Українська дипломатія на завершальному етапі національно-демократичної революції

Зовнішньополітичні альтернативи і спроби їхньої реалізації керівництвом відновленої УНР. 2. Соборна Україна і Паризька мирна конференція. 3. Варшавський договір і польсько-радянська війна 1920 р., її наслідки для України.

1. Брестська система міжнародних відносин до кінця осені 1918 р. значною мірою компенсувала зовнішньополітичні прорахунки українського проводу, але її руйнація в результаті воєнної поразки Центральних держав створила надзвичайно складні й нерідко критичні зовнішні обставини для офіційного Києва, подолати які йому так і не вдалося. Правда, слід визнати, що зробити це протягом надто короткого й перенасиченого драматичними подіями проміжку часу, коли кардинально змінювалася вся світова система, було украй важко.

Хоча представники гетьманського уряду неодноразово заявляли про нейтралітет у світовій війні, а особисто П.Скоропадський не погодився на демонстративний похід суден Чорноморської ескадри під українським прапором у контрольоване Антантою Середземне море (в обмін на сприяння офіційного Берліна в їхній передачі Українській Державі), з погляду Антанти Україна перейшла до ворожого табору. Адже підписання делегацією Центральної Ради Брестського миру спричинило тяжкі військові наслідки для союзників, оскільки німці отримали можливість перекинути свої дивізії на Західний фронт і створити там значну перевагу сил. В ході т. зв. «весняного наступу» 21 березня - 5 квітня й 27 травня – 6 червня 1918 р. німецькі війська вдруге вийшли на р. Марну й зупинилися за 56 км від Парижа (вперше це сталося на початку війни). А постачання продовольства з України врятувало Німеччину та Австро-Угорщину від неминучого голоду й зривало організовану Антантою економічну блокаду Четвертного союзу, на яку покладалися великі надії.

Відтоді українські державні діячі мали на собі “тавро Бреста”, його повсякчас використовуватимуть вороги української державності для її характеристики як продукту німецько-австрійських інтриг, витвору Німеччини з метою підпорядкування Півдня Росії. Ці чинники, зрештою, й стали визначальними, коли внаслідок воєнних поразок Центральних держав для гетьманату з’явилася можливість встановлення безпосередніх зносин із Антантою.

Вже через день після підписання Комп’єнського перемир’я з Німеччиною - 13 листопада 1918 р. союзники-переможці поновили британсько-французьку „Угоду щодо дій у Південній Росії” від 23 грудня 1917 р., що була покладена в основу збройної інтервенції Антанти на південь України. Вона мала сприяти реставрації союзної Росії шляхом допомоги місцевим “здоровим елементам” у поваленні влади більшовиків та поновленні територіальної цілісності колишньої імперії (за винятком Польщі й, імовірно, Фінляндії). Водночас мав бути остаточно ліквідований німецький вплив у Східній Європі й натомість забезпечені економічні та безпекові інтереси переможців у світовій війні. Через три дні в Чорне море увійшов антантівський флот (лінкори – 4 британських, 5 французьких і один італійський; крейсери – 5 британських, 1 французький, 2 італійських і один грецький; міноносці – 6 британських і 4 французьких) із десантом під загальним командуванням французького віце-адмірала Жана-Франсуа-Шарля Амета (1861-1940).

Заради історичної правди слід зазначити, що й реакція повстанської Директорії, що відновила національно-демократичну форму української державності, на інтервенцію Антанти була не вповні виваженою й раціональною. Маючи за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, Директорія вдалася до рішучої риторики. 27 листопада 1918 р. від її імені у формі відкритого листа було опубліковано ноту-протест щодо французького втручання у внутрішні справи України. Вона закінчувалась так: “Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ”.

Одначе вже перша проба сил в Одесі продемонструвала необґрунтованість таких надто сміливих декларацій. Та й влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, перебувала у відчайдушно важкому міжнародно-політичному становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів: на заході їй протистояли армії Ю.Пілсудського, на півночі і сході - Л.Троцького, на півдні й південному сході - А.Денікіна, новий ворог у вигляді регулярних військ Антанти був явно не на часі. В день урочистого вступу до Києва - 19 грудня 1918 р. Директорія негайно надіслала другу ноту Антанті, де стверджувалося, що Україна не потребує її допомоги, „про яку благав гетьман... Директорія ввічливо прохає держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію і згідно з тим зробити рішення щодо присутності антантських військ на українській території”.

Лише після невдалих для українців боїв за Одесу Директорія зробила спробу налагодити modus vivendi з Антантою в надії, що остання визнає Україну де-факто, але й водночас не погоджучись, щоб УНР стала базою для війни проти більшовиків. Взагалі, на кінець грудня 1918 р. Директорія мала два ймовірних виходи із скрутного зовнішньополітичного становища: за всяку ціну прихилити на свій бік Антанту або увійти в порозуміння з більшовицькою Росією. Союз із РСФРР міг створити тимчасовий спільний фронт проти польської експансії й білогвардійського наступу, але тоді ідея української національної державності була б рано чи пізно похована. Антанта ж іще не мала чіткого плану вирішення „російського питання”: чи проектувати федерацію народів колишньої імперії на демократичних засадах, чи відбудовувати “єдину й неділиму” царську Росію.

На жаль, українські політики виявилися нездатними застосувати всі хитрощі міжнародної дипломатії, щоб використовувати одного члена Антанти проти другого - на відміну від російських монархістів, які мали досконалу організацію, що сильно натискала на офіційні Вашингтон, Париж і Лондон. В українському ж керівництві моментально окреслилися глибокі розбіжності щодо пріоритетного зовнішньополітичного курсу відновленої УНР: голова Директорії В.Винниченко і призначений за його рекомендацією 26 грудня 1918 р. головою Ради Народних міністрів і міністром закордонних справ відновленої УНР Володимир Чехівський (1876-1937) виступали за порозуміння з ленінським урядом, їм опонував Головний отаман С.Петлюра. Декларативно внутрішній курс Директорії здійснювався від імені та в інтересах робітничо-селянських мас, але на ділі урядова політика швидко еволюціонувала в напрямку поміркованої ліберальної демократії західного зразка.

Прем’єр-міністр Великої Британії Д.Ллойд Джордж [1916-22] на засіданні „великої п’ятірки”[21] 16 січня 1919 р. прямо назвав повстання під проводом Директорії більшовицьким, С.Петлюру – авантюристом, а Україну - державою, на яку марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму. Алесуперечності між французьким командуванням в Одесі й російською Добровольчою армією та прагнення Парижа об’єднати всі антибільшовицькі сили в своїй „зоні відповідальності” (Крим і Україна), зрештою, змусили Антанту сприйняти Директорію УНР, що до початку лютого 1919 р. контролювала більшу частину України, як потенційного союзника. Прибуття до Одеси 14 січня 1919 р. головнокомандувача силами Антанти на Півдні Росії генерала Філіппа-Анрі д’Ансельма і начальника штабу полковника Анрі Фрайденберга, які негайно позбавили консульських і дипломатичних повноважень антиукраїнськи налаштованого „повноважного представника держав Антанти в Південній Росії” Е.Енно, уможливило початок переговорного процесу.

УНР у ньому спочатку представляв командуювач військами Директорії в Катеринославщині, Херсонщині й Таврії генерал-майор Олександр Греков. 15-19 січня 1919 р. сторони проінформували одна одну про свої наміри, причому французи у відповідь на прохання делегації УНР про підтримку для відпору більшовикам (зокрема, технічної допомоги) зажадали підтвердження прагнень Директорії до співробітництва - зняття блокади Одеси українськими військами. З першим туром українсько-антантівських переговорів радянська історіографія пов’язувала угоду, текст якої потрапив до більшовицького підпілля в Одесі. Більшовики, вочевидь, не перевірили достовірність документу й поспішили використати його в ідейно-політичній та дипломатичній боротьбі, поширивши серед учасників Конгресу трудового народу України (Трудового конгресу), що почав роботу в Києві 23 січня 1919 р. Там він викликав велику сенсацію, і вже як повноцінний договір потрапив до серйозних радянських наукових видань, а фахівці „ламали голови” над деякими важкозрозумілими моментами.

За “договором” передбачалося входження УНР на федеративних засадах до єдиної й неподільної Росії, яка відроджується; Директорія створює коаліційний уряд, якому передає всі свої права. Основна увага документа зосереджувалася на використанні українських військ для боротьби з більшовиками, начальником штабу передбачалося призначити заступника О.Грекова – колишнього генерал-лейтенанта царської армії Михайла Матвіїва (1864-?). У місцях, зайнятих республіканськими військами, допускалося необмежене формування загонів Добровольчої армії, а УНР мала не допустити скликання Трудового конгрессу й створення на своїй території рад. Союзницьке командування, в свою чергу, зобов’язувалося сприяти допуску української делегації на Паризьку мирну конференцію й усіма засобами підтримувати УНР в її боротьбі з більшовиками, зокрема постачанням бойової амуніції.

З приводу достовірності такого тексту угоди між Директорією й Антантою В.Винниченко невдовзі зазначив у “Відродженні нації”: „Розуміється, цей „договір”, для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б „контрреволюційна” не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самовбивчого договору”. Достеменно знаючи, що Директорією підписано подібного документа не було, В.Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути „або агітаційним наклепом, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації”.

23-25 січня 1919 р. в Одесі пройшов другий тур переговорів між А. Фрайденбергом і місією УНР у складі керівника Головного управління преси й пропаганди УНР О.Назарука та міністра торгівлі й промисловості С.Остапенка, що мали від В.Винниченка інструкції погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох пунктів: у справі незалежності України та аграрної реформи. Основні вимоги французької сторони зводилися до такого: усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського за їхнє “збільшовичення” й тимчасовий вихід із Директорії С.Петлюри як “командира бандитів”; створення для боротьби з більшовиками 300-тис. армії під верховним французьким командуванням і залучення до її формування денікінських офіцерів; передача під контроль Франції фінансів і залізниць УНР; припинення українсько-польської війни на Волині й у Галичині; винесення справи державної незалежності України та її західних кордонів на розгляд Паризької мирної конференції; звертання Директорії до Франції з проханням встановлення над УНР протекторату (як це вже зробили Польща і Румунія). На питання О.Назарука про необхідність попереднього визнання Української держави Фрайденберг твердив, що „ви - надто маленька держава, аби існувати самостійно”.

Після повернення місії О.Назарука і С.Остапенка до Києва переговори в Одесі продовжував заступник народного міністра закордонних справ УНР А.Галіп, до нього 28 січня 1919 р. приєднався ще один віце-міністр, відомий правник - Арнольд Марголін (1877-1956). Обидва урядовці були включені до основного складу Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку мирну конференцію й по завершенню переговорів мали відбути до столиці Франції. Задля активізації пошуків порозуміння з Антантою, А.Марголін запропонував французькій стороні принцип “федерації знизу”, побудованої на підставі “добровільної угоди, як рівні з рівними, тих державних утворень, котрі викристалізувалися на руїнах старої Росії”. Відповідні меморандуми за підписами представників УНР, Білорусі (голова Тимчасового крайового уряду Ваханович), Дону (“Отаман Зимової станиці” О.Черячукін) і Кубані (голова Законодавчої Ради Л.Бич) були передані військовому командуванню Антанти 5 лютого 1919 р.

Такий підхід дістав схвалення А.Фрайденберга, що в розмові з російськими представниками 1 лютого 1919 р. заявив: “Формулу петлюрівців – через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації”. Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрайнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками.

Однак евакуація Директорії з Києва до Вінниці 2 лютого 1919 р. істотно похитнула сподівання французів на військовий фарт С.Петлюри. До Бірзули (тепер Котовськ Одеської області), де 6 лютого 1919 р. продовжилися українсько-антантівські переговори, було направлено нову делегацію в складі О.Грекова, секретаря ЦК УСДРП Ісака Мазепи (1884-1952), С.Остапенка та радника Надзвичайної дипломатичної місії УНР до США Ю.Бачинського. Вони мали письмові повноваження для підписання угоди з Антантою за умови визнання нею самостійності УНР, допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію, забезпечення демократичного ладу і соціальних реформ.

В радянській історіографії навіть було поширене твердження, ніби представники Директорії дали Фрайденбергу хабаря в розмірі 5 млн. карб., щоб завоювати його прихильність. Але апетити у французької сторони були незрівнянно масштабнішими: умови надання допомоги українцям зводилися до такого: 1) Франція одержує концесію на 50 років на всі українські залізниці; 2) Україна зобов’язується виплатити Франції борги, які залишились їй від царського і Тимчасового урядів; 3) виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка належить українському уряду; 4) Директорія повинна протягом року сформувати трьохсоттисячну армію; 5) вся фінансова, торгова, промислова й військова політика України протягом п’яти років від дня підписання договору проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду.

Українська сторона висунула контрвимоги, де до вищезазначених умов було додано забезпечення українських колоній в Сибіру й повернення УНР Чорноморського флоту, контроль над яким здійснювало антантівське командування. Реакція французької сторони була досить бурхливою, не дивно, що відповідний епізод увійшов мало не до всіх праць з історії української дипломатії у переказі І.Мазепи: „Фрайденберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чеховського, але й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принципова, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак (сhasser comme les chiens) за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит називає себе петлюрівцем ”.

Визнавши французькі вимоги абсолютно неприйнятними, делегація УНР без будь-якого результату повернулася до Вінниці. Натомість французьке командування наступного ж дня - 7 лютого 1919 р. видало “Загальний наказ № 28”, де повідомлялося, що Антанта не забула змагань, у яких Росія брала участь на початку світової війни, і тепер союзники прийшли в Росію, щоб надати всім патріотам можливість відновити в краї порядок, який давно вже знищено страхіттями громадянської війни. Але відставка зі складу Директорії В.Винниченка (С.Петлюра 11 лютого листовно повідомив ЦК УСДРП про тимчасовий вихід з партії задля продовження державної діяльності) і призначення 13 лютого 1919 р. центристського уряду УНР С.Остапенка, катастрофічне становище на більшовицькому фронті як для українців, що втратили Лівобережжя і Київ, так і для французів, які були затиснуті повстанцями в трикутнику Одеса-Вознесенськ-Миколаїв, стимулювали відновлення переговорів.

Зрештою, 17 лютого 1919 р. Директорія, зі згоди уряду і таємно від керівництва соціалістичних партій, надіслала генералу д’Ансельму декларацію, в якій просила представників військового командування Франції „безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній, фінансово-економічній і військовій впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками”. Наприкінці того ж місяця від імені Директорії новий міністр закордонних справ УНР Костянтин Мацієвич (1873-1942) зобов’язався тісно співпрацювати з Добровольчою армією А.Денікіна в боротьбі проти більшовиків.

1 березня 1919 р. генерал д’Ансельм надіслав Директорії проект угоди, який у загальних рисах повторював думки, ви­словлені Фрайденбергом під час переговорів у Бірзулі. Уряд С.Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписати договір із французькими вимогами, однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Збройна допомога від Антанти так і не надійшла (десант в Одесі був настільки незначний, що через місяць не зміг утримати навіть саме місто), до того ж після залишення Директорією й урядом УНР 6 березня 1919 р. Вінниці та відступу до Жмеринки, а потім до Проскурова українська армія вже не була для антантівського командування принадним союзником.

Дійсна політика офіційного Парижа в українському питанні була сформульована в листі міністра закордонних справ С.Пішона до французького посла в Лондоні П.Камбона від 23 березня 1919 р.: „Розчленування нашого союзника не може бути кінцевою метою нашої політики. Тому ми не можемо заохочувати це розчленування, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власного існування і розвитку, наша політика (в Південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка тут існує – Добровольчій армії, хоча вона і є посередньою”. Невдовзі французькі представники в Одесі повідомили А.Марголіна, що переговори про союзну угоду за телеграфним розпорядженням із Парижа призупиняються; через кілька днів відбулася евакуація антантівського десанту з міста.

Таким чином, перша спроба політичного керівництва УНР порозумітися з Антантою в особі її військового командування в Одесі виявилася безрезультатною, як і відряджена з ініціативи К.Мацієвича Надзвичайна дипломатична місія УНР до Великої Британії, що була прийнята лише на рівні секретаря зовнішньополітичного відомства країни. Із завершенням Першої світової війни головною метою Франції на Сході Європи стало відновлення союзницької системи, для чого передбачалося відродити Росію як ключову ланку в антинімецькому військово-політичному блокові, але бажано в формі демократичної федеративної держави. На випадок істотного послаблення Росії внаслідок громадянської війни, господарської розрухи й суспільної анархії планувалося задіяти сильну Другу Річ Посполиту.

Тому французький уряд міг лише дипломатично заохотити Директорію й робив певні кроки в цьому напрямкові за умов входження УНР у майбутню Російську федерацію та активної боротьби Республіканської армії з більшовизмом, перетворення України на надійну складову «санітарного кордону» проти експорту комуністичної революції. Натомість державне керівництво УНР занадто багато надій покладало на міжнародне визнання України й намагалося отримати політичні гарантії від антантівського командування в Одесі, це безнадійно гальмувало переговорний процес, а тим часом становище на фронтах драматично погіршувалося.

Як згадував добре поінформований колишній царський полковник Микола Какурін (1883-1936), що почергово служив генерал-квартимейстером Генерального штабу Армії УНР, помічником начальника Генерального штабу армії гетьманату П.Скоропадського, начальником штабу ІV корпусу Галицької армії, а в березні 1920 р. перейшов на бік червоних і командував військами у боях під Варшавою, ще до створення Директорії й початку антигетьманського повстання - 11 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР видав за підписом В.Леніна директиву Реввійськраді в десятиденний термін підготуватися “для надання допомоги українському народові, який піднявся на боротьбу проти німецьких загарбників”.

28 листопада 1918 р. за вказівкою ЦК РКП(б) в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з колишнім секретарем першого ЦК КП(б)У – Георгієм Пятаковим (1890-1937). Того ж дня на своєму засіданні уряд ухвалив створити Реввійськраду Української радянської армії в складі одного з керівників Жовтневої революції 1917 р., уродженця Чернігова Володимира Антонова-Овсієнка (1883-1938, командувач фронту), колишнього голови ЦВК радянської УНР Володимира Затонського (1888-1938) й колишнього лідера Донецько-Криворізької радянської республіки Федора Сергеєва (Артема) (1883-1921). Наступного дня Тимчасовий робітничо-селянський уряд переїхав до визначеного ним самим місця перебування – Суджі (нині – райцентр Курської області РФ), де опублікував “Маніфест до українського народу” з оголошенням про повалення влади гетьмана П.Скоропадського й закликом боротися за відновлення радянського влади. Водночас уряд виступив зі зверненням до США, Британї, Франції й Італії з вимогою припинити військову інтервенцію на півдні України.

Таким чином, ленінський уряд намагався не повторити прикрої політичної помилки, якої він допустився в гру­дні 1917 р., висунувши ультиматум Центральній Раді й тим самим надавши документаль­ний доказ своєї агресії проти УНР. У конфіденційному листі до головнокомандувача Збройними силами РСФРР Іоакима Вацетіса (1873-1938) Ленін без зайвої дипломатії пояснив дійсні причини формування Тимчасового робітничо-селянського уряду України: “З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнити Ради на місцях. Обставина має ту хорошу сторону, - терпляче пояснював голова Раднаркому суть справи недалекоглядному головкому-латишу, - що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів ”.

Однак лише 31 грудня 1918 р. Рада народних міністрів УНР спромоглася направити ноту протесту урядові РСФРР з приводу наступу її військ на території України без оголошення війни. Оскільки відповіді з Москви не надійшло, 2 і 4 січня 1919 р. (коли більшовицькі сили вже взяли Харків, а на базі Групи військ курського напрямку був організований Український фронт) Кремлю було надіслано ще одну ноту протесту. Одночасно В.Чехівський у порозумінні з В.Винниченком висунув ідею відрядження до Москви офіційної делегації УНР, що мала добитися взаємного визнання суверенітету сторін за умови включення до складу українського уряду місцевих більшовиків, відкриття фронту проти Донської армії й розгортання дипломатичної боротьби з військовою присутністю Антанти на Півдні України.

Нарешті, до Києва з Москви за підписом Г.Чичеріна 6 січня надійшла відповідь РНК РСФРР на українську ноту, де голослівно стверджувалося, що „ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки на Україні нема. Воєнна акція на українській території... провадиться поміж військами Директорії та армією українського радянського уряду, який є цілком незалежний”. Водночас виражалася згода прийняти в Москві представників УНР для ведення переговорів, якщо український уряд виступить проти англо-французького й американського імперіалізму. Але уряд УНР 9 січня вислав до Москви ноту, в якій заявив, що твердження комісара закордонних справ РСФРР є або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю.

На це Кремль 11 січня знову наголосив, що серед військ, які борються проти Директорії, немає російських частин. Крізь дипломатичну риторику проглядало прагнення Кремля домогтися від Директорії легітимізації КП(б)У і, можливо, входження її до урядової коаліції. Для ленінського уряду це був би явно безболісніший, «менше затратний» крок до відновлення в Україні влади рад, який би дозволив використати обмежені Збройні сили РСФРР, що потрапляла у дедалі щільніше «кільце фронтів», на критичних напрямках - проти „Верховного правителя Росії” адмірала Олександра Колчака (1874-1920), командувача „Збройними силами півдня Росії” генерал-лейтенанта Антона Денікіна (1872-1947) і пізніше командувача „Північно-Західною армією” генерала миколи Юденича (1862-1933).

Того ж дня з Києва для ведення переговорів виїхала Надзвичайна дипломатична місія УНР на чолі із Семеном Мазуренком і 15 січня 1919 р. прибула до Москви. Однак уже наступного дня, коли Червона армія вступила в Чернігів і наближалася до Полтави, Директорія УНР на вимогу С.Петлюри оголосила стан війни РСФРР.

Мирні переговори між делегаціями Директорії і РНК РСФРР (голова – Д.Мануїльський) тривали 17 січня – 4 лютого 1919 р. Українська дипмісія мала від В.Винниченка чіткі інструкції: досягти припинення військових дій РСФРР проти УНР і укласти мирний договір на засадах цілковитої самостійності України, виведення з неї Червоної армії й надання Кремлем матеріальної допомоги Армії УНР. Зі свого боку, УНР зобов’язувалася підписати з РСФРР тимчасовий військовий союз проти «білого руху» і його спільників.

Але російська делегація відмовилася від обговорення проблеми миру, мотивуючи це відсутністю представників Тимчасового робітничо-селянського уряду України й погоджуючись лише на роль посередника між останнім і Директорією; натомість Кремль пропонував вести переговори переважно з економічних питань, обминаючи політичні. Відстоюючи свої інтереси, російська сторона прагнула змусити УНР укласти союзну угоду проти Антанти, А.Денікіна та П.Краснова, за якою проводилося б узгодження військових дій проти «ворогів революції»; при цьому РСФРР не скупилася на обіцянки негайно офіційно визнати незалежність УНР.

Місія Директорії не відкидала спільних із Москвою операцій проти кадетського Кримського крайового уряду, але за умови подальшого приєднання півострова до УНР. З прибуттям до Москви з Харкова делегації УСРР, на засіданні 4 лютого 1919 р. було погоджено текст документа, який телеграмою вирішили відправити Директорії й харківському радянському урядові: 1) визнання Директорією влади рад; 2) нейтралітет України з активним захистом проти іноземного втручання; 3) спільна боротьба проти контрреволюції; 4) перемир’я на час ведення переговорів. Вони ж були дубльовані в телеграмі Х.Раковського до Директорії, відправленій уже після її евакуації з Києва до Вінниці.

Оскільки тут фактично йшлося про самоліквідацію Директорії як вищого органу державної влади УНР, 10 лютого до С.Мазуренка з Вінниці, де перебувало керівництво УНР, надійшло розпорядження перервати будь-які переговори. Навіть В.Винниченко, що вже залишав свою посаду в Директорії на вимогу представників Антанти, відреагував вкрай бурхливо, особливо його обурили слова з телеграми Х.Раковського про гарантії, які будуть надані членам уряду УНР на власній, українській землі.

2. П ісля невдачі одеських переговорів УНР із Антантою й московських із РНК РСФРР центр ваги діяльності української дипломатії було перенесено до Парижа, де 18 січня 1919 р. розпочала свою роботу міжнародна мирна конференція, що тривала з перервами рівно рік. На ній чи не вперше в модерній історії Україна могла виступити єдиним загальнонаціональним фронтом завдяки Акту Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р. Президент Української Національної Ради ЗУНР Євген Петрушевич (1863-1940) увійшов до складу Директорії, а керуючий справами державного секретаріату закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський (1875-1950) був призначений товаришем міністра закордонних справ УНР.

Тоді ж нарада керівників УНР і Західної Області УНР (ЗО УНР) ухвалила об’єднати дипломатичні місії обох державних організмів у загальноукраїнські, за винятком тих країн, що утворилися на теренах колишньої Австро-Угорської імперії. Проте існування загальноукраїнського дипломатичного апарату на практиці виявилося суперечливим і нетривалим, за визнанням міністра закордонних справ УНР у квітні-серпні 1919 р. Володимира Темницького (1879-1938), «з’єднання відбулося похапцем, маса справ лишилася неврегульованими. Хоч у принципі прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики». До того ж переважно соціалістичних (за партійною належністю) наддніпрянських дипломатів обурювали консерватизм, вузький регіоналізм і кон’юнктурництво їхніх галицьких колег; не в останню чергу саме ця обставина призвела до невдачі вітчизняної дипломатії на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр.

На початку лютого 1919 р. перший державний секретар зовнішніх справ ЗУНР Василь Панейко (1883-1956), очікуючи дозволу на в’їзд до Парижа для участі в мирній конференції, зупинився у Швейцарії, де мав розмову з британським дипломатом Сейврі. Західноукраїнський дипломат наголосив, що прибув „із надією встановити зв’язки з представниками союзників”. Висловивши сподівання, ніби уряди Британії й США із розумінням поставляться до української справи, на відміну від Франції, яка „не може позбавитись бажання відновити за будь-яку ціну велику Росію”, Панейко стверджував, що Східна Галичина „може стати ядром розбудови стабільної української держави”, але галицькі українці погодяться на союз із Наддніпрянською Україною, лише маючи гарантію, що вона залишиться повністю незалежною від Росії.

Є.Петрушевич і голова Державного секретаріату ЗУНР Сидір Голубович (1873-1938) розраховували й на підтримку президента США Вудро Вільсона (1856-1924). Їхні сподівання ґрунтувалися не лише на деклараціях американського президента, а й на активній діяльності заокеанської української діаспори. Організатором і координатором різноманітних акцій на підтримку дипломатичних зусиль ЗУНР у США був Український народний комітет (УНК) на чолі з апостольським адміністратором для галицьких греко-католицьких парафій отцем П.Понятишином. Ще до відкриття Паризької мирної конференції, він разом із головним редактором „Свободи” (Джерсі-Сіті) В.Лотоцьким та головою Української народної ради в Америці С.Ядловським прибув до Вашинґтона й встановив зв’язок із сенатським Комітетом у закордонних справах, що формував міжнародну політику США. Керівникам УНК удалося схилити на свій бік кількох впливових сенаторів, зокрема майбутнього президента Франкліна Делано Рузвельта (1885-1945), який під час дискусії у Сенаті заявив: „Фінляндія, балтійські провінції, Литва й Україна мусять бути незалежними”.

Щоправда, й відновлена Річ Посполита мала впливових патронів в оточенні президента США, серед них і гарвардського професора-полоніста Ричарда Лорда, що очолював Східноєвропейське відділення спеціальної групи „The Inquiry”, створеної на початку вересня 1917 р. з півтори сотні науковців для підготовки аналітичних матеріалів урядові США, які стали б у нагоді на повоєнній мирній конференції. У квітні 1918 р. він представив держдепартаменту меморандум на 110-ти (!) сторінках під назвою „Проблема Східної Галичини”, де дійшов висновку, що з погляду „абстрактної справедливості” край із 58 % етнічного українського населення, звичайно, слід приєднати до України. Проте з урахуванням „доцільності й практичних міркувань”, оскільки „інтелектуально, економічно й культурно” поляки стоять вище, а в господарському сенсі територія більше тяжіє до Польщі, її бажано віддати останній.

На авторитетну думку Р.Лорда, наддніпрянська УНР не надто потребувала галицької провінції, бо й без неї „досить велика”. Та й проблематичною тоді американському експертові видавалася сама можливість тривалого існування незалежної Української держави, яку ніби-то знову буде включено до складу Росії, а поширювати російський кордон до Карпат „навряд чи бажано”. Сильна Польща, переконував високопосадовців Р.Лорд, „потрібна Європі”, а найкраща можливість зробити Польщу такою – віддати їй Східну Галичину, такий варіант буде „найкращим розв’язанням проблеми”. Однак, якщо все ж буде вирішено об’єднати Східну Галичину з Україною, професор пропонував включити до Польщі щонайменше чотири райони, які забезпечать Варшаві відносно вигідний стратегічний кордон по Сяну.

Але президент В.Вільсон і держсекретар США Роберт Лансінг (1864-1928) висловлювалися проти прилучення Східної Галичини до Варшави. Це пояснювалося, передусім, неясністю ситуації в етнічній Росії, де вирувала громадянська війна. Адже анексія Східної Галичини, як відомо, була метою Російської імперії в Першій світовій війні, й у разі перемоги в громадянській війні „білих” Антанта і США не могли не рахуватися з російськими претензіями на „спадщину Ярослава Мудрого”, а тому спочатку схилялися до існування Польської держави в етнічних кордонах. У рефераті створеного О.Колчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів чітко зазначалося, що „Русь Галицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьому західний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною”. А.Денікін також визнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. декларації Тимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.

Реальна ж перспектива появи українського питання на порядку денному американської дипломатії в повоєнному урегулюванні в Європі окреслилася, коли наприкінці жовтні 1918 р. видавець впливової „New York World” Ф.Кобб і секретар „The Inquiry” - журналіст В.Ліпман на прохання радника президента – „полковника” Едварда Гауза (1858-1938) підготували коментар-пояснення до „Чотирнадцяти пунктів Вільсона”. Власне в запропонованому президентом Конгресові США 8 січня 1918 р. планові гармонійного повоєнного устрою в п.10 йшлося про надання народам Австро-Угорщини можливості автономного розвитку, а в п.13 застерігалося, що незалежна Польська держава повинна включати області, “заселені без сумніву польським населенням”.

Коментарі ж складалися з урахуванням тих міжнародно-політичних чинників, які набули ваги після оприлюднення „Чотирнадцяти пунктів”, і тому містили пропозицію визнання де-факто урядів, що утворилися на території колишньої Російської імперії. „Основне питання полягає в тому, - наголошувалося в документові, - чи варто вважати російську територію рівнозначною території, що раніше належала Російській імперії. Ясно, що це не так, оскільки пункт 13-й передбачає створення незалежної Польщі, - умову, яка виключає відновлення території імперії. Те, що визнано правильним для поляків, зрозуміло, має бути так само визнано й для фінів, литовців, латишів, а, можливо, також для українців ”.

А п.10-й пояснювався таким чином, що „Західна Галичина, без сумніву, польська, Східна Галичина великою мірою українська (русинська) і в жодному разі не належить до Польщі”. Тому, застерігалося в коментарі до п.13, „на сході Польща не повинна отримати території, де переважають литовці чи українці”. Щоправда, автори документу в звичному для американської політичної думки дусі радили урядові заохочувати федеративні зв’язки на сході Європи. Це, на переконання офіційного Вашингтона, мало, з одного боку, забезпечити право окремих націй на самовизначення, а з іншого – запобігти балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню територіально малих і нежиттєздатних держав.

Тому в рекомендаціях американських експертів з територіальних проблем від 21 січня 1919 р. наголошувалося, що Східна Галичина „має бути приєднана до Польщі лише в тому разі, коли Україна перебуватиме в теперішньому стані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантує право вирішити пізніше свою незалежність… Якщо ж Україна виявить життєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй”. З такою позицією США й прибули на Паризьку мирну конференцію, тобто міжнародно-правовий статус Східної Галичини ставився в залежність від подальшого розвитку військово-політичних подій у Східній Європі.

Згідно із затвердженими 10 січня 1919 р. штатами, Надзвичайна дипломатична місія УНР на Паризьку мирну конференцію складалася з 14-ти членів, 34-х співробітників канцелярії, 20-ти працівників інформбюро, 6-ти журналістів і навіть спостерігачів від 6-ти урядових партій Соборної УНР. Місію очолював колишній міністр шляхів УНР Григорій Сидоренко (1874-1924), якого в серпні 1919 р. змінив посланник у Ватикані граф Михайло Тишкевич (1857-1930).

Однак попри всі зусилля місії, великі держави дивились на українське питання в контексті загальноросійських проблем, представники країн Антанти постійно й послідовно переконували українських делегатів у необхідності відмовитися від домагань самостійності України й погодитися на федерацію з Росією. Інтерес до України зростав у західних лідерів лише тоді, коли Армії УНР вдавалося здобути успіх на фронті (як, приміром, у липні-серпні 1919 р. під час наступу українських військ на Київ), але такі перемоги були епізодичними й не досить тривалими, щоб змінити загальне ставлення Антанти і США до української справи.

Брак довершеної зовнішньополітичної концепції Директорії УНР, яка б належним чином охоплювала проблеми повоєнного мирного врегулювання і де була б аргументовано доведена потреба самостійної УНР для створення системи загальноєвропейської безпеки, давався взнаки. Але завжди був шанс поліпшити ставлення Антанти до української проблематики, і саме його Надзвичайна дипломатична місія УНР безнадійно втрачала. Г.Сидоренко робив усі можливі заходи, проте без досвіду в дипломатичній справі це було дуже важко. 25 лютого 1919 р. він подав ноту з протестом проти нападу Польщі й Румунії на УНР, що закінчувалася проханням до конференції «скерувати свій вплив і авторитет у румунській і польській владі на те, щоб вони не порушували принципів встановлених Мировою конференцією, не посилали своїх військ проти української території». 5 березня 1919 р. була оприлюднена нова нота з інформацією про приєднання до УНР Закарпаття на підставі рішення віча в Хусті від 21 січня, а 18 березня знову - нота протесту проти окупації Буковини Румунією.

Намагаючись підсилити українські позиції на Паризькій мирній конференції, радник дипмісії О.Шульгин склав і направив 6 травня до французького МЗС меморандум делегації УНР, в якому була представлена концепція українсько-французької співпраці та прохання до французького уряду вислати свою військову місію до уряду УНР, що тоді перебував на території Східної Галичини. Незважаючи на те, що офіційний Париж уже схилявся до підтримки варшавських планів щодо Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя і Західної Волині, відповідь на меморандум від 19 травня 1919 р. була досить прихильною і задовольняла пропозиції української делегації. Зі свого боку О.Шульгин від імені української делегації прийняв усі формальні вимоги французького уряду, сенс яких зводився до об’єднання військових зусиль УНР і Польщі в боротьбі проти більшовизму та невикористання французької допомоги проти О.Колчака і А.Денікіна.

Але цей обмін нотами вже не мав позитивних наслідків, - ані діяльність МЗС УНР, ані підтримка опозиційних політичних сил у Парижі та Лондоні не змогли переламати хід мирної конференції щодо українського питання. У цілому Паризька конференція не бажала розглядати проблему політичної долі України як суверенної держави, обмежуючись лише обговоренням державної належності Західної України.

З іншого боку, завеликий та політично неоднорідний склад Надзвичайної дипломатичної місії УНР доповнювався дивною домовленістю між Директорією УНР і урядом ЗО УНР від 30 березня 1919 р. Формально делегація була „спільною для обох частин України” й мала „заступати цілість української справи”, але водночас допускалася можливість подвійної дипломатичної гри, коли б цього вимагали життєві інтереси тієї чи іншої частини Соборної України.

Вже після підписання Версальського мирного договору, коли перспективи розгляду українського питання на Паризькій мирній конференції стали примарними, група французьких політиків (голова комісії по закордонним справам Палати депутатів Франклін Буйон, колишній прем’єр і воєнний міністр Поль Пенлеве, екс-міністр внутрішніх справ Теодор Стега, чинний міністр освіти Луї Лефер та ін.), що симпатизували УНР, склала аналітичну записку з поясненням причин невдачі її дипломатичної місії. У ній, зокрема, говорилося: „Немає єдності в напрямку, ні дисципліни. Кожний член Місії бажає удавати з себе великого дипломата і провадить свою персональну політику. Панує цілковита незгода поміж членами (є три табори: прибічники цілковитої незалежності, федералісти і галичани). Боротьба всіх проти всіх. Вони не потурбувалися увійти в порозуміння з прихильниками України в Парижі і слідувати їхнім порадам. Своїми інтригами перед представниками держав Антанти, аби принизити один другого, своїми протилежними заявами французам, американцям та англійцям, вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості й анархічності. Вороги України - поляки і росіяни влучно скористалися цими непорозуміннями, аби доказати державам Антанти, що Україна не є центр організованості і ладу, що не можна базуватися на українській державі, що Україна є нова Мексика, захоплена анархією ще гіршою, ніж анархія Великоросії й більшовицьких країн”.

Таким чином, досягти інтеграції двох українських державних організмів, погодження й синхронізації їхньої дипломатичної діяльності не вдалося, передусім, тому що керівники ЗО УНР здебільшого не бажали поступатися регіональними інтересами заради загальноукраїнської справи. Переоцінивши тимчасові успіхи Галицької Армії на польському фронті, дипломатія ЗО УНР відкинула посередницькі зусилля антантівської місії генерала Ж.Бартелемі та військової делегації УНР генерал-лейтенанта Сергія Дельвіга (1866-1944). А небезпідставні побоювання, що Директорія УНР може піти на військово-політичний союз із Польщею коштом відмови (нехай і тимчасової) від принципу соборності українських земель, успіхи російської контрреволюції й постійний тиск з боку Антанти підштовхнули дипломатію ЗО УНР до пошуків порозуміння з „білою” Росією на платформі федералізму.

Ініціаторами проросійської орієнтації виступили В.Панейко, С.Томашівський і К.Левицький, які ще влітку 1919 р. увійшли у зв’язок із членами „Російської політичної наради” в Парижі. Ідея союзу з А.Денікіним поступово знаходила дедалі більше прихильників серед командування Галицької Армії, що уклало 6 листопада 1919 р. перемир’я з Добровольчою армією й перейшло на її бік. А 17 листопада 1919 р. з дозволу Є.Петрушевича в Одесі було підписано остаточний договір між представниками Збройних сил Півдня Росії й Начальної команди Галицької Армії про перехід її у повне розпорядження А.Денікіна. З від’їздом Є.Петрушевича 16 листопада 1919 р. з Кам’янця-Подільського до Відня й формальним розривом ним Акту Злуки на зборах депутатів УНРади 9-17 грудня 1919 р. Соборна УНР припинила своє існування.

З позитивних здобутків вітчизняної соборної дипломатії на Паризькій мирній конференції можна зазначити забезпечення ухвалення 2 квітня 1919 р. Найвищою радою пропозиції В.Вільсона про створення спеціальної «Міжсоюзної комісії з переговорів про перемир’я між Польщею та Україною» під головуванням члена спільної британської делегації – прем’єра Південно-Африканського Союзу генерала Луїса Боти (1862-1919). Вона в цілому була політично нейтральною, а окремі її учасники, передусім герой англо-бурської війни й колишній командувач трансваальських військ Л.Бота та професор І.Боумен, із симпатією ставилися до українського визвольного руху.

Опрацьований комісією П.Боти проект перемир’я з 13-ти пунктів, що був переданий на розгляд делегації ЗО УНР, виглядав значно кращим для українців, ніж проект Бартелемі*. Хоча Львів із прилеглими районами залишався за поляками, терени на схід від залізниці Львів – Сокаль разом із нафтовим басейном відходили українцям. Проте ЗО УНР не влаштовувало обмеження Галицької армії до 20 тис. вояків (як, до речі, й польських військ на території Східної Галичини), українська делеґація вимагала уточнення демаркаційної лінії на північ від Львова й передачі ЗО УНР залізниці Самбір - Сянки, яка забезпечувала вихід до позитивно-нейтральних Чехословаччини й Угорщини.

13 травня 1919 р. відбулося останнє (з семи) засідання комісії Боти, на якому поляки категорично відкинули такий проект перемир’я й демонстративно залишили засідання. Українська ж делеґація натомість погодилася із зазначеними умовами. Зрештою, під впливом панічних польських телеграм з обвинуваченнями на адресу «агресорів» - українців, 25 червня 1919 р. «Рада десяти» Паризької конференції терміново зібралася на нараду й ухвалила фатальне для ЗО УНР рішення. «З метою забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини супроти небезпеки, яка йому загрожує від більшовицьких банд, - безпідставно зауважувалося у відправленій до Варшави ноті, - Найвища рада союзних держав вирішила вповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч. Цей дозвіл не включає у себе рішень, які Найвища рада постановить пізніше в питанні політичного статусу Галичини».

Рішення Найвищої ради від 25 червня галичани кваліфікували як брутальне порушення прав і свобод українського народу, яке матиме наслідком рішучу боротьбу українців проти польської окупації. Коли ж 3 липня Г.Сидоренку було надіслано запрошення на субкомісію мирної конференції з польських справ, за участю членів делегації з Галичини, для обговорення її внутрішнього статусу, українські дипломати відмовилися. Без їхньої участі 11 липня полякам було доручено запровадити цивільну владу в Східній Галичині й водночас «в якнайвищій мірі забезпечувати територіальну автономію, як і політичну, релігійну та особисту свободу населенню».

Українська делегація, звісно, відповіла нотою протесту, але це вже не мало значення: внаслідок браку боєприпасів і спорядження Галицька армія змушена була 15-16 липня 1919 р. відступити за Збруч на територію, контрольовану військами С.Петлюри. «Диктатор» ЗО УНР Є.Петрушевич разом із своїм урядом також змушений був перебратися до Кам’янця-Подільського – тогочасної тимчасової столиці УНР. А комісія в польських справах, очолювана генеральним секретарем МЗС Франції Жюлем Камбоном, 23 вересня 1919 р. оприлюднила на своєму останньому засіданні Статут для Східної Галичини, що, незважаючи на протести з боку Польщі, був 21 листопада затверджений Найвищою радою конференції.

Згідно з документом, Варшаві на 25 років надавався мандат на управління Східною Галичиною під контролем Ліги Націй, причому кордони автономії мали бути визначені на місці спеціальною комісією з п’яти представників Антанти і одного від Польщі. Після зазначеного терміну Рада Ліги Націй могла зберегти, перевірити або ж змінити статут, а до того міжнародні угоди Польщі мали відноситися й до Східної Галичини. Всі політичні й приватні права та свободи для національних меншин, зафіксовані в польських законах, були обов’язкові до виконання й у Східній Галичині, греко-католицький обряд прирівнювався до римо-католицького. Польська і українська мови визнавалися рівними в управлінні, службовці, за незначним винятком, мали бути місцевого походження, а військову службу галичани відбували б на рідній території. Виконавча влада в Східній Галичині віддавалася губернатору, якого призначає польський президент, крім того, заборонялася систематична колонізація краю ззовні. Але цей Статут, зрештою, так і залишився на папері.

3. І все ж із геополітичного й військово-стратегічного погляду УНР і Друга Річ Посполита об’єктивно були зацікавлені у встановленні союзницьких відносин. «Начальник» відродженої Польської держави Юзеф Пілсудський (1867-1935) і його прибічники – представники демократичної лівиці в Сеймі обстоювали ідею створення федерації з визволеними від російського панування Україною, Білоруссю і Литвою, що призвело б до утворення «коридору», який мав оберігати Другу Річ Посполиту від безпосередньої агресії з боку „червоної” чи «білої» Росії, коли б остання перемогла у громадянській війні. При цьому, на їхню думку, до Польщі мала відійти Холмщина, Західна Волинь до р. Стир і Львівщина.

Але впливова Національно-демократична партія відомого славіста, почесного доктора Кембриджу і депутата Державної Думи Російської імперії Романа Дмовського (1864-1939), що мала відносну більшість у Сеймі, вважала українців нездатними до самостійного державного існування й прагнула інкорпорувати, крім згаданих теренів, усю Східну Галичину та Західне Поділля (до Збруча й Смотрича), віддаючи перевагу на Сході безпосередньому кордонові Польщі з Росією.

З огляду на загальне погіршення військово-політичного становища УНР й неминуче зіткнення з Добровольчою армією генерал-лейтенанта Володимира Май-Маєвського (1867-1920), 22 вересня 1919 р. на спільному засіданні Директорії УНР і Ради народних міністрів було вирішено відрядити до Польщі дипмісію на чолі з міністром юстиції й в.о. міністра закордонних справ Андрієм Лівицьким (1879-1951). Вона мала забезпечити юридичне визнання УНР Варшавою через підписання консульської конвенції, що гарантувала б національно-політичні та культурні права українців у Польщі та поляків в Україні, а також урегулювання спірних фінансових і територіальних питань. До складу місії увійшли й представники уряду ЗО УНР – уповноважений із закордонних справ Диктатора Є.Петрушевича Степан Вітвицький (1884-1965) та члени Української Національної Ради Антін Горбачовський (1856-1944) і Михайло Новаковський (1871-1941).

За найгіршої ситуації дипмісія могла піти на визнання вже доконаної втрати Холмщини й Підляшшя, і то умовно – до скликання українського парламенту, що мав остаточно вирішити цю проблему. Делегація А.Лівицькогопринципово не мала погоджуватися на належність Східної Галичини Польщі з огляду на виключну компетенцію в цій справіПаризької мирної конференції. 3 жовтня 1919 р. дипмісія з 38-ми членів відбула до польської столиці, через три місяці її чисельність, не рахуючи керівництва, зросла до 97 чоловік, і вона, по суті, перебрала на себе функції керівного осередку української дипломатії.

Однак укладення 6 листопада 1919 р. командуванням Галицької Армії сепаратної угоди з білогвардійцями та її перехід у повне розпорядження А.Денікіна спричинило воєнну катастрофу УНР. Тому 15 листопада 1919 р., напередодні залишення Кам’янця-Подільського й здачі його полякам, Директорія прийняла таємну постанову про надання А.Лівицькому остаточних інструкцій на переговорах. Вони зводилися до визнання кордону між УНР і Польською Республікою вздовж «лінії Бартелемі» через територію Галичини й по р. Турії через Волинь, а у випадку необхідності – по Стиру. Вирішення проблеми польського землеволодіння на Правобережжі пов’язувалося з позицією майбутнього парламенту УНР. Але цього вже було замало, і варшавські політики вирішили скористатися слушною нагодою для юридичного оформлення своїх військових територіальних здобутків.

30 листопада 1919 р. поляки в ультимативній формі висунули перед А.Лівицьким вимогу цілковитого зречення не лише всієї Східної Галичини, а й більшої частини Волині. Після консультацій у Львові й Тернополі з провідними діячами УНР (члени Директорії А.Макаренко і Ф.Швець, а також В.Кедровський, М.Ковалевський, В.Старосольський та ін.), А.Лівицький 2 грудня 1919 р. змушений був подати декларацію зі згодою на проходження українсько-польського кордону Збручем і далі через північно-західну Волинь; східногалицькі представники на знак протесту вийшли зі спільної місії. Передбачалося також взаємне забезпечення прав поляків в УНР і українців – у Польщі, остаточне вирішення аграрного питання залишалося в компетенції Українських Установчих зборів, але юридичне становище польських землевласників регулювалося б окремим положенням.

В обмін на територіальні поступки Варшава мала визнати УНР незалежною державою, представляти її інтереси на міжнародній арені, амністувати українських політв’язнів, допомогти Республіканській армії зброєю і спорядженням. Дізнавшись про зміст декларації, Ю.Пілсудський того ж дня дав згоду на прийняття на контрольованій польськими військами території решток розгромленої денікінцями Армії УНР і її урядових установ, а також створення бази для їхньої реорганізації, УНР отримувала можливість транзиту будь-яких товарів через територію Польщі.

В остаточному варіанті Політичної конвенції, підписаному в ніч на 22 квітня 1920 р. міністром юстиції і керуючим МЗС УНР А.Лівицьким та керуючим МЗС Польщі Я.Домбським, делегації зійшлися на компромісній формулі: «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної УНР, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну владу УНР».

Але українська сторона принципово відмовлялась від запропонованого поляками в п.2 проекту Політичної конвенції лінії міждержавного кордону, що прилучала до Польщі 7 із 12-ти волинських повітів; лише під загрозою остаточного зриву варшавських переговорів 20 квітня нарада місії УНР ухвалила рішення підписати угоду в польській редакції. Згідно ж п.3 Політичної конвенції польський уряд визнавав за УНР «територію на схід від кордону, зазначеного в артикулі 2-ім», тобто, від лінії р. Збруч – Вишегрудок - Кремінецькі узгір’я – Здолбунов - східна адміністративна межа Рівненського повіту – східна межа Мінської губернії – Прип’ять, «до кордонів Польщі 1772 (передрозборових), які Польща вже посідає, або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним». В разі військової поразки УНР саме окреслені в п.3 терени Правобережжя стали б осередком української державності. За даними МЗС УНР, вона охоплювала б усю Подільську губернію й більшу частину Волинської та Київської, окремі повіти Мінської, Могильовської та Херсонської губерній, її площа перевищила б 160 тис. кв. км, а населення – 12 млн. чол.

Водночас польська сторона дістала істотні переваги у Військової конвенції, зокрема, бойові операції на Правобережжі мали відбуватися «по взаємному порозумінню начальної команди Польських військ і головної команди Українських військ», але «під загальним керуванням начальної команди Польських військ» (п.3.). Передбачалися польський військовий контроль над українськими залізницями, участь польських офіцерів в організації й становленні владних структур тощо; уряд УНР мав забезпечувати польські війська продуктами харчування і гужовим транспортом (п.6-8).

Але Варшавський договір фактично так і залишився «персональним союзом» двох глав держав – С.Петлюри і Ю.Пілсудського – та ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях (як таємна угода він не потребував ратифікації парламентами), не став він і консолідуючим фактором. Більше того, обидва лідери зіткнулися з потужною опозицією своїм планам усередині власних країн. Польські ендеки та центристські партії, які мали більшість у Сеймі, були стурбовані тим, що проукраїнська політика «начальника держави» лише антагонізує Москву, вважали наддніпрянських українців потенційними союзниками Німеччини та конкурентами в боротьбі за Східну Галичину, і тому рішуче виступали проти підтримки української державності в будь-якій її формі. С.Петлюра, у свою чергу, потрапив під вогонь нищівної критики майже всіх відомих із дореволюційних часів діячів українського руху (В.Винниченко, М.Грушевський, М.Шаповал та ін.), які вважали варшавські домовленості зрадою інтересів Соборної України.

Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р., на укладення якого українська дипломатія вже не мала ані найменшого впливу, по-суті, скасував Варшавську союзну угоду, хоча Польща офіційно заявила про це лише 1923 р. Українсько-польський військово-політичний союз виявився нетривким і під тиском непереборних зовнішньо- і внутрішньополітичних факторів спершу формально, а потім і фактично розпався, він був запізнілим, принаймні, на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Але водночас договір мав велике значення не лише для українського народу, який завдяки допомозі з боку Польщі продовжував збройну боротьбу за незалежну УНР до кінця 1921 р. Коли б не спільний українсько-польський опір улітку-восени 1920 р., то запланований Кремлем під гаслом «світової революції» похід на Польщу, Румунію і Німеччину, виявився б цілком успішним і неминуче обернувся б трагедією для усіх цих країн, та і Європи в цілому.

А 14 березня 1923 р., з огляду на ухвалення польським Сеймом 26 жовтня 1922 р. закону про т. зв. «воєводську автономію» для Східної Галичини (що насправді передавав до компетенції Галицького сейму лише другорядні питання), Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та Японії, на пропозицію італійського прем’єра Беніто Муссоліні (1883-1945), ухвалила остаточне рішення про передачу Східної Галичини під політико-адміністративне управління Польщі. Попри заяви британських представників – міністра закордонних справ лорда Джорджа Керзона (1859-1925) та екс-прем’єра Девіда Ллойд Джорджа (1863-1945) про те, що перед остаточним вирішенням питання слід обов’язково заслухати думку українців, делегація К.Левицького навіть не була допущена на засідання Ради послів.

Вердикт від 14 березня 1923 р. поклав формальний край міжнародній діяльності екзильного уряду ЗУНР, який у травні того ж року був розформований згідно з наказом Є.Петрушевича, а дипломатичні місії – розпущені. Частина галицької еміграції на чолі з К.Левицьким засудила зв’язки Є.Петрушевича з більшовиками й вирішила повернутися на батьківщину, ставши на позиції «угодовства», тобто порозуміння з поляками. Інші залишились на Заході, але відійшли від активної політичної діяльності, також не погодившись із прорадянським курсом Є.Петрушевича, що аж до початку 1930-х рр. пов’язував свої надії саме з позицією в українському питанні новоутвореного СРСР.

Загалом же українська дипломатія доволі пізно дійшла принципового висновку, якого дотримується увесь сучасний цивілізований світ: у незалежної й самодостатньої держави немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовнішня політика повинна відповідати національним інтересам незалежної України. А військова поразка УНР від більшовицької Росії в листопаді 1920 р. й прагнення країн Заходу до встановлення торговельно-економічних відносин з РСФРР, що мали компенсувати жахливі матеріальні втрати Першої світової війни, призвели до припинення їхніх взаємин із дипломатичними представництвамиУНР, які згортали свою діяльність - унаслідок браку фінансових засобів для утримання та поступового офіційного визнання світовою спільнотою СРСР.

Трагізм і драматизм української історії 1917-1920 рр., таким чином, полягав у тому, що маючи приблизно однакові, а на окремих етапах Революції й більші потенційні можливості, Україна, на відміну від Польщі, Фінляндії чи країн Балтії, історично не скористалася ними для утвердження своєї незалежності та самостійності. За умов неготовності міжнародної спільноти в особі Антанти загалом піднестися до розуміння сутності українського питання, ролі незалежної України в системі загальноєвропейської та регіональної безпеки, що переконливо продемонструвала Паризька мирна конференція 1919-1920 рр., УНР залишалося це доводити й виборювати власними військово-політичними та дипломатичними зусиллями. Проте саме їх Україні й забракло, її уряди не змогли забезпечити власну життєздатність і стати серйозною потугою, на яку варто було зважати, а українське питання залишилося невирішеним, український етнічний масив був розподілений між УСРР (з 30 грудня 1922 р. – в складі СРСР), Польщею, Румунією й Чехоловаччиною.

Результати повоєнного мирного урегулювання, формалізовані у Версальсько-Вашингтонській системі міжнародних відносин, засвідчили, що Антанта погодилася б визнати за Україною приблизно те ж геостратегічне місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імперія, тобто пішла б назустріч українським національним інтересам лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного державного організму, здатного нейтралізувати розповсюдження більшовизму й стабілізувати військово-політичну ситуацію. Проте керівникам вітчизняного визвольного руху так і не вдалося переконати Захід у доцільності закріплення за Україною ключової ролі в створенні системи регіональної безпеки на Сході Європи шляхом організації Балто-Чорноморського союзу. На перешкоді цьому стали як тісні політичні зв’язки лідерів Центральної Ради і гетьманату П.Скоропадського з Берліном та Віднем у вирішенні регіональних і прикордонних проблем, так і тривала невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів за доби Директорії.

[1] Формулювання французького письменника, маркіза Астольфа де Кюстіна (1790-1857) в записках „Росія в 1839 році” (1843).

[2] „Рівність”.

[3] Бунд (з ідиш Bund – “союз”) – Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії; заснований 1897 р. у Вільнюсі, після Лютневої революції 1917 р. приєднався до меншовиків; негативно ставився до ідеї державної незалежності України.

[4] Державний контролер, лідер кадетського угруповання Тимчасового уряду.

[5] Створений на установчому з’їзді 20 жовтня 1917 р. у Владикавказі за участю представників Астраханського, Донського, Кубанського й Терського козацтва, народів Північного Кавказу, Дагестану й Калмикії; 31 жовтня до Союзу приєдналося Уральське козаче військо.

[6] Отаман Війська Донського й голова „Південно-Східного союзу козачих військ, горців Кавказу і вільних народів степів”.

[7] Від араб. „кафір” – „невірний”, „невіруючий”; назва, що була надана європейськими колонізаторами південноафриканському народу коса.

[8] На о.Корфу після окупації Центральними державами восени 1915