Тема 16. Продуктивність і ефективність праці

Продуктивність праці - це результат конкретної праці за певний проміжок часу, що вимірюється кількістю продукції, зробленої за одиницю робочого часу (годину, зміну, місяць, рік), або кількістю часу, витраченого на виробництво одиниці продукції. Продуктивність праці – це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, затраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку.

Продуктивність праці визначає ступінь ефективності процесу праці. Ріст продуктивності праці виявляється в збільшенні кількості продукції, виробленої в одиницю часу, або в економії робочого часу, затрачуваного на одиницю продукції.

Отже, економія робочого часу є не що інше, як більш загальне вираження росту продуктивності праці..

Загалом, продуктивність праці є найважливішим економічним показником, що служить для визначення плодотворності трудової діяльності працівників головної продуктивної сили суспільства. Його застосування дозволяє оцінити ефективність праці як окремого працівника, так і колективу підприємства.

При дослідженні питання про економічний зміст продуктивності праці необхідно виходити з того, що праця, затрачувана на виробництво тієї або іншої продукції, складається з живої праці, що витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції, і минулої праці, упредметненої в раніше створеній продукції, використовуваної у тому або іншому ступені для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія -у повній мірі; машини, споруд, будинку тощо-частково).

Реальною функцією живої конкретної праці є не лише створення нової вартості, але і перенесення робочого часу, матеріалізованого в речовинних елементах виробництва, на знову створюваний продукт. Тому продуктивна сила конкретної праці характеризується його здатністю створювати нову споживчу вартість потрібної якості і зберігати при цьому минулу (упредметнену) працю. Таким чином, продуктивність праці відбиває ступінь корисного використання не тільки самої живої праці, але і приводить у рух кошти виробництва, тобто може характеризуватися витратами як живої, так і сукупної (живої й упредметненої) праці. У зв’язку з цим розрізняють поняття: ріст продуктивності живої (індивідуальної) і ріст продуктивності суспільної праці (тобто усієї праці: як живої, так і минулої), про що не можна судиги лише з огляду на економію витрат живої праці на даній ділянці виробництва.

Так, загальна тенденція зростаючої продуктивності праці проявляється у тому, що частка живої праці в продукті зменшується, а частка упредметненої праці (у вигляді сировини, матеріалів, палива, електроенергії ї т. д.) зростає, але так, що загальна сума праці, що закладена в одиниці продукту, скорочується. У цьому і полягає сутність підвищення продуктивності суспільної праці.

Зміна співвідношення між витратами живої й упредметненої праці може відбуватися по-різному в залежності від рівня розвитку продуктивних сил. При переході від ручної праці до механізованої виграти живої праці на одиницю продукції різко знижуються, а виграти минулої - збільшуються. На вищому етапі науково-технічного прогресу, коли одні машини заміняються іншими, більш досконалими, відбувається одночасне зниження витрат і живої, і упредметненої праці на одиницю продукції, але витрати живої праці знижуються в більшому ступені, ніж витрати минулої праці, тому частка живої пращ в продукті зменшується, а частка минулої збільшується. Звідси, чим вище рівень технічної озброєності праці, тим більшу роль у його економії буде відігравати скорочення витрат упредметненої праці.

Ріст продуктивності суспільної праці може відображатися в наступних основних формах:

– скорочення витрат праці на одиницю виробленої споживчої вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів;

– ріст маси споживчої вартості, виробленої в одиницю часу, що відображається не у витратах, а у результатах праці;

– зміна співвідношення між живою й упредметненою працею зі зменшенням витрат сукупної праці;

– збільшення маси і норми додаткової вартості.

Ріст продуктивності праці не може бути безмежним. Економічно розумні межі росту продуктивності праці диктуються умовою збільшення маси споживчої вартості і підвищення якості продукції. Інакше економія робочого часу втрачає зміст. Відомі випадки, коли прагнення до безмірного росту продуктивності праці за рахунок скорочення чисельності працюючих приводило до зменшення обсягу і якості продукції, що випускається. У кожен визначений момент часу в конкретному виробництві ріст продуктивності праці має об’єктивні межі – техніко-організаційний рівень виробництва. За цією межею перспективи подальшого росту продуктивності праці повинні бути пов’язані з реконструкцією, модернізацією виробництва, підвищенням якості продукції тощо.

Підвищення продуктивності праці завжди мало вирішальне значення для розвитку економіки країни.

В умовах становлення справді ринкових відносин, особливо поширення таких прогресивних форм господарювання, якими є колективний і орендний підряд, перетворення державних підприємств в приватні, орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу й інші, без радикального підвищення продуктивності праці неможливо досягти істотних результатів у збільшенні обсягу продукції, що випускається, зниженні її собівартості (збільшенні прибутків), підвищенні заробітної плати тощо. Зокрема, активізується увага щодо налагодження випуску та нарощування обсягів виробництва науково-технічного продукту.

В Україні щодо підвищення продуктивності праці та в цілому й економіки є ще ряд невикористаних резервів та можливостей, а саме:

– суттєве розширення як чисельності так і активності сфери
підприємства;

– збільшення питомої ваги кінцевого продукту;

– проведення активного технічного переозброєння та реконструкції підприємств;

– застосування прогресивних технологій;

– використання сучасного обладнання;

– підвищення наукоємності продукції;

– зниження ресурсом та енергомісткості продукції;

– підвищення кваліфікаційної підготовки виробничого персоналу;

– дотримання технологічної дисципліни та культури обслуговування;

– підвищення уваги до якості продукції у кожній ланці – від виробника до споживача;

– зниження рівня травматизму (особливо у вугільній галузі).

Закономірний характер підвищення продуктивності праці не означає, що потрібний для народного господарства ріст продуктивності праці може бути досягнутий сам по собі. В умовах реалізації чинників ринкових відносин, зокрема, розвиток приватної власності, упровадження повного госпрозрахунку і самофінансування, оренди й орендних відносин, важливо знати, які фактори впливають на підвищення продуктивності праці, які з них гальмують його, які наявні шляхи і резерви росту Тому при вивченні питань продуктивності праці необхідно розглянути всю сукупність факторів, шляхів і резервів росту продуктивності праці.

Фактори росту продуктивності праці – це ті рушійні сили, або причини, під впливом яких змінюється її рівень.

В якості такої сили (факторів) постає технічний прогрес, удосконалювання організації виробництва, управління працею тощо. Різноманіття конкретних шляхів і засобів досягнення більш високої продуктивності праці викликає необхідність розробки класифікації факторів росту продуктивності праці.

Дія факторів росту продуктивності праці залежить від природних, суспільних, екологічних і матеріальних умов, у яких вони проявляються і реалізуються.

Природні умови характеризуються багатством і особливостями залягання природних копалин, родючістю ґрунту, кліматичними особливостями районів тощо.

Суспільні – визначаються соціальним ладом, характером виробничих відносин, розвитком господарського механізму.

Екологічні – характеризуються природоохоронною діяльністю, умовами праці на всіх рівнях.

Матеріальні умови знаходять вираження в ступені розвитку продуктивних сил суспільства, рівня життя населення.

Фактори росту продуктивності праці можна об’єднати в три групи:

– матеріально-технічні фактори, що залежать від рівня розвитку і ступеня
використання засобів виробництва, у першу чергу знарядь праці, від їхньої якості (науково-технічний прогрес);

– організаційно-економічні й управлінські фактори, що залежать від ступеня розвитку форм організації суспільного виробництва;

– соціально-психологічні фактори, пов’язані з роллю людини в суспільному виробництві.

Означена загальнотеоретична значимість класифікації полягає в тім, що вона дозволяє розкрити природу продуктивності праці, визначити потенційні співвідношення між факторами, що впливають на зміну її показників, виявити специфічні особливості в дії окремих факторів.

Водночас, класифікація факторів важлива ще тому, що вона дозволяє перейти від простої реєстрації змін у рівні продуктивності праці до активного виявлення причин, які обумовили ці зміни, а отже, до виявлення невикористаних резервів. Дослідження факторів необхідно також для більш точної оцінки успіхів в галузі підвищення продуктивності праці. Не знаючи, з чого складається загальний приріст продуктивності праці, таку оцінку дати важко, тому що фактори, що впливають на продуктивність праці, далеко не рівноцінні та не однозначні. Одні дають стійкий приріст, а вплив інших є змінним. Нарешті, різні фактори вимагають неоднакових зусиль і витрат для приведення їх у дію. Тому досить важливо знати, за рахунок чого відбудеться приріст продуктивності праці. Класифікація факторів продуктивності праці повинна припускати не тільки їхнє теоретичне обґрунтування, але і розробку такої системи, що охоплювала б усі зміни, що відбуваються у визначеній ланці виробничого процесу, і в той же час забезпечувала б можливість проведення розрахунків щодо визначення кількісного значення цих факторів у підвищенні продуктивності праці в досліджуваному періоді.

Досліджуючи та аналізуючи весь комплекс факторів росту продуктивності праці, їхню функціональну взаємозалежність, необхідно виділити усередині цього комплексу провідну ланку Такою ланкою є науково - технічний прогрес.

Зокрема, науково-технічний прогрес – це поступальний, органічно взаємопов’язаний у конкретному періоді розвиток науки і техніки, що зумовлює (стимулює) еволюційні та революційні зміни у межах наявного технологічного способу виробництва, а опосередковано-зміни інших - елементів економічної системи (відносин економічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин та господарського механізму всієї сукупності суспільних відносин (політичних, соціальних, правових тощо).

Водночас, для прискорення науково-технічного прогресу в Україні потрібна корінна зміна структурної й інвестиційної політики, спрямовуючи її в першу чергу на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, упровадження прогресивної технології і новітньої техніки, підвищення частки витрат на активну частину основних виробничих фондів – машини й обладнання. Це дозволить також суттєво скоротити частку ручної праці і тим самим прискорити ріст продуктивності праці.

Всі інші фактори підвищення продуктивності-праці діють слідом за змінами в техніці і технології або одночасно з ними.

Велику роль у підвищенні продуктивності праці відіграють організаційно-економічні й управлінські фактори.

До цієї групи факторів відносяться: удосконалювання форм організації суспільного виробництва (поглиблення спеціалізації і концентрації); удосконалювання організації праці (поглиблення і розвиток поділу і кооперації праці; застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення нормування праці; упровадження нових форм оплати і стимулювання праці; широке застосування сімейного, колективного й орендного підряду й ін.); удосконалювання керування виробництвом і розвиток господарського механізму (удосконалювання організаційних структур у виробництві і керуванні, планування і ціноутворення; широке впровадження повного госпрозрахунку і самофінансування; перетворення державних підприємств в орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу тощо).

У сучасних умовах особливо зростає роль соціально-психологічних факторів росту продуктивності праці, що відбивають безпосередні зв’язки людини з технікою. До цієї групи факторів відносяться: підвищення кваліфікації і загальноосвітнього рівня працівників, поліпшення умов пращ, підйом рівня життя, розвиток сфери обслуговування, поліпшення соціально-психологічного клімату в трудових колективах, розвиток методів мотивації і психологічного впливу, ріст творчого характеру в праці, підвищення трудової і суспільної активності шляхом розвитку самоврядування в трудових колективах, раціональне використання вільного часу тощо. Означене сприяє активізації діяльності, створює комплекс умов для оптимального використання трудового потенціалу, усунення обмежень у реалізації здібностей і розвитку ініціативи-працюючих, забезпечуючи цим нарощування продуктивності економіки території, аз нею й її прибутковості.

Зокрема, продуктивність економіки території - це її здатність формувати і виробляти суспільне необхідний продукт та економіко-фінансова політика і механізми щодо забезпечення ефективного функціонування підприємницького потенціалу в інтересах розвитку території.

Продуктивність економіки території – це інтегральний результат діяльності суб’єктів господарювання, який відображається через системний ряд кількісних, а в окремих випадках і якісних показників. До категорії визначальних макроекономічних показників продуктивності економіки території відноситься валовий внутрішній продукт (валовий регіональний продукт) та інвестиції в розрахунку на душу населення.

Народногосподарське значення росту продуктивності праці в умовах формування ринкових відносин визначає важливість проблем її виміру. Правильний та раціональний вимір рівня і динаміки продуктивності праці в різних галузях матеріального виробництва є важливою умовою успішного рішення завдання максимального підвищення продуктивності праці.

Показники, якими характеризується продуктивність праці, повинні точно відбивати ефективність праці. При цьому важливо врахувати усе, що зроблено за даний період часу. Крім того, одиниця виміру повинна відповідати природі самого поняття «продуктивність праці», не спотворюючи ні рівня, ні динаміки цього показника.

Вимір продуктивності праці стосуєшся трьох взаємозалежних питань: економічного змісту продуктивності праці;

– визначення показників, що могли б служити кількісною мірою виміру рівня продуктивності праці;

– принципів зіставлення показників продуктивності праці в часі та просторі.

Практиці відомі різні показники виміру продукції і витрат праці, застосовуються різні методи і показники виміру продуктивності праці, що зв’язано з особливостями виробництва, застосовуваної техніки, сировини тощо та цілями економічного дослідження. Застосовувані методи виміру продуктивності праці мають свій особливий зміст і водночас вони не виключають, а доповнюють один одного.

Вимір продуктивності праці зводиться, по-перше, до визначення її абсолютного рівня, тобто кількості продукції, вироблюваної в одиницю робочого часу; по-друге, до визначення зміни цього рівня за якийсь період.

Для оцінки достоїнств і недоліків застосовуваних способів виміру необхідно визначити вимоги, що повинні бути пред’явлені до методу обліку продуктивності праці. Так, ці вимоги зводяться до наступного:

– відповідність одиниці виміру завданням обліку, тобто одиниця виміру не повинна спотворювати показників продуктивності праці;

– повнота обліку і відповідність врахованого обсягу виробництва
фактичному обсягові робіт, єдність методів виміру продуктивності праці, тобто показник продуктивності праці повинен бути наскрізним і порівнянним та володіти наступними властивостями: високим ступенем узагальнення, гнучкістю, універсальністю застосування.

Вимір продуктивності праці здійснюється шляхом зіставлення результатів праці у вигляді обсягу виробленої продукції з витратами праці (середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу). У залежності від прямого або зворотного відношення цих величин в економіці праці розрізняють два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток являє собою кількість продукції, яка вироблена в одиницю робочого часу або приходиться на одного середньо спискового працівника (робітника) за одиницю часу (місяць, квартал, рік). Виробіток визначається відношенням кількості виробленої продукції ((2) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (1). Чим більша величина цього показника, тим вища продуктивність праці, тому він і називається прямим показником продуктивності праці.

Рівень і динаміку продуктивності праці можна виразити і за допомогою зворотної величини - трудомісткості (1< 2), тобто трудомісткість являє собою виграти робочого часу на одиницю продукції. Практично байдуже, яке з приведених відносин буде прийнято для характеристики рівня і динаміки 1. продуктивності праці. Перше виражає ріст продуктивності праці через збільшення продукції, виробленої в одиницю часу; друге характеризує те ж саме явище економією праці, витраченої на випуск одиниці продукції. Водночас, слід зазначити, що найбільш розповсюдженим і універсальним показником є виробіток.

В економічних розрахунках застосовують годинну, денну, місячну (квартальну, річну) норму виробітку. Методи виміру продуктивності праці розрізняються в залежності від способів визначення обсягів виробленої продукції. Для вирахування обсягу виробництва (продукції, робіт, послуг) та відповідно продуктивності праці (виробіток) розрізняються три методи визначення виробітку натуральний, вартісний (грошовий) і трудовий.

Натуральний метод. При цьому методі обсяг виробітку продукції і показники продуктивності праці обчислюються в натуральних одиницях-тоннах, кубічних метрах, метрах, штуках тощо У вугільній і нафтовій промисловості, наприклад, виробіток визначається в тоннах, у газовій промисловості - у кубічних метрах, у лісопильному виробництві - у кубометрах деревини.

Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає кілька видів або марок однорідної продукції, то виробіток виміряється ьумовних натуральних одиницях.

Оскільки кожен продукт як споживча вартість знаходить у натуральному вираженні свій безпосередній вимірник то метод обчислення продукції в натуральних одиницях одержує однакове значення і рівною мірою задовольняє вимоги планування й обліку продукції на всіх стадіях суспільного виробництва. Лише на основі натуральних показників продукції можливо правильно визначити співвідношення між виробництвом та потребою в тому або іншому виді продукції. Без них не можна скласти матеріальні баланси, що є основою народногосподарського планування. Натуральні показники дозволяють бачити склад зробленої продукції за видами, сортами тощо. Велике значення натуральних показників продуктивності праці полягає в безпосередньому порівнянні їх, що дає можливість оцінювати результати в абсолютних рівнях продуктивності праці як у межах підприємства, так і на різних ступінях управління господарським комплексом.

Однак при всій значимості цього методу його практичне використання для народного господарства загалом є обмеженим. Створювані конкретною працею споживчі вартості, як і конкретні види праці, розрізняються між собою якісно. Тому за допомогою натуральних показників можна вимірювати й їх рівень, а також динаміку продуктивності праці лише в рамках окремих видів продукції або окремих видів виконуваних робіт. Натуральний метод доцільно застосовувати у випадках обчислення показників продуктивності праці на окремих робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах і на підприємствах, що виробляють однорідну продукцію, коли можливий її безпосередній вимір у спільних одиницях. Слід зазначити, що при дотриманні відповідних вимог продуктивність живої праці знайде правильне відображення в натуральних вимірниках незалежно від того, яка кількість минулої праці упредметнена в продукті.

Вартісний метод. Для одержання узагальнених показників з продукції і виміру продуктивності праці в народному господарстві вартісний метод визнається основним. Сутність його полягає а тім, що показник продуктивності праці визначається як відношення виробленої продукції, вираженої в грошових одиницях, до витрат робочого часу, ціни, за якими порівнюється продукція, диференційовані за різновидами кожного виду виробів, крім цього, вони встановлюються в багатьох випадках з урахуванням якості продукції. Завдяки цьому вартісні показники продуктивності праці на відміну від натуральних враховують не лише види, але і різновиди виробленої продукції, а також відбивають певною мірою зміни в якості продукції.

Якщо натуральні показники характеризують продукцію тільки як визначений показник споживчої вартості, то вартісні показники характеризують продукцію як визначений економічний результат роботи. Здатність вартісного показника відбити в пропорційних величинах кількість праці, що наявна в різноманітній продукції, дозволяє використовувати його для обчислення продуктивності праці не лише на будь-якому підприємстві, але і окремої галузі та народному господарстві загалом.

Для обчислення продуктивності праці у вартісному вираженні можуть бути використані різні показники оцінки обсягу продукції, що випускається: валова продукція, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, нормативна чиста і чиста продукція, валовий дохід.

Водночас, показник, обчислений на основі валової продукції (валового обороту), не відбиває дійсних витрат праці і змін, що відбуваються в народному господарстві. Причина цього криється в наступному:

– обсяг валової продукції не відбиває розходжень у виробничій структурі підприємств та ступеня їхньої кооперації, у зв’язку з чим показники виробленої продукції і продуктивності праці можуть виявитися непорівнянними;

– величина валової продукції значною мірою піддається впливові зміни питомої ваги витрат минулої праці (матеріальних витрат) у зв’язку з асортиментними зрушеннями, що можуть спотворювати рівень і динаміку продуктивності праці;

– обсяг валової продукції залежить від рівня цін на продукцію і вихідні норми рентабельності, що також не завжди відбиває дійсний зв’язок з витратами праці на промислових підприємствах, фермерських господарствах тощо:

– у обліку за валовою продукцією не знаходить ніякого відбитку економія або перевитрата минулої праці, хоча, як відомо, економія в застосуванні сировини, матеріалів, палива тощо веде до підвищення продуктивності праці, а їх перевитрата - до марнотратства;

– при підсумовуванні валової продукції нерідко має місце повторність рахунків, оскільки вартість продукції одного підприємства (яке поставляє продукцію по кооперації) впливає на величину вартості.

Показник товарної продукції при вирахуванні продуктивності праці має ті ж недоліки, що й показник валової продукції.

Різниця між показниками валової товарної продукції полягає в загалі в тім, що перший характеризує продукцію з погляду виробництва, виявляючи загальний обсяг виробничої діяльності, а другий – з погляду пропозиції. З народногосподарської точки зору більш важливим є другий показник, тобто товарна продукція, тому що він містить ті результати виробничої діяльності, що вже можуть надійти в народногосподарський ком плекс - готова продукція.

В окремих галузях промисловості, особливо у швейній, застосовується показник продуктивності праці, обчислювальний як нормативна вартість обробки (НВО). НВО відбиває нормативні витрати на випуск одиниці продукції, у які включається заробітна плата основних працівників з відрахуваннями у фонд соціального страхування, а також цехові і загальнозаводські витрати. Прямі матеріальні виграти в цьому нормативі не відбиваються. Але і цей показник має досить істотні недоліки. Насамперед, він не характеризує ні обсягу виконаної роботи (повної вартості), ні собівартості виробленої продукції, ні знову створеної вартості. Це категорія проміжна, що не має жорстко обкресленого економічного змісту. Оскільки фактична вартість обробки на підприємстві може набагато відрізнятися від загально галузевої, то підприємства, застосовуючи НВО, продовжують виробляти «вигідну» і «невигідну» продукцію.

Вироблення робітниками продукції, обчислене на базі НВО, як правило, дає більш високий відсоток росту, порівняно з обчисленим на базі валової продукції Перебільшуючи темп росту продуктивності праці, нормативна вартість обробки завищує і фонд заробітної плати. Крім цього, вона не завжди відбиває дійсні зміни продуктивності праці і через невідповідність фактичної трудомісткості продукції та фактичної собівартості обробки. Наявність недоліків даного показника, труднощі установлення нормативів викликають серйозні труднощі в його практичному застосуванні.

Нині у багатьох галузях промисловості для обчислення продуктивності праці на рівні підприємств, об’єднань і міністерств застосовують показник нормативної чистої продукції і чиста продукція (валовий дохід). Ці показники враховують лише ту частину вартості продукції, що є результатом діяльності даного підприємства. Пропозиція використовувати чисту продукцію була висунута з метою усунути перекручування в показниках продуктивності праці за рахунок зміни питомої ваги перенесеної вартості в загальній вартості виробленої продукції. В основі даного показника лежигь знову створена на відповідному підприємстві вартість, тобто в ньому відбивається основний результат діяльності підприємства, ефективність використання наявних резервів. Побудований на незмінних цінах і нормативній базі показник чистої продукції відрізняється головною якістю вимірника обсягу роботи - порівнянністю в динаміці результатів праці, власних зусиль підприємств у вдосконаленні виробництва. Створюючи реальне уявлення про рівень і ріст продуктивності праці, показники нормативної чистої і чистої продукції (валового доходу), характеризують дійсні співвідношення, що складаються між темпами росту продуктивності праці і темпами росту середньої заробітної плати. Тим самим закладається основа для встановлення і контролю пропорційної залежності між обсягом коштів у населення і його товарним покриттям.

Перевага показника нормативної чистої продукції полягає втім, що при його використанні підприємства не зацікавлені у випуску більш матеріаломісткої продукції. Однак і цей показник не вільний від недоліків. Так, не усувається вплив асортиментних зрушень, що спотворює, як наслідок різновидності нормативів чистої продукції (по заробітній платі і рентабельності). На величину нормативної чистої продукції впливають також матеріальні витрати, оскільки прибуток в оптовій ціні встановлюється пропорційно загальним витратам виробництва.

Серед вартісних показників найбільше реально відбиває продуктивність праці чиста продукція (валовий дохід), або знову створена вартість або частина вартості продукції, створена живою працею. Величина чистої продукції (планова та фактична) обчислюється як різниця між обсягом валової продукції та всіма елементами упредметненої (минулої) праці (вартість сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, енергії, амортизаційні відрахування). У цьому показнику побічно враховуються-як економія упредметненої праці, так і поліпшення якості продукції (через ціни).

Трудовий метод. На робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах при випуску різноманітної незавершеної продукції продуктивність праці визначається в годинах. При науково обґрунтованих (статистичних) нормах цей метод точно характеризує динаміку продуктивності праці.

Поряд з виробітком широко використовується показник трудомісткості продукції.

В умовах формування ринкових відносин необхідність у показнику, що характеризує витрати праці на виробництво продукції, особливо гостро відчувається при обґрунтуванні чисельності працюючих, фонду заробітної плати, продуктивності праці.

Під трудомісткістю продукції мається на увазі сума усіх витрат живої праці на виробництво одиниці продукції на даному підприємстві. Оскільки трудомісткість виготовлення одиниці продукції є показником, у якому відбивається вся сукупність факторів, що визначають рівень продуктивності пращ то у цьому показнику повинні найбільше повно враховуватися витрати живої праці. Тому в трудомісткість виготовлення продукції доцільно включати витрати праці всіх категорій промислово-виробничого персоналу підприємства, утому числі допоміжних робітників, керівників, фахівців і інших категорій працюючих. Це обумовлено підвищенням їхньої ролі в процесі виробництва в умовах науково-технічного прогресу.

Показник трудомісткості продукції визначається на одиницю продукції в натуральному вираженні за всією номенклатурою виробів і послуг, що включаються в товарну продукцію підприємства. На підприємствах з великим асортиментом продукції, що випускається, трудомісткість може враховуватися за представниками груп однотипних виробів, до яких приводиться вся продукція.

Залежно від складу трудових витрат, їхньої ролі в процесі виробництва враховуються наступні види трудомісткості, що є складовими частинами повної трудомісткості виготовлення продукції: технологічна, трудомісткість обслуговування виробництва, виробнича, трудомісткість керування виробництвом.

Технологічна трудомісткість – це витрати праці робітників, що здійснюють технологічний вплив на предмети праці, що враховуються в товарній продукції підприємства (доцільна зміна форми, стану, положення, фізичних, хімічних і інших їхніх властивостей).

Трудомісткість обслуговування виробництва – це витрати праці допоміжних робітників основних і всіх робітників допоміжних цехів та служб, які пов’язані з обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість – це витрати праці всіх робітників (основних і допоміжних цехів).

Трудомісткість управління виробництвом – це витрати праці керівників, фахівців, службовців, охорони.

Повна трудомісткість продукції включає трудові виграти всіх категорій промислово-виробничого персоналу підприємства.

З характером і призначенням витрат праці варто розрізняти нормовану, фактичну і планову трудомісткість.

Нормована трудомісткість – це нормовані витрати на виготовлення виробу або виконання визначеного обсягу робіт, установлювані для усіх видів б трудомісткості (технологічної, обслуговування і управління) виходячи з діючих норм часу (виробітку), норм обслуговування, штатних розкладів планового фонду робочого часу відповідно до режиму роботи підприємства.

Фактична трудомісткість – це реальні витрати праці на виготовлення одиниці виробу, обсягу роботи.

Планова трудомісткість – це витрати праці на виготовлення виробу або виконання визначеного обсягу робіт, установлені з урахуванням їх зниження в планованому періоді.

За об’єктом вирахування розрізняють трудомісткість на операцію, деталь, виріб.

За місцем додавання праці виділяють трудомісткість заводську, цехову, дільничу, бригадну і робочого місця.

Підвищення ролі показника трудомісткості зв’язане з тим, що при вимірі продуктивності праці резерви її росту складають власне кажучи можливості економії часу. Трудовий метод дозволяє в цьому випадку здійснювати планомірне й ощадливе регулювання витрат у найбільш іманентній праці формі - безпосередньо робочим часом.

При трудовому методі виміру продуктивності праці робочий час є загальною і якісно однорідною характеристикою, на основі якої зважується різноякісна продукція. Тому даний метод є найбільш точним еквівалентом категорії продуктивності праці. При його застосуванні обсяг продукції оцінюється в одиницях робочого часу, завдяки чому встановлюється прямий зв’язок між кількістю продукції і витратами праці на її виготовлення. За допомогою цього методу можливо обчислити економію витрат робочого часу не тільки за виробами, за окремими робочими місцями, але і за факторами.

Слід підкреслити, що в сучасних умовах найбільш доцільним стає застосування саме трудового методу виміру продуктивності праці, що дозволяє найбільше точно виміряти рівень і динаміку продуктивності праці як живої конкретної праці, вимірюваного часом його додавання. Даний метод дозволяє також проводити й коректні порівняння продуктивності праці в різних сферах економіки.