісту окремих «фрагментів» кримінального права необхідно поєднати з засвоєнням та використанням відповідних теоретичних положень (завдання нормативно-теоретичного характеру); прикладом цього типу завдань є завдання щодо загальної характеристики юридичного складу злочину в межах Загальної частини кримінального права (див. зразок на с. цього навчального посібника); 3) завдання, вирішення яких передбачає кримінально-правову оцінку (кваліфікацію) однієї чи кількох узагальнених фактичних ситуацій (завдання правореалізаційного характеру; для їх вирішення необхідно поєднати відповідні елементи нормативної, правозастосовної та теоретичної складових предмету кримінального права як навчальної дисципліни); прикладом цього типу завдань є завдання щодо кваліфікації кількох вчинених суб’єктом злочинів з урахуванням нормативних, теоретичних та правозастосовних орієнтирів інституту множинності злочинів (див. зразок на с. цього навчального посібника).

В свою чергу в межах відповідного типу завдань – в залежності від особливостей змісту окремої складової (кількох складових) та (або) специфіки їх поєднання (взаємодії) – вони (завдання) можуть бути поділені на окремі різновиди. Визначення таких особливостей (специфіки) є другим попереднім етапом вирішення завдання. В подальшому відбувається «предметне» вирішення завдання, результатом якого має бути конкретна відповідь на його вимогу чи питання.

Таким чином, «загальний алгоритм» вирішення завдання включає наступні елементи: 1) визначення тієї складової (кількох складових) предмету кримінального права як навчальної дисципліни, на засвоєння якої (яких) спрямоване вирішення завдання (визначення типу завдання); 2) встановлення особливостей змісту відповідної складової (складових) та (або) специфіки їх поєднання (взаємодії) (встановлення конкретного різновиду завдання); 3) процес «предметного» вирішення завдання; 4) результат «предметного» вирішення завдання.

Зрозуміло, що у відповідному типі завдань кожний з елементів (перш за все – третій та четвертий) наповнюється конкретним змістом. Нижче наводяться методичні рекомендації щодо вирішення завдань в межах виділених вище їх типів.

Методичні рекомендації щодо вирішення завдань нормативного характеру. Спрямованість завдань цього типу на з’ясування суто нормативного змісту відповідних «фрагментів» кримінального права в значній мірі впливає і на зміст їх рішень. Практично завжди в цих рішеннях і остаточна відповідь на питання чи вимогу, і її обґрунтування не виходять за межі «нормативного» рівня кримінального права. В завданнях даного типу такий рівень залишається домінуючим і тоді, коли вони передбачають з’ясування співвідношення між кількома нормативними орієнтирами (їх взаємодію). Зрозуміло, що в цьому разі у рішенні присутня теоретична складова, однак така «присутність» мінімальна – вона зводиться до визначення характеру співвідношення між відповідними орієнтирами і, у більшості випадків, певного типу кореспондування між ними. Якщо ж тип кореспондування між певними орієнтирами виходить за межі нормативного рівня (наприклад, має місце так звана змістовна колізія нормативних приписів), теоретична складова рішення завдання стає його відносно самостійним «активним елементом» (перш за все в частині обгрунтування) і таке завдання набуває нормативно-теоретичного характеру.

З урахуванням зазначеного «родовий алгоритм» вирішення завдань нормативного характеру передбачає конкретизацію другого – четвертого елементів «загального алгоритму» вирішення завдань. Внаслідок цієї конкретизації він набуває такого вигляду: 1) визначення інституту (кількох інститутів) кримінального права, в межах якого (яких) має вирішуватись завдання; 2) встановлення джерела (джерел) кримінального права, яке (які) необхідні для вирішення завдання; 3) відбір конкретних нормативних орієнтирів для вирішення завдання, з’ясування особливостей їх чинності; 4) встановлення характеру співвідношення між відповідними нормативними орієнтирами, типу кореспондування між ними; 5) створення «логічної програми» використання нормативних орієнтирів для вирішення завдання; 6) реалізація «логічної програми», одержання проміжних та (або) остаточних висновків; 7) оформлення одержаних висновків у конкретну відповідь на питання чи вимогу завдання (з виокремленням обґрунтування як її складової). В залежності від складності завдань одні рішення можуть включати всі елементи «родового алгоритму», а інші – лише деякі. Однак вирішення навіть найпростішого завдання передбачає використання такого «алгоритму», при цьому перший та п’ятий – сьомий його елементи практично завжди є обов’язковими.

Основними різновидами завдань нормативного характеру є завдання щодо визначення меж караності злочину певного виду чи окремого його різновиду з урахуванням ч.3ст.5 КК та визначення категорії злочину за ступенем тяжкості. Зразки вирішення цих різновидів завдань наводяться відповідно на с. та с. цього навчального посібника.

Методичні рекомендації щодо вирішення завдань нормативно-теоретичного характеру. Звдання цього типу обов’язково передбачають крім з’ясування нормативного змісту відповідних «фрагментів» кримінального права використання певних положень кримінально-правової теорії. При цьому теоретична складова у рішенні завжди є відносно самостійною, а у рішеннях окремих різновидів завдань даного типу – провідною. В межах співвідношення (взаємодії) з нормативною складовою вона може виконувати у рішенні такі, зокрема, функції: а) здійснювати класифікацію відповідних нормативних орієнтирів; б) доповнювати нормативні орієнтири теоретичними; в) визначати пріоритет одних нормативних орієнтирів щодо інших; г) давати оцінку окремим нормативним орієнтирам. У рішеннях деяких завдань нормативно-теоретичного характеру окремі з цих функцій теоретичної складової можуть поєднуватися.

Певну специфіку має «родовий алгоритм» вирішення завдань даного типу. У розгорнутому вигляді він включає три «блоки»: а) відповідні елементи «родового алгоритму» вирішення завдань нормативного характеру («нормативний блок»); б) елементи, що «представляють» у рішенні теоретичну складову («теоретичний блок»); в) елементи, що передбачають поєднання нормативної та теоретичної складових у рішенні завдання («інтеграційний блок»).

До елементів «нормативного блоку» можуть входити всі наведені вище елементи «родового алгоритму» вирішення завдань нормативного характеру крім останнього; при цьому часткових змін зазнає шостий елемент – одержані внаслідок реалізації «робочої програми» висновки можуть бути лише проміжними.

Елементами «теоретичного блоку» розглядуваного «родового алгоритму» є: 1) визначення тих компонентів теоретичної складової, які необхідні для вирішення завдання, встановлення їх інституційної («тематичної») належності; 2) з’ясування характеру співвідношення (взаємодії) нормативної та теоретичної складових, функціональної ролі останньої у вирішенні завдання; 3) створення «логічної програми» використання відповідних компонентів теоретичної складової для вирішення завдання; 4) реалізація «логічної програми», одержання проміжних висновків.

«Інтеграційний блок» включає: 1) визначення типу (варіанту) поєднання проміжних висновків, одержаних в межах «нормативного» та «теоретичного» блоків; 2) «предметне» поєднання проміжних висновків за визначеним варіантом, одержання остаточних висновків; 3) оформлення одержаних висновків у конкретну відповідь на питання чи вимогу завдання (з виокремленням обґрунтування як її складової).

Слід відмітити, що за рівнем складності завдання нормативно-теоретичного характеру можуть бути різними: від найпростіших, що полягають, наприклад, у визначенні певних видів диспозицій і санкцій статей Особливої частини КК в межах їх теоретичної класифікації, до досить складних, що передбачають, наприклад, загальну характеристику юридичного складу злочину як нормативно-юридичної конструкції в межах Загальної частини кримінального права. Зразки вирішення основних різновидів завдань нормативно-теоретичного характеру наведені на с. цього навчального посібника.

Методичні рекомендації щодо вирішення завдань правореалізаційного характеру. Завдання цього типу спрямовані перш за все на вироблення вміння поєднувати з’ясування нормативного змісту відповідних «фрагментів» кримінального права, використання теоретичних положень та (або) правозастосовних орієнтирів з кримінально-правовою оцінкою узагальнених фактичних ситуацій. При цьому як узагальнені фактичні ситуації, так і їх кримінально-правова оцінка можуть мати різні зовнішні форми виразу («об’єктивізації»).

Узагальнені фактичні ситуації чи їх окремі змістовні «фрагменти» можуть виражатися, зокрема, формулюваннями, які фіксують:

1) вчинення суб’єктом кількох злочинів певних видів та (або) їх окремих різновидів; в цьому разі вказуються лише відповідні види злочинів чи їх різновиди (якщо вказуються різновиди, то вони конкретизуються шляхом додаткової інформації про наявність чи відсутність відповідних кваліфікуючих ознак (обтяжуючих обставин)); в окремих випадках можуть також вказуватися стадії злочинів; приклад – «суб’єкт вчинив… три умисні вбивства, перше з яких було вчинене без обтяжуючих обставин, а друге було незакінченим – мав місце закінчений замах на умисне вбивство з хуліганських мотивів»;

2) вчинення суб’єктом одного чи кількох злочинів певних видів та (або) їх окремих різновидів, інформація про який (які) доповнена однією чи кількома «додатковими» обставинами; в одних випадках це може бути конкретна фактична обставина, а в інших – обставина, яка поєднує в собі певний факт з його узагальненою, але не остаточною кримінально-правовою оцінкою; приклади: а) «суб’єкт вчинив три вимагання, друге з яких було спрямоване на одержання чужого майна вартістю 800 нмдг (майно суб’єкт не одержав); б) «суб’єкт вчинив три зґвалтування, перше з яких було поєднане з заподіянням потерпілій умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило її смерть»;

3) засудження суб’єкта за один чи кілька злочинів за відповідними статтями КК до конкретних мір покарання; в окремих випадках в завданнях цього різновиду може вказуватися – прямо чи опосередковано – про відбуту частину призначеного судом покарання та про засудження суб’єкта до конкретної міри покарання за «новий» злочин (кілька «нових» злочинів); приклади: а) суб’єкт засуджений за сукупністю трьох злочинів: за ч.1 ст.191К – до обмеження волі на строк 2 роки; за ч.1 ст.366 КК – до обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права… (п/п …) на строк 2 роки; за ч.1 ст.369 КК – до обмеження волі на строк 2 роки; б) суб’єкт був засуджений за ч.1 ст.286 КК до виправних робіт на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст.75 КК він був звільнений від відбування основного покарання з випробуванням і йому був встановлений іспитовий строк 2 роки. У період іспитового строку – через 1рік 6 місяців після постановлення вироку – суб’єкт вчинив два нові злочини і був засуджений за них відповідно: за ч.2 ст.308 КК – до позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією майна; за ч.2 ст.307 КК – до позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією майна.

Разом з наведеними вище формулюваннями зміст узагальнених фактичних ситуацій у переважній більшості завдань цього типу уточнюється шляхом використання додаткових словесних та (або) символічних орієнтирів. Такими орієнтирами, зокрема, можуть бути:

1) вказівка на різний час вчинення злочинів; ця вказівка може бути сформульована прямо або у вигляді словосполучення типу «суб’єкт вчинив… (за епізодами)…»; в останньому випадку епізоди позначаються цифрами, які визначають їх послідовність; при цьому презюмується, що строки давності, передбачені ст.49 КК, щодо вчинених суб’єктом злочинів не минули;

2) вказівка на повну відокремленість однієї узагальненої фактичної ситуації від іншої, якщо в одному завданні передбачено декілька різних за змістом ситуацій; на таку відокремленість вказує словосполучення типу «суб’єкт вчинив…(за варіантами…)», причому кожний варіант – на відміну від епізодів – позначається окремою літерою;

3) вказівка на особливі («спеціальні») ознаки суб’єкта; такими ознаками можуть, зокрема, бути наявність у нього судимості за злочин певного виду чи окремого його різновиду (в окремих завданнях можуть вказуватися відповідні статті (частини статей) КК), його вік, стать тощо.

Зовнішні форми кримінально-правових оцінок узагальнених фактичних ситуацій практично завжди обумовлюються змістом завдання. Як правило, на відповідну форму прямо вказується у питанні чи вимозі завдання. Більшість завдань цього типу є так званими кваліфікаційними – основною складовою їх вирішення є написання формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення (в окремих завданнях замість написання юридичного формулювання обвинувачення може вимагатись фіксація лише відповідних кваліфікуючих ознак у складах тих злочинів, в яких вони наявні). Певну специфіку мають форми кримінально-правових оцінок у рішеннях завдань, що передбачені в межах засвоєння інститутів «Призначення покарання» та «Звільнення від покарання та його відбування». При вирішенні цих завдань такими формами можуть бути: 1) визначення меж та (або) варіантів остаточного покарання суб’єкта при його засудженні за сукупністю злочинів чи (та) за сукупністю вироків; б) визначення можливих принципів призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів чи (та) за сукупністю вироків.

Поряд з кримінально-правовою оцінкою узагальнених фактичних ситуацій – основною складовою рішення завдань правореалізаційного характеру – таке рішення завжди включає обґрунтування цієї оцінки. Воно як мінімум має містити посилання на відповідні нормативні, правозастосовні та (або) теоретичні орієнтири, які, на думку «автора» рішення, обумовили саме таку оцінку наведеної в завданні узагальненої фактичної ситуації. Крім того певне значення має зовнішня форма письмового відтворення рішення (зокрема, послідовність викладу окремих складових) – вона має бути своєрідним індикатором його змістовної «логічної програми».

З огляду на зазначене, «родовий алгоритм» вирішення завдань правореалізаційного характеру включає три блоки: а) встановлення кримінально-правового змісту узагальненої фактичної ситуації; б) здійснення її кримінально-правової оцінки у відповідній формі (кількох формах) та обґрунтування такої оцінки; в) письмове відтворення рішення з дотриманням певної його форми.

Перший блок утворюють наступні елементи: 1) попередня оцінка узагальненої фактичної ситуації; її наслідком має бути доягнення однозначності у розумінні її фактичних та окремих кримінально-правових характеристик; 2) відбір нормативних, правозастосовних та (або) теоретичних орієнтирів для визначення кримінально-правового змісту узагальненої фактичної ситуації; 3) створення «робочої програми»; обов’язковими її складовими є узгодження відповідних орієнтирів між собою та визначення конкретних підходів щодо їх системного використання; 4) реалізація «робочої програми», формулювання попередніх та (або) остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту узагальненої фактичної ситуації.

До другого блоку входять такі елементи: 1) систематизація висновків щодо кримінально-правового змісту узагальненої фактичної ситуації; її наслідком має бути їх «розподіл» на ті, що безпосередньо обумовлюють відповідну кримінально правову оцінку, та на ті, що можуть бути використані при її обґрунтуванні; 2) «предметне» проведення кримінально-правової оцінки узагальненої фактичної ситуації у передбаченій завданням формі (кількох формах); 3) формулювання положень, які обґрунтовують «правильність» здійсненої кримінально-правової оцінки.

Останній (третій) блок як окремі елементи передбачає: 1) вибір зовнішньої форми письмового відтворення рішення; в принципі така форма має кореспондувати з основнми «змістовними» елементами перших двох блоків «родового алгоритму» – кримінально-правовою оцінкою узагальненої фактичної ситуації у передбаченій завданням формі (кількох формах), її обґрунтуванням, в окремих випадках – з попередньою оцінкою узагальненої фактичної ситуації, реалізацією «робочої програми»; 2) письмове відтворення відповідних елементів перших двох блоків з дотриманням обраної зовнішньої форми.

Окремо слід звернути увагу на те, що на певному етапі вирішення так званих кваліфікаційних завдань (починаючи з другого елементу першого блоку «родового алгоритму») може бути використана значна частина загальних методичних рекомендацій щодо вирішення задач, а також окремі рекомендації щодо вирішення задач певних типів.

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1

КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ:

ОСНОВНІ ЮРИДИЧНІ АСПЕКТИ

Словосполучення «кваліфікація злочинів (злочину)» та похідні від нього словосполучення кілька разів вживаються у КК України (ч.2 ст.9, ч.3 ст.29, ч.2 ст.33, ст.35, ч.4 ст.66, ч.4 ст.67), широко використовуються в навчальній та науковій юридичній літературі. При цьому, однак, можна констатувати: а) за­конодавче (нормативне) визначення поняття «кваліфікація злочи­нів» відсутнє; б) не вироблено конкретних і однозначних орієнтирів, які розкривають значення словосполучення «кваліфікація злочинів» правозастосовною практикою України; в) в теорії кримінального пра­ва кваліфікація злочинів як певне соціально-правове явище розуміється по-різному, а числен­ні теоретичні визначення відповідного поняття, залишаючись диску­сійними, відрізняються одне від одного цілим рядом істотних ознак.[1]

Додаткові проблеми для розуміння кваліфікації злочинів як певного соціально-правового явища постали після набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року (далі – КПК 2012 р., КПК України 2012 р.). В поередньому Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року (далі – КПК 1960 р., КПК України 1960 р.) традиційно використовувалося словосполучення «кваліфікація злочинів» (наприклад, у ч. 2 ст. 114). Натомість у КПК 2012 р. вживається словосполучення «правова кваліфікація кримінального правопорушення» (наприклад, у п.5 ч.2 ст.291). Не торкаючись усіх аспектів наповнення останнього конкретним правовим змістом, зазначимо: оскільки на момент виходу друком даного навчального посібника відповідні зміни до КК не внесені, є достатні підстави вважати, що і словосполучення «кваліфікація злочинів (злочину)» і словосполучення «правова кваліфікація кримінального правопорушення (кримінальних правопорушень)» на даний час позначають одне і те саме соціально-правове явище. Тому в подальшому в цих додатках і для найменування відповідного поняття, і для позначення явища, яке воно розкриває, використовуватиметься словосполучення «кваліфікація злочинів».

Очевидно, що теоретичні визначення поняття «кваліфікація злочинів» повинні ґрунтуватись на більш-менш докладній характе­ристиці того явища, яке це поняття відображає. Однак з огляду на досить складну соціально-правову природу кваліфікації злочинів як відносно самостійного явища пере­дувати такій характеристиці, на наш погляд, мають декілька попере­дніх зауважень.

Попередні зауваження. Окремі з цих зауважень носять очевид­ний «аксіоматичний» характер, деякі мають вигляд певних засте­режень, є серед них і такі, що можуть сприйматися як проблемні. У будь-якому разі – принаймні в межах цього додатку – наведені нижче зау­важення виступають своєрідними вихідними положеннями («загаль­ними засадами»), без урахування яких подальша юридична характе­ристика кваліфікації злочинів буде неповною або некоректною.

1. В межах словосполучення «кваліфікація злочинів» останнє слово традиційно вживається в множині. Між тим явище, яке цим словосполученням позначається, включає в себе як кваліфікацію кількох, так і кваліфікацію одного (одиничного) злочину. Тому, якщо прямо не зазначено або з контексту не випливає інше розуміння, слід виходити з того, що словосполучення «кваліфікація злочинів» та «кваліфікація злочину», а також похідні від них словосполучення в законодавстві, в документах правозастосовної практики, в навчаль­ній та науковій літературі позначають одне і те ж явище і мають роз­глядатися як синоніми.

2. Буквальне (без урахування правового змісту) сприйняття зв'язку між словами у словосполученні «кваліфікація злочинів» може створити враження, що предметом кваліфікації є один або де­кілька злочинів, а сама кваліфікація полягає у визначенні його (їх) «видової належності». Насправді ж злочинність діяння визначається в межах кваліфікації і її предметом, як буде показано далі, виступає не «апріорний» злочин, а інформація про певне поєднання реальних або умовних юридичних фактів. По суті, з правової точки зору слово­сполучення «кваліфікація злочинів» містить елемент некоректності, однак, враховуючи його сталість і «традиційність», таку некорек­тність можна розглядати як певну умовність.

3. Явище, що позначається словосполученням «кваліфікація зло­чинів», включає в себе перш за все процес певної розумової діяльнос­ті суб'єкта – специфічної оціночно-пізнавальної діяльності людини. Кінцевий етап такої діяльності приводить до конкретного її результа­ту. Цей результат певним чином об'єктивізується (проголошується, викладається в письмовій формі) і тим самим стає – поряд з власне ді­яльністю – відносно самостійною складовою розглядуваного явища. Необхідно відмітити, що в навчальній та науковій літературі слово­сполучення «кваліфікація злочинів» у більшості випадків охоплює обидві складові цього явища, а в законодавстві та правозастосовній практиці воно та похідні від нього словосполучення позначають пере­важно об'єктивізований результат зазначеної оціночно-пізнавальної діяльності суб'єкта.

4. Будучи компонентом соціально-правової дійсності, кваліфіка­ція злочинів має свою внутрішню та зовнішню сторони. Внутрішню сторону кваліфікації злочинів утворює власне специфічна оціночно-пізнавальна діяльність людини, а зовнішню – характер та зміст вза­ємодії такої діяльності та її об'єктивізованого результату з іншими компонентами соціально-правової дійсності. Внутрішня сторона кваліфікації злочинів в принципі повинна мати однотипний зміст – незалежно від будь-яких «зовнішніх» чинників, зокрема, статусу її суб'єктів. Зовнішня сторона кваліфікації злочинів проявляється у певних соціально значущих її наслідках, які можуть носити, зокре­ма, правовий, етичний, теоретичний, інформаційний характер.

5. Як складне соціально-правове явище кваліфікація злочинів має певний філософський, логічний, психологічний та власне право­вий (перш за все кримінально-правовий) зміст. Зрозуміло, що в на­вчальній та науковій юридичній літературі досліджується переважно правовий зміст кваліфікації злочинів, хоча в окремих джерелах роз­глядаються і деякі її філософські, логічні та психологічні аспекти^[2]. При цьому переважна більшість дискусій між науковцями, які до­сліджують правовий зміст кваліфікації злочинів, зумовлена тим, що одні з них визначають такий зміст лише її внутрішньої сторони, а інші при його визначенні враховують як внутрішню, так і певні прояви зо­внішньої сторони кваліфікації злочинів (переважно її кримінально- правове та (або) кримінально-процесуальне значення).

З урахуванням зазначеного подальша юридична характеристи­ка кваліфікації злочинів має бути здійснена у певній послідовності. Спочатку необхідно визначити правовий зміст внутрішньої сторони кваліфікації злочинів. Потім виокремити ті прояви її зовнішньої сто­рони, які мають власний відносно самостійний правовий зміст. Необ­хідні уточнення такого змісту у найбільш значущих проявах зовніш­ньої сторони кваліфікації злочинів та його поєднання з правовим змістом її внутрішньої сторони будуть завершальним етапом юридич­ної характеристики цього явища. Така характеристика в свою чергу дозволить сформулювати визначення відповідних понять – тих, що відображають внутрішню сторону кваліфікації злочинів та найбільш значущі прояви її зовнішньої сторони.

Юридична характеристика кваліфікації злочинів. Визначен­ня правового змісту кваліфікації злочинів, зокрема, передбачає: а) встановлення тих правових явищ, проявом чи частиною яких вона є; б) виділення тих їх істотних характеристик, які розкривають юри­дичну природу кваліфікації злочинів; в) з'ясування специфічних осо­бливостей кваліфікації злочинів, які відрізняють її від суміжних пра­вових явищ. Вирішення цих завдань може бути здійснене як на рівні загальної теорії права, так і на рівні науки кримінального права. На­ведені нижче положення є результатом узагальнень, що поєднують обидва підходи.

1. Кваліфікація злочинів – різновид юридичної (правової) квалі­фікації. Остання у найбільш загальному її розумінні являє собою ви­значення тих правових орієнтирів, які є необхідними для вирішення певної фактичної ситуації (реальної або умовної).

2. Кваліфікація злочинів є тим різновидом юридичної кваліфі­кації, в якому втілюється перш за все так званий нормативний тип правового регулювання. Для нього характерні правові орієнтири, що містять типові (узагальнені) характеристики, і при вирішенні від­повідної фактичної ситуації (на певному етапі її вирішення) встанов­люється її відповідність саме таким характеристикам, а індивідуальні особливості ситуації (якщо вони наявні) до певної міри ігноруються. В цьому плані право­ві орієнтири, створені законодавцем для кваліфікації злочинів, прин­ципово відрізняються від правових орієнтирів, створених, наприклад, для призначення покарання. Останні дозволяють при вирішенні кон­кретної фактичної ситуації максимально повно врахувати її індиві­дуальні особливості і тим самим забезпечують реалізацію так званого індивідуального піднормативного типу правового регулювання.

3. На галузевому рівні кваліфікація злочинів є основним, але не єдиним різно­видом кримінально-правової кваліфікації. Іншими різновидами кримінально-правової кваліфікації є, зокрема, кваліфікація суспіль­но небезпечного діяння (активності чи пасивності) неосудної особи, кваліфікація суспільно небезпечного діяння особи, що не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кваліфікація пове­дінки особи як незлочинної за наявності обставин, що виключають злочинність діяння.

4. Як і деякі інші різновиди кримінально-правової кваліфіка­ції кваліфікація злочинів має специфічний предмет і особливі пра­вові орієнтири. Специфічним предметом кваліфікації злочинів є інформаційно-оціночна модель певної фактичної ситуації – поєднання конкретних або (та) певним чином узагальнених фактичних обставин (юридичних фак­тів). Основним юридичним фактом в межах такої моделі виступає поведінка (діяння) особи, яка системно поєднана з іншими обстави­нами. Особливим правовим орієнтиром кваліфікації злочинів є юри­дичний склад злочину - окремий різновид юридичної конструкції в кримінальному праві.

5. Специфічний зміст кваліфікації злочинів як особливого різ­новиду оціночно-пізнавальної діяльності людини, який відрізняє її від інших різновидів правової, в тому числі кримінально-правової, кваліфікації, утворюють такі її характеристики: а) на першому ета­пі такої діяльності відбувається зіставлення «створеної» її суб'єктом інформаційно-оціночної моделі фактичних обставин з юридичними складами злочину (злочинів); б) на другому етапі суб'єкт здійснює вибір того юридичного складу злочину, який, на його думку, є най­більш точним, повним і конкретним правовим орієнтиром щодо від­повідної моделі фактичних обставин; при сукупності злочинів таких юридичних складів може бути декілька; в) на третьому – завершаль­ному – етапі висновок про відповідність моделі фактичних обставин певному юридичному складу злочину (кільком юридичним складам) фіксується суб'єктом кваліфікації у особливих – символічній та змістовній – формах; тим самим одержується конкретний результат кваліфікації злочинів.

6. Зроблений суб'єктом кваліфікації висновок про відповідність конкретної моделі фактичних обставин певному юридичному складу злочину означає, що поведінка (діяння) особи як основний юридич­ний факт в межах цієї моделі визнається злочином певного виду, пе­редбаченим Особливою часиною КК, або окремим різновидом такого злочину. Тим самим вирішується питання і про злочинність діяння в цілому («взагалі»), тобто поведінка особи визнається злочином і в його загальному («родовому») розумінні, передбаченому ч. 1 ст. 11 КК. Іншим чином – поза межами кваліфікації злочинів – питання про злочинність діяння, якщо воно поставлене в правовому сенсі, ви­рішене бути не може.

7. Як уже зазначалось, зовнішня сторона кваліфікації злочи­нів може мати різне значення, в тому числі правове. Останнє наяв­не тоді, коли відповідна оціночно-пізнавальна діяльність та (або) її об'єктивізований результат пов'язані з реалізацією певних правовід­носин і набувають у зв 'язку з цим окремого («зовнішнього») правового змісту. За таким змістом необхідно розрізняти кваліфікацію злочинів як: а) юридично значущу дію; б) юридичну дію суб'єкта, уповноваже­ного на її проведення; в) юридичну дію уповноваженого суб'єкта, яка має кримінально-процесуальний характер; г) юридичну дію уповно­важеного суб'єкта, яка має кримінально-правовий характер.

Кваліфікація злочинів як юридично значуща дія має найбільш загальний «зовнішній» правовий зміст. Такою дією є будь-який різ­новид кваліфікації злочинів, об'єктивізований результат якого тягне (може потягти) будь-які правові наслідки.

Більш конкретний «зовнішній» правовий зміст має кваліфі­кація злочинів як юридична дія суб'єкта, уповноваженого на її про­ведення. Такою дією може бути визнаний окремий різновид квалі­фікації злочинів, якщо він здійснюється на підставі застосування норм певної галузі права, якими: а) прямо передбачена відповідна оціночно-пізнавальна діяльність та її об'єктивізований результат; б) конкретно вказані суб'єкти, які мають повноваження на проведення такої діяльності, а також та форма, в якій об'єктивізується її резуль­тат; в) визначенні зв'язки кваліфікації злочинів з іншими видами ді­яльності суб'єкта в межах його повноважень; г) встановлені конкрет­ні правові наслідки, які зумовлює об'єктивізований результат квалі­фікації злочинів.

Окремим різновидом кваліфікації злочинів як юридичної дії суб'єкта, уповноваженого на її проведення, є той, що має кримінально-процесуальний характер. Такий різновид наявний, якщо зазначені вище особливості його «зовнішнього» правового змісту передбачені нормами кримінально-процесуального права.

Найбільш конкретного і, очевидно, найбільш значущого «зо­внішнього» правового змісту набуває кваліфікація злочинів як юри­дична дія уповноваженого суб'єкта, що має кримінально-правовий характер. Це зумовлено тим, що: а) конкретизуються окремі її кримінально-процесуальні особливості; зокрема, коло суб'єктів ква­ліфікації злочинів обмежується лише судом, а форма об'єктивізації її результату – обвинувальним вироком; б) виникають певні кримінально-правові наслідки кваліфікації злочинів; зокрема, після на­брання обвинувальним вироком законної сили поведінка (діяння) особи офіційно від імені держави визнається злочином (кількома зло­чинами), а сама особа - злочинцем.

Викладене дає можливість запропонувати визначення тих по­нять, які сприяють цілісному розумінню кваліфікації злочинів як складного правового явища, що має єдину внутрішню основу (сторо­ну) і різні зовнішні прояви.

Визначення окремих понять, що розкривають правовий зміст кваліфікації злочинів. Першим з таких понять є те, що фік­сує конкретний правовий зміст кваліфікації злочинів як специфічної оціночно-пізнавальної діяльності людини.

Кваліфікація злочинів як специфічна оціночно-пізнавальна ді­яльність людини – це різновид розумової діяльності, яка полягає у зіставленні конкретної моделі фактичних обставин з юридичними складами злочинів (злочину) формулюванні остаточного висновку про відповідність даної моделі одному чи кільком з цих юридичних скла­дів і «формалізації» такого висновку (його викладу у особливих формах).

Як уже відмічалось, така специфічна оціночно-пізнавальна ді­яльність утворює внутрішню сторону кваліфікації злочинів і в прин­ципі має бути однотипною за своїм правовим змістом незалежно від будь-яких «зовнішніх» чинників. Тому до наступних визначень від­повідних понять правовий зміст внутрішньої сторони кваліфікації злочинів буде включатися у «згорнутому» або скороченому вигляді.

Наступне поняття – кваліфікація злочинів як юридично значуща дія – поєднує правовий зміст внутрішньої сторони кваліфікації зло­чинів з правовим змістом тих її зовнішніх проявів, в яких такий зміст наявний.

Кваліфікація злочинів як юридично значуща дія – це різновид кваліфікації злочинів, в якому об'єктивізований результат її вну­трішньої сторони тягне (може потягти) певні правові наслідки.

З урахуванням виділених вище характеристик «зовнішнього» правового змісту кваліфікації злочинів як юридичної дії, суб'єкта, уповноваженого на її проведення, можна запропонувати наступне ви­значення поняття, що її виражає.

Кваліфікація злочинів як юридична дія суб'єкта, уповноваже­ного на її проведення, – це різновид кваліфікації злочинів, який здій­снюється певним суб'єктом в процесі застосування правових норм, що прямо передбачають таку кваліфікацію як складову його повно­важень і пов'язують з її об'єктивізованим результатом конкретні правові наслідки.

Наведене вище визначення є орієнтиром для визначення по­няття, яке відображає особливий різновид кваліфікації злочинів як юридичної дії уповноваженого суб'єкта, що має більш конкретний – кримінально-процесуальний характер (зміст).

Кваліфікація злочинів як юридична дія уповноваженого суб'єкта, що має кримінально-процесуальний характер, – це різновид кваліфі­кації злочинів, який здійснюється суб'єктом в процесі застосування норм КПК України, що прямо передбачають таку кваліфікацію як складову повноважень суб'єкта і пов'язують з її об'єктивізованим результатом конкретні кримінально-процесуальні наслідки.

Останнє поняття, яке потребує визначення, – кваліфікація злочи­нів як юридична дія уповноваженого суб'єкта, що має кримінально- правовий характер. З урахуванням всіх особливостей «зовнішнього» правового змісту відповідного різновиду кваліфікації злочинів це по­няття може бути визначене таким чином.

Кваліфікація злочинів як юридична дія уповноваженого суб'єкта, що має кримінально-правовий характер, – різновид кваліфікації зло­чинів, який здійснюється судом в межах кримінального судочинства, а її результат, об'єктивізований в обвинувальному вироку, є певним етапом застосування кримінально-правових норм і після набрання таким вироком законної сили тягне конкретні кримінально-правові наслідки.