Тема 12. Міжнародне співробітництво в УТР

Трудова міграція є складовою світових економічних відносин, вона існує на всіх континентах, у всіх регіонах, зачіпає інтереси більшості країн світу. Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. Ще декілька тисячоліть до нашої великі маси людей переїздили на роботу в інші країни.

Початок сучасного стану міжнародної міграції робочої сили пов’язаний з закінченням Другої світової війни. У той час домінуюче економічне і політичне положення США ще більше посилилось, відповідно виросла їх привабливість для емігрантів, що зробило цю державу основним світовим імпортером робочої сили. В 40– 50-ті роки основними експортерами робочої сили в США стали європейські країни, а в наприкінці століття – країни Латинської Америки. Особливостями цього періоду і міграції є її масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність (приїжджають на сезонні роботи), нелегальність. Велика частка латиноамериканців, що приїжджає в США для пошуку роботи, призвела до значних змін у демографічній ситуації. Вже нині вихідці з цих регіонів складають більшість населення таких міст, як Лос-Анджелес, Маями та інші.

Слід відзначити, що в США практично експортують робочу силу всі країни світу. Поряд із США важливим регіоном, що імпортує робочу силу, є Західна Європа.

Серед країн регіону основним імпортером робочої сили є Німеччина, за деякими даними, в Німеччині нині працює 10 млн. іноземних громадян.

Основними факторами, що так приваблюють іноземних працівників, є політична стабільність, високий рівень соціального захисту і один із найвищих у світі рівнів оплати праці. За витратами на робочу силу (годинна зарплата плюс додаткові виплати персоналу) в даний момент Німеччина посідає перше місце серед високо розвинутих індустріальних країн.

Крім Німеччини, значними імпортерами робочої сили є Франція, Великобританія, Швеція. Разом із тим сучасний період характеризується розвитком нових регіональних центрів. Це країни Азії, Перської Затоки, Далекого Сходу.

Відмінною особливістю сучасного періоду міграції є диверсифікація якісного складу.

Поряд з основною частиною іноземних працівників низької кваліфікації, види діяльності яких пов’язані з тяжкою фізичною працею, монотонністю її характеру, шкідливими для здоров’я умовами, в останній період посилилась міграція працівників високої кваліфікації, т. зв. «відтік умів».

Головним імпортером робочої сил високої кваліфікації є США, за ними йде Німеччина, Великобританія, Франція.

На сучасному етапі використання найманої іноземної робочої сили стало важливим елементом нормального механізму світового господарства. Згідно з офіційними даними, на кінець 1999 року в світі нараховувалось близько 38 млн працівників-мігрантів у порівнянні з 3, 2 млн в 1960 році. Разом із сім’ями кількість людей, що переміщалися, в середині 90-х років досягла 100 млн.

Сучасний період світового економічного розвитку характеризується широким залученням країн у міжнародні економічні взаємозв’язки. Масштаби виробництва давно переросли національні кордони. Посилюється процес інтернаціоналізації виробництва, що вимагає участі кожної країни в міжнародному поділі праці та обміну. Інтернаціоналізація економіки – це не тільки зростаючі технологічні взаємозв’язки, а й участь в міграції робочої сили.

Економіка України є відкритою, що передбачає взаємодію із іншими країнами через ринки капіталу, товарів і робочої сили.

Зовнішньоекономічне середовище значно впливає на зайнятість населення. Здійснюючи регулюючий вплив на міжнародні потоки капіталу, товарів і робочої сили з України і в Україну, уряд держави може впливати на величину, структуру сукупних пропозицій і попиту на національному ринку праці. Серед багато чисельних механізмів зовнішньоекономічної політики, що безпосередньо впливають на функціонування ринку праці, необхідно виділити валютно-фінансову, зовнішньоторговельну та міграційну політику

Політика залучення іноземного капіталу –важливий інструмент впливу на попит на національному ринку праці, на створення нових робочих місць.

Міграційна політика держави безпосередньо впливає на зайнятість населення. На сучасному етапі світова співдружність переходить до координації зусиль багатьох країн з питань вирішення гострих ситуацій і колективного регулювання міграційних потоків.

Одним із проявів інтернаціоналізації економічного та соціально-культурного життя людства стало широкомасштабне переміщення населення і трудових ресурсів.

Серед основних мотивів і причин міжнародної міграції трудових ресурсів є різні фактори економічного і неекономічного характеру.

Як економічне явище міжнародна міграція робочої сили вимагає комплексного підходу для її оцінки. Міграція має важливе значення для економічного розвитку як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів робочої сили. На перших міграція має як позитивний, так і негативний вплив. Негативний вплив проявляється втому, що країна-експортер втрачає, як правило, найбільш активну, цінну частину своєї робочої сили. Збитки від процесу «у течки умов» за деякими оцінками, досягають близько 10% національного доходу країн-експортерів робочої сили. Крім цього, процес виїзду найбільш кваліфікованої робочої сили має негативний моральний вплив, у молодих людей втрачається віра в розвиток економіки своєї держави, а це призводить до зниження рівня інвестицій у країні. Крім цього, відтік за кордон спеціалістів високої кваліфікації сприяє економічному зростанню конкурентів у міжнародній торгівлі товарами й послугами. Разом із тим, вплив міграції на країну-експортера має і позитивний характер. У багатьох випадках вивіз своєї робочої сили дає державі чималу економічну користь. Для деяких країн доходи, одержані від експорту трудових ресурсів, є важливою статтею надходжень в бюджет: складовою доходів є грошові перекази працюючих за межами держави. Крім цього, люди, що повертаються на батьківщину, використовують нагромаджений капітал та досвід.

Вплив на виїзд працівників – це важливий напрямок державної політики зайнятості, оскільки еміграція може виступати ефективним способом досягнення рівноваги на національному ринку праці. Якщо в умовах значного безробіття серед не кваліфікованих кадрів вони виїжджають за межі держави, держава не несе фінансових витрат на виплати безробіття та перенавчання безробітних.

Трудова міграція стала предметом систематичного міжнародного регулювання. Уже в 1929 році існувало 1000 міжнародних договорів щодо питань ринку праці і соціального забезпечення іноземних працівників. Проблемою міграції робочої сили займається ряд універсальних і регіональних організацій. Серед них перш за все необхідно назвати ООН спеціальні підрозділи (ЮНЕСКО, ВОЗ, МОП і ін.).

З метою розвитку співпраці в сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян України і інших країн, які працюють за межами своєї країни, наша держава уклала договори про працевлаштування і соціальний захист громадян з Молдовою (1993р.), Росією (1993р.), Білоруссю (1995р.), Вірменією (1995р.), В’єтнамом (1996р.), а також про взаємне працевлаштування -з Польщею (1994р.)та Чехією (1987р.), Іспанією (2002 р.), Італією та Португалією (2003). Ці угоди поширюються на працівників (їхні сім’ї), які є громадянами або постійно проживають на території однієї з країн, що домовились між собою, і працюють на умовах найму на підприємствах усіх форм власності.

МОП була створена в 1919 році. Вона стежить за умовами праці у всіх країнах світу, її засновники виходили з припущення, що неспроможність будь-якої однієї нації створити людські умови праці є перепоною на шляху інших націй, що бажають їх покращати у своїх країнах. МОП – це тристороння організація, в якій представлені працівники, роботодавці та державні органи з рівними правами при прийнятті рішень. Результати цієї співпраці щорічно обговорюються на тристоронній конференції.

Завдяки діяльності цієї організації та покращанню комунікації в усьому світі люди дедалі більше усвідомлюють відмінності умов праці в різних країнах.

Мета МОП - розробка конвенції, рекомендацій з питань праці, створення системи контролю і спостережень за дотриманням принципів і стандартів, встановлених конвенціями з питань трудових відносин; розробка проектів і програм зайнятості населення, вивчення, аналіз тенденцій та розробка основних напрямів професійної освіти в світі

Завданнями МОП є: забезпечення ефективної зайнятості населення з використанням міжнародної міграції, захист інтересів працюючих, підвищення якості робочих місць, регулювання ринку праці та вирішення проблеми бідності,

Існують також декілька об’єднань професійних спілок з різних країн, які підтримують спільні ідеали. Це - різноманітні міжнародні професійні секретаріати, що представляють працівників конкретних галузей: Міжнародна конфедерація вільних профспілок, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня конфедерація праці.

Робота МОП почалась з прийняттям Конвенції, що регулює ринок праці. Так, уже в 1919 році на першій сесії МОП була прийнята Конвенція про обмеження з 1921 року робочого часу на промислових підприємствах – 8 годин на день або 48 годин на тиждень, але вона в той час не була ратифікована всіма державами. Нині в більшості розвинутих країн ринкової економіки законодавче визначений 8-годинний день, а в деяких країнах встановлений 36-40-годинний робочий тиждень (наприклад, у Франції, Україні, а також у США).

Головною метою сучасного суспільства є розвиток людини власними силами і задля її блага. Цю ідею було вперше сформульовано ще Авраамом Лінкольном, а нині вона стала основним гаслом ООН. Зміст наведеної тези означає необхідність не надання гуманітарної допомоги нужденним верствам населення або нужденним країнам, а сприяння їх розвиткові. Наприкінці другого тисячоріччя міжнародна спільнота врешті-решт збагнула, що не суспільство існує задля зростання ВВП, приборкання інфляції та формування бездефіцитного бюджету, а всі ці цілі досягаються задля підвищення рівня життя населення, задля забезпечення соціальної справедливості і суспільної стабільності.

Треба зазначити, що більшість принаймні індустріальних держав світу в тій чи іншій мірі враховує цю ідею в своїй стратегії.

Пріоритети сучасної соціально-економічної стратегії демократичних держав.

Економічне зростання – забезпечення виробництва більшої кількості та ліпшої якості товарів, тобто зростання життєвого рівня народу.

Повна зайнятість – надання підходящої роботи всьому економічно активному населенню.

Економічна ефективність – максимальний результат витрат обмежених
ресурсів.

Справедливий розподіл прибутків, який протидіє різкому соціально-економічному розшаруванню суспільства і зубожінню будь-яких його верств.

Економічна забезпеченість існування непрацездатних членів суспільства.

Торговельний баланс – співвідношення зовнішньоторговельного і валютного сальдо.

За структурою і складом наведеної системи пріоритетів можна зробити такі висновки.

По-перше, в багатьох випадках суто економічні інтереси підкоряються соціальним вимогам. Суспільства давно вже зрозуміли, що жити в умовах існування численних маргінальних груп (чи то демографічних, чи то цілих, держав або їх блоків) про сто небезпечно. Тому навіть така країна як Сполучені Штати має настільки складну і розгалужену систему соціального забезпечення, що існують родини, де представники трьох і навіть чотирьох поколінь ніколи не працювали.

По-друге, частина наведених цілей має кількісні виміри, а частина може бути визначена виключно атрибутивним шляхом.

По-третє, практично всі цілі є взаємодоповнюючими, тобто при умові досягнення однієї реалізуються й інші. Наприклад, ліквідація безробіття сприяє мінімізації групи осіб з найнижчими доходами.

По-четверте, аналіз можливої соціальної або соціо - політичної напруги, пов’язаної з різким економічним розшаруванням суспільства і різкою нерівністю в розподілі доходів, доводить їх послаблення із економічним зростанням та збільшенням абсолютних масштабів прибутків більшості населення.

Нарешті, по-п’яте, ми повинні зауважити, що одночасне досягнення всіх восьми цілей неможливе, якщо мати на увазі їх максимальне значення: частина є взаємо проти річною.

Коли основні цілі вступають у протиріччя, суспільство вимушене розробляти систему пріоритетів. Наприклад, якщо повна зайнятість супроводжується інфляцією, а стабільний рівень цін призводить до зростання безробіття, суспільство має їх радіювати. Наприклад, вибирати між двома варіантами розвитку: повною зайнятістю при умові річних темпів інфляції на ріні 7% або стабільними цінами при умові безробіття на рівні 8% Ймовірно, що перевагу буде надано деякому компромісу в вигляді 4%-ного річного темпу інфляції при 6%-ному рівні безробіття.

Цілком зрозуміло, що говорячи про перехід української економіки від адміністративно-командної до ринкової системи недостатньо просто зафіксувати напрям розвитку, необхідно чітко сформулювати систему пріоритетів, визначити їх значущість. Це – завдання не тільки парламенту, хоча його перш за все. Своя система пріоритетів, іншого рівня, повинна існувати і в виконавчих структурах, і в регіонах. Без цього усталений розвиток, якщо виключати усталену кризу, – неможливий.

Наведена система пріоритетів відсилає нас до широкої сфери державної активності, що власне і є розвитком держави, суспільства в цілому.

Демократична держава, яка своєю метою має створення рівних можливостей для всіх своїх громадян, розвивається серією своїх дій в різноманітних сферах, включаючи економіку, культуру, освіту, охорону здоров’я, планування сім’ї; турбота про сім’ю та дітей, підтримка інвалідів та етнічних меншин, охорона навколишнього середовища, охорона держави та правопорядку в ній тощо. Прагнення забезпечити рівні умови для всіх людей є головною соціальною проблемою, яка вирішується створенням таких умов, які б забезпечили кожній особистості певний рівень життя (сам цей рівень тобто життєвий стандарт визначається насамперед економічними можливостями суспільства), вони специфічні для кожної країни і для кожного часу.

Мета урядового контролю за ринком праці – захист добробуту окремих осіб, а не вплив на систему економічного (промислового) розвитку. Виходячи з цього, необхідно визнати, що концептуально політика ринку праці має різні цілі, які не завжди є сталими.

В сьогоденній реальній дійсності всі економічні системи розмішуються десь поміж крайніми варіантами ліберальної та адміністративно-командної системи, являючи собою так зване постіндустріальне суспільство, або соціальна орієнтовану ринкову економіку.

На відміну від характерного для минулого етапу економічного розвитку розпорошення економічної влади поміж безлічі дрібних одиниць, сучасній економічній системі притаманне існування потужних економічних блоків. їх здатність викривляти нормальне функціонування ринкової системи в своїх власних інтересах створює додаткові підстави для урядового втручання в економіку.

В системі пріоритетів сучасної соціально-економічної стратегії Демократичних держав забезпеченню повної зайнятості належить чинне місце. Вагомість цієї мети визначається як економічними наслідками безробіття (для суспільства в цілому і для кожної особи, що втратила роботу), так і суто соціальними.

Для досягнення сформульованої мети управління ринком праці уряд вдається до активних і пасивних заходів, тобто до активної і пасивної політики ринку праці.

Ще в 50-х роках у так званій «шведській моделі» (або моделі Райна-Мейднера) термін «активна політика зайнятості» використовувався для того, щоб показати, що інвестиції в політику зайнятості зростають в часи економічного спаду і зменшуються в періоди економічного підйому; таким чином підтримується необхідна рівновага ринку праці, коригування обсягу додають йому гнучкості та дозволяє уникнути потенційно інфляційних «вузьких місць». На відміну від цього «пасивна» політика зайнятості» була спрямована для пояснення безробіття’ та пов’язаної з ним системи фінансової допомоги.

Отже, активна політика складається із заходів, спрямованих на:

– збільшення попиту на робочу силу з боку як приватного, так і державного сектору економіки.

– підвищення конкурентноздатності робочої сили та забезпечення якісної
відповідності робочої сили і робочих місць (в просторі і в часі);

– поліпшення процесу працевлаштування.

Фінансується активна політика головним чином за рахунок цільових асигнувань центрального та місцевих бюджетів.

Пасивна політика зайнятості спрямована на підтримку доходів населення в випадку втрати роботи. Фінансується пасивна політика зайнятості зі спеціальних страхових фондів; в Україні це Фонд сприяння зайнятості населення.

Виплата допомоги по безробіттю є важливою складовою частиною системи соціального захисту приблизно 50 країн світу, переважно це – індустріальні країни з достатньо розвинутими і організованими ринками праці. Більшість нині діючих програм було А сформовано перед Другою Світовою війною і лише незначна їх кількість (зокрема в країнах перехідної економіки, де раніше не визнавалося саме існування безробіття) з’явилася останніми роками.

В рекомендаціях МОП стосовно відшкодування втрачених доходів підкреслюється доцільність виплати допомоги в випадку повного чи часткового безробіття лише тим, хто зазвичай працює, здатен працювати, має професійну підготовку і застрахований. Відповідно більше ніж в 80% країн матеріальна допомога надається на базі діючих систем соціального страхування.

Таким чином, нині в Україні – як і в інших країнах перехідної та розвиненої ринкової економіки – регулювання заробітної плати здійснюється в 2 формах державній та договірній. Визначальним елементом організації заробітної плати в умовах ринкової економіки є її договірне регулювання. Останнє, в свою чергу, є провідною складовою соціального партнерства.

Головними тенденціями еволюції існуючих систем трудових відносин в країнах перехідної економіки є такі:

– визнання специфічних і самостійних дій соціальних партнерів;

– усунення законодавчих перешкод до підписання колективних
угод;

– юридичне закріплення права на страйки;

– широке визнання соціальними партнерами принципу трипартизму.

Угоди, які підписуються трьома сторонами, мають на меті узгодження трьох пріоритетів:

– необхідність стримування росту заробітної плати для запобігання інфляції;

– отримання доходів, які забезпечують прийнятний-рівень життя;

– поступове скасування державного контролю над заробітною платою і введення ринкових механізмів її регулювання.