Воєнні дії на українських землях у 1914-1916 рр.

З початком Першої світової війни український народ був втягнутий у бойові дії на фронті. Більше 4, 5 млн. українців Російської імперії були мобілізовані в російську армію і понад 300 тис. українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – в армію Австро-Угорську. На землях Західної України відбувались важкі і тривалі бойові операції.

Російське військове командування створило Південно-Західний фронт. Він простягався на 450 км від Іван-города в Польщі до Кам’янця-Подільського. Командувач фронтом – генерал М. Іванов. У складі фронту діяли 4 армії: 4-а і 5-а, що були націлені на Перемишль і Львів, і 3-я й 8-а – спрямовані на Львів і Галич. Перед російськими військами стояло завдання – оточити і знищити австро-угорську армію у Східній Галичині.

Їм протистояли Галицький австро-угорських фронт, який мав 1-у, 2-у, 3-ю і 4-у армії. Австро-угорське командування згідно з оперативним планом ставило за мету розгромити російську армію. Завчасна визначеність стратегічних намірів воюючих сторін зумовили ту обставину, що в Галичині з перших днів війни розгорнулася велика битва (в історичній літературі названа Галицькою). В ній з обох сторін взяли участь близько 2 млн. солдатів.

Першою почала бойові дії австро-угорська армія, перейшовши р. Збруч на схід. Але російські армії – 3-я (командуючий генерал М. Рузьський) з району Дубна і 8-а (командуючий генерал О. Брусилов) з району Проскурова (нині Хмельницьк) розгорнули успішний наступ на Тернопіль, Львів і Галич, змусивши австро-угорські війська до відступу. На річках Серет, Золота Липа і Гнила Липа їх опір був зламаний. 3 вересня 1914 р. російська армія вступила у Львів, а наступного дня – в Галич. На початку вересня 1914 р. російські війська блокували фортецю Перемишль. 13 вересня вони були за 80 км від Кракова.

Успіх російської армії у Галицькій битві забезпечив її контроль над всією Східною Галичиною і майже всією Північною Буковиною. Втрати австро-угорської армії становили 326 тис. солдатів (у т. ч. 100 тис. полоненими), 400 гармат. Росія втратила 230 тис. солдатів, із них 40 тис. полоненими.

В ніч з 15 на 16 жовтня 1914 р. німецько-турецький флот обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Це означало, що Туреччина вступила у війну на боці Троїстого союзу.

На кінець 1914 р. стало очевидним, щоплан німецького генштабу блискавичної (тримісячної) переможної війни зазнав краху. Це сталося тому, що Німеччина із союзниками змушена була вести війну на двох фронтах – Західному і Східному, але й Антанта, навіть за таких несподівано сприятливих умов, не домоглася перемоги. На обох фронтах почалася позиційна війна.

У 1915 р. російське командування планувало наступ на Берлін та Будапешт, хоча військово-матеріальних ресурсів для таких амбітних цілей явно не вистачало. Розпочавши наступ, російська армія лише змогла примусити капітулювати 9 березня 1915 р. фортецю Перемишль: у полон потрапили 120 тис. солдатів та захоплено 900 гармат.

Тим часом Німеччина та Австро-Угорщина підготували наступ своїх армій у Галичині. 18 квітня 1915 р. почався так званий Горлицький прорив німецької армії. Німцям вдалося створити подвійну перевагу у живій силі і шестикратну перевагу в артилерії. Російські війська почали відступати. 21 травня вони залишили Перемишль, 9 червня німецько-австро-угорські війська оволоділи Львовом. До кінця червня 1915 р. російська армія залишила майже усю Галичину (крім 8 східних повітів) та Північну Буковину. Під німецькою окупацією опинились також 5 повітів Волині.

У жовтні 1915 р. територією України Східний фронт проходив по лінії Чернівці – Тернопіль – Дубно. Проте Росія, навіть попри важку поразку її армії, з війни не вийшла. Це означало, що Німеччина не досягла головної мети воєнної кампанії 1915 р. Війна знову набрала позиційного характеру.

У 1916 р. лінія Південно-Західного фронту тяглась на 480 км від Пінська в Білорусії до румунського кордону. Російська армія налічувала 714 тис. солдатів та офіцерів, 1770 легких і 168 важких гармат. Їм протистояла австро-угорська армія, що мала 475 тис. солдатів і офіцерів, 1300 легких і 545 важких гармат.

Наприкінці 1915 р. російське військове командування, щоб залучити на свій бік у війні Румунію, вдалося до енергійного масованого наступу в Буковині. У грудні 1915 р. на р. Дністер у районі сіл Топорівці – Саранче – Бояни спалахнули так звані «Різдвяні бої», які переросли у «новорічну битву», що тривала до 15 січня 1916 р. У цих боях росіяни втратили понад 70 тис. убитими й пораненими, не здобувши успіху. Такі великі втрати спричинені тим, що тоді уперше на Східному фронті австро-угорські війська застосували отруйні гази. Як відомо, хімічну зброю на Західному фронті вперше використали німці у квітні 1915 р. в районі Іпра.

Навесні 1916 р. генерал Олексій Брусилов, новий командуючий Південно-Західним фронтом, почав наступ своїх військ по всьому фронту, які прорвали оборону австрійських військ. У ході так званого «Брусиловського прориву» росіяни 25 травня оволоділи Луцьком, в червні – Чернівцями. У Галичині лінія фронту проходила по лінії Золочів – Бережани – Галич – Станіславів (нині Івано-Франківськ).

Втрати австро-угорської армії становили майже 500 тис. солдатів, з них полоненими – 400 тис. Німці знову, перекинувши свої війська із Західного фронту на Східний, врятували ситуацію. Тоді ж, у серпні 1916 р., у війну проти Німеччини вступила Румунія, і знову почалась позиційна війна, уже третя з початку війни.

Таким чином, територією Західної України проходила південна частина Східного фронту, де упродовж 1914-1916 рр. відбувалися жорстокі бойові дії. Серед загиблих, поранених і полонених у ході баїв з обох боків було чимало українців. Зазнала великої руйнації територія і значних збитків населення краю, деякі села були стерті з лиця землі. При цьому помітної військової переваги не досягла жодна з воюючих сторін. Війна набирала ознак позиційної. Невдоволення війною українців, що воювали в російській армії, наростало.

3. Українське питання в контексті перемог і поразок російської, австро-угорської і німецької армій

На території Київського й Одеського воєнних округів розміщувалося 36 піхотних дивізій, 11 саперних, 2 понтонні й 3 залізничні полки. З галицьких українців в австрійській армії сформовано 9 полків, що становило 8, 7 % її складу. У Станіславському, Городоцькому, Тернопільському, Чортківському піхотних полках, Львівському і Золочівському стрілецьких полках українців було до 60 %.

Незважаючи на таку значну участь у бойових діях у складі російської та австро-угорської армій, українці так і не дочекалися лібералізації з боку імперій щодо свого національного статусу. Навпаки, адміністрація в Східній Галичині, а вона була польською, почала настроювати віденський уряд проти українців: мовляв, вони ненадійні, їм не можна довіряти в умовах війни, через їхню зраду австро-угорська армія зазнала поразки. Вже осінню 1914 р. розпочалися репресії проти мирних людей. У Золочеві було арештовано 150 «зрадників», у Бродах – 60, у Львові – 200. З Буковини до Австро-Угорщини було вивезено 30 тис. осіб. У Закарпатті в жовтні 1914 р. угорці віддали до суду 80 жителів Воловця, Скотарського, в Ясині стратили 60 осіб, у Перемишлі шаблями зарубали 45 осіб. Тисячі ні в чому не повинних українців відправили в концтабори. Найбільш жахливим був концтабір у Таллергофі. За приблизними підрахунками, у концтаборах на території Австрії (їх було 8) померло 12 тис. цивільних осіб із Західної України. Кілька десятків тисяч українців були розстріляні і повішені жандармами та військовими під час відступу австро-угорської армії з Східної Галичини.

Царська влада Росії, зі свого боку, розпочала гоніння на наддніпрянських українців, підозріваючи їх у «сепаратизмі» і «мазепинстві». В січні 1915 р. у Київському воєнному окрузі відновлено дію Емського указу: мета цього кроку була чіткою, покінчити назавжди з проявами української національної свідомості. Було ліквідовано всі українські політичні видання, «Просвіту», українські клуби. В Києві, зокрема, заборонили вихід газети ТУП «Рада» та інших україномовних видань. Їхніх редакторів, зазвичай, висилали за межі України. М. Грушевський, котрий на початку війни зі Львова повернувся в Київ, був висланий у Симбірськ (перебував там до вересня 1916 р.).

Особливо жорстокою антиукраїнська діяльність царської влади була в Східній Галичині й Буковині, що визнавались як тимчасово втрачені раніше російські території. Крім того, в них вбачалась загроза розповсюдження українського руху. Російським властям допомагали москвофіли. 29 липня 1914 р. вони створили у Києві «Карпато-Руський освободительний союз», який виробляв рекомендації щодо боротьби з українським рухом у Галичині й Буковині. Після того, як російська армія оволоділа у вересні 1914 р. всією Східною Галичиною, частиною Північної Буковини, почався процес інкорпорації цих територій до Росії. Вони отримали адміністративний статус воєнного генерал-губернатор-
ства Галичини, на чолі якого стояв граф О. Бобринський. Він одразу ж взявся запроваджувати в краї російську мову, закони та устрій.

Генерал-губернаторство поділялося на Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку губернії. Всі адміністративні посади займали військові та цивільні службовці, які прибули з Росії. Вони часто зловживали своїм становищем, ліквідовували національні товариства, українські школи, гімназії. Цар Микола ІІ у квітні 1915 р. відвідав Львів, Перемишль, Самбір і схвалив такий курс місцевої російської влади. У Росію, передусім Сибір, вивезли тисячі українців, підозрюваних у нелояльності до нової влади. Лише через Київ упродовж осені 1914 – літа 1915 р. було переправлено на Схід більше 12 тис. виселенців із Галичини і Буковини. Всього із Західної України в добровільному чи примусовому порядку переселено сотні тисяч осіб. Від голоду, пошесних хвороб померли десятки тисяч осіб.

Репресії зазнала греко-католицька церква. 14 вересня 1914 р. був заарештований і депортований у Суздаль митрополит Андрей Шептицький, де він перебував до березня 1917 р. За ним до кінця 1916 р. послідувало майже сто священиків. У Галичину прибуло православне духовенство з Росії, з метою навернення місцевого населення в православ’я. Загалом у 1914-1916 рр. майже 200 греко-католицьких парафій були перетворені на православні.

На кінець червня 1915 р. російські війська залишили більшу частину Східної Галичини і Північної Буковини. Більш як 100 тисяч місцевих жителів, побоюючись репресій з боку австрійської влади, вимушені були відійти з рідних земель у Наддніпрянську Україну. Повернення австрійської влади не забезпечило спокою галичанам і буковинцям. Деяких з них звинувачували у шпигунстві на користь росіян, багато страчували ні в чому не винних людей.

Специфічною і неоднозначною щодо вирішення українського питання була позиція громадськості українських губерній Росії. Псевдопатріотичні настрої початкового періоду і в часи перемог російської армії змінювалися на осуд війни та російського уряду, який звинувачували в поразках на фронті. Влітку 1915 р. у прифронтовій зоні спостерігалась паніка. Губернські установи з Кам’янця-Подільського передислоковані до Вінниці, Київський університет евакуйовано у Саратів, а політехнічний інститут – у Воронеж.

Поразка російської армії в Галичині, враження від антигуманних дій чиновників стосовно галицьких і буковинських українців призвели до певного пом’якшення позиції в «українському питанні». Так, кадети восени 1915 р. на своїй партконференції визнали право українців на широке культурне самовизначення. В цьому ж аспекті варто розглядати створення і діяльність Товариства допомоги населенню, яке постраждало від воєнних дій. Вони займались організацією притулків для сиріт з Галичини, облаштування побуту біженців тощо. Велику роботу в цьому ж напрямку проводили комітети Союзу міст і Союзу земств Південно-Західного фронту з осідком у Києві. Конкретно цією діяльністю займалися Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Штейнгель.

У 1916 р. журнал «Украинская жизнь» опублікував лист 182 представників російської інтелігенції з нагоди відкриття у Лубнах української гімназії. Вони відзначали прикрим той факт, що термін «Україна» і похідні від нього досі вважаються в Росії страшним пережитком минулого й офіційно не визнаються. У листі містився заклик до влади забезпечити рівність усіх народів у питаннях освіти і національно-культурного самовизначення.

ТУП розпочало кампанію прийняття петицій про надання Україні такої ж автономії, як і Польщі. У них ставились вимоги до уряду забезпечити свободу слова і друку, відкрити культурно-освітні установи, повернути із заслання українців, засуджених за політичними мотивами.

Однак спроби громадськості відновити видання газет українською мовою влада жорстоко придушувала. Можемо констатувати, що лише ТУП певною мірою вдавалось утриматись на його тодішніх загалом об’єктивних позиціях щодо війни і місця в ній українців. У грудні 1916 р. газета «Рада» опублікувала декларацію. В ній говорилося, що «наш бездержавний український народ, опинившись між молотом і кувалдою, приніс великі жертви, зазнали руйнацій наші міста і села і ми нічого за те не отримали. Якщо і щось отримали, то це біженців, репресії і заборони». На думку ТУП, тільки автономія України могла бути гарантом того, щоб усі ці прикрі явища припинилися.

Таким чином, упродовж 1914-1916 рр. за умов Першої світової війни українське питання, тобто питання передусім про відновлення української державності, попри усі вибудови українськими політичними силами можливих варіантів, залишалося невирішеним. Навпаки, Російська і Австро-Угорська імперії своєю антиукраїнською політикою в Східній Галичині й Буковині продемонстрували небажання і неконструктивність у підходах до вирішення цього питання. Австро-Угорщина разом з Німеччиною в листопаді 1916 р. дозволила полякам утворити державу, складовою якої мала стати Східна Галичина. Це означало, що й на землях західних українців, попри всі зусилля їх політичних кіл, українське питання в умовах війни не буде вирішено.

Реальність була такою, що дії російської армії й чиновників у Східній Галичині й Буковині призвели до посилення антиросійських настроїв серед галичан і буковинців, а відновлення Польської держави спричинило активізацію українських політичних сил у боротьбі за національну незалежність. Національне гноблення не зменшилось ні у Наддніпрянській, ні в Західній Україні, а державність, тим більше соборність українських земель, попри жертовність українців Сходу і Заходу, не наближалася.