Причини і характер війни. Ставлення до війни населення і політичних сил Російської імперії

28 червня 1914 р. у Сараєво (Боснія) здійснено терористичний акт: сербський націоналіст Гаврило Принцип смертельно поранив наступника австрійського престолу Франца Фердінанда. Під тиском Німеччини 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Останню підтримала Росія. 1 серпня 1914 р. Німеччина не будучи згідною з мобілізаційними заходами в Росії, в т. ч. у Київському та Одеському військових округах, і щоб захистити Австро-Угорщину, оголосила Росії війну. Ця дата вважається днем початку Першої світової війни. Наступного дня до світового конфлікту приєдналася Англія, оголосивши війну Німеччині. 3 серпня 1914 р. Німеччина вступила у війну з Францією та Бельгією. 6 серпня Австро-Угорщина заявила, що перебуває у стані війни з Росією. У війні, що почалася і тривала до листопада 1918 р., загалом брали участь 38 країн світу (87 % тогочасного населення планети).

Перша світова війна – це період нищення значних територій, руйнування економіки, вбивства мільйонів жителів планети, створення умов для революцій, виникнення національних держав. Одночасно – це час утвердження в свідомості мільйонів людей жадоби помсти, захисту честі. Конфлікт світового масштабу відкрив прірви гуманітарного занепаду, що стався, незважаючи на всі технічні досягнення цивілізації. Війна фактично зруйнувала оптимістичну культуру Європи.

Основними причинами Першої світової війни було різке загострення економічних, політичних і військово-стратегічних інтересів між провідними країнами світу. Більшість із них вважала за необхідне здійснити переділ поділеного в той час світу, а це завдання можна було реалізувати тільки силою, шляхом війни.

На початку ХХ ст. уже були сформовані два військово-політичні угрупування держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія), та Антанта (Великобританія, Франція і Росія). Імперіалісти цих угрупувань, передусім Троїстого союзу, й розв’язали Першу світову війну. Згодом до Троїстого союзу приєднається Туреччина і Болгарія, але відійде Італія. На боці Антанти у війні буде брати участь 34 держави світу в т. ч. США.

2. Українське питання було однією із причин Першої світової війни. При спільних державних інтересах учасників війни були й суто національні. Так, Німеччина намагалася відтіснити Росію з України і використати територію останньої як плацдарм для просування до нафтоносних районів Кавказу. Одночасно прагнула підпорядкувати собі українців, оскільки вони, мовляв, нездатні до державотворчих процесів. Відокремлення України від Росії залишало надію на збереження імперських позицій Німеччини на Сході. В зв’язку з цим німецький публіцист П. Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії».

Росія мала свої інтереси в Галичині, Буковині й Закарпатті. Вони вписувалися в доктрину необхідності «возз’єднати» з Росією давні «руські землі».

Австро-Угорщина передбачала декілька можливих варіантів вирішення «українського питання», а саме: приєднати українські землі до імперії, передати їх майбутній Польській державі, створити «санітарний» кордон проти впливів Росії, віддати Україну під протекторат Німеччини.

Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до майбутньої Великої Румунії.

Поляки розраховували на поразку Росії, відновлення своєї держави і на приєднання до неї східно-галицьких, а, можливо, й правобережних українських земель як «історично польських».

Як бачимо, територія України була в полі особливих інтересів щонайменше чотирьох держав і польського політичного руху, який прагнув утворення власної держави. Вони хотіли її приєднати чи то повністю, чи частинами до своїх територій, а це зробити можна було за допомогою сили зброї. Це й визначало той доконаний факт, що українські землі стали центром запеклих бойових дій Першої світової війни.В ній жодна європейська держава не враховувала інтереси українського народу щодо відродження його державності.

Трагічною стала в цій війні доля українців, які, розділені між різними країнами, не маючи своєї держави, змушені були воювати один з одним у складі військ Росії та Австро-Угорщини. За роки війни в складі російських армій перебувало 4, 5 млн. наддніпрянців, а в Австро-Угорській – понад 300 тис. галичан, буковинців і закарпатців.

3. Яким же було ставлення до війни політичних сил Російської імперії? Серед представників різних прошарків населення панував бадьорий бойовий дух, відомий як «дух 1914 року». До армії масово зголошувалися добровольці, які не вміли реально оцінити ситуацію, однак їм не бракувало патріотизму та віри в швидку перемогу.

Значні верстви українського населення на початок війни теж були захоплені патріотичними настроями, але виявлялися вони в Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях по-різному. Українська громадськість Наддніпрянщини підтримувала у війні царський уряд, а переважна частина українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – уряд Австро-Угорщини.

По-різному поставилися до вибуху війни політичні партії України. У Наддніпрянщині місцеві організації майже всіх загальноросійських партій (кадети, меншовики та ін.) підтримали уряд. Таку ж позицію зайняло товариство Українських поступовців, яке було в контакті з російською партією конституційних демократів (кадетів) і поділяло їхню тактику щодо ведення війни до перемоги. ТУП проводило свою роботу в легальних формах і за ініціативою його членів було відкрито шпиталі для вояків-українців у Києві і Петербурзі. Цим підкреслювалась лояльність українського поміркованого громадянства до Росії.

Противником ведення війни виступила Російська соціал-демократична робітнича партія більшовиків, яку очолював В. Ленін. Ця партія висунула гасло перетворити війну імперіалістичну у громадянську, спрямовану проти уряду.

УСДРП з питань війни не змогла виробити єдиної тактики. Частина членів партії, так звані «оборонці», виступили на підтримку царського уряду. Симон Петлюра, на той час редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» в Москві опублікував статтю – відозву «Війна і українці». У ній зазначалося, що, вибираючи між Росією та Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Росії. Він висловив сподівання, що російський уряд гідно оцінить позицію українців та сприятиме позитивному вирішенню в майбутньому їхньої долі.

4.В українських політичних партіях Східної Галичини, Буковини і Закарпаття утвердилося своє ставлення до війни і вони зробили певні кроки для його реалізації.Галицькі українські політики орієнтувалися на Німеччину й Австро-Угорщину, та їх перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація – не російська, і не німецька, а українська, тобто розрахована на власні сили. Певною мірою до неї можна віднести С. Рудницького, який в книзі «Чому ми хочемо самостійної України?» (1915 р.) доводив, що Україна мала би бути окремою державою – парламентсько-президентською республікою, в якій забезпечуватимуться автономія земель і права громадян.

Щобзабезпечити українців єдиним представницьким органом основні політичні партії Східної Галичиниутворили 2 серпня 1914 р. у Львові Головну Українську Раду (ГУР). Її головою обрано Костянтина Левицького, заступниками – Михайла Павлика, Миколу Ганкевича. Цей орган взяв на себе обов’язок під час війни представляти і захищати інтереси тієї частини українського народу, що проживала в Австро-Угорщині. Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини, в якому містився заклик стати одностайно проти царської Росії. Закінчувався цей документ словами: «Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення».

4 серпня 1914 р. у Львові за ініціативою політичних емігрантів в Наддніпрянщини Дмитра Донцова та Володимира Дорошенка був створений Союз визволення України (СВУ), який прагнув відродити самостійну Україну. Перед ним стояли завдання пропаганди ідеї самостійності України, яка після поразки Російської імперії у війні, мала стати конституційною монархією на чолі з представником династії Габсбургів. Зрозуміло, що реалізація цих планів передбачала втрату Росією українських губерній. В складі Австро-Угорської імперії Східна Галичина, Буковина і Закарпаття мали отримати статус автономії як окрема адміністративна одиниця. Агітаційно-роз’яснювальна робота членів СВУ серед полонених солдатів російської армії, українців – стала чи не найголовнішою діяльністю організації, яка прагнула домогтися підтримки своїх планів серед населення України.

З наближенням у 1914 р. російської армії до Львова, керівництво СВУ, як і Головної Української Ради, переїхали до Відня. Свої філії СВУ мав у Берліні, Львові і Стамбулі Там вони продовжили теоретичне обґрунтування основних засад майбутньої самостійної України та розгорнули практичну роботу. СВУ розгорнув широку видавничу і пропагандистську діяльність. Він зокрема опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій роз’яснював наддніпрянцям, що німці і австрійці – це визволителі, бо розвалять Російську імперію. В СВУ входило 80 осіб. СВУ фінансувався німецьким та австрійським урядами. За час свого існування він отримав він них понад 700 тис. марок.

Нова політична ситуація в умовах війни почала складатися навесні 1915 р. Внаслідок успішного наступу німецьких та австрійських військ, коли здавалося, що може настати перелом на користь Центральних держав, українські політичні сили, що стояли на національній платформі, зробили спробу реорганізувати ГУР у загальноукраїнський координаційний орган; 5 травня 1915 р. у Відні утворено Загальну Українську Раду (ЗУР), до якої увійшли представники від Галичини, Буковини та СВУ. Головою президії ЗУР став К. Левицький, його заступниками – М. Василько, Л. Цегельський, Є. Петрушевич, М. Ганкевич та О. Скоропис-Йолтуховський. ЗУР опублікувала 12 травня звернення до всіх народів світу, в якому зазначила, що прагнутиме утворення самостійної держави на землях підросійської України, а з українських земель у складі Австро-Угорщини – окремої автономної територіальної одиниці.

ЗУР мала на меті представляти перед австрійським урядом інтереси цілого українського народу, домагатися забезпечення національних прав українців на окупованих австро-німецькими військами землях і, зокрема, участі українців в організації там адміністрації, шкільництва, церковних справ тощо. У складі ЗУР було утворено правничо-політичну, пресову, еміграційну, економічну і культурну секції.

Проте наміри ЗУР не знайшли розуміння і підтримки в австрійського керівництва, змушеного рахуватися насамперед із сильним польським впливом. Поляки, зокрема, прагнули відновлення своєї держави із включенням до її складу й українських земель. Австрійський цісар Франц-Йосиф у своєму маніфесті 4 листопада 1916 р. офіційно пообіцяв розширити автономію всієї Галичини без її поділу на польську та українську частини. Це призвело б лише до ще більшого зміцнення позицій польського елементу в краї та значного погіршення становища українців. Наступного дня Австро-Угорщина і Німеччина спільною заявою проголосили 10 губерній підросійської Польщі незалежною польською державою. Це означало поступку польському рухові коштом українців, національні інтереси яких уже вкотре було принесено в жертву політичній кон’юнктурі.

Протестуючи проти дій австрійської верхівки, на прихильність якої весь час сподівалися українські політики, президія ЗУР подала у відставку, а сама Рада фактично розпалася.

Після того, як політичну лінію ЗУР значною мірою дискредитували листопадові акти обох союзних держав, провід в українському таборі поступово перейшов до української парламентської репрезентації, яку очолював Ю. Романчук, а згодом Є. Петрушевич. Але це якихось кардинальних змін в українській політиці не викликало. Вона залишалася орієнтованою на Австро-Угорщину і лояльною щодо неї.

Таким чином, у Першій світовій війні бездержавний український народ не міг бути єдиним й опинився по обидва боки ворогуючих імперій, які мали свої загарбницькі плани щодо України. В українських губерніях Російської імперії українські політичні сили закликали своїх співвітчизників її захищати, а в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті – стати на захист Австро-Угорської імперії.

Перша світова війна розколола українські політичні сили. Вони не розраховували на здатність України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. Вони не усвідомлювали, що перемога будь-якої з воюючих сторін не забезпечувала українцям відродження їхньої державності. Патріотизм українців по обидва боки фронту реально працював на Російську й Австро-Угорську монархії.