Конституційно-правовий статус столиці України- міста-героя Києва 5 страница

^ІВ' Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 2. — О. 44.

Організаційно-правові форми взаємодії Президента з су­довою гілкою влади:

• право глави Української держави на звернення до Конституційного Суду України;

• визначення конституційності актів Президента Верхо­вним Судом України; функціонування інституту По­стійного представника Президента в Конституційному Суді України;

• реалізація повноважень щодо формування частини Кон­ституційного Суду України та утворення інших судів;

• перше призначення суддів усіх ланок.

Зазначимо, що рівні парламенту, уряду та глави держави формуються особливі форми взаємодії, які характеризують­ся статусом " de-fakto". Проте детальніший аналіз правового регулювання форм взаємодії між органами публічної влади в Україні, що сформувалися після внесення змін до Конституції України 2005 p., розкриватимемо далі.

10.2. Виборче право та виборча система в Україні. Принципи виборчої системи України

Конституційно-правовий зміст поняття " виборче право" можна розглядати під кутом зору як суб'єктивного, так і об'єк­тивного права.

Суб'єктивне виборче право є конституційним правом громадян України, суть якого полягає в їх праві брати участь у виборах представницьких органів державної влади (парламенту, глави держави) та місцевого самоврядування (органів самоорганізації населення; сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної рад; сільського, селищного, міського голови). Залежно від виду участі громадянина в конституційно-правових відносинах, це право може набути активної або пасивної форми. Активна форма виборчого права громадян України окреслюється їх правом " вільно обирати до органів державної влади та органів місцевого самоврядування", У той час як пасивна — " бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування".

Розділ 10, Організація державної влади в Україні, Виборче право...

10.3. Поняття та види виборів

Об'єктивне виборче право є не що інше, як система право­вих норм, що регулюють виборчий процес в Україні. Отже, конституційно-правова природа об'єктивного виборчого пра­ва зумовлена рівнем розвитку законодавства про вибори. Зазна­чимо, що виборче законодавство України формують Конституція України, закони України: " Про вибори Президента України" (№ 474-XIV від 05.03.1999 р. у редакції Закону № 1630-IV від

18.03.2004 р.)^{3! і6}, " Про вибори народних депутатів України" (№ 1665-IV від 25.03.2004 р. у редакції Закону № 2777-IV від

07.07.2004 р. з подальшими змінами та доповненями)³⁸', " Про Центральну виборчу комісію" (№ 1932-W від 30.06.2004 р.)^38а, " Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (№ 1667-IV від 06.04.2004 p., із змінами, внесеними згідно з Кодексом № 2747-IV від 06.07.2005 p., Законами № 3253-IV від 21.12.2005 p., № 3368-IV від 19.01.2006 p., № 3437-IV від

09.02.2004 p., № 3519-ІУвід 14.03.2006 р.)^зт постанови ВР України, акти Центральної виборчої комісії. Особливе місце у системі джерел виборчого права займають рішення Конституційного Суду України. Наприклад, після прийнятя Закону № 2766-ІП від 18 жовтня 2001 р. " Про вибори народних депутатів України" ³⁹⁰ Конституційним Судом України приймалися рішення щодо визнання конституційними окремих його положень³⁹¹.

Суть взаємодії суб'єктивного з об'єктивним правом ви­кладена у змісті відомого вислову " я маю право мати право". І, як бачимо, її витоки сягають суперечності, що виникає між власним та наданим державою правом.

³⁸⁶ Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 20-21. - Ст. 291.

³⁸⁷ Відомості Верховної Ради України. — 2005. — №38 — 39. — Ст. 449.

³⁸⁸ Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 36. — Ст. 448.

³⁸⁹ Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 30-31. - Ст. 382.

³⁹⁰ Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 51 -52. - Ст. 265.

^М| Справа про виборчу заставу (Рішення КСУ № 1-18/2002 від 30.01.2002 р.) та Справа про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування (Рішення КСУ № 13-рн/2003 під 03.07.2003 p.).

Окрім того, інституціоналізація виборів як суспільно-пра­вового явища відбувається шляхом формування об'єктивного виборчого права та адекватної до цього інституту системи ви­борчого законодавства України. Тому інститут виборчого права потрібно характеризувати як комплексний інститут конститу­ційного права. Цей висновок підтверджується тим, що регу­лювання відносин, які становлять предмет виборчого права, досягається завдяки різним за галузевою належністю нормам. Тлумачення виборів як юридичного процесу потребує поділу норм виборчого права на матеріальні, що визначають права, обов'язки, принципи, гарантії, і процесуальні, що встановлюють порядок здійснення прав, принципів та обов'язків, встановле­них у матеріальних нормах.

10.3. Поняття та види виборів

Одним із центральних принципів у реалізації прав людини є принцип народного суверенітету, основна ознака якого — пра­воздатність громадян в управлінні публічними (державними і самоврядними) справами через участь у формуванні системи влади і доступ до публічної служби. Очевидно, форми прямої демократії можуть мати обмежене застосування, коли йдеться про управління публічними справами; реалізація прав на участь громадян у вирішенні питань загальнополітичного характеру, у прийнятті рішень відбувається через опосередковані форми демократії. Серед таких форм основне місце посідають вибори. Вибори є основним механізмом, з допомогою якого громадянин може реалізувати право на управління державними справами, на формування системи влади тощо. Суспільна значимість виборів ставить на порядок денний необхідність створення комплексу превентивних заходів (насамперед у правовому ре­гулюванні виборчих процедур) щодо запобігання можливих порушень у волевиявленні громадян. У рамках національних правових систем такі заходи не завжди ефективні; тому ви­никає потреба встановлення певних міжнародних стандартів виборів.

Першим, документом, який закладав основи сучасного ви­борчого права, була Загальна декларація прав людини (прий-

Розділ 10. Організація державної влади в Україні. Виборчо право...

10.3. Поняття та види виборів

нята 10 грудня 1948 р.). У ст. 21 Декларації йшлося про те, що " воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля по­винна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівно­значні форми, що забезпечують свободу голосування".

Тобто Декларація містила такі виборчі стандарти: періо­дичність виборів; загальне і рівне виборче право; рекомендація таємного голосування як найоптимальнішої форми реалізації виборчого права (але без абсолютизації)³⁹⁷.

Генеральна Асамблея ООН 7 березня 1966 р. прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 січня 1969 р.). У ст. 5 Конвенції було визначено, що країни-підписанти зобов'язалися заборонити й ліквідувати расову дискримінацію під час реалізації політичних прав, у тому числі права брати участь у виборах — " голосу­вати і виставляти свою кандидатуру — на основі загального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною, так само як і в керівництві державними справами на будь-якому рівні, а також права рівного доступу до державної служби" ³⁹³.

Генеральна Асамблея ООН 16 грудня 1966 р. прийняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права³⁹⁴. Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIH від 19 жовтня 1973 р. цей Міжнародний пакт був ратифікований. Було зазначено, що документ не лише окреслив міжнародно-правове розуміння громадянських і політичних прав, установив

•^ш? Загальна Декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю в резолюції 217 А (III) від 10 грудня 1948 р. Український Центр прав людини. — К.: Українська Правнича Фундація, 1995. — 12 с

^ші Международная конвенция о ликвидации всех ((юрм расовой дискри­минации // Международная защита прав и свобод человека — М.: Юридическая " литература, 1990. — О. 127.

^{: т} Международный пакт о гражданских и политических правах // Ве­домости Верховного Совета ССОР. — 1976. — № 17. — От. 291.

їх перелік, а й запропонував Факультативним протоколом механізм контролю за їх дотриманням у країнах-підписантах: Комітет з прав людини ООН отримував повноваження приймати від окремих осіб письмові повідомлення про порушення прав; далі за визначених умов Комітет мав доводити ці повідомлення до відома держав-учасниць, які порушують визначені пактом права. Держави-учасниці, своєю чергою, протягом шести міся­ців мали подати Комітету письмові пояснення чи заяви з цього питання. Україна приєдналася до Факультативного протоколу відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р.

У ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. було визначено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації... і без необгрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно вибраних представників; б) голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного виборчого права під час таємного голосування і що забезпечують вільне волевиявлення виборців³⁹⁵.

Положення ст. 25 Пакту, фактично, повторювали норми, закладені Загальною декларацією прав людини і Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, щоправда, розширюючи коло антидискримінаційних характеристик.

Наступним етапом формалізації міжнародних виборчих стандартів став Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ, учасники якого віднесли вільні вибори до " числа елементів справедливості, що істотно необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості, рівних і невід'ємних прав усіх людей" ³⁹⁶, а волевиявлення людей

^{3! Ь} Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права // Міжнародні документи ООП з питань прав людини. — К.: УПФ. Вид-во " Право", 1995. - 40 с

'* Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ // Международные акты о нравах человека: Сборник документов/ ('ост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. — М.: Изд. группа НОРМЛ-ИНФРА-М., 1999. - О. 653-664.

Розділ 1и. Організація державної влади в Україні. Виборче право...

10.3. Поняття та види виборів

на вільних, чесних, періодичних і непідроблених виборах є основою легітимності влади. Документ Копенгагенської наради повторював засвідчені вищезгаданими міжнародними актами загальні вимоги до інституту виборів. Згідно з актом вибори мали проводитися " через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, що забезпечують на практиці вільне вираження думки виборцями при виборі своїх представників".

Розділ 7 Документа Копенгагенської наради визначив такі умови виборів, за яких їх можна вважати підставою для фор­мування легітимної державної влади, " основою влади уряду":

• вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, що встановлюється законом (проте поняття " розумної періодичності" наразі не деталізовано);

• усі мандати хоча б однієї палати національного законо­давчого органу мають бути об'єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів. Цей пункт Ко­пенгагенського документа є новим у міжнародних стан­дартах і означає, що в разі, якщо у країні законодавчий орган є двопалатним, одну з палат мають вибирати на підставі загального виборчого права; у разі, якщо пар­ламент є однопалатним, то ця норма зобов'язує, щоб його вибирали всенародним голосуванням);

• гарантування повнолітнім громадянам загального та рівного виборчого права (ця зобов'язальна норма вста­новлює виборчу правосуб'єктність громадянина, але не конкретизує обмежень, які можуть запроваджувати до певних категорій повнолітніх);

• забезпечення проведення голосування таємно або із за­стосуванням рівноцінної процедури вільного голосуван­ня, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів;

• повага до права громадян домагатися політичних чи державних посад особисто чи в ролі представників по­літичних партій чи організацій без дискримінації (знову ж таки акт не дає визначення " дискримінації");

• повага до права окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші

політичні організації та надання таким політичним пар­тіям і організаціям необхідних юридичних гарантій, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади;

забезпечення проведення політичних кампаній в атмос­фері свободи та чесності, яку дозволяє закон та держав­на політика, і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували б партії та кандидатів від вільного висловлення власних поглядів і оцінок, а також не заважали б виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань покарання;

• забезпечення невстановлення будь-яких юридичних чи адміністративних бар'єрів для вільного доступу до за­собів масової інформації на недискримінаційній основі для всіх політичних груп та окремих осіб, які бажають взяти участь у виборчому процесі;

• забезпечення права кандидатів, що отримали необ­хідну кількість голосів, визначену законом, належним чином обіймати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення строку своїх повноважень або до його припинення, що регулюється законом відповідно до демократичних парламентських та конституційних процедур.

Копенгагенська нарада вперше у виборчій практиці заде­кларувала введення у практику виборчих процесів конкретних держав інституту іноземних і національних спостерігачів. Цей інститут, на думку держав-учасниць наради, здатний підвищити авторитетність виборчого процесу в державах, де проводяться вибори. Документ не визначає умов функціонування спосте­рігачів, " їхнього статусу — повноважень, відносин з органами державної влади, правової сили висновків міжнародних і націо­нальних спостерігачів, вказуючи лише, що держави-підписанти Документа Копенгагенської наради " запрошують спостерігачів від будь-яких інших держав-учасниць КБСЄ та будь-яких відпо­відних приватних установ та організацій, які цього забажають, спостерігати за ходом їхніх національних виборів в обсязі, що Допускається законом".

Розділ 10. Організація державної влади в Україні. Виборче праве

10.4. Поняття референдуму

Стаття 5 Конституції України є базовим положенням сучас­ної теорії інституту виборів у національному конституційному праві. У ній записано, що " Україна є республікою. Носієм су­веренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". З огляду на по­ложення цієї статті, вибори доцільно розглядати як політичну функцію самого суспільства із здійснення державотворення.

Виділимо такі суспільні функції виборів: здійснення пра­ва народного суверенітету і легітимізації влади; здійснення права національного суверенітету; забезпечення стабільнос­ті, поступовості й наступності влади; створення формальної основи для ефективного функціонування державних органів та органів місцевого самоврядування, а також інформаційна функція. При цьому зазначено, що політологи розрізняють й інші функції виборів.

Вибори є формою безпосереднього народовладдя, що здій­снюється за умов демократичного суспільства і правової дер­жави лише в порядку, передбаченому Конституцією й іншими законами. Щодо форми здійснення виборів, то основним є розуміння виборів як юридичного процесу.

Вибори в Україні розрізняють за відповідними критеріями: по-перше, за територіальною ознакою вибори поділяються на загальнонаціональні та місцеві; по-друге, за суб'єктами варто розрізняти вибори народних депутатів України; вибори Пре­зидента України, вибори депутатів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим; вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, вибори сільських, селищних і міських голів; по-третє, за часом про­ведення вибори поділяються на чергові, позачергові, повторні, вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських), які вибули; вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці або виборної посади; по-четверте, з огляду на правові наслідки вибори поділяють на дійсні й недійсні; по-п'яте, за порядком визначення резуль­татів виборів розрізняють вибори мажоритарні, пропорційні та змішані.

10.4. Поняття референдуму

Інститут референдуму займає особливе місце в системі збалан­сування публічної влади, адже він унеможливлює узурпацію влади на рівні " глава держави — парламент", котрі обрані шляхом загальнонаціональних виборів, акумулюють у своїх руках достатньо потужний політико-правовий потенціал.

Закон № 1286-ХП від 3 липня 1991 р. " Про всеукраїнський та місцеві референдуми" визначає референдум як спосіб при­йняття громадянами України шляхом голосування законів Укра­їни, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення³⁹⁷.

Конституційне положення " народ — носій суверенітету і єдине джерело влади" (абзац 1 cm. 5) підтверджує невід'ємне право народу України на референдум. На цьому, зокрема, наголошують розділ II Декларації про державний суверенітет України³⁹⁸ та Преамбула Конституції України 1996 р.³⁹⁹ Участь у всеукраїнському референдумі забезпечує народу як первинному суб'єкту конституційно-правових відносин, право вирішення основоположних проблем державного розвитку. Керуючись цим, правова наука розглядає референдум як одну із основних форм здійснення безпосередньої демократії народу. Відповідно до Конституції України та закону про референдум право голосу на референдумах мають громадяни України, які досягли на день їхнього проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Референдум вважається найдемократичнішою формою волевиявлення громадян, в якій виражається пряме (безпосеред­нє) народовладдя, реалізується конституційний принцип щодо належності народу всієї повноти влади. Безпосереднє народовладдя було історично першою формою демократії, яка могла реалізовуватися в невеличких містах -державах, кількість

³³⁷ Відомості Верховної Ради України. - 1991. — № 33. - Ст. 443 (Із

змінами: Відомості... 1992. — Л'«35. — Ст. 515). ^№ Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1990. - №31. - Ст. 429. •'*' Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 141. — От. ЗО.

Розділ 10. Організація державної влади в Україні. Виборче право...

повноправних громадян, в яких не можна зіставити з наса\енням навіть невеликої європейської держави, не кажучи вже про таку величезну країну, якою є Україна. Саме тому в умовах розвиненої демократії, ускладнення суспільних відносин, влада народу реалізовується через представницькі органи — конгрес, народні збори, парламент, раду тощо.

Уперше громадяни Української РСР взяли участь у рефе­рендумі 17 березня 1991 p., який було проголошено на підставі Постанови Верховної Ради СРСР № 1910-1 від 16 січня 1991 р. " Про організацію та заходи для забезпечення проведення ре­ферендуму СРСР у питанні про збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік" ¹⁰⁰. З метою правового регулювання проведення цього референдуму було прийнято Закон СРСР № 1869-1 від 27.12.1990 р. " Про всенародне голосування (ре­ферендум СРСР)" ⁴⁰¹.

На всеукраїнський референдум можуть виносити питання, віднесені Конституцією України до відання України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалі­зацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утво­рень або вихід з них.

Політичний розпад Союзу РСР зумовив необхідність прийняття Верховною Радою УРСР рішення про одночасне проведення опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо змісту наступного Союзу⁴⁰². Результати опитування виявились доленосними. На запитання " Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в яких повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності? ". " Так" відповіло 70, 16% учасників референдуму, " Ні" - всього

⁴⁰⁰ Відомості Верховної Ради СРСР. - 1991. - № 4. - Ст, 87.

⁴⁰¹ Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. -
1990. - № 1. - Ст. 10.

⁴⁰' Постанова Верховної Ради УРСР № 7В8-ХІ1 від 28.02.1991 р. " Про про­ведення референдуму в Українській РСР" // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 12. - Ст. 129.

10.4. Поняття референдуму

27, 99%. Але такі узагальнені дані приховують справжній стан речей за окремими округами (областями). Поміж цих 27, 99% ми побачимо округ № 11 (Івано-Франківський), у якому " Так" відповіло 18, 20%, а " Ні" — 78, 29% учасників референдуму; округ № 15 (Львівський) - " Так" - 16, 43%, " Ні" - 80, 09%; округ № 21 (Тернопільський) - " Так" - 19, 31%, " Ні" - 76, 53%⁴⁰³. Спільні інтереси жителів згаданих областей характеризува­ли не лише волевиявленням на референдумі. Вони виявля­лись домінуючою громадською думкою в окремих областях з проблеми визначення перспективної форми територіального устрою України, або політичними симпатіями чи активністю у виборах.

У подальшому на парламентському рівні не раз обговорювали доцільність проведення всеукраїнського референдуму. Проте питання, що передбачали винести на референдум, зазвичай, стосувались перерозподілу владних повноважень між парламен­том, главою держави та урядом⁴⁰⁴.

⁴⁰³ Повідомлення Центральної республіканської комісії референдуму СРСР про результати голосування (референдуму СРСР) по Українській РСР 17 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. -№ 14. - Ст. 351-353.

¹⁰⁴ Постанова Верховної Ради України № 3283-ХІІ від 17.06.1993 р. " Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір'я (недовір'я) Президенту, Верховній Раді України"; Постанова Верховної Ради України № 3874-ХП від 26.01.1994 р. " Про проведення всеукраїнського референдуму з Основних конституційних положень про організацію державної влади і самоврядування в Україні"; Постанова Президії Верховної Ради України № 274/95-ПВ від 15.05.1995 р. " Про пропози­цію народного депутата України Кравчука Л.М. про проведення всеукраїнського референдуму з питань державного устрою України"; Постанова Президії Верховної Ради України № 629/95-ПВ від 30.10.1995 р. " Про проект Постанови Верховної Ради України про проведення всеукраїнського референдуму в питаннях про визначення державного та соціально-економічного устрою в Україні, поданий народним депутатом України Моцпаном А.Ф."; Указ Президента України № 467/96 від 26.06.1996 р. " Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України".

Розділ 10. Організація державної влади в україновиборче право...

10.5. Види референдумів

Існують різні критерії поділу референдумів. Зокрема ст. 1 Закону про референдум передбачає, що референдуми можуть бути всеукраїнські, референдуми АР Крим та місцеві (у межах адміністративно-територіальних одиниць). Для цієї класифі­кації використано критерій територіальності, що зумовлено системою адміністративно-територіального поділу.

У ст. З цього Закону передбачено, що предметом всеукраїн­ського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

На відміну від всеукраїнського референдуму, суб'єктом здійснення якого є народ України, місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення.

Особливості проведення місцевого референдуму додатково визначаються положеннями Закону № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. " Про місцеве самоврядування в Україні" ⁴⁰\ Відповід­но до цього, на місцевих референдумах територіальні грома­ди можуть приймати рішення про добровільне об'єднання в одну територіальну громаду. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування. Ви­хід зі складу сільської громади також здійснюється на підста­ві рішення референдуму відповідної територіальної громади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території.

Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України та законами до відання місцевого самоврядування. Законодавець передбачає, що на місцевий референдум не можуть бути винесені питання, які належать за законом до відання органів державної влади.

'^Іи'³ Відомої пі Верховної Ради України. — 1997. — № '24. — Ст. 170.

10.5. Види референдумів

Розвиток відцентрових сил в Україні на початку 90-х років зумовив необхідність внесення доповнень до Закону про референдум. Зміни стосувались насамперед " предмету республіканського і місцевих референдумів у Республіці Крим" (ст. 3—1) та обмежень на проведення референдумів (cm. 6—1)^і06. У cm. 6—1 законодавець передбачив, що проведення референ­думів з питань, що не належать до відання Республіки Крим та органів місцевого і регіонального самоврядування адмініст­ративно-територіальних одиниць в Україні, не допускається, а результати таких референдумів визнаються такими, що не мають юридичної сили.

Відповідно до положень ст. 4 Закону про референдум предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчо-розпорядчих органів.

Всеукраїнські референдуми можна розрізняти і за суб'єк­тами призначення. У ст. 72 Конституції України передбачено, що всеукраїнський референдум призначається ВР або Прези­дентом України відповідно до їхніх повноважень. Уточнимо, що ВР України призначає всеукраїнський референдум виключно з питання про зміну території, у той час як Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до cm. 156 цієї Конституції та проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6 cm. 106 Конституції України). З метою розвитку цього кон­ституційного положення 15 січня 2000 р. Президент України видав Указ " Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою".

Інститут народної ініціативи є новим у конституційному праві України. Народна ініціатива — скерована на проведення всеукраїнського референдуму політична воля не менше трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, і є належ­ним чином зафіксована у конституційно-правових документах

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст..515.

¹¹ 7-180 321

Розділ 10. Організація державної влади в україновиборче право...

(підписних листах). Конституція передбачає, що до числа цих трьох мільйонів, обов'язково повинні входити територіально визначені громадяни: не менше як по сто тисяч від кожної об­ласті. Таких областей має бути також не менше як дві третини. Законодавець нічого не згадує про Кримську автономію. Отож, загальна кількість областей, яка повинна бути представлена голосами політично дієздатних громадян, має бути не менше 16-ти. Проголошення референдуму за народною ініціативою покладено на Президента України відповідно до л. 6 cm. 106 Конституції України.

У л. 1 cm. 13 Закону про референдум передбачено, що всеукраїнський референдум може бути призначений з питань затвердження або скасування Конституції України, а також з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради, Президента України — якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі. Як бачимо, деякі положення цього пункту суперечать чинній Конституції Україні. Адже у cm. 90 Конституції України йдеться про наявність лише одного випадку, коли можливе дострокове припинення повноважень парламенту — розпуск його Президентом України, за умови, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися. Конституція України також не передбачає можливості дострокового припинення повноважень Президента України, як це є у Законі про референдум -вимога не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право брати участь у референдумі. Президент України може достроково припинити свої повноваження лише у таких чотирьох випадках: відставка; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.