Дипломатія Української Держави 1918 р.

Українська революція і пошук її зовнішньополітичних орієнтацій. Початки дипломатичної діяльності УНР

Українська революція і федералістський курс Центральної Ради. 2. Конфлікт Центральної Ради з РНК і пошук шляхів його розв’язання. 3. Участь УНР у Брестській мирній конференції. 4. Підписання „хлібного миру” і його наслідки.

1. Повалення російського самодержавства в лютому 1917 р. спричинило своєрідний демократичний вибух у країні, його похідною й водночас органічною складовою стала Українська національно-демократична революція. А її натхненником, ідеологом, організатором і політичним керівником виступила Українська Центральна Рада (УЦР), що почала формуватися вже 4 березня. Теоретичні програмні настанови Революції в найзагальнішому вигляді звелись до двох наріжних моментів: українці мали зробити гідний і вагомий внесок у закріплення, розвиток і оптимізацію демократичного республіканського ладу в Росії й перетворення країни на федерацію самоврядних (автономних) утворень, одним із яких (можливо, ключовим) і мала стати Україна.

Федералістські позиції керівництва Центральної Ради й абсолютної більшості її депутатів були об’єктивно зумовлені ступенем їхньої політичної зрілості й політичної культури. Про бачення організованими українськими колами найближчих перспектив визвольної боротьби досить чітке уявлення дає декларація Ради Товариств українських поступовців „Наша позиція”, оприлюднена в грудні 1916 р.

Її вимоги не йшли далі „ автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля... Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися і поступоватись економічно... Йдучи до зазначеної мети, шукаємо собі спільників як серед співзвучних елементів недержавних націй Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заступників російського громадянства, що поділяють основне наше домагання – автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах ”.

Наймасовіша національна політична організація – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), що мала вирішальний вплив на вироблення курсу Центральної Ради й до якої, зрештою, вступив і сам голова УЦР М.Грушевський, у своїй програмі (липень 1917 р.) вважала „необхідним під теперішню хвилю вимагати перебудови російської держави на федерацію рівноправних національно-територіальних республік з забезпеченням в їх межах прав національних меншостей ”.

На автономістсько-федералістських позиціях після Лютневої революції 1917 р. перебували не лише провідні українські політичні організації, а й майже всі з більш, ніж 50-ти національних партій, які виникли чи поновили свою діяльність на території колишньої „тюрми народів”[1]. Це цілком стосувалося навіть таких досить активних у політичному відношенні регіонів із помітним розвитком капіталізму й давніми державницькими традиціями, як Прибалтика чи Південний Кавказ (литовська Партія національного прогресу „Пажанга”, Грузинська національно-демократична партія, Вірменський революційний союз „Дашнакцутюн”, Мусульманська демократична партія „Мусават” [2] та інші впливові об’єднання).

Лише Польська соціалістична партія (ППС) та її союзники - Польська селянська партія (ПСЛ) й Партія національної незалежності, а також Партія активного опору Фінляндії („активісти”) продовжували твердо відстоювати гасло усамостійнення своїх країн від Росії, слушно розраховуючи скористатися для його реалізації сприятливою міжнародною військово-політичною ситуацією, що складалася у Центрально-Східній Європі внаслідок світової війни. Керівники зазначених політичних партій, які мали широковідомі заслуги в революційній боротьбі з царським самодержавством, не чекали її примарного завершення й міжнародної мирної конференції, а вважали доконаним фактом поразку у війні та розпад Російської держави.

Але М.Грушевський, відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, чітко, з почуттям національної гідності заявляв у брошурі „Звідки пішло українство і до чого воно йде” (1917): „Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом – бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. – безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України ”.

По гарячим слідам Революції глава першого ряду УЦР В.Винниченко у „ Відродженні нації” (1920) категорично стверджував: „Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих „самостійників” або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям”. Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасного моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність революційних сил Росії.

Керівники Української революції – спадкоємці визвольних традицій кирило-мефодіївців і драгоманівців, зберегли вірність і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської демократичної революції, федеративну перебудову держави вони вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до реалізації давнього задуму європейського масштабу: „Я твердо вірю, та й не один я, що велика революція російська – тільки б її заховати від упаду та від анархії – дуже вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію, - пророче стверджував М.Грушевський. -... І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин – одною з опор сеї Європейської федерації ”.

Щоправда, світова політична історія ХХ ст. переконливо продемонструвала зворотній процес формування регіональних політичних та економічних об’єднань і, передусім, Європейського Союзу, - через зміцнення й наповнення реальним змістом суверенітетів національних державностей.

Теоретичну концепцію міжнародної стратегії відновленої автономної Української держави XХ ст. виробив М.Грушевський, причому визначені ним больові точки зовнішньої політики й дипломатії України лишилися чинними й досі.

У збірнику „На порозі нової України: Гадки і мрії” (1918) на перший план голова Центральної Ради висував тезу про те, що український народ є більшою мірою західним, європейським, ніж східним. Цей „європеїзм” веде свій початок від прадавніх зв’язків із германською і кельтською куль­турою Подунав’я, масового напливу скандинавів за часів формування Русі, від надзвичайно широких дипломатичних зв’язків (у т.ч. „шлюбної дипломатії”), починаючи від Володимира Великого і Ярослава Мудрого аж до його онуків з німецькими князівствами та іншими державами, що входили в сферу німецької культури. Далі - Галицько-Волин­ське князівство - королівство з великими західними, переважно німецьки­ми колоніями.

Правда, пишучи, що „Україна жила єдиним життям, одними ідеями з Заходом”, М.Грушевський визнавав, що старі східні й візантійські традиції Київ­ської Русі частково асимілювали нові західні тенденції, внаслідок чо­го виникли “оригінальність і чар українського мистецтва 17-18 ст.” і взагалі української культури. Та якщо “історичні умови життя” орієнтували Україну на Захід, то географічно вона тяжіла на південь, до Чор­ного моря. І коли ситуація сприяла цьому, Україна намагалася закріпи­тися на чорноморському узбережжі.

Прогнозуючи “нові перспективи” зовнішньополітичного життя Укра­їни, на перше місце поряд із Німеччиною Грушевський висував і США з огляду на їхні “незвичайні фінансові та технічні засоби”, демократизм, ініціативність і сміливість народу. “Німеччина і Сполучені Дер­жави Америки - се дві великі школи... Німеччина більш теоретична, Аме­рика більш практична”. Водночас, відводячи США і Німеччині роль вищої школи для україн­ських наукових і ділових виробничих кіл, М.Грушевський вважав, що полем дія­льності України мусять стати краї, найцікавіші для неї з геополітичної т.з., а саме район Чорномор’я, тим більше, що український народ, на його думку, є одним з найбільш “орієнталізованих” західних народів.

Не оминув Грушевський і щеодного зовнішньополітичного пріоритету - російського, хоча й не пожалкував для нього дошкульних і гнівних означень. Та вже влітку 1920 р., вгамувавши емоції, він тверезо і роз­важливо писав: “ Об’єктивні дані, реальні умови українського життя, спа­дщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя і без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки”.

Перший дипломатичний досвід взаємин із російською демократією (як ліберальною – уособленою Тимчасовим урядом, так і революційною – Петроградською радою) Центральна Рада отримала, коли В.Винниченко очолив її делегацію на петроградських переговорах у середині травня 1917 р. Як зазначалося у повідомленні Центральної Ради, „делегації було доручено домагатися від Тимчасового уряду видання акту з принципіальною згодою на право України мати національно-територіальну автономію, призначення комісара по справах України при Тимчасовому правительстві і правительственного комісара на всю Україну з Крайовою при ньому радою, асигновки грошей на культурно-національні потреби українського народу”. 16 травня 1917 р. делегація В.Винниченка була прийнята головою Тимчасового уряду і міністром внутрішніх справ князем Георгієм Львовим (1861-1925) і вручила прем’єрові „Доповідну записку з питань автономії України” й зажадала розгляду документу російським урядом спільно з делегацією.

Але петроградські „демократи” відмовили Центральній Раді в її скромних вимогах, посилаючись на те, що ані Тимчасовий уряд не мав таких повноважень, ані Рада не представляла інтереси „всього українського народу”, й запропонували українцям почекати до скликання всеросійських Установчих зборів, які мали б остаточно вирішити питання майбутнього державного устрою, включно з автономією для України. Офіційна відмова глибоко вразила делегацію Центральної Ради, оскільки всього двома місяцями раніше, 16 березня 1917 р., Тимчасовий уряд ухвалив відозву до поляків, в якій висловився за „відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом”. Щоправда, водночас у документі містилося застереження про майбутній „вільний військовий союз” Польщі з Росією як „оборонний вал проти натиску Центральних держав на слов’янські народи”.

Невдача першої петроградської місії В.Винниченка радикалізувала український рух і, певною мірою, підштовхнула Центральну Раду до фактичного проголошення автономії України в 1-му Універсалі 10(23) червня 1917 р. та створення через п’ять днів свого виконавчого органу – Генерального секретаріату під головуванням того ж В.Винниченка. З усього загальноросійського політикуму лише більшовицький лідер – В.Ленін, попри особисте неприйняття самої можливості розпаду Російської держави, з розумінням поставився до позиції Центральної Ради й відгукнувся на появу її Універсалу спеціальною статтею „Україна”, що вже 15 червня з’явилася в „Правде”.

Процитувавши положення Універсалу про автономію України, В.Ленін зауважив: „Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади „всеросійського парламенту”. Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів”.

Коли ж урядову кампанію безсоромного цькування українців підтримали партії меншовиків і есерів, а їхні органи буквально переповнювалися гнівними матеріалами на адресу України, В.Ленін, керуючись принципом „ворог мого ворога – мій союзник”, відгукнувся 17 червня в „Правде” новою працею – „Україна і поразка правлячих партій Росії”. „Зовсім нічого страшного, ні тіні анархії і хаосу в рішеннях, ні у вимогах українців нема, - наголосив лідер РСДРП(б). -... Поступіться українцям - це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш. Поступіться українцям - ви відкриєте тоді шлях до довір’я між обома націями, до братерського союзу їх, як рівних! ”.

Дійсно, не бажаючи йти на загострення конфронтації з Центральною Радою в умовах розгортання, на вимогу Антанти, наступу військ Південно-Західного фронту, Тимчасовий уряд відрядив до Києва делегацію в складі військового і морського міністра, „трудовика” Олександра Керенського (1881-1970), який завдяки масонським зв’язкам посідав домінуюче становище в уряді, міністра закордонних справ „прогресиста” Михайла Терещенка (1886-1956), міністра шляхів сполучення, лівого кадета Миколи Некрасова (1879-1940) та міністра пошт і телеграфу, меншовика Іраклія Церетелі (1881-1959).

Переговори почалися 29 червня на засіданні Генерального секретаріату за участю М.Грушевського й тривали наступного дня, за свідченням В.Винниченка, „трудно, з недовір’ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше”. Зайнявши помірковану компромісну позицію, українська сторона тоді погодилася не ставати на шлях самочинних дій щодо реалізації автономії й зачекати формального рішення Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією й не робити кроків щодо українізації армії. 3 липня 1917 р. на ім’я В.Винниченка з Петрограда надійшла телеграма з повідомленням про постанову Тимчасового уряду щодо призначення „як вищого органу для керування крайовими справами на Україні окремого органу – Генерального секретаріату”. Того ж дня голова Генерального секретаріату оприлюднив текст 2-го Універсалу Центральної Ради, положення котрого збігалися з постановою Тимчасового уряду.

Та коли В.Винниченко разом із генеральним секретарем фінансів Христофором Барановським (1874-1941) і членом Малої Ради та ЦК Бунду[3] Мойсеєм Рафесом (1883-1942) 15 липня 1917 р. відбув до Петербурга для затвердження персонального складу Генерального секретаріату й „Статуту вищого управління Україною” - своєрідної першої новітньої Конституції України, голову Генерального секретаріату чекало гірке розчарування в демократичності російської „демократії”. „В перших днях нашого приїзду в Петербург, - звітував пізніше В.Винниченко перед Малою Радою, - справа стояла так, як і з першою делегацією. Всі одволікали і не видно було кінця тим зволіканням. Нарешті почались переговори... Відносно Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини вказувано було, що ці губернії не висловились за приєднання до Української Центральної ради. І навіть Кокошкін[4] заявив, що єсть економічне тяготіння цих губерній утворити окрему обласну одиницю... Справа посувалась туго, і були моменти, коли ми роздратовані гадали, чи не кинути все і не їхати додому”.

Була ще одна суттєва обставина, що зобов’язувала українську делегацію до витримки й про яку В.Винниченко дипломатично промовчав у своєму звіті. Ще 6 березня 1917 р. Тимчасовий уряд відновив автономні права „Великого князівства Фінляндського”, скасовані в 1910 р., водночас виступивши проти зростання в ньому прагнення до усамостійнення. Тому коли 18 липня 1917 р. соціал-демократичний Сейм Фінляндії ухвалив „Закон про владу”, яким оголосив себе носієм верховної влади в країні, Тимчасовий уряд розігнав парламент автономії й призначив нові його вибори.

В.Винниченко прийшов до невтішного й пророчого висновку: де виникає українське питання, там закінчується російська демократія. Але по поверненні до Києва він відкинув усі звинувачення в нетвердості й навіть у таємній зраді, наполягаючи на необхідності прийняття Тимчасової інструкції Генеральному секретаріатові, оприлюдненої О.Керенським 4 серпня 1917 р. без погодження з українськими представниками.

Адже демократичні перетворення 1917 р. зробили Росію ідеологічно й політично привабливішою для ліберальних режимів країн Антанти. Утворення ж Центральної Ради для західних демократій відбулося фактично непоміченим, а український рух (як і фінський, білоруський, латиський чи литовський) сприймався в якості німецько-австрійського витвору, спрямованого на послаблення Антанти і США. Показовою в цьому сенсі була публікація в газеті „Action Franç aise” від 5 травня 1917 р., де наголошувалося: „Йдеться, насамперед, про збереження для нової Росії національної єдності. Ідеться також про те, щоб вона не подрібнилася і залишилася „єдиною і неподільною”. Найгірша небезпека, яка загрожує російській революції, - це сепаратизм... Крім того, багатозначним є те, що партикуляристські рухи вимальовуються в Україні. Український сепаратизм – віддавна одна з німецьких надій”.

У той час головним дипломатичним завданням Антанти в Центрально-Східній Європі було збереження Східного фронту проти Німеччини й Австро-Угорщини, який опинився під загрозою розпаду внаслідок революційних подій у Росії. Захід явно недооцінив спроможність російських більшовиків захопити владу в Петрограді й утримати її, поширивши на окраїни. Тому згодом можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи національно-визвольним рухам народів її європейської частини, категорично відкидалася.

З іншого боку, держави Антанти були зацікавлені в налагодженні контактів з Україною, адже Лютнева революція в Росії й активізація там антивоєнних настроїв значно послабили та ускладнили воєнно-стратегічне становище союзників на Заході. Якби Росія вийшла з війни, й німецькі дивізії з мільйонного Східного фронту перекинули на Західний, то хід війни був би напевно вирішений на користь Центральних держав. Американська ж матеріально-технічна допомога й американські війська в Європі могли дати ефект лише навесні наступного року (на 1 березня 1918 р. в Європі було вже більше 300 тис. військовослужбовців армії США і щоденно прибувало по 7 тис.), а до того часу державам Антанти необхідно було будь-що витримати Східний фронт.

Зацікавлення Антанти подіями в Наддніпрянщині почало зростати з квітня 1917 р., коли на Захід прийшло повідомлення про Український національний конгрес та його рішення боротися за автономію України в складі російської федерації. Антанта сподівалася, що Київ залишиться її союзником у війні проти Четвертного союзу, тим паче, що на тлі послаблення боєздатності збільшовиченої російської армії й утрати нею бойового духу „українізовані” частини виглядали більш-менш пристойно.

А для лідерів УЦР, після вступу 24 березня (6 квітня) 1917 р. США в світову війну на боці Антанти, пов’язувати свою долю з країнами, приреченими на воєнну поразку, було б необачним. М.Грушевський, крім того, чітко усвідомлював, що реакційні (порівняно з російським Тимчасовим) уряди Центральних держав не сприятимуть широким суспільно-економічним реформам, насамперед аграрній, на здійснення якої з останніх сил чекало українське селянство. Тому спершу зовнішньополітичні погляди Центральної Ради тривалий час були зорієнтовані на держави Антанти.

10 вересня 1917 р. відомий французький журналіст-міжнародник Ж.Пелісьє, що був перед тим відряджений до Києва з ініціативи глави зовнішньополітичного відомства Третьої республіки, організував у Петербурзі неофіційну зустріч генерального секретаря міжнаціональних справ УЦР Олександра Шульгина (1889-1960) з французьким послом Жозефом Нулансом (1864-1939). Український політик просив підтримки Антанти, французи виявили зацікавленість подіями в Україні, пропонували їй фінансову й технічну допомогу за умови продовження війни з Центральними державами, але Ж.Нуланс висловився проти автономії України й не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду.

Невдовзі до Києва прибув глава французької військової місії в Росії генерал Анрі Альбер Ніссель (1866-1955). Ставлячись негативно до „українського питання”, він відмовився відвідати Генеральний секретаріат, але члени останнього завітали до французького консульства. Як наслідок, за дорученням А.Нісселя в Києві залишився представник Франції при штабі Південно-Західного фронту бригадний генерал Жорж Табуї (1867-1958), який мав підтримувати постійний зв’язок із Генеральним секретаріатом.

Вже 26 вересня 1917 р. Ж.Табуї разом із підполковником Перльє зустрівся з генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою (1879-1926) і мав з ним двогодинну розмову щодо украї­нізації армії. Тоді антантівські військові ще перебували під сумним враженням від провалу корніловського заколоту й зі зростаючою тривогою спостерігали за наростанням революційної кризи в Росії, що обіцяла майже невідворотну катастрофу вже в недалекому майбутньому. Тому вони заздалегідь почали „наводити мости” із силами, що з розпадом держави-союзника могли стати острівцями, на які можна було розраховувати в справі продовження війни.

У такому контексті варто розглядати й петроградську зустріч Ж.Нуланса з генеральним секретарем фінансів, визначним економістом Михайлом Туган-Барановським (1865-1919), що відбулася наприкінці жовтня того ж року. Йшлося про надання Україні приватними підприємцями Франції позики для придбання військового спорядження. Проте соціалістичні керівники Центральної Ради запідозрили „якусь нечисту за­тію французьких капіталістів” і не скористалися з цієї пропозиції. Не могло не викликати занепокоєння Антанти й висловлене в 3-му Універсалі Центральної Ради рі­шуче прагнення, „ щоб мир було встановлено якнайшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через центральне правительство примусити і спільників, і ворогів негайно розпочати мирні переговори ”.

Та все ж після приходу до влади в Петрограді більшовиків зв’язки між Центральною Радою й представниками західних де­ржав помітно пожвавішали. По-перше, принципи, зафіксовані в 3-му Універсалі, загалом відповідали інтересам союзників, оскільки відмежовували Україну від більшовиків, одночасно проголошуючи вірність демократичній федеративній Росії, а саме такою західні союзники й прагнули її бачити. Хоча за радянських часів сформувалася офіційна думка, ніби держави Антанти прагнули розчленування Росії й тому підтримували „українських буржуазних націоналістів”, насправді все було навпаки.

По-друге, відмова Центральної Ради й Генерального секретаріату визнати ленінський Раднарком за законний уряд Росії, ініціатива створення російської федерації на небільшовицькій основі були розцінені західною дипломатією як можливість для порозуміння в справі виконання союзницьких зобов’язань, продовження війни, протидії мирним ініціативам Петрограда.

По-третє, налагодження контактів з лідерами українського руху йшло не лише офіційними каналами, а й „по масонській лінії”. Добре обізнаний із закулісною історією Української революції генеральний писар Генерального секретаріату і член ЦК УПСР Павло Христюк (1890-1941) зазначав, що „коли уряд Керенського впав, антантські представники в Києві таки добре взялися до українців; між іншим, щоб прихилити на свій бік українців, вони пустили „в ход” між певними українськими колами навіть „франки”.

Таким чином, з перших днів свого існування УНР потрапила в епіцентр світової політики й стала одним із найпривабливіших об’єктів міжнародної дипломатії. А боротьба УЦР за створення федеративного всеросійського уряду тісно переплелася з вирішенням проблеми миру з Центральними державами, певною мірою навіть була підпорядкована останньому, оскільки український провід тривалий час тішив себе надією, що саме такий авторитетний „всеросійський центр” міг би укласти справедливий мир „без анексій і контрибуцій”.

Відсутність державного суверенітету України (в усякому разі, його проблематичність згідно з 3-м Універсалом) не надто непокоїла країни Антанти. Так, у середині листопада 1917 р., генерал Ж.Табуї разом із майором британської служби відвідали О.Шульгіна й повідомили, що союзники, найперше Франція, з великою симпатією ставляться до культурного й політичного відродження України, до її зусиль у справі розбудови демократичної республіки, й тому пропонують свою допомогу. Однак генеральний секретар міжнаціональних справ досить рішуче відповів, що запорукою встановлення й розвитку контактів з Францією і взагалі будь-якою державою є офіційне визна­ння УНР.

2. Як зазначалося вище, федералістські позиції керівництва УЦР і тверде його переконання в необхідності перетворення унітарної держави на спілку народів не дозволили Києву визнати більшовицький Раднарком у якості загальноросійської влади. Переоцінивши власну роль у тогочасному співвідношенні військово-політичних сил, Центральна Рада стала на шлях ініціювання федерації вільних державних утворень на постімперському просторі Росії. Саме її вимога створення загальноросійського соціалістичного уряду з представників самоврядних регіонів спричинила збройний конфлікт із більшовицьким Петроградом.

Засади майбутнього федеративного устрою Російської Республіки були уточнені в урядовій телеграмі (за підписами В.Винниченка і О.Шульгина) з Києва до Петрограда, Новочеркаська, Омська, Тифліса, Сімферополя, Мінська і Кишинева від 25 листопада 1917 р. До них були віднесені „республіканський і дійсно демократичний політичний устрій кожної держави Росії, свобода особистості, совісті, слова, друку, зборів, страйків, недоторканість житла”, а також „повне взаємне невтручання в політичне життя Республік, які федеруються”. Проте обидві ініціативи не принесли очікуваних результатів. Лише від уряду Південно-Східного союзу[5] 30 листопада 1917 р. до Києва прибула делегація для переговорів.

Згодом М.Грушевський вбачав головну причину невдачі федералістських планів Центральної Ради у тому, що „народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волі в сім напрямі, почасти тому, що була паралізована большевицькою анархією, почасти і ще більше – тому, що все-таки не могла відірватись від своїх централістичних навичок”.

Дійсно, офіційний Петроград і надалі вважав Україну складовою части­ною території Росії, де „контрреволюційні елементи” намагаються перешко­дити тріумфальній ході комуністичної революції (прикметно, що в 14-ти випадках з 15-ти, коли на засіданнях РНК в кінці 1917 р. обговорювалось питання про становище в Україні, доповідачем і автором підготовлених резолюцій був Йосип Сталін (1879-1953) - нарком у справах національностей, і лише одного разу – Лев Троцький (1879-1940) - нарком закордонних справ). Місцеві більшовики й сили, що їх підтримували, розглядали встановлення влади рад в Україні як цілком природне продовження боротьби зі старим ладом.

Особливе роздратування петроградських більшовиків викликало те, що в середині листопада 1917 р. генеральний секретар праці, член ЦК УСДРП Микола Порш (1879-1944) домовився по прямому дроту з Військовим урядом Дону про взаємне невтручання у внутрішні справи й пропуск військ: козачих частин з Південно-Західного й Румунського фронтів на батьківщину, а українізованих формувань – в Україну. Вже 24 листопада в аналогічній розмові із С.Петлюрою більшовицький головком Микола Криленко (1885-1938) запитав, „чи пропустить Генеральний Секретаріат через Україну на Дон більшовицьке військо, і просив затримати на Україні всі козачі частини”.

Того ж дня український уряд дійшов висновку, що „демократія козацька має таке саме право вільного переїзду, як і всяка инша демократія”, а стосовно порушень громадянських свобод в Області Війська Донського, то „Генеральний Секретаріат зносився вже з Каледіним[6]” і той погодився негайно їх припинити. Саме після цього петроградські більшовики звинуватили Центральну Раду в зраді революції.

3 грудня 1917 р. М.Криленко видав наказ, який забороняв українізацію армії, того ж дня Раднарком схвалив написаний В.Леніним, Й.Сталіним і Л.Троцьким „Ма­ніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Українсь­кої ради”. Навіть назвою, в якій старанно обходиться найменування національно-державного утворення - УНР, автори „Маніфесту” прагнули підкреслити його політичний, а не міжнародний характер. Хоча з пропагандистською метою вже в перших реченнях ленінський РНК визнавав „народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними”. Йшлося й про визнання „національних прав і національної незалежності українського народу”.

Що ж до Центральної Ради, то Раднарком цілком недвозначно заявляв: „Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну по­літику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні... Ця двозначна політика... позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки”. РНК висував Цен­тральній Раді ультимативні вимоги: відмовитись від дезорганізації фронту й пропуску козачих частин на Дон і Кубань, припинити роззброєння радянських частин і Червоної гвардії, а також сприяти боротьбі проти антибільшовицького кадетсько-каледінського заколоту. В разі неодержання задовільної відповіді протягом двох діб, Раднарком мав вважати Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

Не погодившись, по суті, з жодною із висловлених претензій РНК, Центральна Рада їх рішуче відкинула. „На території Української Народної Республіки, - говорилось у посланні, підписаному В.Винниченком і О.Шульгиним 4 грудня 1917 р., - влада належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть подавлятись тією ж силою”. Наступного дня РНК розглянув відповідь Центральної Ради на ультимативні умови й, визнавши її незадовільною, вирішив „вважати Раду у стані війни з нами”. Насправді ж бойових дій аж до початку січня 1918 р. не велось, зовсім навпаки: РНК кілька разів ініціював різні варіанти переговорів з Центральною Радою, не поспішав міняти цієї позиції навіть після проголошення 1-м Всеукраїнським з’їздом Рад у Харкові 12 грудня 1917 р. Української Народної Республіки Рад і створення Народного секретаріату - владного центру, альтернативному Генеральному секретаріатові.

Головна причина полягала, звичайно, зовсім не в дотриманні принципів міжнародного права чи повазі до Центральної Ради, - Радянська Росія просто не мала тоді достатніх військових сил для скільки-небудь масштабної акції проти УНР. В.Винниченко присвятив з’ясуванню суті цього феномена чимало сторінок у „Відродженні нації” й дійшов невтішних для себе ви­сновків: „Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпорядитися по волі керуючого центра, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас ”.

3. До того ж Центральна Рада дала себе випередити в справі ініціативи мирних переговорів: доки різноманітні українські з’їзди виносили резолюції про потребу негайного „демокра­тичного миру”, більшовики просто запропонували німцям почати перегово­ри про його укладення. Щоправда, держави Антанти в особі своїх послів у Петрограді не відреагували на ноту НКЗС Радянської Росії від 8(21) листопада 1917 р. з пропозицією оголосити перемир’я на фронтах і приступити до мирних переговорів, а верховний головком генерал М.Духонін відмовився від таких контактів із німецьким командуванням, за що був позбавлений посади.

Уряд щойно проголошеної УНР, заслухавши наступного дня повідомлення В.Винниченка про зміщення М.Духоніна, безапеляційно ухвалив: „1. Генеральний секретаріат визнає потрібним негайний мир. 2. Разом з тим визнає, що успішні і скорі переговори в справі миру з союзними і ворожими державами може вести тільки правительство, уповноважене і визнане всім народом Росії або більшою його частиною. 3. Визнає, що правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави ”.

Таким чином, Центральна Рада перетворилася для ленінського Раднаркому на ще одну ланку „всеросійської контрреволюції”, розгром якої став лише питанням часу. Ситуація не змінилася для української влади на краще й після захоплення збільшовизованими солдатами Ставки в Могильові 20 листопада 1917 р. На той момент доведені до відчаю й відрізані від всього світу блокадою британо-французького флоту Німеччина й Австро-Угорщина прагнули позбавитися клопотів на Сході. Центральним державам гостро бракувало стратегічної сировини, міцності тилу, достатніх продовольчих і людських ресурсів, що в надлишкові мали країни Антанти після вступу у війну США з їхніми латиноамериканськими спільниками.

Ще навесні 1917 р. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін (1872-1932) пророче писав останньому австрійському імператору Карлу І (1887-1922): „ Наприкінці літа або восени потрібно за будь-яку ціну укласти мир. Якщо монархи Центральних держав не зможуть протягом найближчих місяців підписати мирний договір, то народи переступлять через їхні голови, а хвиля революційних процесів змете все зі свого шляху ”. Німецький кронпринц Вільгельм (1882-1951) також вимагав від батька влітку 1917 р.: „Потрібно... за всяку річ постаратися укласти сепаратний мир з Росією”.

Революційно-визвольні процеси на території колишньої Російської імперії прискорили кристалізацію нової східної політики Берліна, передусім, в „українському питанні”. Вище керівництво Другого райху, яке на початку світової війни звернулося до ідеї обмеженого сприяння державотворчим прагненням українців, остаточно усвідомило (на відміну від свого австрійського союзника), що Україна може стати для Німеччини не просто допоміжним, але й життєво важливим чинником досягнення перемоги. Додатковою ж причиною підтримки Берліном ідеї незалежної України, як противаги новій Польщі на Сході, стало створення 5 листопада (23 жовтня) 1916 р. Регентської ради – ініціативного органу відтворення маріонеткової „Польської держави”.

Офіційні німецькі умови миру від 19 серпня 1917 р. передбачали, що, крім визнання „Польської держави”, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, балтійських провінцій, а також Фландрії, Ірландії, Єгипту й Персії. А 25(12) жовтня на зустрічі канцлера Георга Міхаеліса (1857-1936) з начальником політичного відділу Головного військового командування генералом Бертенверфером було остаточно окреслено контури німецьких планів на Сході. З огляду на винятковий економічний потенціал Наддніпрянської України кайзерівська армія мала забезпечити в ній німецькі промислові інтереси. До того ж відокремлення Наддніпрянщини від етнічної Росії значно послабило б останню в усіх аспектах і забезпечило б для Берліна суходільний шлях через Балкани на Близький Схід. Шлях до підписання сепаратного „хлібного миру” („Brotfrieden”) між Центральними державами і УНР був відкритий. А доки УЦР хиталася в зовнішній політиці між Антантою та її ворогами, 27(14) листопада 1917 р. Німеччина офіційно погодилася з ленінською пропозицією розпочати мирні переговори, що стартували в Брест-Литовську (нині – Брест у Білорусі) 3 грудня (20 листопада).

Для участі в них, поки-що „з інформаційною метою”, УЦР надіслала до Бреста делегацію в складі керівника її агітаційно-просвітнього відділу Миколи Левитського (1883-1935), секретаря Ради народів Миколи Любинського (1891-1938) і особистого ад’ютанта С.Петлюри – штабс-капітана Юрія Гасенка (1894-1933). Вже 16(3) грудня в Бресті відбулася їхня неофіційна зустріч із представниками Німеччини (головнокомандувач Східним фронтом принц Леопольд Баварський (1846-1930), його начальник штабу генерал-майор Макс Гофман (1869-1927) і дипломат, граф Вільгельм фон Мірбах (1871-1918)) з питань підписання перемир’я.

Як звітували через кілька днів Центральній Раді М.Левитський і Ю.Гасенко, М.Гофман приватно повідомив їх, „що коли Германія буде мати офіціальне повідомлення від українського правительства про те, що „Совет народных комиссаров” воно не вважає правительством всієї Росії, тоді Германія не буде говорити з делегацією „Совета народных комиссаров” про українські справи”. А „представники Австрії цікавились поглядом українського правительства на Галичину і Буковину”, навіть „турки виявляли інтерес до України і висловили бажання одержувати правдиві і точні інформації про Україну”.

Вже 9(22) грудня 1917 р. Мала Рада заслухала складену О.Шульгиним ноту уряду УНР „в справі миру”, адресовану „всім воюючим та нейтральним державам”. У ній чітко зазначалося, що „Українська Народна Республіка в особі Генерального секретаріату стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії та не буде розмежовано міжнародного представництва між правительством Української Республіки і федеральним правительством майбутньої федерації”.

Тому, з огляду на одноосібне підписання російською делегацією перемир’я й початок нею повномасштабних мирних переговорів із Центральними державами в Бресті без участі представників УЦР, в ноті на майбутнє декларувалася участь УНР „нарівні з іншими з іншими державами у всіх мирових переговорах, конференціях (нарадах) та конгресах (з’їздах)”. І оскільки влада ленінського Раднаркому, як слушно наголошувалося в документі, не поширюється не лише на Україну, а й на всю територію власне Росії, Генеральний Секретаріат задля „найскорішого наближення” демократичного загального миру вважав „конче потрібним мати своє представництво на конференції в Бересті-Литовському”. Мирне урегулювання, на думку О.Шульгина, мало спиратися на визнання права націй на самовизначення, відмову від анексій і контрибуцій, матеріальну допомогу потерпілим у війні народам.

Нота була передана по радіо 11 (24) грудня 1917 р., того ж дня на пропозицію О.Шульгина Генеральний Секретаріат ухвалив рішення про відрядження урядової делегації на брестські мирні переговори. Воно жодним чином не вступало в протиріччя з ленінським Декретом про мир від 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., де були чітко обґрунтовані такі принципи зовнішньої політики, як право народів на самовизначення аж до повного відокремлення й створення незалежної держави, невтручання у внутрішні справи інших держав і повага до їхнього суверенітету. Будь-який примус і насильство цим базовим законом більшовицької Росії рішуче засуджувалися, а таємна дипломатія ліквідовувалася. Розв’язання питань війни та миру ставилося, таким чином, під контроль народів відповідно до їхніх інтересів та волі. А отже, виходячи з букви й духу ленінського декрету, УЦР, щоб не залишитися за бортом миру, вислала й собі до Бреста мирну делегацію.

Уже через дві доби – 13(26) грудня 1917 р. у відповідь на ноту Генерального Секретаріату з Бреста надійшла телеграма від уповноважених делегацій країн німецько-австрійського блоку із запрошенням представникам УНР взяти участь у мирних переговорах. Центральні держави тим самим сподівалися на піддатливість більшовиків. „Державний секретар фон Кюльман і я, - писав генерал-майор М.Гофман у своїх спогадах, - радісно прийняли українців, бо їх виступ уможливлював нам вигравати цю нову делегацію проти делегації петербурзької”.

15(28) грудня 1917 р. VІІІ сесія Центральної Ради підтвердила безпосередню участь УНР у Брестських мирних переговорах і сформувала повноважну делегацію на чолі із генеральним секретарем торгівлі й промисловості, членом ЦК УПСР Всеволодом Голубовичем (1885-1939). До її складу увійшли також голова фракції УПСР у Малій Раді Олександр Севрюк (1893-1941); член Малої Ради від УПСР М.Любинський; член Центральної Ради, лівий український есер Михайло Полоз (1891-1937) і член Центральної Ради від УСДРП М.Левитський, економічним радником виступав доцент Київського комерційного інституту Сергій Остапенко (1881-1937). По суті, ця делегація стала першою закордонною дипломатичною установою нової зовнішньополітичної служби України.

Фактично, спершу головним завданням делегації В.Голубовича був контроль за поведінкою більшовицьких представників з метою недопущення іґнорування ними при виробленні мирної угоди українських національних інтересів. Тому, відбуваючи до Бреста, В.Голубович не мав докладних інструкцій ні від Генерального Секретаріату, ні від Центральної Ради. Лише в загальних рисах В.Винниченко і О.Шульгин порадили йому бути рівновіддаленим як від Росії, так і від Німеччини, щоб не потрапити в економічну залежність від останньої. Якщо делегація наркома закордонних справ радянської Росії Льва Троцького (1879-1940) недвозначно визнає повноваження окремої української делегації, то „припустимо зайняти рішучу позицію щодо Центральних держав. А поки цього не станеться, потрібно вести обережну лінію балансування”.

О.Севрюк пізніше свідчив: „Мали ми конференцію з головою Центральної Ради М.Грушевським, говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, Східну Галичину. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити”. В разі ж незгоди Австро-Угорщини поступитися належними їй західноукраїнськими землями, припускав голова Центральної Ради, українські делегати мали добиватися створення з них автономного коронного краю.

Вихід УНР на широку арену дійсно міжнародної діяльності вимагав інституціоналізації відповідного зовнішньополітичного відомства, задля чого 22 грудня (за ст. ст.) 1917 р. В.Винниченко спільно з генеральним секретарем міжнаціональних справ О.Шульгиним подали до Малої Ради законопроект „Про створення генерального секретарства міжнародних справ”. У документі зазначалося, що з огляду на розширення функцій і зміну завдань секретарства міжнаціональних справ виникла потреба у його перейменуванні в „Генеральне секретарство справ міжнародних” з обов’язками ведення міжнародних зносин, охорони інтересів громадян УНР поза її межами й „загального влаштування національних непорозумінь в межах УНР”.

Дата внесення до Малої Ради й ухвалення нею зазначеного законопроекту стала підставою для Указу Президента України „Про День працівників дипломатичної служби” від 21 листопада 2005 р. № 1639/2005.

Того ж дня – 22 грудня (чи 4 січня 1918 р. за н. ст.) сталася ще одна подія, знакова для становлення новітньої української дипломатії: в будинку генерального секретарства внутрішніх справ (вул. Інститутська, 40) відбувся офіційний прийом В.Винниченком комісара Французької Республіки при уряді УНР бригадного генерала Ж.Табуї, а також новопризначеного французького віце-консула у Києві Арке та військових аташе полковників Ваньо і Денса.

Перша зустріч В.Винниченка з Ж.Табуї відбулася дещо раніше – 5 (18) грудня, коли той склав голові Генерального Секретаріату заяву, в якій зазначалося, що країни Антанти „ще не прийняли офіціального рішення щодо України”, але він отримав наказ зробити запит стосовно „фінансової й технічної допомоги, яку б Франція могла дати Україні”. Після Ж.Табуї В.Винниченка відвідав колишній британський консул в Одесі Джон Піктон Багге (1877-1967) й у присутності В.Шульгина подав ноту, де йшлося про призначення його „представником Великої Британії на Україні”.

Обидва керівники уряду УНР у розмові з П.Багге цілком відверто наголосили, що представники Центральної Ради вже розпочали мирний діалог із Центральними державами й мають намір довести його до логічного завершення. Дилема мала вирішитися на конференції союзників у Парижі 10(23) грудня 1917 р. за участю глави „кабінету перемоги” Франції – „тигра” Жоржа Клемансо (1841-1929), його міністра закордонних справ Стефана Пішона (1857-1933), французького посла в Британії й “архітектора” Антанти П’єра Поля Камбона (1843-1924), начальника французького генштабу Фердинанда Фоша (1851-1929), а також майбутнього військового міністра Британії Альфреда Мільнера (1854-1925), заступника міністра закордонних справ лорда Роберта Сесіла й інших посадовців.

Вони ухвалили розроблену генералами Фошем і Мак-Доноу „Угоду щодо дій у Південній Росії”. Згідно неї, „дії, керовані Францією, розгортаються у Північному Причорномор’ї (проти ворога). Дії, керовані Англією, розгортаються на південному сході від Чорного моря (проти турків)... Кожному з урядів визначено такі зони впливу: Англійська зона: козацькі території, територія Кавказу, Вірменії, Грузії, Курдистану. Французька зона: Бессарабія, Україна, Крим”.

14(27) грудня 1917 р. телеграмою з Парижа бригадному генералові Ж.Табуї було повідомлено рішення союзної конференції про готовність Франції неофіційно визнати УНР, призначення його „Комісаром при Уряді Української Республіки” й доручення встановити з Генеральним Секретаріатом дипломатичні стосунки де-факто. Через два дні генералові було відправлено належну акредитаційну грамоту для вручення урядові УНР, але, як відразу ж з’ясувалося, В.Винниченко і О.Шульгин були незадоволені, оскільки сподівалися на „посла при уряді Української Народної Республіки”. „З нами поводяться, як із кафрами[7] і зулусами”, - наголосив голова Генерального Секретаріату в розмові з Ж.Пелісьє. Тоді ж Ж.Нуланс заявив Л.Троцькому в Петрограді про невизнання Францією УНР на підставі відсутності в останньої ознак незалежної державності.

Але в ніч на 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) С.Пішон надіслав французьким послам у Петрограді, Лондоні, Вашингтоні, Римі та Яссах телеграми, в яких зазначалося, що уряд Третьої Республіки „підтримує з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради справжні відносини, які після недавнього призначення генерала Табуї комісаром Французької Республіки ще більше покращились”. Зрештою, 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) французьке МЗС повідомило через послів Афіни, Берн, Гаагу, Лісабон, Мадрид, Пекін, Токіо й Корфу[8], що „французький уряд офіційно визнав незалежність Фінляндії та України”.

Але такі голослівні заяви вже не задовольняли керівництво Центральної ради й Генеральний секретаріат, та й часу для дипломатичних маневрів у них уже не залишилося, про що й натякнув М.Грушевський Ж.Табуї під час зустрічі 31 грудня 1917 р. (13 січня 1918 р.). Тоді голова Центральної Ради зауважив генералові, що президент США В.Вільсон у своїх „Чотирнадцяти пунктах”, виголошених перед Конгресом 8 січня (за н. ст.) 1918 р., „не згадує ні про Росію, ні про різні нації, з яких вона складається”.

Довгоочікувана зустріч не зблизила обидві сторони, а ще більше переконала українське керівництво в нещирості країн Антанти стосовно дипломатичного визнання України й міжнародного утвердження її державності. Аналогічний ефект справила й чергова зустріч Ж.Табуї з О.Шульгиним, коли французький комісар відмовив того від намірів затягнути мирні переговори з Центральними державами в Бресті, після чого Україна мала б узяти в Франції позичку (500 млн. франків) і набути статусу озброєного нейтралітету.

Таким чином, саме практична бездіяльність провідних країн Антанти, особливо Франції, в умовах „тріумфальної ходи” радянської влади (як відомо, 9-10 грудня (за ст. ст.) вона була встановлена в Харкові, а 27-29 грудня вже перемогла в Катеринославі) змусили Генеральний Секретаріат остаточно зробити вибір на користь Німеччини та її союзників. Місія Ж.Табуї зазнала провалу, хоча 5(18 січня) 1918 р. французький уряд і схвалив запропонований генералом проект договору про співпрацю, що давав шанс на „офіційне визнання Української Республіки”. По-суті, документ передбачав встановлення французького контролю у військовій, фінансовій, торговельно-економічній і міжнародній сферах діяльності УНР, вимоги ж Центральних держав у Бресті були незрівнянно м’якші.

Тоді ж завершилися безплідні переговори в Яссах між делегацією УНР, очолюваною заступником М.Любинського – Артемом Галіпом (1887-?) і главою фінансового департаменту генерального секретарства міжнародних справ Євгеном Голіцинським (1878-1932), та представниками Британії, Італії, США та Франції. Українські дипломати звернули увагу західних колег на скрутне економічне становище УНР, яке унеможливлювало визнання договорів, укладених царською Росією (тобто, її боргових зобов’язань). На переконання ж антантівських дипломатів, „український уряд мав увійти в контакт з іншими автономними державами Росії, а також з Румунією з метою протиставлення міцного заслону центральним імперіям”, а для цього – ще й поставити свої Збройні сили під контроль військових місій союзників.

Таким чином, Центральна Рада й уряд УНР з об’єктивних причин виявилися не в змозі виправдати сподівання Антанти й протистояти Німеччині та її союзникам, натомість українське керівництво пришвидшило переговорний процес у Бресті, що, зрештою, призвело до повного розриву з Антантою. В Києві усвідомлювали й те, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, але і юридичну державну самостійність. Нездоланна ж інерція політичного мислення, віра в федералістські ідеали не давали змоги зважитися на рішучий крок. Жевріла надія й на замирення з більшовиками і ленінським Раднаркомом - адже двостороння дипломатична активність щодо подолання українсько-російського конфлікту не знижувалася.

Коли по прибутті до Бреста на попередній зустрічі з делегаціями Центральних держав 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 р.) В.Голубович виклав вищеозначену позицію своєї делегації в територіальному питанні, О.Чернін з обуренням заявив, що Відень погодиться визнати самостійність України (як необхідну умову для підписання нею мирного договору) в тому разі, коли Київ погодиться на дотримання таких умов: 1) завершення мирних переговорів у Бресті, а не в Стокгольмі, як це пропонував глава російської делегації Адольф Йоффе (1883-1927); 2) визнання в якості державного кордону між Австро-Угорщиною і УНР лінії проходження колишнього австрійсько-російського кордону; 3) невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої.

В.Голубович повідомив, що відповість пізніше, а після прибуття до Бреста наркома закордонних справ більшовицької Росії Л.Троцького, який замінив на чолі більшовицької делегації А.Йоффе, виступив із промовою на другому пленарному засіданні 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.) й наголосив, що УНР „починає теперішнім моментом своє міжнародне існування, яке вона втратила більш, ніж 250 років тому, і вступає в міжнародні зносини в цілім об’ємі своїх прав на цім полі”. Прийнятними умовами миру для України називалися відмова від анексій і контрибуцій, надання допомоги малим державам і народам, які найбільше постраждали від війни, право УНР самостійно виступати в міжнародних справах і створення федерального уряду Росії.

Глава делегації Німеччини – статс-секретар закордонних справ Ріхард фон Кюльман (1873-1948) дипломатично поцікавився у Л.Троцького, як слід розглядати делегацію Центральної Ради – як самостійну, чи як підрозділ петроградської делегації? Л.Троцький самовпевнено відповів, що українська делегація – цілком самостійна й жодного зв’язку з російською не має. І оскільки радянська Росія визнає право кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, він не протестує проти участі делегації В.Голубовича в мирних переговорах. Очевидно, більшовики були зацікавлені в затягуванні переговорного процесу в Бресті в надії на революційний вибух у Німеччині, чи, як мінімум, у відстрочці підписання ганебного для Петрограда договору, й намагалися відвернути увагу Центральних держав на Україну.

Вимоги делегації Центральної Ради дійсно змусили Центральні держави на певний час забути про переговори з більшовицькою Росією, коли генерал-майор Гофман за дорученням графа Черніна з’ясував, що українські умови миру полягають у „приєднанні до Великої України українських земель Австро-Угорщини та Холмщини”. Якщо Німеччина могла спокійно погодитися на передачу УНР Холмщини й Підляшшя, оскільки існування потужної Речі Посполитої було не в стратегічних інтересах Берліна, то Дунайська імперія опинилася в скрутному становищі з огляду на вже погоджений із Німеччиною восени 1916 р. план австрійсько-польського вирішення проблеми Східної Галичини.

3(16) січня 1918 р. вона була порушена на спільному засіданні німецької, австро-угорської й української делегацій, де В.Голубович і О.Севрюк торкнулися міжнародного значення цієї проблеми. „Монархія має спільні кордони з новою українською державою, тому ми від всього серця сподіваємося, - наголосив О.Севрюк, - що в майбутньому не буде темних крапок, які зможуть завадити дружнім відносинам між обома державами. А вони будуть можливі, за нашим переконанням, лише в тому випадку, коли нашому народу будуть гарантовані культурні та народно-політичні права ”. О.Чернін, у принципі, погодився з таким підходом, зазначивши, що з огляду на існування незалежної української держави над Дніпром, „елементарним завданням австрійського уряду є створення для своїх українців таких умов, при яких вони могли б добровільно знаходитись у межах Австрійської імперії тривалий час”.

На подальших засіданнях конференції ця думка глави габсбурзької дипломатії набула розвитку й більш окреслених форм, зокрема, 6(19) січня граф Чернін заявив, що „Австрія гарантує національний і культурний розвиток для українського населення, яке проживає в монархії, шляхом створення для українців Східної Галичини окремої провінції в складі Австрії”. На зауваження ж В.Голубовича, що українці проживають не лише у Східній Галичині, але й на Буковині та в Угорській Русі[9], О.Чернін запевнив: „Північна Буковина, де більшість населення українці, входитиме до української провінції, а включення Угорської України до цього територіального компромісу повністю виключене”.

Таким чином, уперше в ході Брестських переговорів австрійські дипломати прилюдно погодилися на створення в імперії Габсбургів українського коронного краю. Безперечно, це був вимушений крок, спричинений катастрофічним станом австрійської економіки й наростаючим революційним та антивоєнним рухом. Як зазначив тоді в своєму щоденнику О.Чернін, „вплив заворушень у Відні значно більший, ніж я думав, - дійсно катастрофічний. Українці вже не ведуть переговори, вони диктують ”.

4. Скориставшись 10-денною перервою в ході Брестських переговорів, що була зроблена на прохання російської делегації після пред’явлення відомого „ультиматуму Гофмана”, О.Чернін ініціював обговорення на найвищому рівні умов „українського миру”. Воно відбулося 22 січня 1918 р. (за н. ст.) під головуванням імператора Карла І. Підводячи підсумок обговоренню, Карл І висловився на користь „миру з Україною на основі поділу Галичини”, надавши, таким чином, своєму міністру закордонних справ усі повноваження на підписання договору на українських умовах. Імператор наказав О.Черніну без миру з українцями не повертатися.

Але досвідчені дипломати Німеччини й Австро-Угорщини вимагали розв’язати питання про самостійність України. Генерал М.Гофман повідомив українських делегатів, що коли вони хочуть мати формальне право підписати мир незалежно від того, чи укладе його радянська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність УНР. Не випадково, між звітом української делегації в Малій Раді 9(22) січня 1918 р. й остаточним рішенням про необхідність 4-го Універсалу був прямий логічний зв’язок. У тому ж ключі - нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику - витримана й „Відозва Генерального Секретаріату до народу України про мирні переговори” від 8(21) січня 1918 р. Завданням негайно укласти мирний договір (як першорядним аргументом) мотивував необхідність ухвалити 4-й Універсал і голова Центральної Ради М.Грушевський, коли представляв документ Малій Раді в ніч на 12(25) січня 1918 р.

Однак закріплення в найвищому акті нового статусу УНР відбулося в той момент, коли вона в буквальному розумінні слова була за крок від загибелі. На Київ наступали більшовицькі війська, радянська влада в ті дні була проголошена вже в Житомирі, Сімферополі, Миколаєві й Одесі, 16(29) січня почалося повстання частини київського гарнізону й робітників заводу „Арсенал”, дуже швидко з’ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто нема кому.

До того ж із поновленням переговорного процесу в Бресті 17(30) січня 1918 р. становище делегації Центральної Ради (її очолив О.Севрюк, оскільки В.Голубович 18(21) січня 1918 р. був затверджений ІХ сесією Центральної Ради Головою Ради Народних Міністрів УНР і міністром закордонних справ) погіршилося в зв’язку з прибуттям до Бреста представників харківського радянського уряду – голови Центрального виконавчого комітету рад, лівого українського соціал-демократа Юхима Медвєдєва (1886-1938) і народного секретаря військових справ Василя Шахрая (1888-1919).

На Брестській мирній конференції розгорнулася кількаденна полеміка – яку з українських делегацій вважати правомочною. Більшовицькі представники доводили західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою - однаково, що мати справу з „учорашнім днем”, оскільки влади Генерального Секретаріату в Україні фактично не існує, й Центральні держави ризикують в очах усього світу опинитися в анекдотичному становищі тощо.

Перелом у дискусії забезпечив 20 січня (2 лютого) 1918 р. М.Любинський, чия промова дуже вразила присутніх. Він зазначив, що представники держав, які ведуть мирні переговори, не повинні втручатися у внутрішні справи своїх супротивників. 4-й Універсал Центральної Ради проголосив незалежність УНР, і тому віднині вона буде творити власну зовнішню політику. Ленінський Раднарком кричить про демократію, а сам розігнав Всеросійські Установчі збори й „спирається на багнети наймитів червоної гвардії”. Принцип самовизначення націй більшовики проголошують лише на словах, стверджував український дипломат, а насправді - розганяють політичні збори, розстрілюють політиків і підкопуються під авторитети молодих республік. Вражений красномовством молодого дипломата, Л.Троцький обмежився лише їдким зауваженням, що влада Центральної Ради вже не існує, а єдиною територією, якою вона може розпоряджатись, є кімнати її представників у Бресті.

Українські дипломати, заохочені підтримкою ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Льотрінгена (1895-1948) (за звичку носити вишивану сорочку, подаровану одним із уланів-українців, отримав прізвисько Василь Вишиваний) й сенатора райхсрату М.Василька, запропонували свій контрпроект. Як і в австрійському, що перебачав лише констатацію завершення стану війни й зобов’язання УНР поставити Центральним державам 1 млн. тонн збіжжя та інших харчових продуктів, було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом; зобов’язання УНР надати Центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов’язання Австро-Угорщини, на підставі етнографічного поділу Галичини на Західну і Східну, створити зі Східної Галичини та Буковини коронний край. Після офіційного ознайомлення партнерів із цими умовами О.Чернін і Р.Кюльман терміново виїхали до Берліна, де було влаштовано широку нараду вищих урядовців обох держав.

5-6 лютого 1918 р. (за н. ст.) в Берліні зібралися німецький канцлер граф фон Гертлінг, державний секретар фон Кюльман, генерал Людендорф, віце-канцлер Фрідріх фон Паєр (1847-1931), граф О.Чернін, граф Єронім Коллоредо (1870-1942) та ін. Вони остаточно було вирішили „за всяку ціну заключити з Україною мир і дати їй оружну допомогу, якщо вона сама її попросить”. По суті, було отримано принципову згоду на варіант угоди, запропонований українською делегацією. Однак часу на уважне редагування підсумкового документа практично не було: з України надходили тривожні звістки, а коли 25 січня (7 лютого) 1918 р. О.Чернін і фон Кюльман повернулися до Бреста, Л.Троцький повідомив, що дізнався про падіння Центральної Ради, і тепер країни Четверного союзу будуть підписувати договір з урядом, який не існує.

Глава російської делегації запр