Економічні та соціально-політичні наслідки війни для України

В умовах війни вся економіка Росії опинилась у надзвичайному становищі. Потреби фронту були такими великими, що ритм її мав бути піднесений на значно вищий рівень. Виробництво зброї бойових припасів, продовольства, обмундирування для армії було першочерговим економічним завданням. Оскільки війна затягнулась на 4 роки, то промислове виробництво виявило ознаки явної диспропорції й розбалансованості.

В українських губерніях Російської імперії ситуація в економіці була така ж, як і у всій Росії. Крім того, відчувалась більш гостра нестача палива і робочих рук, адже понад 4 млн. осіб було мобілізовано в армію. На шахтах кам’яновугільної промисловості Донбасу на початку війни мобілізовано 30-40 % робітників.

Однак у результаті перерозподілу трудових ресурсів чисельність робітників у шахтах зросла. В 1916 р. видобуток вугілля у Донбасі зріс на 3, 2 млн. тонн порівняно з 1913 р. і досяг 27, 84 млн. тонн. Але втрата Домбровицького вугільного басейну і збільшення використання вугілля на транспорті призвели до того, що в країні почалася паливна криза, а це стало однією з причин зменшення виплавки металу. Якщо в 1913 р. на заводах України виплавляли 3, 04 млн. тонн чавуну, то в 1916 р. – 2, 816 млн. тонн. У кінці 1916 р. припинили роботу 36 доменних печей. Навіть оборонна промисловість одержувала лише половину металу від її потреб. Нестача палива й металу призвела до зменшення виробництва машин, навіть для потреб армії.

Українські губернії Російської імперії були ближнім тилом Східного фронту, а він потребував багато військової продукції. Кількість робітників України через ці причини постійно зростала і досягла в 1917 р. 893 тис. осіб, що було на 200 тис. більше порівняно з 1913 р. Серед робітників все більше ставало підлітків, жінок (133 тис.), військовополонених (100 тис). Кількість кадрових робітників зменшилася. На багатьох підприємствах робочий день зріс до 16 год. Робітники військових заводів отримували доплати розміром від 6 до 25 % – так звані «військові надбавки». Однак зростання цін, передусім, на продукти харчування, ці надбавки зводили нанівець. Загроза голоду була очевидною. Тисячні черги у містах за хлібом ставали звичним явищем. Хліба не вистачало навіть для солдатів. 29 листопада 1914 р. уряд Росії прийняв постанову про запровадження примусових хлібних поставок губерніями і повітами.

Транспорт, передусім залізничний, був на грані краху. Не вистачало паровозів, вагонів, через що в 1916 р. на залізниці зосередилось 150 тис. вагонів неперевезених вантажів. Виходи для російських пароплавів з Чорного і Балтійського морів були закриті, зв’язок з зовнішнім світом дуже ускладнювався. Упродовж 1914-1916 рр. в Україні закрилося 1400 підприємств.

Наслідки війни для українського села були не менш важкими. У 1914 р. із 32, 638 млн. осіб 27, 682 млн. (84, 8 %) були селянами. Аграрна реформа не вирішила земельної проблеми. Переселенці з Німеччини мали в середньому 65 га на двір, болгари – 50, а селяни – українці – 11 га. У привілейованому становищі були і російські дворяни в Україні.

Врожайність зернових на Правобережжі сягала 12 ц з га, на Півдні України – 8, 5 ц. Посівні площі зменшилися на 13, 3 %. Це сталося й тому, що були ліквідовані німецькі землеволодіння (2 млн. га). Вказані фактори призвели до зменшення виробництва зерна на 800 тис. тонн, цукру на 565 тис. тонн. Забій худоби за перші місяці війни досяг 40 %. Майже на 1 млн. зменшилося поголів’я коней.

Імпорт сільськогосподарських машин впав майже в 30 разів, а з Німеччини та Австрії повністю припинився. Харківський, Одеський, Єлисаветградський заводи сільгоспмашин почали виконувати замовлення військового міністерства.

Українське село в результаті мобілізації на війну працездатних чоловіків втратило 30 % чоловічих робочих рук. У Волинській губернії мобілізовано 49, 4 % чоловіків із сіл, Катеринославській – 34, 2 %, Київській – 51, 8 %, Полтавській – 49, 4 %, Харківській – 49, 1 %, Чернігівській – 50, 6 %.

Крім того на село було покладено виконання окопної і кінсько-подвірної дорожньої повинності, що відволікало селян від ведення власного господарства. Певною мірою проблему робочих рук на селі в підросійській Україні вирішували біженці з Західної України.

Спекуляція зерном на внутрішньому ринку досягла небачених розмірів. З продажу зникли сокири, лопати, серпи, пилки. Значною була нестача одягу, взуття, мила. На заміну сірникам у село прийшли кресала, на заміну мануфактурі – домоткане полотно. Сільське життя неначе опинилося в ранньому середньовіччі. В 1917 р. 640 тис. селянських дворів України не мали посівів, 1400 тис. – коней, 1142 тис. – корів.

Грошова інфляція зростала з кожним роком війни і досягла в 1917 р. 414 %, зростали податки. Усе це важким тягарем лягало на плечі робітників і селян України. Іноземні позички уряду Росії збільшувалися, а з ними зростала і залежність від позичальників.

Світова війна, явні ознаки кризи в промисловості, на транспорті, в сільському господарстві загострили суспільні протиріччя. Страйки робітників, насамперед шахтарів і металургів у Наддніпрянській Україні з весни 1915 р. стають все частішими. Упродовж жовтня 1915 р. – вересня 1916 р. відбулося 228 страйків, у яких взяли участь майже 200 тис. робітників. Вони несли гасла: «Геть війну!», «Геть самодержавство!». Як і у попередні мирні роки, найбільшу активність проявляли робітники Катеринослава, Миколаєва, Юзівки, Харкова. Робітники Дніпровського металургійного заводу в 1916 р. страйкували майже місяць. У Горлівці 2 травня 1916 р. поліція під час розгрому страйкарів вбила 4 робітників і понад 20 поранила. Робітники Харківського паровозобудівного заводу за роки війни страйкували 12 разів.

Селянський рух і в роки війни мав антипоміщицький характер, хоча й були антивоєнні виступи селян, передусім мобілізованих до армії. Вони інколи вдавались до погрому приміщень урядових структур, крамниць, вступали у збройні сутички з поліцією.

Новим у протестному русі серед селян була відмова сплачувати податки, опір реквізиціям коней, худоби для потреб фронту, напади на заможних селян, які вийшли з общини і жили на хуторах.Селяни протестували проти перепису, який проводився у 1916 р. Особливо часто ці протести були в Київській і Подільській губерніях. Сільські жителі підозрювали, що перепис призведе до збільшення податків. Влада застосовувала, як і раніше, силу проти селян, «заспокоюючи» їх.

У роки війни поширювалися протести серед солдатів. Відомі такі форми протесту: втечі, відмова йти у бій, вбивство офіцерів, добровільний полон, братання з солдатами ворожої армії.
25-27 жовтня 1916 р. відбулося повстання на збірному пункті в Кременчуці. В ньому взяло участь 6 тис. мобілізованих осіб. Вони відмовилися їхати на фронт, звільнили з тюрми заарештованих товаришів. Генерал О. Брусилов констатував: уся армія готова до революції. Середовищем напруги й революційних настроїв були біженці і переселенці, яких нараховувалося кілька сотень тисяч осіб.

У тяжкому становищі опинилося населення західноукраїнських земель. І російська, і австрійська військові адміністрації зобов’язували українців виконувати у примусовому порядку роботи від кількох днів до 3 місяців. Це були окопні роботи і надання послуг армії підводами. В 1915 р. у Буковині до таких робіт залучено 15 тис. осіб. У 1916 р. у Кіцмані працювало понад 10 тис. робітників і 4 134 підводи. 200 тис. буковинців, чоловіків віком від 18 до 53 років, мобілізували на фронт.

Звичним явищем стали реквізиція коней, худоби. У с. Великі Мости Сокальського повіту, на 5 тис. осіб в 1916 р. залишилось 10 коней. В Східній Галичині в 1916 р. кількість коней зменшилась на 45 %, а великої рогатої худоби – на 52 %. У Буковині відповідно на 60 % і – на 20 %. Зменшувалися посівні площі. У 1915 р. вони на Тернопільщині зменшилися на 40, 6 тис. га землі. В Буковині у 1916 р., зокрема в Чернівецькому і Кіцманському повітах, незасіяними було 59 тис. гектарів землі.

3 червня 1915 р. австро-угорська влада ввела монополію на хліб. На сім’ю з 5 осіб залишалося 2 кг збіжжя в день, тобто 730 кг у рік. У Закарпатті був голод, у 1917 р. в Ужанському комітаті від нього померли 3 тис. осіб, у Березькому голодувало 48, 5 тис. осіб.

Значними були руйнації українських міст і сіл, що потрапили в зону бойових дій Російської і Австро-Угорської армій. У 58 повітах Східної Галичини було зруйновано 562848 житлових і господарських будівель, 64 церкви, 48 шкіл. У Буковині були спалені села Басни і Звенячин, а всього – 40 тис. будинків.

Отже, на кінець 1916 – початок 1917 р. в Російській імперії, в т. ч. в українських губерніях, економічна ситуація була такою, що ймовірним був соціальний вибух. Український народ опинився в дуже важкому, трагічному становищі. На землях Західної України, в Подільській і Волинській губерніях велися запеклі воєнні дії, які несли смерть, великі руйнації, економічне виснаження. Ситуація була настільки складною, що на фронті українцям довелося стати «братами-ворогами», а в тилу – братами.

Світова війна та її наслідки стали каталізатором революції в Росії і Австро-Угорщині. Серед населення посилювався дух пораженства. Український національний рух жорстоко придушувався російською владою. В Австро-Угорщині він розвивався під контролем властей і не мав перспективи завершитися утворенням національної держави.

Солдат часів Першої світової війни в протигазі.

12 червня 1849 року американське патентне бюро видало Льюїсу Хаслетту перший патент на пристрій протигаза. Винахід називалося " Легеневим протектором" і складався з блоку з клапанами на вдих-видих і повстяного фільтра, що під'єднувався безпосередньо або через трубку. Останній міг кріпитися до носа або до рота.

Активна робота над удосконаленням засобів захисту дихальних органів людини почалася в період Першої світової війни, коли в квітні 1915 року на германо-французькому фронті німці провели першу газову атаку. Друга атака була влаштована на Східному фронті проти російських військ. У той час для захисту від газів солдатам видавалися марлеві маски, просочені спеціальним розчином. Однак вони виявилися ненадійним засобом захисту.

Тоді хіміку Миколі Зелінському прийшла в голову думка використовувати для захисту від газів вугілля. Шляхом експериментальних досліджень йому вдалося встановити, що отруйні речовини надійно поглинав термічно оброблене березове вугілля. На основі його висновків інженер Куммант створив маску з гуми, яка щільно облягала обличчя і забезпечувала надходження потоку повітря для дихання через фільтруючий елемент. На виготовлення такого протигазу пішло чотири місяці. У 1916 році в діючу армію відправили першу партія протигазів. Всього під час Першої світової війни їх було виготовлено близько 11 мільйонів.

У середу, 29 липня у Львові відбудеться масштабна культурна та духовна подія – офіційне відкриття пам’ятника Митрополитові Галицькому Андрею Шептицькому. Саме у цей день 150 років тому Львівщина подарувала світові одного з найбільш знаних та поважних діячів греко-католицької церкви. На події зберуться визначні релігійні діячі, перші особи країни, громадяни з різних точок нашої держави та з-за кордону, аби разом вшанувати пам’ять владики.

Читайте також: Святкування на честь Шептицького: як зміниться транспортний рух (Схема)

Митрополит Андрей був відомим реформатором церкви, та це далеко не єдина його заслуга перед українським народом. Він розвивав кожну сферу суспільного життя українців, причіплював Україні європейські цінності.

У зв’язку з відкриттям пам’ятника Андрею Шептицькому, Львівський портал публікує 10 цікавих фактів з життя Митрополита, аби дати можливість львів’янам ближче познайомитись з цією неймовірною постаттю.

Факт 1. Походив з однієї з найбільш знаних у Львові родин – графів Шептицьких

Родина Шептицьких – це одна з найдавніших українських боярських родин, яка дала нашій країні багато відомих імен у розвитку греко-католицької та польської римо-католицької Церков. (Серед них Варлаам, Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські).

" Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З портретів вбилися в моїй пам’яті три: єпископа Варлаама і митрополитів Атанасія і Лева. Усі вони були ченцями-василіянами", – пригадував сам Андрей Шептицький.

Ананасій та Лев Шептицькі були засновниками собору Св.Юра у Львові, де їх статуї сьогодні прикрашають фасад.

Батько Андрея, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством.

До слова, грамоту на земельні володіння цій родині ще у 1284 році надав Лев Данилович, галицько-волинський князь.

Факт 2. Разом з Папою Римським реформував УГКЦ

У Андрея Шептицького була юридична освіта, відтак батьки бачили саме у цьому велике майбутнє сина. Втім, сам майбутній Митрополит серйозно роздумував про чернецтво і через це вирушив у Рим до Папи Лева ХІІ. У родини Шептицьких було багато зв’язків за кордоном, особливо у римо-католицькому середовищі, тому зустріч з Папою не була проблемою для Андрея. Саме Папі Римському Шептицький розповів про своє бажання йти у монастир Василіянського Чину. Папа у той час мав грандіозні плани щодо УГКЦ і тому благословив рішення Шептицького піти у монастир.

У 1900 році Папа оголосив Андрея Шептицького Митрополитом Галицьким, і відтоді розпочався розвиток греко-католицької церкви в Україні, зокрема у Галичині.

Митрополит Шептицький вважав, що Українська греко-католицька церква має шанси стати сполучником між Східною та Західною церквами, а отже, вбачав однією зі своїх місій – об’єднання усіх християн.

Факт 3. Як політик дбав про українську державність

Митрополит Андрей Шептицький був членом Палати панів австрійського парламенту і депутатом Галицького сейму, де захищав та відстоював права українців у Австро-Угорщині.

Після Жовтневої революції у 1918 році Шептицький виступив з промовою, де захистив права кожної нації у імперії, яка, за його переконанням, мала право на самовизначення.

Під час Другої світової війни Андрей Шептицький очолив Українську Національну Раду. Він негативно ставився до німецького окупаційного режиму та виступав за створення уряду Української держави.

У Митрополита було особливе ставлення до явища патріотизму – він вважав, що воно нероздільно з християнством, а отже, не повинно нести у собі жодного насильства.

" Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю! ", – вважав він.

Факт 4. Турбувався про освіту свого народу та був щедрим меценатом

Митрополит був відомий не лише за свій вклад у розвиток греко-католицької церки в Україні, а й завдяки своїй меценатській роботі. Шептицький пережив дві Світові війни, міжвоєнний період, ув’язнення російською владою, та не полишав свій народ і допомагав йому підійматися на ноги після чергового падіння.

Андрей Шептицькй заснував Львівську греко-католицьку богословську академію, Богословське наукове товариство, український католицький інститут.

У 1905 році засновує Український національний музей, відстоює ідею Українського університету у Львові. Шептицький підтримував діяльність приватних шкіл, товариства " Просвіта", " Рідна школа", НТШ, обєднання " Луг", " Пласт" тощо.

Роль глави УГКЦ у духовному, фізичному та соціальному житті українського народу важко переоцінити: він відкривав садочки і школи, допомагав молодим художникам, у соборі Св.Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей, повіддавав усі свої землі для створення там шкіл, заснував Народну лічницю, де могли безоплатно лікуватися бідні. До кінця свого життя Митрополит допомагав кожній людині, що просила його допомоги, як духовно, так і матеріально.

Під час Другої світової війни владика відновив роботу Українського Червоного хреста – для допомоги пораненим, хворим та полоненим.

Факт 5. Засуджував нацизм і рятував євреїв

Митрополита Андрея Шептицького не раз висували на звання " Праведника народів світу" -за його заслуги перед єврейським народом у часи нацистської окупації. Він був чи не єдиним українцем, що не боявся відкрито засуджувати Голокост і особисто врятував 150 євреїв, переважно дітей, від знищення німцями.

У своїх посланнях Митрополит виступав проти переслідування і знищення євреїв, відкрито писав про це і нацистському керівництву. За ініціативи владики євреям видавали фальшиві документи, аби ті могли втекти за кордон.

За порятунок та підтримку євреїв під час Голокосту Митрополита посмертно удостоїли нагородою Яна Карського.

Факт 6. Умів поводитись із бізнесом, реформував банківську справу

Уміння вести бізнес Андреєм Шептицьким допомогло тогочасному релігійному середовищі накопичувати капітал, вкладати його у нужди населення та розвивати греко-католицьку церкву.

УГКЦ не один раз намагалась створити свій банк. Але їй це не вдавалось, аж поки цим не зайнявся владика Шептицький. Для початку він створив українське страхове товариство " Дністер", яке надавало послуги усім релігійним об’єднанням. Відтак, коли у " Дністрі" накопичився певний капітал, Шептицький перетворив страхову компанію у банк, який не лише успішно працював, але й збільшував свої фінансові можливості.

Для Андрея Шептицького важливо було, аби банк та інші фінансові структури базувались саме в Україні, адже у той час усі гроші з нашої держави вивозились у Відень. Завдяки злагодженому менеджменту та розумному керівництву Шептицькому вдалося зробити неймовірне – створити фінансові гілки у селах та районах, довести людям, що, вкладаючи гроші, вони згодом отримають від цього блага у своєму повсякденному житті.

Митрополит Шептицький фінансував господарство, закуповував нову техніку кооперативам, бо розумів, що економічний розвиток багато у чому залежить від продуктивності та швидкості праці.

Факт 7. Знався у мистецтві, бо сам був митцем

Глава УГКЦ дуже добре розбирався у мистецтві, зокрема у іконописі. Це було зумовлено, мабуть, і тим, що і він сам мав талант до малювання. Малювати ікони Шептицького та його братів учила мати.

Коли у 1901 році владика оселився у митрополичих палатах на Святоюрській горі, він почав збирати колекцію рідкісних ікон, які згодом стали неабиякою мистецькою та християнською спадщиною українців. Митрополит намагався збирати давні українські ікони, книжки, також до його колекції потрапили і рідкісні європейські творіння. Усі ці духовні скарби він переніс у Національний музей. Одна з найбільш цінних ікон, що викупив Андрей Шептицький – це Богородчанський іконостас, який владика повернув Україні з Варшави.

Митрополит створював художні школи, виділяв митцям стипендії на навчання у Європі, купляв їхні твори на аукціонах. Таким чином Митрополит підтримував мистецтво, сприяв духовному розвитку молодого покоління та поновлював свою колекцію новими іконами.

Факт 8. Був завзятим книголюбом

Митрополит Шептицький був справжнім мисливцем за інкунабулами, пам’ятками українського письменства та культури. Також він привозив з Європи цікаві екземпляри книг, які збирав у своїй колекції. Спеціально для своїх пергаментних скарбів, владика замовляв книжкові полиці з Італії.

Національний музей у Львові отримав неймовірну літературну спадщину від Андрея Шептицького – понад 3 тисячі книг, хоча його колекція нараховувала не менше 20 тисяч. На жаль, у радянські часи після смерті владики більшість книг з його колекції спалили.

Факт 9. Перший пам’ятник у Львові йому поставили ще за життя, другий – задовго після

Пам’ятник Митрополиту Шептицькому у Львові вперше відкрили у 1935 році – у день 30-річчя Національного музею. Скульптура Шептицького розмістилася на подвір’ї музею на вулиці Мохнацького (Драгоманова), а на відкриття зібралася уся галицька інтелігенція.

Автором першого пам’ятника Шептицькому був відомий у той час Сергій Литвиненко, якому вдалося відобразити постать владики у всіх тонкощах.

Цей пам’ятник знищила Радянська влада після Другої світової війни, а про відновлення його мова йшла не раз, втім до діла ця справа не доходила.

Другий пам’ятник у Львові з’явився 26 липня 2015 року на площі Святого Юра – там, де провів більше частину свого життя Андрей Шептицький.

Факт 10. Не боявся політичних репресій, пророкував Україні успішне майбутнє

Митрополита Шептицького та усю його родину переслідувала радянська влада, втім він не утікав з України та продовжував свою благодійну та освітянську роботу. У 1939 році брата владики Лева разом з дружиною та дітьми розстріляли працівники НКВД, маєток родини розграбували та понищили.

Під час Першої світової війни Митрополита Андрея відправили у заслання, та після повернення на Батьківщину він все одно продовжував розвивати церкву.

У вересні 1944 році Андрей Шептицький тяжко захворів, і передчуваючи свою смерть, скликав до себе монахів, яким заповів не здаватися перед більшовицькою владою.

" Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам", - це було останнє передбачення блаженного Митрополита Андрея Шептицького.

Українські Січові Стрільці – Режим доступу: https://ycc.milua.org/history/uss-1954/01-1.pdf