Конституційно-правовий статус столиці України- міста-героя Києва 1 страница

У Конституції України існує декілька норм, які стосуються статусу Києва. Згідно з ч. 7 ст. 20; п. 16 ч. 1 ст. 92; ст.ст. 118, 133 і 140 Київ (як і м. Севастополь) є містом, яке має спеціальний статус. Специфіка цього статусу, зазначена в ч. 2 ст. 118 та ст. 140 Конституції України, виявляється у тому, що це місто постає як одиниця державного управління, і як одиниця

місцевого самоврядування.

Київ поряд з іншими містами має право на самоврядування, традиції якого, зокрема в Києві, є досить тривалими (12 жовтня 1997 р. Київ відсвяткував 500-ліття свого Магдебурзького права). Конституція України в ст. 7 прямо закріплює правовий принцип, згідно з яким в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Цей принцип поширюється і на місто Київ. Особливістю Києва як міста є лише те, що Київ не входить до складу Київської області і безпосередньо взаємодіє з центральними органами виконавчої влади.

На місто Київ, крім ст. 7 Конституції, поширюються й інші її положення, які стосуються місцевого самоврядування і ви­значають засади організації місцевого самоврядування.

Однак лише тому, що Київ є адміністративним центром, столицею України, а виконання столичних функцій потребує спеціального регулювання, наявності державної виконавчої влади, місцеве самоврядування у місті Києві теж повинно мати специфіку. Київ посідає особливе місце в системі адміністра­тивно-територіального устрою України як місто загальнодер­жавного значення.

^ш' Офіційний вісник України. - 2001. - №'29. - Ст. 162. - С. 1327.

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

Ці досить вагомі обставини потребують обов'язкового вра­хування при визначенні особливостей управління містом Киє­вом, доцільності більш широкої репрезентації в ньому органів виконавчої влади. Ось чому в спеціальному законі мають визна­чатись як специфіка — особливості здійснення місцевого само­врядування, так і специфіка — особливості здійснення держав­ної виконавчої влади, про що йдеться в Конституції України.

Така специфіка перебуває в площині обсягу повноважень органів місцевого самоврядування в місті Києві, особливостей їх взаємовідносин з органами державної влади тощо. Конститу­ційні норми щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 118 та ч. 2 ст. 140), отже, діють лише в своїх принципових положеннях, тих положеннях, які визначають природу і правові засади місцевого самоврядування, його повноту, правові гарантії здійснення тощо. В іншому вони відсилають до окремого закону України. Тобто конституційні норми, присвячені місцевому самоврядуванню і місцевій державній адміністрації стосовно м. Києва, мають рамковий характер. І законодавець, розробляючи закон про статус Києва, лише модифікує поєднання виконавчої влади на місцях і місцевого самоврядування, не порушуючи при цьому принципових конституційних положень.

Якщо законодавець пов'язаний лише конституційними принципами, то чи означає це, що він має надзвичайно великі простори для правового регулювання? На перший погляд, за­конодавець може використати дозвіл на конкретизацію статусу досить широко, як на користь компетенції місцевої державної адміністрації, так і на користь місцевого самоврядування. Проте якщо ретельно розглянути це питання, виявляється, що це не зовсім так. Законодавець не може на вільний політичний розсуд у разі регулювання статусу столиці вибирати між прагненням зміцнити структуру державного управління чи самоуправління на рівні міста через різну вагу цих елементів в організації влади в місті Києві. Законодавець пов'язаний цілою низкою принци­пових конституційних положень, які стосуються як виконавчої влади у Києві, так і місцевого самоврядування.

Не можуть бути проігноровані, зокрема, право територі­альної громади міста Києва самостійно вирішувати питання

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 cm. 140), право на організацію управління районами у місті (ч. 5 cm. 140), право на формування виборного органу місце­вого самоврядування — ради ^ч. 2 cm. 140), право на обрання міського голови (ч. 2 cm. 141), право на майно та на управління ним (cm. 142), право на фінанси, на державну фінансову під­тримку (cm. 143), право на ведення місцевих справ, на широ­ку компетенцію щодо вирішення питань місцевого значення, право на захист прав місцевого самоврядування в судовому порядку (cm. 143).

Простежимо це на прикладі відомого і важливого питання, а саме — виконавчого органу міської ради. Чи можна відмо­витися від такого органу і перенести його виконавчі повно­важення на місцеву державну адміністрацію? Таке рішення буде конституційним лише у разі, коли наявність виконавчого апарату не є суттєвою для нормального функціонування міс­цевого самоврядування як конституційно-правової інституції, іншими словами, якщо такий орган може бути відсутнім, а місцеве самоврядування, як гарантована Конституцією інсти­туція, не буде порушеним.

Відповідь на це питання має враховувати природу самовря­дування як особливу форму організації управління в держа­ві, не тільки як можливість прийняття тих чи інших рішень представницьким органом, рішень, які мають бути виконані тим чи іншим органом, а водночас як право цього представ­ницького органу самому обирати форми, методи і процедури втілення своїх рішень у життя. Саме ця риса є сутнісною для місцевого самоврядування як єдності нормотворчої і виконавчої діяльності, що відповідає суті правової держави, задекларованій в cm. 1 Конституції України, принципу поділу влад, оскільки самоврядування (як управління) належить повністю і виключно до виконавчої влади в розумінні cm. 6 КонституціїУкра'ши. Особливою ознакою цієї форми управління є лише її децентралізація. З цього випливає і це означає лише, що на громадян, як носіїв права на місцеве самоврядування, покладено відповідальність за конкретне виконання і здійснення того, що вирішив місцевий представницький орган. Водночас це аспект тієї автономії, якою місцеві жителі володіють і в сфері організаційних питань, як

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

частини їх права на самоврядування. Як складова частина місцевого самоврядування конституційно-правової інституції, організація виконання рішень представницького органу, а відтак самих громадян, за допомогою комунальних службовців, обраних посадових осіб, не може бути вилучена з місцевого самоврядування без завдання шкоди його суті та природі.

Підтвердженням такого підходу є висновок Бюро Конгресу місцевих та регіональних влад Європи, що стосується оцінки правової ситуації, пов'язаної з усуненням з посади голови Київ­ської міської ради Л. Косаківського та статусом міста Києва. В листі Президента Конгресу Клода Егі на ім'я Глави Адміністра­ції Президента України п. Кушнарьова від 10 вересня 1997 р. зазначено, що принципи Європейської хартії про місцеве само­врядування мають бути повністю застосовані у місті Києві, а законодавство має забезпечити, щоб виборна міська рада мала власний адміністративний орган, відповідальний за питання, які належать до повноважень місцевого самоврядування в столиці, і підпорядкований виборній раді. Бюро вважає також, що За­кон України " Про місцеве самоврядування в Україні" має бути завершено додатковими законодавчими актами щодо статусу Києва та Севастополя; територіальної адміністрації, місцевого фінансування; комунальної власності на землю; статуту ви­борних членів рад. Занепокоєння з приводу стану " місцевої демократії в Україні та звільнення з посади мера міста Києва" висловило також Бюро Парламентської Асамблеї Ради Європи під час засідання 22 грудня 1997 р.

Закон " Про місцеве самоврядування в Україні" з урахуванням положень Європейської хартії про місцеве самоврядування по­слідовно закріпив весь спектр форм здійснення територіальними громадами місцевого самоврядування (безпосередні форми — через місцеві референдуми, загсьіьні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання; опосередковані форми — через виборні ради та їхні виконавчі органи, органи самоорганізації населення тощо (ст.ст. 7—14). Закон закріпив також порядок прийняття статуту територіальної громади (cm. 19), визначив повноваження рад та їхніх виконавчих органів (ст.ст. 25—41, 43—44), матеріальні і фінансові засади місцевого самоврядування (розділ 3), врегулював інші питання організації місцевого

2Г> 7

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою..

самоврядування. Проте реалізація цього Закону щодо Києва виявилася практично неможливою, незважаючи на те, що в його ст. 24 прямо визначено, що правовий статус місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначається цим Законом з особливостями, передбаченими законами про ці міста. Проблема полягає в тому, що з прийняттям цього Закону не був остаточно врегульований не лише статус місцевого самоврядування в Києві (уп. 1 розділу V " Прикінцеві та перехідні положення" Закону " Про місцеве самоврядування в Україні" прямо встановлено, що положення цього Закону є підставою для розробки та прийняття закону про місто Київ), а й статус місцевої державної адміністрації, з обсягом повноважень значно ширшим, ніж це опосередковано випливало з Закону 21.05.1997 р. № 280/97-ВР " Про місцеве самоврядування в Україні" ³¹⁰. Але лише опосередковано, оскільки Закон визначав лише повноваження органів місцевого самоврядування, а не місцевих державних адміністрацій, їх статус, повноваження, організація, порядок діяльності, оскільки вони входять до системи органів виконавчої влади, згідно з п. 12 ч. 1 ст. 92, а також ч. 2 ст. 120 Конституції України, мають визначатися виключно Конституцією та законами України. Отже, й проблема уточнення повноважень місцевої адміністрації в Києві, яка за п. 10 Розділу XV " Перехідних положень" Конституції України здійснювала виконавчу владу в місті Києві, вимагала вирішення на законодавчому рівні.

А головний аргумент щодо неможливості прямого застосу­вання Закону України " Про місцеве самоврядування" стосовно міста Києва полягає в тому, що Закон є актом, який повинен ґрунтуватися на Конституції. А це означає, що оскільки Кон­ституція надає законодавцю повноваження диференціювати правовий статус Києва щодо інших міст, то загальний закон про місцеве самоврядування, який, не вирішуючи по суті про­блему такої диференціації, а лише намагаючись відмовитись від неї чи відіслати до іншого закону, не може бути повнокровним регулятивним актом безпосереднього застосування в повному обсязі щодо місцевого самоврядування в місті Києві.

³¹⁰ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

Щодо адміністративно-територіального устрою в м. Києві, то він має визначатися не тільки Конституцією України, а й відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України законом України про територіальний устрій, який визначатиме порядок утворення і ліквідації районів у містах, встановлення та зміну їх меж, найменування і перейменування таких районів.

У ч. 1 ст. 133, ч. 4, 5 ст. 140 Конституції України і відпо­відно в абзаці 3 ст. 1 Закону України " Про місцеве самовряду­вання в Україні" ³¹¹, у ч. 1 ст. 2 Закону України " Про столицю України — місто-герой Київ" ³¹² район і район у місті визна­чаються як окремі адміністративно-територіальні одиниці, які мають різний правовий статус та інші відмінні ознаки.

Згідно з п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повнова­жень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна їх меж, найменування і пере­йменування таких районів, а не районів у містах.

Функціонування і розвиток місцевого самоврядування є визначальним для будь-якої демократичної держави. Форми місцевого самоврядування у кожній державі зумовлені її полі­тичним, територіальним устроєм, історичними, національними, економічними та іншими ознаками.

Україна — суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 Конституції України). Носієм суверені­тету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України). В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України). Місцеве самоврядування є пра­вом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 ст. 140 Конституції України).

Ці конституційні положення свідчать про те, що Україна не тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Консти-

³¹¹ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

³¹² Відомості Верховної Ради України. — 1999. — №11. — Ст. 79.

2Г)9

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою...

7.2. Система адміністративно-територіального поділу України

туції, а й визнає його як одну з фундаментальних засад демо­кратичного устрою держави і суспільства. Система місцевого самоврядування у своїй основі визначається адміністративно-територіальним устроєм України.

Обсяг повноважень міських рад встановлюється Консти­туцією України (ч. 6 ст. 140), Законом " Про місцеве само­врядування в Україні" ³¹³ та Законом про столицю та іншими законами України.

Поняття " організація управління районами в містах" у контексті ч. 5 ст. 140 Конституції України та частини першої cm. 41 Закон " Про місцеве самоврядування в Україні" пов'язане з питаннями організації і надає можливість міським радам у містах з районним поділом вирішувати питання щодо: матері­ально-фінансового та організаційного забезпечення здійснення місцевого самоврядування в районах міста; утворення чи не утворення в місті районних рад та в разі їх утворення визна­чення обсягу і меж повноважень районних рад; адміністратив­но-територіального устрою та інші питання в межах і порядку, визначених Конституцією України, Законом " Про місцеве само­врядування в Україні" й іншими законами України.

На відміну від Закону " Про місцеве самоврядування в Укра­їні", згідно з ч. 4 cm. 16 якого територіальні громади міста або міська рада можуть утворювати або не утворювати органи місцевого самоврядування районів у місті (районних рад у міс­ті)^зи, Закон про столицю (cm. 7) прямо передбачає існування в системі місцевого самоврядування районних рад (не обмежу­ючи їх кількісно).

Відповідно до ч. 2 cm. 140 Конституції України особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севас­тополі визначаються окремими законами. Статус міста Києва визначається Законом " Про столицю України — місто-герой Київ", яким питання організації управління районами в місті віднесено до компетенції Київської міської ради (ч. 1 ст. 11), а також надано додаткові повноваження, зумовлені спеціальним статусом міста Києва як столиці України. Органи місцевого

³¹³ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. — Ст. 170.

³¹⁴ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують створення належних умов для діяльності Президента України, ВР України, KM України, центральних органів державної вла­ди, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій тощо. Здійснення столичних функцій забезпечу­ється органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування і гарантується державою (ч. 2 ст. 4 Закону про столицю).

Наведене дало підстави Конституційному Суду України дійти висновку, що поняття " організація управління районами в місті Києві" (ч. 1 ст. 11 Закону про столицю) за змістом від­повідає поняттю " організація управління районами в містах" (ч. 5 ст. 140 Конституції України), за винятком повноважень приймати рішення щодо неутворення районних у місті рад, оскільки вони є обов'язковою складовою системи місцевого самоврядування в місті Києві" ³.

Чинні Закон " Про місцеве самоврядування в Україні" та Закон про столицю до компетенції міських рад відносять по­вноваження приймати рішення з питань адміністративно-те­риторіального устрою в межах і порядку, визначених цими та іншими законами.

Межі таких повноважень міських рад, зокрема щодо утво­рення і ліквідації районів у місті (на відміну від районів як регіонально-географічних утворень), Законом " Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами України чітко не визначені і не віднесені до компетенції інших органів. У зв'язку з цим та виходячи із спеціального конституційно-право-

³¹³ Рішення КСУ у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів " район" та " район у місті", які застосовуються в п. 29 ч. 1 ст. 85, ч. 5 ст. 140 Конституції України, і поняття " організація управління районами в містах", яке вживається в ч. 5 ст. 140 Конституції України та в ч. 1 ст. 11 Закону України " Про столицю України — місто-герой Київ", а також щодо офіційного тлумачення положень п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, П.41 ч. 1 ст. 26 Закону України " Про місцеве самоврядування в Україні" стосовно повноваження міських рад самостійно вирішувати питання утворення і ліквідації районів у місті (С.пршш про ауміністратчтю-тєрііторіа\ьішй устрій) // Офіційний пісник України. — 2001. — № 29. - С. 162. - Ст. 1327.

Розділ 7. Конституційні основи державно-територіального устрою..

вого статусу міста Києва як столиці України не виключається можливість вирішення цих питань Київською міською радою до їх повного законодавчого врегулювання.

На тлі гострих дискусій, конкуренції теоретичних, праг­матичних та політичних мотивів і відбувався процес розробки проектів законів про статус столиці — міста Києва, а також їхнє обговорення у Верховній Раді України.

Принагідно зауважимо, що було розроблено кілька проектів організації місцевого самоврядування у місті Києві, у тому числі проект KM України, проект народних депутатів В. Чемериса і В. Бондаренка, проект народних депутатів О. Лавриновича, В. Стретовича, Т. Стецьківа та інших народних депутатів. За­гальним для всіх пойменованих проектів було те, що всі вони намагалися визначити специфіку столичних функцій, зумовлені цими функціями порядок формування бюджету м. Києва, ре­жим комунальної власності, особливості організації місцевого самоврядування, дати гарантії здійснення столичних функцій. Спільним для них було й те, що вони визначали територію міста та його адміністративно-територіальний поділ. Жоден з законопроектів не передбачав впровадження на рівні районів у місті Києві районних державних адміністрацій. Однак про­поновані моделі організації місцевого самоврядування.мали суттєві розбіжності.

Розділ 8

УКРАЇНА - СУВЕРЕННА ДЕРЖАВА

8.1. Поняття суверенітету в конституційному праві

У справжньому демократичному суспільстві первинним і єдиним суверенітетом є суверенітет народу. На цьому ґрунту­ється Конституція нашої держави: носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні — народ (cm. 5). Формами здійснення народного суверенітету є пряма і представницька демократія (на­родовладдя). У Конституції України зафіксовано: народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (cm. 5). Держава як основна форма організації народу повинна бути тією інституцією, яка створе­на для втілення в життя народовладдя (народний суверенітет).

Верховна Рада, виражаючи волю народу, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, за­значено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., проголошує державний суверенітет як верхо­венство, самостійність, повноту і неподільність влади Респу­бліки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах³¹⁶.

Держава у своїй діяльності керується як нормами націо­нального права, так і ратифікованими нею загальновизнани­ми принципами міжнародного права (ст.ст. 1, 9 Конституції України).

Отже, першочергово, підґрунтям державного суверенітету є суверенітет народу. Звідси, як ми вважаємо, державний суверенітет є верховною владою, що виходить від народу, і полягає у самостійному здійсненні державою завдань і

^мп Відомості Верховної Ради УРОР. - 1990. - № 31. - Ст. 429.

Розділ 8. Україна — суверенна держава

8.2. Державно-правові ознаки суверенітету України

функцій в межах національного і міжнародного права. Недарма Конституція України (ст. 5) акцентує, що право визначати і зміцнювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Пріоритетність народного суверенітету підтверджує процес становлення української державності в 90-х роках XX ст. Зокрема Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.^{: т}, у якому йшлося про те, що продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, ВР України проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України, був схвалений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. І нині, як ми щойно зазначили, законопроекти про внесення змін до Основного Закону, зокрема, до розділу І " Загальні засади", розділу III " Вибори. Референдум" і розділу XIII " Внесення змін до Конституції України" затверджує всеукраїнський референдум (ст.ст. 155, 156 Конституції України).

8.2. Державно-правові ознаки суверенітету України

Суверенітет — не лише властивість держави, а й здатність державної влади бути верховною всередині країни і незалеж­ною (самостійною у міжнародних відносинах). Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

• по-перше, наявність верховної державної влади всере­дині країни як результат самовизначення української нації, усього українського народу, проголошення на­родовладдя, забезпечення верховенства Конституції і законів на своїй території. В Акті проголошення не­залежності України йдеться, що на території держави чинні виключно Конституція і закони України. В Украї­ні визнається і діє принцип верховенства права (cm. 8 Конституції);

по-друге, територіальне верховенство, яке було сфор­мульоване Декларацією про державний суверенітет: Україна здійснює верховенство на всій своїй території. Територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди, держава самостійно визначає свій адміністративно-територіальний устрій. Нині чинна Конституція України (ст.ст. 2, 17, 73) встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, виключно всеукраїн­ським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу. Територія є просторовою межею здійснення державної влади і водночас матеріальною основою незалежної держави. У науковій літературі³¹⁸ підкреслено, що по­ширення державної влади на певний простір і пану­вання над цим простором державної влади називають територіальним верховенством. Загалом держава може здійснювати верховенство лише всередині своєї держав­ної території і панувати лише на своїй, а не на чужій території; в межах будь-якої конкретної території може діяти лише одна державна влада;

по-третє, наявність свого громадянства і права само­стійно вирішувати питання про громадянство. У Дек­ларації про державний суверенітет України йдеться про те, що Україна має своє громадянство, всім грома­дянам гарантуються права і свободи, які передбачені українською Конституцією і нормами міжнародного права, визнаними Україною. В Україні існує єдине гро­мадянство (ст. 4 Конституції). Поняття громадянства, принципи законодавства України про громадянство, порядок набуття громадянства України, припинення громадянства, повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства само-

³" Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 38. — Ст. 502.

2Г> 4

³¹³ Мауіщ Т. Государственное право Германии. — М., 1959. — С 70.

Розділ 8. Україна — суверенна держава

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

стійно сформульовані державою у Законі " Про грома­дянство України";

• по-четверте, наявність самостійної фінансово-кредитної системи, що гарантує економічну самостійність дер­жави. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах, створюючи банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи. Виключно законами України визначається (встановлюється) право­вий режим власності, державний бюджет і бюджетна система, система оподаткування, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної та іно­земної валют, засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи (cm. 92 Конституції України). Бюджетна система України базується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами (cm. 95 Кон­ституції); грошовою одиницею України є гривня (cm. 99 Конституції); Рада Національного банку України роз­робляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням (cm. 100 Консти­туції України);

• по-п'яте, самостійне здійснення зовнішньополітичної ді­яльності державою. Відносини України з іншими держа­вами будуються на засадах рівноправності, взаємопова­ги і невтручання у внутрішні справи. Україна самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ними угоди, договори, обмінюється дипломатичними і консульськими представництвами. Зовнішньополітич­на діяльність України, зазначено в Основному Законі держави (cm. 18), спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизначеними принципами і нормами міжнародного права;

• по-шосте, наявність Збройних сил України, інших військових формувань, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності

і недоторканності. Конституція України (cm. 17) вміщує положення, за яким " захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу". Зовнішнім проявом суверенітету України є її державні сим­воли: Державний Прапор, Державний Герб і Державний Гімн.

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

Поняття " державний символ" походить від грецького " оіЗцрЧЛои", що означало в стародавній Греції умовний знак для членів таємного товариства. З розвитком конституційного законодавства державні символи набули статусу " конституційно-правового інституту". До такого висновку доходимо завдяки системному аналізу конституційно-правових норм, якими встановлюється опис державних символів та визначається порядок їх використання.

Принагідно зазначимо, що на різних етапах становлення української державності діяли (діють) правові норми, якими врегульовується правовий статус державних символів. Напри­клад, можна згадати законодавчі акти доби Української На­родної Республіки. Центральна Рада 14 січня 1918 р. ухвалила " Тимчасовий закон про фльоту Народної Української Респу­бліки. Відповідно до положень цього Закону " Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовто­му — кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золо­тий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому". " Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох — блакитному і жовтих — кольорах" ³¹⁹. У часи гетьманату опис військово-мор­ського прапора визначався положеннями наказу від 18 липня 1918 р.

Артикул V Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської

" " Вісник Ради народних міністрів Української Народної Республіки. 1918. - № 16. - С 3.

Розділ 8. Україна — суверенна держава

8.3. Поняття, система та функції державних символів України

монархії (від 13.11.1918 р.) закріплював Герб, Прапор та " Державну печать Західно-Української Народної Республіки" ³*¹. У тексті Проекту Основного державного закону Української Народної Республіки також було передбачено конституційне врегулювання питання державної мови (артикул 8), державного герба /" артикул 9), державної барви (артикул 10), прапора військового та торгового флоту (артикул II)" ¹.