Міжнародно-політичні чинники гетьманського перевороту. 2. Українська Держава у Брестській системі міжнародних відносин.

1. Після повернення до Києва Ради народних міністрів та Малої Ради й виявилося, що конкретні умови перебування військ Німеччини та Австро-Угорщини на території України не були виписані на договірному рівні. Коли уряд УНР дочекався повернення з Бреста української мирної делегації, яка власне й запрошувала іноземну військову допомогу, О.Севрюк доповів 9 березня 1918 р., що спочатку йшлося про використання частин, сформованих із українських військовополонених, але Німеччина і Австрія вирішили відрядити власні регулярні частини. За заявою О.Севрюка, це мали бути лише 6 дивізій, що повинні „очистити Україну від більшовиків і по лівому березі Дніпра, аж до Куп’янська”.

Вище німецьке командування в особі генерал-полковника О.Лінзінгена було заклопотане організацією боротьби з більшовицькими військами на Лівобережжі, тому начальник штабу Київської групи армій генерал-лейтенант Вільгельм Гренер (1867-1939) лише 16 березня дістав надзвичайно широкі повноваження як військового, так і політичного характеру, зосередивши в своїх руках фактичну повноту влади, включаючи й зносини з українським керівництвом. Попереднього дня до Києва прибув повноважний представник МЗС Німеччини посол, барон Альфонс Мумм фон Шварценштайн. Ці дві постаті вищого німецького істеблішменту й стали репрезентантами інтересів офіційного Берліна в Україні.

Провід Центральної Ради вважав невідкладною справою ратифікацію Брестського мирного договору, тим більше, що німецький райхстаг ще 20 лютого (н. ст.) 1918 р. більшістю голосів підтримав його укладення. Зрештою, 17 березня мирний договір між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною був ратифікований. М.Грушевський із полегшенням тоді заявив: „Я щасливий констатувати, що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням із перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій – досягнений”.

Наступного ж дня голова Ради народних міністрів В.Голубович надіслав ноту урядові Австро-Угорщини, в якій повідомляв про ратифікацію Брестського мирного договору, а також висловив подяку за надану військову допомогу. Голові українського уряду, звичайно, вже були відомі факти грубого насилля польських поміщиків щодо українських селян Волині при фактичному потуранні австро-угорських військ, однак він про це не згадував, а вибачався за ті природні труднощі, які зустріли на своєму шляху габсбурзькі війська.

Уклавши сепаратний Брестський мир із Центральними державами, УНР фактично поставила себе в ситуацію протистояння з Антантою. Але, як не дивно, в Києві продовжували перебувати військові представники Британії, Франції й Бельгії. Лише під тиском німецького штабу В.Голубович 12 березня 1918 р. виніс на урядовий розгляд пропозицію, аби зазначені офіцери залишили Київ, оскільки „вони слідкують за німецьким військом”. Урядова нарада без жодних дискусій висловилася за висилку офіцерів Антанти з України в п’ятиденний термін. Лише напередодні гетьманського перевороту уряд УНР востаннє спробував поновити втра­чені зв’язки з Парижем: 26 квітня було направлено до президента Франції Раймона Пуанкаре (1860-1934) листа від В.Голубовича й управляючого МЗС М.Любинського щодо призначен­ня заступника голови Центральної Ради й члена ЦК УПСР Миколи Шрага (1894-1970) посланцем УНР при уряді Франції. Однак запит так і залишився без відповіді, оскільки вже 29 квітня 1918 р. УНР закінчила своє існування.

Втручання німецьких і австро-угорських військ у внутрішньоукраїнські справи швидко набрало небувалої гостроти: 21 березня 1918 р. з’явилося розпорядження генерал-полковника О.Лінзінгена про запровадження на окупованих територіях України законів військового часу та смертної кари (в УНР смертна кара була скасована ще 3-м Універсалом Центральної Ради). Не дивлячись на те, що МВС УНР видало роз’яснення про неправомірність дій військової адміністрації „союзників”, німецькі та австрійські військово-польові суди продовжували виносити смертні вироки щодо громадян УНР.

Загалом же Центральна Рада й уряд УНР на нарощування агресивності з боку „союзних” військ реагували досить пасивно, що зумовлювалося низкою суттєвих чинників. По-перше, ініціатором запрошення іноземних військ у Бресті виступила саме українська сторона й тому мала терпляче чекати завершення їхньої „визвольної місії”. По-друге, так і не були вироблені договірно-правові умови перебування німецько-австрійських військ в Україні. По-третє, німецьке військове командування швидко переконалося в нездатності тогочасного керівництва УНР стабілізувати становище в країні власними силами. А без цього Центральні держави не могли реалізувати стратегічні цілі „хлібного миру”.

Зате Центральна Рада дуже гостро відреагувала на втручання німецького командування у „святая святих” правлячої УПСР – земельну сферу. 6 квітня був оприлюднений наказ новопризначеного головнокомандувачем Київською групою армій генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна (1848-1918) щодо проведення в Україні весняної сівби, яким німецька військова адміністрація грубо втрутилася у внутрішні справи УНР. Через тиждень фракція українських есерів зажадала від уряду негайних пояснень, внаслідок чого М.Грушевський, В.Голубович і міністр земельних та продовольчих справ М.Ковалевський мали з цього приводу тривалу зустріч із німецьким послом Муммом.

На вечірньому ж засіданні Малої Ради 13 квітня було ухвалено резолюцію, де відзначалося, що наказ Ейхгорна є втручанням в українські справи, а це з боку німецького і австро-угорського командування є неприпустимим. Мала Рада не прийняла відставку М.Ковалевського й доручила йому „широко оповістити всю людність України, що наказ фельдмаршала Г.Ейхгорна не повинен виконуватися”. Голові уряду доручалося направити відповідні ноти протесту в Берлін і Відень. За підсумками бесіди з керівництвом УНР посол А.Мумм повідомив тоді МЗС Німеччини: „Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе”.

Єдиною сферою, де взаємини УНР із Центральними державами набули конструктивного характеру, стала торговельно-економічна, вже 14 березня 1918 р. на засіданні РНМ УНР було ухвалено рішення „утворити Державну комісію по товарообміну при Раді Народних Міністрів ”. До її складу було включено М.Порша, С.Остапенка, члена Малої Ради, соціаліста-федераліста, що невдовзі очолить міністерство торгу і промисловості, Івана Фещенка-Чопівського (1884-1952), колишнього професора Вищих сільськогосподарських жіночих курсів у Петербурзі, соціаліста-федераліста Костя Мацієвича (1874-1942), П.Лінніченка, І.Соколовського та ін.

А 25 березня в Києві почала роботу спільна німецько-австро-українська комісія під головуванням відповідно Мума фон Шварценштайна, австро-угорського посла Йоганна Форгача і М.Порша, що й мала визначити асортимент і обсяги поставок. Німецькій делегації відразу ж вдалося зосередити увагу на питаннях вивезення з України продовольства, відсунувши на задній план імпорт до неї промислових товарів, причому їхні поставки передбачалися лише після отримання української сировини. І хоча переговори проходили в складних умовах (брак національних фахівців, власної валюти, присутність іноземних військ, заплутаність статистич­них даних тощо), українці мужньо відстоювали інтереси своєї держави й практично виконали зобов’язання, взяті в Бресті

Протягом квітня за результатами напружених дискусій у 8-ми підкомісіях було укладено низку угод: 1) 6-9 квітня – про організацію і розміри поставок Центральним державам до 31 липня 1918 р. хліба, хлібних продуктів, жирів, олійного насіння та стручкових овочів (60 млн. пудів, до виконання цієї домовленості Україна могла експортувати збіжжя в інші країни лише за згодою Центральних держав); 2) 11 квітня – про поставку Німеччині й Австро-Угорщині 4 млрд. яєць; 3) 13 квітня – „Умову відповідно постачання рогатого скоту з України”, за якою уряд УНР зобов’язувався експортувати 2, 75 млн. пудів живої худоби, а також договір про постачання картоплі, овочів, капусти і цибулі; 4) 18 квітня – про поставки Німеччиною й Австро-Угорщиною в УНР 315 тис. т кам’яного вугілля (ціни на нього встановлювалися у пропорції 8: 25 щодо цін на хліб), а також нафти, хімічних і фармацевтичних товарів; 5) 20 квітня – про експорт з УНР до Центральних держав 37, 5 млн. пудів залізної руди, спеціальних сортів дерева (по 300 вагонів до 31 липня щомісяця), льняної соломи, конопель, вовни, марганцевої руди і металолому (не більше ваги, на яку Німеччина і Австро-Угорщина ввезуть в Україну у вигляді машин і готових металевих виробів).

Зазначені домовленості увійшли в загальний „Господарський договір між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною”, що був підписаний головами делегацій 23 квітня 1918 р. в Києві й відразу набував чинності. Для розрахунків при товарообміні встановлювався валютний курс1 німецька марка = 75 копійок, 1 австрійська корона = 50 копійок; Берлін і Відень мали задовольнити потреби Болгарії й Туреччини з тих запасів, які надійдуть з УНР. У випадку невиконання поставником своїх зобов’язань до 31 липня 1918 р. імпортер отримував право на продовження поставок після зазначеної дати на попередніх умовах. Загалом Господарський договір не можна назвати рівноправним, і все ж він був оптимальним на той час варіантом як для Центральних держав, так і для України.

Але це вже не могло врятувати приречену з усіх боків Центральну Раду й породжену нею демократичну парламентську республіку, що різко дисонувала як із внутрішньополітичними революційними процесами, так і з протиприродним зовнішньополітичним „союзником” - напівабсолютистською (дуалістичною) Німецькою імперією. Генерал-лейтенант В.Гренер будь-які підходи в ставленні до Центральної Ради як репрезентанта самостійної держави, з котрою Німеччина зв’язана мирним договором, вважав помилковими й наполягав на зміні українського уряду. При цьому ним незмінно наводився досить сильний аргумент – доки буде Центральна Рада, яку начальник штабу окупаційних німецьких військ вважав мішаниною мрійників, ідеалістів і „Katedersozialisten”[10], вивезення хліба з України буде абсолютно неможливим.

„Невтручання” командування Київською групою армій у внутрішні справи УНР закінчилося 25 квітня 1918 р., коли фельдмаршал Г.Ейхгорн віддав наказ про введення в Україні німецьких військово-польових судів. Згідно його п. 1, „всі порушення проти громадського порядку, всі карні злочини, як і всі карні вчинки проти німецьких і союзних військ, так і всіх належних до них осіб, належать виключно особливому німецькому польовому судові”. Крім того, заборонялися вуличні зібрання, агітація, спрямовані на порушення громадської безпеки, а виконання вимог наказу покладалося на штаб 27-го армійського корпусу. Ще однією ланкою забезпечення державного перевороту стало роззброєння в ніч на 27 квітня 1-ї Української дивізії, т. зв. „сірожупанників”, сформованої із колишніх українців-військовополонених.

Обговорення критичного становища було негайно перенесено до Малої Ради, але депутати явно не усвідомлювали всієї глибини конфлікту з німецьким командуванням, сподівалися, що загроза зриву щойно укладеного економічного договору змусить керівництво Німеччини „приструнити” чільних військовиків в Україні, наївно покладалися на підтримку з боку німецьких соціал-демократів у райхстазі тощо. Завершити українським депутатам безплідну полеміку о пів на четверту пополудні 28 квітня допомогли німецькі вояки, здійснивши неочікуваний візит до зали засідань, де розігралася хрестоматійно відома сцена з командою „Хенде хох! ” і принизливим обшуком та арештом кількох урядовців. Поза всіляким сумнівом, ця демонстрація німецької сили також була одним із елементів плану проведення державного перевороту, що ставила за мету деморалізувати членів УЦР й зламати їхню волю до спротиву.

Таким чином, саме складний перебіг подій світової війни відкрив Україні можливість державно-національного самовизначення, коли було проголошено створення УНР, а згодом і її політичну незалежність. Це дозволило Україні стати суб’єктом міжнародного права й укласти з Центральними державами мирний договір. Але німецькі офіційні кола, добре усвідомлюючи, що саме вони значною мірою пришвидшили появу суверенної УНР, не розглядали її як самодостатнього й цілком рівноправного партнера. Водночас і лідери Центральної Ради, зокрема М.Грушевський, вважали, що „не царська справа” - контактувати з німецькими генералами.

Саме пошук альтернативи народницько-соціалістичній Центральній Раді привів німецьких військових і дипломатів до ідеї спертися на консервативно-ліберальні кола й встановити властиву для Козацької України ХVІІ-ХVІІІ ст. державну модель - гетьманат. Німецький посол Мумм фон Шварценштайн опинився в складній ситуації, коли, з одного боку, мав дотримуватися міністерських директив про дипломатичне визнання УНР, а з іншого – не бачив можливостей гарантувати хлібний експорт до Центральних держав.

Тоді він звернувся до свого МЗС з проханням відрядити до Києва відомих німецьких політиків та експертів, які могли б вплинути на уряд В.Голубовича в бік поступової орієнтації вправо. Серед можливих кандидатів для цієї відповідальної місії посол назвав „відомого друга української ідеї” П.Рорбаха, а також членів впливової соціал-демократичної фракції рейхстагу – фахівця з аграрного питання Едуарда Давида (1863-1930) й журналіста Альберта Зюдекума (1871-1944). Але ще до їхнього приїзду 2-год. бесіда М.Грушевського й М.Ковалевського з членами німецької економічної місії в Києві, знаними банкірами й промисловцями Г.Відфельдом та К.Мельхіором виявилася безплідною, хоча присутній на зустрічі німецький посол саркастично нагадав співрозмовникам, „що без нашої військової допомоги ні один з них не залишився б на своїй посаді, а відкликання наших військ потягло б за собою їхнє вигнання і хаос в країні”.

13 квітня Мумм повідомляв берлінське МЗС про переворот як справу, принципово вирішену, хоча поки ані він, ані Форгач, ані В.Гренер ще не визначились із прийнятною кандидатурою для заміни М.Грушевського. Водночас керівництво консервативного Союзу земельних власників, створеного в травні 1917 р. опозиційно налаштованими до аграрної політики Центральної Ради поміщиками й заможними селянами (переважно нащадками козаків-реєстровців) Лівобережжя, направило командуванню німецькою Київською групою армій докладний план зміни влади в Україні, який передбачав впровадження німецького генерал-губернаторства. Такий варіант розвитку подій опосередковано підтверджує в своїх спогадах і П.Скоропадський, до нього ж схилялося австро-угорське командування.

Однак посол Мумм вважав подібний підхід „із військового погляду цілком зрозумілим, а з політичного безумовно небажаним”, побоюючись антинімецьких заворушень в Україні, які знову ж таки поховають сподівання на вивезення продовольства. При цьому Мумм вже знав бажану дату державного перевороту в Києві, коли 13 квітня повідомляв у шифрограмі до МЗС: „Приводом до зміни уряду може поки що послужити запланована на 15 квітня за старим стилем [11] селянська демонстрація проти аграрної політики уряду”.

Таким чином, рушійними силами перевороту були обрані, крім Союзу земельних власників, ще центристська Українська демократично-хліборобська партія (УДХП, засн. в травні 1917 р.) й щойно очолена відставним командиром 1-го Українського корпусу та військовим отаманом Вільного козацтва генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським (1873-1945) офіцерська „Українська народна громада”. Німецька військова контррозвідка запропонувала, крім П.Скоропадського, ще співзасновника Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), військового лікаря полковника Івана Луценка (1864-1919) і наказного отамана Вільного козацтва, повного георгіївського кавалера Івана Полтавця-Остряницю (1890-1957). Спостережливі кайзерівські оперативники досить влучно вказали на їхні ділові й моральні якості берлінському начальству: „Скоропадський – аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбний; лікар Луценко – сильний оратор, уміє повести за собою маси, поміркований соціаліст, щирий українець, прекрасний організатор; Полтавець – політичний авантюрист, готовий на будь-які комбінації, якщо це принесе йому користь”.

Ще один список включав відомого ідеолога самостійності України й ініціатора національного військового руху, а на той час – члена УДХП Миколу Міхновського (1873-1924), а також П.Скоропадського і визначного громадського діяча та мецената, соціаліста-федераліста Євгена Чикаленка (1861-1929). Але П.Скоропадський мав перед рештою дві незаперечні переваги – блискучу військову кар’єру й гетьманський родовід, крім того, належність колишнього флігель-ад’ютанта Миколи ІІ до великих землевласників, на думку німців, було запорукою поміркованості його аграрної політики.

Нарешті, 23 квітня 1918 р. генерал-лейтенант В.Гренер отримав від Е.Людендорфа довгоочікувану телеграму, де йшлося про загострення продовольчої кризи в Німеччині й свободу дій „оберкомандо” щодо Центральної Ради аж до її повалення. Негайно відбулася нарада за участю німецьких та австрійських військових і дипломатів, що ухвалили остаточне рішення про заміну Центральної Ради гетьманатом, тут же, в кабінеті В.Гренера, були вироблені й вимоги до майбутнього українського уряду. Наступної доби ввечері В.Гренер запросив до себе в штаб П.Скоропадського і, за словами останнього, запропонував „вислухати проект угоди зі мною”.

Вона, фактично, була ультиматумом: визнати договори Центральної Ради з німцями; врегулювати валютні відносини; встановити правильний контроль за вивозом продовольства; гарантувати отримання продуктів німецькими гарнізонами на місцях; скликати сейм лише за умови дозволу німецької влади; впорядкувати судочинство; відновити вільну торгівлю; надати відповідні преференції Берліну на купівлю хліба та сировини. Ці умови П.Скоропадський прийняв безвідмовно, проте всіх карт перед ним начальник штабу окупаційних військ не відкривав і наполягав, щоб той здійснив переворот силами своїх прихильників при нейтралітеті німецьких частин, хоча й дав зрозуміти, що великих безпорядків на вулицях вони допустити не можуть. При цьому, за свідченням П.Скоропадського, В.Гренер кілька разів наголосив: „Ми у ваші справи не втручаємося”.

Насправді ж паралельно з обшуком 28 квітня в приміщенні Центральної Ради й арештом ряду міністрів (у т.ч. М.Любинського), німецькі генерали дозволили П.Скоропадському озброїти своїх прихильників, яким і був переданий контроль над Києвом. 29 квітня 1918 р. тримісячне „стратегічне партнерство” молодої української демократичної республіки з анахронічними центральноєвропейськими монархіями Гогенцоллернів і Габсбургів завершилося її фіаско.

Сучасники по-різному оцінюють період правління П.Скоропадського з погляду державного (конституційного) права: „бюрократично-військова диктатура”; диктатура, обмежена присутністю німецько-австрійських окупаційних військ; „український різновид меритократії”. Всі крапки над „і” розставляють документи німецького дипломатичного й військового листування, що з’явилися „по гарячим слідам” тих драматичних подій.

Берлінське МЗС, бажаючи в найменших деталях погодити з військовими нову „східну політику”, прохало Мумма уточнити: „Чи означає це, що ми повинні поводитися з Україною не як із державою, що знаходиться з нами в мирних відносинах, а лише як з окупованою областю”. Але вкрай обережний німецький посол дипломатично відповів, що бажано „підтримувати в Україні фікцію самостійної дружньої держави постільки, поскільки це збігається з нашими інтересами”. Мумм цілком слушно наголошував, що офіційному Берлінові „необхідно рахуватися із суспільною думкою у нас, а також у нейтральних і ворожих нам країнах; необхідно рахуватися з авторитетом українського уряду серед населення, який ми підірвемо, якщо надто різко покажемо, що він є лише лялькою в наших руках, а урядові установи обслуговують винятково наші інтереси”.

Таким чином, формально-юридичний, зовнішній бік справи (на відміну від негласного й прихованого суттєвого обмеження правосуб’єктності Української Держави) було вирішено залишити незмінним. Офіційне ж визнання Німеччиною й Австро-Угорщиною гетьманату з усіма належними урочистостями відбулося в Києві 2 червня 1918 р.

Тут слід зауважити, що український консервативний проект, здавалося б, безнадійно анахронічного гетьманату з дещо підправленим законодавством колишньої Російської імперії 1906 р. насправді не виглядав навіть у ту революційну епоху чимось винятковим. Зокрема, в політичних комбінаціях частини польської магнатсько-шляхетської верхівки в Галичині чільне місце посідала ідея відновлення монархії шляхом приєднання до провінції губерній Царства Польського зі складу Російської імперії. А з-посеред кандидатів на ймовірний королівський престол найчастіше називався ерцгерцог Карл-Стефан Габсбург (1860-1933) – троюрідний брат імператора Франца Йосифа І і батько ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Льотрінгена (Василя Вишиваного).

Останньому, з подачі провідного румунського історика й ректора Чернівецького університету в міжвоєнний період І.Ністора, українська історіографія приписала претензії на роль „династичного правителя” самостійної в межах Австрії держави”. Дійсно, ерцгерцог Вільгельм на початку травня 1918 р. погодився на пропозицію групи наддніпрянських політиків стати офіційним опонентом П.Скоропадського в боротьбі за гетьманську владу. Але помітний урядовий тиск і недвозначні серйозні протести з офіційного Відня змусили начальника австрійського гарнізону Олександрівська (нині – Запоріжжя) відмовитися від такого авантюрного задуму.

Набагато результативнішими виявилися наміри реалізації консервативно-монархічних планів у тих окупованих німецькими військами країнах Прибалтики, що не мали міцних національних традицій державотворення. Так, 12 квітня 1918 р. Об’єднана рада німців Лівонії, Естляндії, Риги і Езеля проголосила утворення „Балтійського герцогства” в персональній унії з Королівством Пруссією. Правителем його став рідний брат імператора Вільгельма ІІ – Генріх Гогенцоллерн (1862-1929), тому П.Скоропадський, з огляду на позицію офіційного Берліна, не міг ініціювати балтійський напрямок зовнішньої політики Української Держави. А 9 жовтня 1918 р. т. зв. „урізаний” парламент Фінляндії (від участі в його роботі було усунено 89 депутатів-соціал-демократів, 45 % усієї чисельності) обрав королем країни шурина кайзера – принца Фрідріха-Карла Гессенського, німецькі війська залишалися в Гельсінкі. Навіть литовська „Тариба” (рада), що встигла 16 лютого (1 березня – за н. ст.) 1918 р. ухвалити „Акт незалежності Литви”, вже 4 липня під тиском Берліна змушена була прийняти рішення щодо запровадження в країні монархії й запрошення на королівський престол німецького принца Вільгельма Вюртемберзького (під іменем Міндаугаса ІІ).

2. Оскільки в зарубіжній, у т. ч. й німецькій пресі з’явилося чимало звинувачень у проросійському політичному складі гетьманського уряду, П.Скоропадський у своїх інтерв’ю стверджував, що перед ним стоїть висока й шляхетна мета - збудувати самостійну Україну, а звинувачення в прихильності до старої Росії - безпідставні. Так, в інтерв’ю газеті „Neue Freie Presse” від 5 червня гетьман наголосив, що „хибним є припущення, ніби я маю на думці зрусифікувати урядування. Мої устремління такі: притягти до співпраці здатних і корисних для краю людей без огляду на походження, навести порядок і утвердити самостійність України ”.

Та, мабуть, П.Скоропадський не зовсім переконав кореспондента, оскільки той підсумував бесіду власним висновком, що нині самостійна Україна існує, але чи буде вона існувати й далі, чи ввійде в злуку з федеративною або ж централістично-абсолютистською Росією, сказати зараз не можна. Побоювання щодо політичного курсу нового українського уряду виникли й у депутатів австрійського парламенту від Галичини. Вони відвідали Берлін і отримали аудієнцію в державного секретаря закордонних справ Р.Кюльмана, який запевнив їх, ніякої загрози самостійності України немає.

Але центральний орган німецьких соціал-демократів - газета „Vorwarst” послідовно наголошувала на неукраїнському складі й політиці уряду Федора Лизогуба (1851-1928). 23 травня 1918 р. вона опублікувала статтю під промовистою назвою „Контрреволюція на Україні”, в якій наводилися факти припинення виходу в Києві опозиційних лівих газет „Нова Рада”, „Боротьба”, „Народна воля”, „Відродження”, заборони селянського, робітничого та інших з’їздів, повернення російської мови до державних установ. Газета, що як і репрезентована нею СДПН, ніколи не вирізнялася симпатіями до українства, робила пророчий висновок: „Ці елементи, які при німецькій допомозі прийшли тепер до влади, з піднесеним прапором перейдуть на бік Росії, якщо на місце більшовицького уряду в Москві прийде нове, буржуазне правління”.

Не лише впливова преса Центральних держав, але й серйозні аналітики з-посеред військових і науковців уже в перших заходах гетьманського режиму побачили ознаки русофільського курсу. Зокрема, начальник штабу Східного фронту і один із творців Брестського миру генерал-майор М.Гофман 23 травня записав у щоденнику: „Нинішні правителі ведуть країну прямо до союзу з Великою Росією”. А авторитетний німецький фахівець з українського питання професор-історик О.Гетш у статті „Центральні держави і Україна” цілком слушно звернув увагу на те, що проголошений гетьманом проект конституції („Закони про тимчасовий державі устрій України”) взятий з Основного закону Російської імперії 1906 р.

Прикметно, що вживання П.Скоропадським титулатури „гетьман усієї України”, яка вказувала на загальнонаціональний характер влади та її перспективне поширення на всі етнічні українські землі, викликало несприйняття політикумом Австро-Угорщини. Побоюючись поширення сепаратистських настроїв у Галичині, офіційний Відень зобов’язав свого посла в Києві Форгача утриматися від вживання в дипломатичному спілкуванні зазначеної форми. Фактично австрійці заперечували легітимність гетьманського правління, вважаючи Українську Державу „невизнаним протекторатом”.

Реальну перспективу української політики Центральних держав окреслив командуючий австрійською Східною армією генерал піхоти Альфред Краусс (1862-1938), що в середині червня підготував для генштабу аналітичну записку про геостратегічні наміри Німеччини щодо колонізації України. Він вважав, що Берлін хоче назавжди закріпити за собою безпечний шлях до багатих нафтою Месопотамії й Аравії. Тому німці ніколи не випустять з рук цінного Криму. А Україну вони використовуватимуть, з одного боку, як свою житницю, а з іншого, - як ринок збуту власних промислових виробів.

Звичайно, спираючись на перебування своїх військ в Україні, в той час коли П.Скоропадському було заборонено впроваджувати загальний військовий обов’язок для формування масової регулярної армії, офіційний Берлін і командування Київської групи армій активно втручались у внутрішню й зовнішню політику гетьманату. І лише з наближенням світової війни до невтішного для Центральних держав завершення й послабленням самої Німеччини її тиск на українську владу зменшувався, а самостійність останньої зростала.

Найвищі посадові особи гетьманату тоді двічі відвідали Німецьку імперію з офіційними візитами, започаткувавши традицію міжнародних переговорів на вищому рівні керівників незалежної України у ХХ ст. На початку серпня 1918 р., задля підготовки поїздки до Німеччини гетьмана П.Скоропадського, Берлін відвідав голова Ради міністрів Ф.Лизогуб. Він кілька разів зустрічався зі щойно призначеним державним секретарем закордонних справ імперії Паулем фон Гінце (1864-1941) і обговорив питання ратифікації Брестського мирного договору Австро-Угорщиною й Османською імперією, кордонів Української Держави, укладення повномасштабного мирного договору з більшовицькою Росією, а також перспективи урегулювання конфліктних ситуацій, пов’язаних із Бессарабією, Доном, Кримом, Холмщиною, Чорноморським флотом і Збройними силами України.

Як наголосив в одному з інтерв’ю по поверненню до Києва Ф.Лизогуб, „всі питання рішено в корисному для нас розумінні; всюди ми зустрічали найуважніше відношення і нам зроблено з боку всіх урядових чинів щире прийняття. З приводу прилучення Криму, - з гордістю зауважив прем’єр, - Німеччина визнає фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом. Питання про переговори з кримським урядом не підношено, та ці переговори можуть початися з ініціативи кримського уряду, коли він до нас звернеться... Питання про Холмщину може бути вирішено після ратифікації мирного договору Австро-Угорщиною”.

Німці підтримали домагання України щодо Чорноморського флоту колишньої Російської імперії, більша частина якого була інтернована в Севастополі, однак це обумовлювалося виплатою української частки боргових зобов’язань імперії Романових в розмірі 230 млн. руб. (німецька сторона наполягала на 800 млн. руб.). До того ж політично скандальною виявилася розголошена німецькими журналістами заява Ф.Лизогуба (щоправда, невдовзі ним же спростована) про готовність гетьманського уряду укласти оборонний союз із майбутньою відновленою Росією „на підставі угоди 1654 р.”.

Оскільки Ф.Лизогубу не вдалося дістати дозвіл на розбудову регулярних Збройних сил України, 4-18 вересня 1918 р. Німеччину відвідав із державним візитом П.Скоропадський, що небезпідставно розраховував на налагодження особистих зв’язків із кайзером та райхсканцлером. Гетьману, якого приймали з усіма дипломатичними почестями й урочистостями як главу дружньої суверенної держави, вдалося погодити з німецькими керівниками лінію проходження українсько-російського державного кордону й отримати підтвердження визнання Криму автономною частиною Української Держави. Після тривалих переговорів П.Скоропадський домовився про повернення Німеччиною одного лінкора, одного крейсера, 11-ти міноносців і кількох підводних човнів (з 35-ти суден Чорноморського флоту, що не були затоплені більшовиками в Новоросійській бухті), завдяки чому Українська Держава заклала підвалини формування власного флоту й істотно зміцнила свої позиції на Чорному морі.

Безперечно, визначальним чинником у ставленні Центральних держав до гетьманського режиму залишалася його здатність виконувати умови поставок продовольства й сировини. Тому публічні декларації про рівноправні партнерські відносини різко контрастували з окупаційною практикою ставлення до України як держави-сателіта. Причому якщо Німеччина обстоювала хоча б формальний державний суверенітет України, то Австро-Угорщина розглядала гетьманат як тимчасове суспільно-політичне явище, домагаючись задоволення лише своїх прагматичних інтересів.

Для багатонаціональної імперії Габсбургів майже безкровний і миттєвий розпад імперії Романових, де титульний етнос усе-таки становив 44, 3 % населення (за даними перепису 1897 р.), тобто складав вдвічі більшу частку підданих, ніж було в Дунайській імперії німецькомовних австрійців (23, 5 % за переписом 1910 р.), і навіть дещо переважав останніх, взятих разом із „молодшою” державотворчою нацією – угорцями (19, 1 %), створював небезпечний інцидент. І все ж Таємний австро-український протокол щодо створення автономного коронного краю зі Східної Галичини й Буковини був вигідний не лише Києву, а й офіційному Відню. Адже Австро-Угорщина, підписавши саме таємну домовленість, отримала можливість імпортувати з УНР хліб і водночас зберегти в секреті очевидну зраду раніше санкціонованих Віднем політичних польських інтересів у Галичині.

Ніби відчуваючи майбутні „неприємності”, О.Чернін доручив своєму заступникові Візнеру підписати із щойно призначеним послом у Німеччині О.Севрюком 18 лютого ще один протокол, який зобов’язував дипломатію УНР „зберігати декларацію від 8 лютого в безпечному місці”. А в разі створення довгоочікуваного коронного краю українська сторона мала передати свій примірник угоди (існуючі два примірника секретної домовленості знаходилися в МЗС Австро-Угорщини й у керівника делегації УНР на брестських мирних переговорах) у цісарське зовнішньополітичне відомство, в такому випадку „обидва примірники цієї декларації мають бути знищені”.

Та вже по дорозі з Бреста до Бухареста, де почалися мирні переговори Центральних держав з Румунією, О.Чернін із прикрістю дізнався, що О.Севрюк не зумів зберегти таємницю, похвалившись комусь із галичан у Відні своїм очевидним успіхом. Тому міністр доручив своєму заступникові забрати в українського дипломата його примірник Таємного протоколу й передати, попередньо проконсультувавшись із Берліном, на збереження до МЗС Німеччини. Водночас О.Чернін запропонував міністру-президенту Ернсту Зайдлеру (1862-1933), чий підпис також стояв під документом, категорично заперечувати існування домовленості з УНР щодо Галичини й Буковини, коли про це доведеться давати пояснення в парламенті.

Після напружених українсько-австрійських дискусій навколо Таємного протоколу, в ході яких Візнер наполягав на внесенні до його тексту домовленості про те, що й мирний договір, і протокол втрачають силу в разі невиконання Україною зобов’язання з поставки Центральним державам до 31 липня 1918 р. мільйона тон зерна (100 тис. вагонів), 4 березня нарешті було підписано австро-німецько-українську угоду, що передбачала передачу українського примірника Таємного протоколу для зберігання в Берлін. Німеччина мала повернути Відню цей документ, якщо до 20 липня австрійський уряд здійснить поділ Галичини й створить український коронний край, у противному випадкові протокол мав бути повернений УНР.

У Львові тоді газети вийшли в траурних рамках, у Кракові на багатьох будинках з’явилися чорні прапори, а саме повідомлення про мирний договір з УНР трактувався як „четвертий поділ Польщі”. На знак протесту проти визначеної в Брестському мирному договорі лінії майбутнього українсько-польського кордону у великих польських містах окупованого німцями Царства Польського, а також Галичини й Познанщини відбулися численні патріотичні демонстрації, подав у відставку пронімецький варшавський уряд Януша Кухаржевського (1876-1952) і новопризначений люблінський генерал-губернатор Станіслав Шептицький (1867-1950) (молодший брат владики Андрея і особистий приятель цісаря Франца Йосифа). Друга бригада польських легіонів генерала Юзефа Галлера (1873-1960) відмовилася підпорядковуватися австрійцям і перейшла на бік росіян; тільки незначна частина польських вояків змогла разом з Ю.Галлером пробратися на Схід і через Сибір та Примор’я дістатися Франції.

Орієнтація поляків на Центральні держави була остаточно втрачена, дізнавшись про Таємний протокол від 8 лютого, польські депутати доклали максимум зусиль, щоб він залишився лише на папері. В такому ж дусі був настроєний і черговий глава зовнішньополітичного відомства Дунайської монархії - граф Стефан фон Буріан (1851-1922). Під тиском польської громадськості й депутатського „Кола польського” Відень намагався провести ревізію брестських угод у сенсі встановлення українсько-польського кордону по Західному Бугу й не допускав українську адміністрацію на підконтрольну йому Південну Холмщину.

У Відні вирішили відмовитися від австро-українського протоколу шляхом простого його анулювання, а австрійська преса отримала завдання розпочати пропагандистську кампанію проти Української Держави з критикою виконання нею продовольчих поставок. Дійсно, протягом весни-літа 1918 р. Центральні держави отримали з України лише 42 тис. вагонів офіційним шляхом і 15 тис. вагонів неофіційних - контрабандних поставок, що було, звичайно, значно менше, ніж передбачалося Брестським мирним договором. Тому, незважаючи на твердість і непоступливість німецької позиції, 1 липня під грифом „абсолютно таємно” С.Буріан надіслав австрійському послу в Києві доручення зустрітися з гетьманом П.Скоропадським і обговорити питання про анулювання домовленості щодо поділу Галичини й створення в імперії українського коронного краю.

Від себе граф Форгач підкреслив, що його уряд не вимагає жодної формальної угоди про анулювання протоколу, це буде односторонній крок монархії Габсбургів. На спробу П.Скоропадського протестувати, посол заявив, що „всяка критика нашої заяви чи натяки на Галичину будуть розцінюватись як втручання у внутрішні справи”. Уже 10 липня Форгач повідомив свого шефа, що П.Ско­ропадський погодився анулювати протокол, про це ж телеграфом було поінформоване німецьке МЗС. Поставивши німецьких дипломатів перед фактом згоди української сторони на відмову Австрії створити коронний край, С.Буріан доручив принцу Гогенлое прозондувати німецький ґрунт щодо „передачі українського примірника австро-угорському МЗС”.

Але в Берліні вважали за краще просто спалити український примірник таємного протоколу, й 16 липня 1918 р. заступник державного секретаря закордонних справ барон Ф.Бусше, в присутності принца Гогенлое, знищив український примірник Таємного протоколу, поховавши навіть найоптимістичніші сподівання на створення в Австрії автономного українського коронного краю. Австрійський примірник секретного документу до 1965 р. зберігався в справі № 523 центрального відділу Австрійського державного архіву у Відні.

Отже, Австро-Угорщина так і не спромоглася ратифікувати Брестський мирний договір (хоча на початку жовтня 1918 р. вже був готовий текст відповідної грамоти латинською мовою й зроблено відповідне подання С.Буріана до австрійського й угорського прем’єрів), на відміну від решти учасників його підписання, що здійснили цей процес без особливих труднощів і вагань. Оскільки „Кінцевими постановами” договору обмін ратифікаційними грамотами держав-учасниць мав відбутися у Відні, ключова роль у його забезпеченні й дотриманні протокольних тонкощів випала на долю В’ячеслава Липинського (1882-1931). Після гетьманського перевороту він розглядався в якості кандидата на посаду міністра закордонних справ, але відмовився; у червні був призначений послом Української Держави в Австро-Угорщині натомість представника Центральної Ради – колишнього директора її канцелярії, співзасновника Українського правничого товариства Андрія Яковліва (1872-1955), що очолив Департамент чужоземних зносин МЗС.

Вже 15 липня 1918 р., напередодні знищення в німецькому МЗС українського примірника Таємного протоколу, відбувся обмін ратифікаційними грамотами між Україною й Болгарією, яку представляв юридичний радник посольства останньої в ранзі повіреного в справах Джебаров. 24 липня В.Липинський обмінявся грамотою з повіреним у справах посольства Німеччини графом Ебергардом Штольбергом-Вернігероде (1873-1929). А 22 серпня в приміщенні посольства Османської імперії у Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами між радником українського посольства в Австро-Угорщині Іваном Токаржевським-Карашевичем (1885-1954) і турецьким послом Хусейном Гільмі-пашею.

Таким чином, Українська Держава посідала помітне, хоча й різне за значимістю, місце у зовнішньополітичних стратегіях Центральних держав на завершальному етапі Першої світової війни. Відносини офіційного Києва з ними різнилися від загалом безпроблемних та доброзичливих із Болгарією й Османською імперією, дещо конфліктних, але в цілому партнерських із Німеччиною, до вельми напружених і навіть юридично не формалізованих із Австро-Угорщиною.

Як переконливо продемонструвала історія, Центральні держави з укладенням Брестських мирних угод із УНР та РСФРР отримали більше проблем, ніж вирішили стратегічних воєнно-політичних проблем. Блискучий історик-дослідник, уродженець Києва й випускник Університету Св. Володимира, академік Євген Тарле (1874-1955) писав у фундаментальному дослідженні „Політика: Історія територіальних загарбань. ХV-ХХ століття”: „Якби Брест-Литовський мир був реалізований міцно й надовго, то це означало б таке колосальне посилення Німеччини, за якого Франції залишалося б тільки визнати себе васальною країною, а Англії довелось би думати про захист Індії від безпосереднього німецького нападу. Саме безмірність, жахливість німецьких загарбань на сході й зробила остаточно неможливим мир із Антантою до повного розгрому Німеччини. Дати Німеччині перепочинок хоч на п’ять-шість років – означало дати їй можливість організувати всі ці свої васальні й напіввасальні царства – Україну, Кавказ, Польщу, Литву, Курляндію, Естляндію, Ліфляндію, Фінляндію, дати можливість економічно й стратегічно їх використати, після чого чекати нових німецьких нападів”.

Для України ж безперечним позитивним наслідком участі в Брестській мирній конференції було й те, що згідно зі ст.6 Брестського мирного договору Центральних держав із РСФРР від 3 березня 1918 р., остання зобов’язувалася підтвердити право українського народу на самовизначення й законність влади Центральної Ради на території України, визнати мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укласти з нею мир, негайно вивести з української території формування Червоної гвардії й припинити будь-яку агітацію та пропаганду проти уряду й громадських установ УНР.

Ще в Бресті делегація УНР поставила питання про негайне проведення таких переговорів, але член колегії наркомату фінансів РСФРР Григорій Сокольніков (1888-1939), який очолював після самоусунення Л.Троцького російську делегацію, відмовився, мотивуючи це відсутністю необхідних повноважень. Після попередніх контактів щодо місця проведення пере­говорів[12] вони почалися лише 23 травня 1918 р. в Києві.

Російську делегацію (з часом її загальна чисельність перевалила за 80 чол.) очолювали завідувач румунським відділом НКЗС РСФРР Християн Раковський (1873-1941) і заступник наркома продовольства Дмитро Мануїльський (1883-1959), українську - колишній генеральний суддя і останній міністр судових справ УНР Сергій Шелухин (1864-1938), заступником голови був відомий знавець цивільного права, державний секретар Ігор Кістяківський (1876-1940) (10 серпня його змінив секретар адміністративного суду Державного сенату Петро Стебницький (1862-1923)).

Шелухин мав у своєму розпорядженні 8 комісій, які готували рекомендації з конкрет­них питань. Переговори проводилися державними мовами за допомогою пе­рекладачів, але Шелухин, хоча й народився на Полтавщині й брав актив­ну участь в українському громадянському житті з 1905 р., українську мову тільки починав вивчати. Перекладач часто не розумів, що той хо­тів сказати, і перекладав по-своєму. Тоді Шелухин, який володів російською мовою краще за перекладача, поправляв його. Шануючи диплома­тичний етикет, Раковський залишався незворушним.

Якщо українська сторона віднеслась до переговорів з усією від­повідальністю, то для російської делегації вони були вимушеним захо­дом, до якого її зобов’язував Брестський мир. Основним завданням Раковського, як показали подальші події, було не встановлення добросу­сідських відносин з Україною, а тільки укладення з нею перемир’я для зупинення німецького наступу, наявність формального підтвердження ви­конання умов Брестського миру, та, по можливості, проведення підрив­ної роботи проти гетьманського режиму. Тому переважна більшість російських експертів на переговорах були не фахівцями з міжнародного права чи економіки (як в українській делегації), а партійно-радянськими працівниками, вправними агітаторами й пропагандистами більшовицьких ідей.

Уже 28 травня, під час обговорення тексту протоколу про визнання повноважень сторін, всупереч попереднім публічним заявам, Раковський заявив, що Україна не може вважатись самостійною державою, доки цього не ви­знає РСФРР як спадкоємиця Російської імперії. Але після довгої й гострої дискусії російська делегація все ж зму­шена була зняти свої заперечення, і обидві сторони перейшли до вироб­лення тексту договору про умови перемир’я, що було підписане 12 червня 1918 р. Прелімінарним договором також регламентувались економічні двосторонні взаємини й становище громадян кожної з країн на території іншої, визначались умови репатріації, відновлення залізничного сполучення й повернення Україні рухомого залізничного складу, переправленого в РСФРР, налагодження поштово-телеграфного зв’язку.

Ст. 4 договору передбачала взаємне заведення „в Українській Державі і Російській Республіці своїх представників – консулів та комісарів для оборони інтересів своїх громадян”. Тому вже 22 червня Рада Міністрів ухвалила постанову (4 липня 1918 р. на її основі був прийнятий закон України „Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном”) про заснування генеральних консульств у Петрограді й Москві, причому останнє мало своїх уповноважених також у Калузі, Ржеві, Рязані, Тамбові та Ярославлі. 10 консульських агентств 1-го розряду створювалися в Гельсінгфорсі[13], Мінську, Новочеркаську, Тифлісі, Батумі, П’ятигорську, Самарі, Омську, Ташкенті й Новомиколаївську[14], а 20 консульських агентств 2-го розряду дислокувалися в місцях компактного проживання українців у Центрально-Чорноземній області, Поволжі, Сибіру та на Уралі, Далекому Сході й Туркестані.

Як згадував пізніше глава зовнішньополітичного відомства Української Держави Дмитро Дорошенко (1881-1951), набула поширення практика, коли на посади консулів „затверджувались здебільшого голови громад місцевих українських колоній або взагалі особи, рекомендовані цими громадами”. На утримання українських консульств у РСФРР Радою Міністрів було асигновано 326, 7 млн. крб.

14 червня сторони перейшли до обговорення принципової проблеми про кордони. Ще на першому етапі переговорів відбулося розмежування між військовими силами обох сторін по демаркаційній лінії, яка проходила через Сураж – Унечу – Стародуб - Новгород-Сіверський – Глухів – Рильськ – Колонтаївку – Суджу – Беленіхіно – Куп’янськ. Але українська сторона не вважала цю лінію своїм кордоном. Спираючись на міжнародно усталені норми, Шелухин запропонував при визначенні кордонів як загальний застосовувати етнографічний при­нцип і лише в окремих випадках враховувати стратегічну та економічну доцільність, Раковський - принцип самовизначення населення тих чи інших територій. Після тривалої дискусії сторони.дійшли компромісу і 22 червня погодили текст резолюції, де зазначалося, що делегації будуть „спиратися на етнографічний принцип, виходячи з цього, згодні встано­вити державний кордон договором про мир, причому в окремих зазначе­них в тому договорі спірних місцевостях... розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону”.

За проектом української делегації, до Української Держави мали відійти 10 по­вітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, 4 північні пові­ти Чернігівської губернії, що знаходились на той час у складі Росії, та третина Донської Області. Але Раковський на перший план знову по­чав висувати право „окремих індивідів на політичне самовизначення” (до якої держави бажає належати окрема людина чи населений пункт до тієї він і повинен належати), а як аргумент на користь цього він на пов­ному серйозі наводив постанову сходу с.Баламутівки Київської губернії про відокремлення від України і приєднання до Росії. Радянська сторона гостро відреагувала і на наміри України вести переговори з донським урядом щодо кордонів.

Х.Раковський інформував керівництво НКЗС РСФРР, що досягнення угоди гальмується „неймовірною жадібністю й упертістю української делегації”, яка спирається на німецьку військову підтримку. Більшовицький дипломат вважав, що Москва пішла на суттєві поступки Україні, погодившись на передачу їй території площею у 46 тис. км² в Мозирському повіті та двохколійної залізниці Пінськ - Рєчиця з вузлом у Жлобині (нині – Білорусь). Непоступливість Києва щодо контролю над південною частиною Воронезької губернії та Донецьким басейном свідчила, на думку Х.Раковського, про прагнення України встановити не етнографічний, а геополітичний кордон.

У той же час, відчуваючи рішуче прагнення української сторони добитися повернення територій з переважаючим українським населенням, більшовицький уряд сповна використовував знаходження там своїх військ. Так, у Мглині [15] місцева влада посадила до в’язниці 150 українців тіль­ки за те, що вони виявили бажання бути в складі України. Від з’їзду делегатів Острогозького повіту [16] червоноармійці, підкріплюючи свої дока­зи кулеметами, також вимагали приєднання до Росії. Під тиском кінно­го загону матросів при двох кулеметах аналогічну постанову змушений був прийняти Россошанський[17] сільський схід. На станції Євстратівка[18] Півд.-зах. залізниці група озброєних матросів погрожувала мешканцям „Варфоломіївською ніччю”, якщо вони відмовляться приєднатися до Росії.

З метою затягнути переговори російська делегація запропонувала кордон, що мав пройти значно західніше української етнічної межі (в окремих місцях на 125-200 км), так, що в складі Росії залишали­ся не лише українські частини Курщини і Воронежчини, а й мали відійти від України значні території на Чернігівщині, Харківщині й Катеринославщині. За цим проектом від України відрізалося 85 % покладів вугілля і весь антрацит. Причину пристрасних дебатів навколо Доне­цького басейну досить відверто пояснив Мануїльський в інтерв’ю корес­пондентові „Известий”: „Виключити Донбас з господарського тіла Росії значить викликати її економічну катастрофу”. Ще одним аргументом російської делегації було те, що донецький економічний потенціал, на її погляд, ніби-то був створений виключно працею великоруських робітників центральних губерній.

Раковський в одному з інтерв’ю досить відверто зізнався, що радянській владі необхідно будь-що втриматися до повстання пролета­ріату на Заході, „а до того моменту необхідно вести переговори, ук­ладати мирні угоди як тимчасові етапи в цій необхідності протриматися”. З цього погляду цілком логічним було те, що члени російської мирної делегації встановили тісні зв’язки з антиурядовими колами - представ­никами Українського Національного Союзу. Одночасно радянська делегація вела про­паганду ідей більшовизму і допомагала у створенні підпільних органі­зацій. У жовтні МВС Української Держави викрило дві великі більшови­цькі підпільні організації у Києві й Одесі, які мали прямий зв’язок з Раковським.

Не спромігшись досягти успіхів безпосередньо на переговорах, ро­сійська сторона намагалась використати тяжке міжнародне і внутрішнє становище в Німеччині для тиску на український уряд. 27 липня член російської фінансово-політичної комісії в Берліні, один із творців планової економіки РСФРР Юрій Ларін (1882-1932) дав інтерв’ю, в якому обумовив виконання Росією економічних зобов’язань за Брестським договором (в т.ч. сплату контрибуції в 6 млрд. марок, з них - 1, 5 млрд. золотом (245, 5 т чистого золота)) „відмовою з боку Німеччини в підтримці всіляких домагань уряду П.Скоропадського на чотири північних повіти Чернігівської, Курської, Воронезької губерній, Донську область та Крим, на певну частину Катеринославської та Харківської губерній”, а також „неперешкодженням федеративного зближення Росії з Україною”.

Серйозні розбіжності виникли й при виробленні угоди про поділ майна та боргів колишньої Російської імперії: якщо Х.Раковський вважав, що Україна перестала бути відповідальною за російські зобов’язання 15 березня 1918 р. (день ратифікації Брестського мирного договору Четвертим надзвичайним всеросійським з’їздом рад), то українська сторона називала 7 листопада 1917 р. – день проголошення УНР.

Відкинувши претензії України на майно всієї території колишньої Російської імперії (відповідно до частки населення), Х.Раковський наполягав на тому, аби питання про зобов’язання передати на розгляд Гаазького міжнародного третейського трибуналу, що був започаткований на Першій Гаазькій конференції миру 18 травня – 29 липня 1899 р. Але українська делегація не погоджувалася з такою пропозицією, оскільки Російської імперії, що виступила ініціатором скликання Гаазьких конференцій і брала участь у роботі трибуналу, вже не існувало, а Українська Держава і РСФРР не приєдналися до Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр.

Х.Раковський також наполягав на створенні митного союзу двох держав і лише за цієї умови погоджувався на відновлення чинності останнього митного тарифу імперії 1914 р. Український уряд виступав проти митного союзу, але був не проти прийняття більш ліберального тарифу 1904 р. з певними змінами. Врешті-решт, 25 липня 1918 р. було укладено угоду про поділ боргів колишньої Російської імперії, причому в основу домовленості сторони поклали процентне співвідношення населення Української Держави до людності імперії Романових.

Київ брав на себе частину боргів, в т.ч. й частину безпроцентного паперово-грошового боргу царської Росії, що виникли до 7 листопада 1917 р. Після цього, 30 липня на засіданні фінансово-рахункової комісії українські представники зауважили, що коли вже на Україну покладається частина російських боргів, то за нею треба визнати і право на частину державного майна та золотого фонду Росії. Крім того, Київ зажадав цілковитого повернення вивезених з України до Росії культурно-історичних цінностей, що становили національну спадщину. Але до практичної реалізації цих угод справа не дійшла.

У зв’язку із замахом на В.Леніна Х.Раковський від’їздив до Москви, тому пленарні засідання на київських переговорах були поновлені вже 10 вересня 1918 р. Очевидно, під час зустрічі в Кремлі обидва більшовицькі лідери дійшли висновку про недоцільність подальшого серйозного продовження дипломатичного діалогу з Українською Державою й переакцентування уваги на Берлін. Тому Х.Раковський по поверненні до Києва негайно оголосив текст заяви російської делегації, що містила звинувачення України в порушенні Брестського мирного договору в зв’язку з дипломатичним визнанням нею Держави Всевеликого Війська Донського та відмовою встановити українські кордони на південному сході й півдні (з Кримом) у погодженні з Кремлем.

Двома тижнями раніше – 27 серпня 1918 р. в Берліні було підписано Додатковий німецько-російський договір, який зафіксував юридичне відокремлення від РСФРР (на додаток до територій, які відпали за Брестським миром, в т.ч. України й Фінляндії) ще Естляндії, Ліфляндфії (ст. 7) й Грузії (ст. 13). Німеччина офіційно зобов’язалася не визнавати й не підтримувати утворення інших самостійних суб’єктів міжнародних відносин з областей російської держави (ст. 4). Тому 26 вересня Х.Раковський заявив, що визначити кордони України з міжнародно-правового погляду можна лише в рамках меж, окреслених 3-м Універсалом. Уся інша територія, за його твердженням, є російською, окупованою Українською Державою, й тому остання повинна її звільнити.

Намагаючись не допустити припинення мирних переговорів, до чого відверто прагнула російська сторона, українська делегація 3 жовтня вдруге в ході переговорного процесу запропонувала певні територіальні поступки. Київ відмовлявся від західної й південно-західної частини Орловської губернії (в районі Трубчевська і Сєвська), Курщини на південь від Сейму й широкої смуги Вороніжчини на північ від Коротояка, в районі Боброва та Новохоперська.

Проте це не зарадило становищу: Х.Раковський спершу тимчасово припинив участь російських представників у роботі комісій „до вирішення принципового питання про визнання Донецької республіки”, а 7 жовтня 1918 р. на 14-му пленарному засіданні від імені делегації РСФРР оголосив перерву, яка фактично означала кінець переговорам. Листопадова революція 1918 р. в Німеччині й падіння режиму гетьмана П.Скоропадського поставили крапку на першій міжнародно-правовій спробі встановлення українсько-російських кордонів. Уже 13 листопада Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив постанову про анулювання Брестського мирного договору, а 24 грудня 1918 р., в розпал чергового наступу більшовицьких військ в Україні, „Известия ВЦИК” надрукували відомчий циркуляр НКЗС РСФРР, де зазначалося, що „з анулюванням Брестської мирної угоди Україна більше не визнається радянським урядом Російської республіки незалежною державою”.

Безпосередньо з Українською Державою межували також Білоруська Народна Республіка, Всевелике Військо Донське (ВВД) і Крим, з якими також слід було визначити кордони. За Брестською угодою до України відійшли Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії, де переважну більшість складали українці, за гетьмана П.Скоропадського зі стратегічних міркувань до Україн­ської держави були приєднані Брест-Литовський повіт Гродненської губернії та Гомельський повіт Могильовської губернії. Ці дії українського уряду, особливо приєднання Гомельського повіту, де переважали білоруси, викликали протест з біло­руського боку. Для врегулювання цих протиріч до Києва прибула деле­гація БНР на чолі з народним секретарем закордонних справ Олександром Цвікевичем (1888-1937), з 19 квітня 1918 р. розпочалися її переговори з комісією МЗС, очолюваною членом ревізійної комісії УЦР Анастасієм Ліхнякевичем.

Вони ускладнювалися тим, що БНР, проголошена 9 березня 1918 р. на зборах Білоруської Національної Ради у Мінську, не була визнана жодною країною, навіть Німеччиною. В основу переговорів було покладено визначення кордонів за етно­графічним принципом, який лише у випадку необхідності міг доповнити­ся економічною доцільністю, але мішаний склад населення прикордонних територій та етнічна близькість двох народів ускладнювали вирішення проблем. Сторони довго не могли дійти згоди навіть у визначенні ви­хідних точок кордону. Тоді, користуючись непевністю політичної обстановки в Білорусі й за згоди німецького командування, український уряд поширив свою владу фактично на всі території, на які претен­дував, навіть там, де більшість українського населення була спірною.

Коли у травні 1918 р. на території Області Війська Донського виникла держава Всевеликого Війська Донського, Україна розпочала з нею переговори про взаємне визнання та встановлення кордону. Україна по­вторила висловлені раніше російській делегації Раковського претензії на Таганрозьку округу і західні волості колишньої Області Війська Донського, мотивуючи це тим, що до 1887 р. вони входили до складу Катеринославської губернії й у них переважало українське населення. В свою чергу донський уряд не тільки бажав залишити за собою Таганрозьку округу, а ще й претендував на Старобільський повіт Харківської гу­бернії і Луганськ, де були зосереджені кінні заводи та виробництво військового спорядження, так необхідного для воєнізованої структури Дону.

Переговори затяглися майже на два місяці, з боку Дону їх очолили керуючий відділом торгівлі й промисловості Володимир Лєбєдєв та посол в Україні генерал-майор Олександр Черячукін (1872-1944), а з українського - прем’єр-міністр Ф.Лизогуб, голова української делегації на мирних переговорах із РСФРР сенатор С.Шелухин, керуючий МЗС Д.Дорошенко і товариш міністра торгу і промисловості Володимир Ауербах. Жодна з сторін не бажала відмовлятися від своїх вимог, але політичні обставини (можливість військовому отаману, генерал-лейтенанту Петру Краснову (1869-1947) вивільнити частину сил для боротьби з більшовиками, отримати матеріальну допомо­гу від України, прагнення української сторони фактом з’ясування кор­донів з Доном вплинути на хід переговорів із Раковським) змушували обидва уряди квапитися з укладенням договору.

Після довгих дебатів було вирішено, що державний кордон визначатиметься „колишньою адмі­ністративною межею... Області Війська Донського й Катеринославської, Харківської та Воронезької губерній”, з невеликим відхиленням у районі Маріуполя, де сторони визнали „за потрібне прилучення до України певної площі на Схід, необхідної в цілях забезпечення єдності адміністративно-господарського управління містом і портом з їх околицями”.

Окремий пункт українсько-донського договору („Попередньої угоди”) від 7 серпня 1918 р. стосувався становища українсь­кого населення на території ВВД: воно діставало „всі права щодо сво­єї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни, що належать до козацького стану”. Вже 18 вересня між двома урядами була укладена окрема уго­да стосовно господарського життя Таганрозького промислового району в складі ВВД: керівництво ним мала здійснювати центральна донсько-українська комі­сія, яка знаходилась у Харкові. Розкриваючи причини поступок з укра­їнського боку в цій справі, Дорошенко пізніше писав: „Українське правительство вважало, що краще мати на Дону українську іриденту[19] і тим самим розбудовувати національну свідомість серед українського насе­лення Дону, ніж мати в себе донську і тим самим російську іриденту”.

Гостро стояла для України і проблема стосунків з Кримом. Згідно III Універсалу УЦР він не входив до земель, які мали належати УНР. В умовах, коли УНР розраховувала на можливу федерацію з демокра­тичною Росією, кримське питання не було надто пекучим, але з початком відкритого протистояння з радянською Росією воно набуло особливої актуальності. У листопаді 1917 р. владу на півострові перебрала створена з представників міських дум, земств, громадських та політичних орга­нізацій Рада народних представників, що в Сімферопольському, Євпаторійському, Ялтинському, Перекопському і Феодосійському повітах порядкувала самостійно, а в Дніпровському, Мелітопольському і Бердянському мала узгоджувати свою діяльність з адміністрацією УНР.

Але в січні 1918 р. владу в Криму захопили більшовики: кримські татари зазнали поразки, голова Директорії - „Кримськотатарського національного уряду” Челебі Челебієв під час переговорів з керівництвом Сімферопольського ревкома був підступно заарештований і розстріляний без суду, директору із зовнішніх і військових справ Джафару Сейдамету (1889-1960) вдалося втекти й емігрувати до Туреччини, „Міллі фірка”[20] перейшла на нелегальне становище. Заохочені успіхом, більшовики на 1-му установчому з’їзді рад і ревкомів 7-10 березня 1918 р. проголосили Таврійську губернію Республікою Тавриди в складі РСФРР. Але з огляду на підписання останньою Брестського миру й швидке просування до регіону німецько-австрійських військ уже 19-21 березня ЦВК рад прийняв рішення про створення Радянської соціалістичної республіки Тавриди лише на території Криму.

Як стверджує Д.Дорошенко, 10 квітня військовий міністр УНР О.Жуковський від