Тема 10. Управління міграційними процесами

Трудова мобільність як чинник формування пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці.

Трудова мобільність в умовах економіки, що динамічно розвивається, є чи не найважливішим фактором оперативного перерозподілу робочої сили відповідно до змін потреб виробництва і ринку праці. Високий рівень мобільності означає принципову готовність населення до зміни посади, професії, місця роботи та проживання, способу життя в цілому. По суті, саме мобільність є запорукою успіху урядових програм в боротьбі з такими жорстокими формами безробіття як структурне та регіональне. Для оцінки рівня мобільності використовується два принципово різних підходи:

– по фактичних даних статистичної звітності вимірюється рівень мобільності (за допомогою аналізу і співставлення даних про інтенсивність і обсяг міграційного руху, плинності, кадрових переміщень);

– по результатах вибіркових соціологічних обстежень населення з’ясовується рівень потенційної мобільності, тобто потенційної здатності до такого роду змін.

З позицій регулювання ринку праці пріоритетне значення належить, зрозуміло, аналізу і прогнозу потенційної мобільності, елімінованої від впливу фактичних можливостей реалізації готовності до зміни, наприклад, місця проживання.

Як потенційна, так і реалізована мобільність вимірюється за допомогою абсолютних та відносних показників. Серед першої групи слід відзначити чисельність мобільного населення та його розподіл за певними ознаками (віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою, зайнятістю в окремих секторах та галузях економіки), обсяг мобільних контингентів (наприклад, загальну сукупність прийнятих на роботу та звільнених за причинами, які відносяться до плинності кадрів). Друга група об’єднує характеристики інтенсивності мобільності (питома вага мобільних контингентів в відповідних сукупностях населення) та середньої кількості подій протягом певного періоду часу (наприклад, середньорічна кількість звільнень в розрахунку на одного працюючого в галузі).

В умовах ринкової економіки, і особливо на етапі її формування, діють достатньо вагомі обмежувачі мобільності: територіальні (географічні), інституційні (обумовлені специфікою і державного устрою, значною мірою штучні), соціодемографічні Територіальні обмежувачі скорочують потенційну готовність до міграційних переміщень як в межах країни, так і за кордон. В Україні характерний для економічно розвинутих країн вплив факторів, що послаблюють мобільність населення (відсутність інформації, необхідність зміни звичного способу життя тощо), багатократно посилюється інституційними чинниками (збереженням «прописки», відсутністю ринка житла, збереженням діючої практики необхідності одержання дозволу на найом робочої сили, що не має «прописки»).

Дія соціодемографічних обмежувачів (вік, сімейний стан, наявність малих дітей або дітей шкільного віку), що є взагалі типовими принаймні для європейських країн, також посилюються відсутністю ринка житла і фінансових можливостей для його купівлі або найму.

В умовах динамічної економіки, істотних структурних зрушень, повсякчасної зміни попиту на робочу силу саме висока мобільність є запорукою забезпечення збалансованості ринку праці, високого рівня конкурентно­здатності кожного носія робочої сили.

Взагалі низька трудова мобільність не обов’язково призводить до тяжких наслідків. Дуже багато залежить від діючої моделі ринку праці, національних особливостей поведінки населення тощо.

Чисельність населення та трудові ресурси України, їх статево-віковий склад формуються як за рахунок природного приросту, так і міграцій.

Рух – невід’ємна ознака і спосіб існування населення. Поряд з природним рухом його безперервним відтворенням під час зміни поколінні – визначають ще просторовий (міграційний) та соціальний рух.

Усі три різновиди руху визначають розміри, структуру й динаміку населення будь-якої країни і забезпечують його постійну взаємодію з усіма іншими суспільними підсистемами. Без руху населення неможливий його розвиток – безперервна кількісна та якісна зміна, зумовлена в кінцевому підсумку рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Міграції – це переселення, переміщення населення, пов’язане з зміною місця проживання або з регулярним поверненням до нього; ш складне соціально-економічне явище. Характер, напрями та інтенсивність міграцій визначаються зміною структури економіки і продуктивних сил, соціальною і трудовою мобільністю населення.

Розвиток ринкових відносин зумовлює активізацію територіальних переміщень населення. Процеси міграції стали окремим і специфічним І фактором формування національного ринку праці.

Причини міграції можуть бути: економічні, національні, релігійні, політичні, екологічні. Особливе місце серед причин і мотивів міграції населення посідає якість навколишнього середовища, стихійні лиха, різний рівень економічного розвитку регіону, галузева структура народного господарства, наявність розгалуженої транспортної мережі, розвиток соціальної інфраструктури (можливості одержання освіти, культури, підвищення матеріального добробуту тощо).

Міграційні процеси населення впливають на розвиток трудового потенціалу. Оскільки суб’єктами міграції є переважно люди з високою працездатністю, в місцях їх виїзду відбувається зменшення чисельності і погіршення якості структури трудових ресурсів; водночас у місцях, куди прибувають мігранти, загострюється демографічна ситуація. Міграції призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності території і супроводжуються збільшенням або скороченням чисельності населення, зміною його статево-вікового, сімейного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як в місцях виїзду, так і в місцях поселення мігрантів.

Характер впливу міграційних потоків на демографічну ситуацію і трудові ресурси залежить як від кількісного, так і від якісного складу мігрантів. Наслідки міграції населення оцінюються як з боку вибуття, так і з боку прибуття.

Різниця між чисельністю населення, що виїхало, і чисельністю, що приїхало, складає механічний приріст населення.

Зміна в характері міграційних процесів обумовлена рядом факторів: скороченням обсягів матеріального виробництва, національними інтересами, поверненням репресованих народів в Україну, зокрема, татарського населення.

Міграційні процеси не лише змінюють загальний обсяг пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці, а й впливають на її якість через неоднакову участь у міграційному русі носіїв різних якісних характеристик.

Міграція – це переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною постійного місш проживання як у межах однієї країни, так і з однієї країни в іншу. Залежно від ознак, за якими їх класифікую!!,, міграції можуть бути зовнішніми і внутрішніми для даної країни, стаціонарними і тимчасовими (сезонними, маятниковими, епізодичними) (див. мал. 3).

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні та внутрішні. Зовнішні міграції – це переміщення населення між країнами, групами країн. Характеризуючи зовнішні міграційні потоки, користуються термінами «еміграція» (виїзд населення із країни) та «імміграція» (в’їзд у країну). Внутрішні міграції – це переміщення населення в межах країни, між регіонами, населеними пунктами.

Зовнішні та внутрішні міграції населення характеризуються величиною міграційних потоків, складом мігрантів, напрямами міграційних потоків, їх періодичністю. В Україні зовнішні міграції завжди стимулювалися соціально-економічними, політичними та релігійними причинами.

Важливе значення для України мають внутрішні міграції населення, тобто міграції, які відбуваються між її регіонами, областями, населеними пунктами за схемою: місто -місто, село - місто, місто - село, село-село і т. ін.

Залежно від тривалості переміщення населення виділяють стаціонарну (безповоротну, або її ще називають постійною) та тимчасові міграції. Тимчасові міграції включають сезонні, епізодичні та маятникові переміщення. Всі тимчасові міграції населення є поворотними. Стаціонарні і тимчасові можуть бути внутрішньодержавними та міждержавним.

Сезонні міграції – це тимчасові міграції, для яких характерне тимчасове (сезонне) територіальне переміщення мігрантів. Залежно від причин, що їх зумовлюють, виділяють економічну сезонну міграцію (необхідність забезпечення робочою силою певних галузей народного господарства на період сезонного збільшення робіт) і соціально-культурну сезонну міграцію (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм).

Маятникова міграція – це регулярне переміщення населення із одного Населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання. Маятникові міграції зумовлюються невідповідністю між розміченням виробництва і розселенням населення.

Головний напрям цих міграцій – із села в місто, із малого міста у велике місто. Найбільше маятникові міграції спостерігаються в приміських зонах великих міст, у міських агломераціях.

Трудові міграції – це переміщення населення з метою працевлаштування. За характером розрізняють трудові міграції: довгострокові (до 3-х років), короткострокові (від 3-х місяців до одного року), вахтові (до одного місяця).

Епізодичні міграції – це ділові, культурно-побутові та інші поїздки, які здійснюються не тільки регулярно, але й необов’язково у тих самих напрямах.

За формами організації міграції бувають двох видів: організовані (легальні) та неорганізовані (нелегальні). Організовані, або легальні, здійснюються за допомогою держави, економічної підтримки (повернення депортованих народів, переселення з Чорнобильської зони). Неорганізовані, або нелегальні, здійснюються силами самих мігрантів, без будь-якої підтримки з боку держави, вони часто контрабандні.

Міграція кваліфікованої робочої сили є об’єктивним процесом, що притаманний майже всім відкритим державам.

Можливі дії української держави стосовно міграції кваліфікованої робочої сили повинні спиратися на два основних принципи: суверенне право кожної країни вирішувати, хто може в’їхати на її територію, і право кожної людини на еміграцію.

Іншими обставинами, що спонукають людей різко змінювати життєве середовище, є економічні причини: можливість суттєвого підвищення власного добробуту членів родини, здобуття якісно нового, кращого статусу, ніж у країні-донорі. Саме економічні мотиви є причиною значної частини міжнародного міграційного руху.

Сучасні зовнішні міграції мають політичні або соціально-економічні мотиви. З політичних і соціальних причин залишають Україну євреї. Після здобуття Україною незалежності створюються умови для повернення на батьківщину українців, які проживали за межами своєї історичної батьківщини.

Велика кількість людей приїжджає з Далекого Сходу, Сибіру, півночі Росії. Ці люди вийшли на пенсію і хотіли б на старості пожити в сприятливих кліматичних умовах півдня України.

Серед емігрантів з України переважає молодь. Майже 75 % від їх кількості – люди у віці до 30-ти років, серед іммігрантів майже 10 % – люди перед пенсійного віку.

До 1991 року Україна була закритою територіальною системою і не здійснювала самостійної міграційної політики, тільки в 1995–1997 роках було створено ряд державних органів регулювання міграційних процесів: Держкомкордон, Державний Комітет у справах національностей і міграції, напрацьована правова база.

Всі стаціонарні імміграції мають здійснюватися тільки на існуючій правовій базі. За даними Держкордону України, щомісячно державний кордон перетинають більше 3 мли іноземців. Тільки 0, 12 %з них мають дозвіл на працевлаштування в Україні.

Нерегульованість міграційних потоків дає негативні наслідки, а саме: погіршення криміногенного стану, загрозу економічній безпеці, втрату інтелектуального і трудового потенціалу. В останні роки в Україні значно зросла чисельність нелегальних іммігрантів це «транзитники», «біженці», «туристи» тощо.

Зростання міграційних потоків і можливі негативні наслідки цього явища вимагають керованості, ефективність якої зумовлює необхідність прийняття державної міграційної програми.

Міграційна політика держави повинна формуватись на таких принципах:

– зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення; захист національного ринку праці;

– залучення до країни, в разі необхідності, іноземних фахівців, робітників певного професійно-кваліфікаційного спрямування;

– соціально-правовий захист трудящих мігрантів.

Пріоритетною складовою державної міграційної політики України на сучасному етапі є регулювання зовнішніх міграцій, які посилюють криміногенну та економічну небезпеку. При управлінні зовнішньою міграцією доцільно орієнтуватись на такі напрями:

– постійні міграції в Україні не повинні бути стихійними, їх треба суворо регламентувати на державному рівні з тим, щоб не створювати передумов для зародження в майбутньому конфліктів на міжетнічному фунті;

– встановлення квот на постійний в’їзд тих, хто прибуває в Україну.

Міністерству праці та соціальної політики разом з Комітетом у справах національностей і міграцій потрібно формувати вітчизняну міграційну політику відповідно до потреб соціально-економічного розвитку держави. Механізм регулювання міграційних потоків (особливо зовнішніх, які посилюють криміногенну та економічну небезпеку) передбачає:

– укладання двосторонніх міждержавних угод з трудової міграції з виділенням обсягів міграційних потоків, їх статево-вікової та кваліфікаційної структури, рівня здоров’я, соціального захисту та термінів контрактів;

– ратифікацію міжнародних угод і Конвенцій Міжнародної Організації Праці з трудової міграції парламентом. У першу чергу, це стосується Конвенції № 97 (1949) «Про трудящих мігрантів» та № 143 (1975р.) «Про зловживання в області міграції та про забезпечення для трудящих мігрантів рівних можливостей і повернення», де передбачені основні норми умов праці, розмір заробітної плати, побутового та житлового забезпечення, транспортування та соціального страхування працівників;

– розробку вітчизняної нормативно-правової бази у сфері регулювання трудової міграції;

– відпрацювання механізму контролю за виконанням відповідних законодавчо-нормативних актів, за діяльністю посередницьких приватних фірм, за виконанням країною-партнером положень угод у частині гарантій умов зайнятості, соціального захисту трудових мігрантів;

– здійснення експертних оцінок стану на ринку праці в регіонально галузевому розрізі центрами зайнятості населення щодо вивчення соціально- економічних наслідків трудової міграції;

– боротьбу з нелегальною міграцією, прихованим вербуванням та контрабандою робочої сили;

– виділення на рівні держави пріоритетних у частиш використання трудових мігрантів регіонів, галузей, окремих підприємств та видів міграції (сезонні роботи, вахтовий метод);

– формування інформаційної бази для населення країни, яка через засоби масової інформації надавала б достовірні дані для мігрантів з основних питань їх переїзду, життя та роботи.

Поряд із створенням умов для переходу нелегальної трудової міграції в регульовану необхідно розробити заходи щодо стимулювання закріплення окремих професійних груп вітчизняних працівників за постійним місцем роботи. Серед основних напрямків зниження регіональної мобільності робочої сили у відповідних регіонах можуть бути:

– надання пільг з оподаткування при створенні робочих місць;

– стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток виробництва тощо.

Основні завдання управління міграцією полягають у:

– регулюванні міждержавного руху населення;

– регулюванні імміграційних процесів (трудових, стаціонарних, руху біженців) та стримуванні нелегальної імміграції (виїзду);

– регулюванні еміграційних процесів, стримуванні нелегальної трудової міграції;

– регулюванні внутрішніх міграцій.

Україна за останні два роки уклала міждержавні угоди щодо регулювання трудової міграції з Польщею, Молдовою, Росією, Вірменією, Азербайджаном, Литвою та деякими країнами Латинської Америки.

«Продаж» надлишкової робочої сили на деякий час іншим державам, побудований на міжнародних засадах, з успіхом використовує цілий ряд країн: Туреччина, Югославія, Китай, Польща, Тайланд, Індонезія, Філіппіни та інші, що допомагає зменшувати напругу на ринку праці і покращувати якість трудових ресурсів.

Територіальний обмін населення –закономірний процес, що сприяє раціональному використанню трудових ресурсів, об’єднанню людей за національністю, релігійною та родинною ознаками. Це виключно важливо у теперішній час, коли на історичну батьківщину повертається багато репресованих народів. Але ці процеси вимагають державного регулювання на основі повної і точної інформації.

В Україні поки що не створена високо координована та всеохоплююча система управління міграційними процесами, яка б дала змогу через застосування системи економічних механізмів досягти бажаного стану. Існуюче в Україні інформаційне забезпечення міграційних процесів має розрізнений, неповний та несистемний характер. Проблемами міграції в Україні займаються ряд міністерств та відомств України: Міністерство Ліраці та соціальної політики, Міністерство закордонних справ, Міністерство внутрішніх справ (МВС), Державний комітет у справах охорони державного кордону, Комітет з національностей і міграції, | Міністерство статистики, Міністерство фінансів, Міністерство освіти і науки та Державний Центр зайнятості. Для ефективної роботи цих відомств необхідно створити автоматизовану систему постійного моніторингу міграційних процесів (СПМ МП), основними завданнями якої мають бути:

– нагромадження і структурування інформації про масштаби, напрями та характер територіальних переміщень населення;

– виявлення і відстеження тенденцій зовнішніх та внутрішніх, стаціонарних і трудових міграцій;

– визначення причинно-наслідкових зв’язків міграцій з економічними, соціальними і демографічними процесами в країні і світі для підготовки можливих варіантів коригування державної міграційної політики, зокрема, в сфері праці;

– прогнозування міграційних ситуацій і моделювання міграційної поведінки людей в контексті соціально-економічного розвитку держави;

– підготовка аналітичної інформації, необхідної для розробки та реалізації заходів міграційної політики щодо територіального збалансування попиту і пропозиції робочої сили в залежності від стану регіональних ринків праці. Державна еміграційна політика має бути спрямована на:

– розширення можливостей працевлаштування власної робочої сили;

– захист прав та інтересів працівників –мігрантів у країнах - реципієнтах; зниження рівня збитків, пов’язаних з виїздом національної робочої сили за межі країни.

Для запобігання відтоку кваліфікованих фахівців дефіцитних спеціальностей та кадрового «пограбування» різних галузей народного господарства в державній еміграційній політиці мають застосовуватись різні обмеження, до яких належать:

– ліміт надання закордонних паспортів (використовують Бірма, В’єтнам,
Південна Корея);

– запровадження еміграційних квот;

– заборона вийду працівників окремих категорій;

– встановлення термінів обов’язкової роботи в країні після завершення освіти за державний рахунок;

– визначення пріоритетних державних регіонів за категоріями зайнятості. У деяких країнах рівень квот на виїзд встановлюється для кожного регіону окремо залежно від рівня його економічного розвитку й ситуації на внутрішньому ринку праці;

– диференціація розмірів валютних переказів працівників-емігрангів.

Так, працюючи за кордоном, філіппінський громадянин зобов’язаний переказати на батьківщину офіційними каналами через Національний банк частину своєї основної зарплати. Для моряків, будівельників, лікарів, інженерів, викладачів та інших фахівців розмір переказів коливається від 50 до 70 % заробітку, для робітників -30%.

Від чіткості й продуманості міграційної політики залежатиме подальший розвиток і ефективність трудової міграції в Україні, визнання та престиж нашої держави у світі.