Тема 5 Соціальна політики (СП) в системі УТР

СП: сутність і завдання. Напрями СП уряду України.

Соціальна політика – це система управлінських, регулятивних, організаційних, само регулятивних заходів у суспільстві на певному історичному етапі його розвитку, що здійснюються на основі певних принципів і спрямовані на забезпечення оптимального функціонування та розвитку соціального буття, зокрема соціальних відносин, умов для їх само відтворення та самодостатності, всебічної самореалізації соціального потенціалу особистості, її рушійних сил, соціальної безпеки людини, її соціального захисту.

Суб’єкти соціальної політики мають складну структуру. До них належать людина, держава, суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективні, різноманітні фонди та суб’єкти соціального захисту (підприємці, роботодавці). Всі вони займаються різною соціальною діяльністю, роботою у багатьох галузях суспільного виробництва.

Мета соціальної політики – створити умови для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості; досягти в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності.

Основним завданням соціальної політики є досягнення відповідності, адекватності цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб’єктами такої політики, соціальному розвитку відповідно до вимог об’єктивних закономірностей суспільного прогресу. Іншими завданнями можна вважати забезпечення чіткого функціонування суб’єктів соціальної політики, узгоджуваної діяльності різних її елементів, формування їх оптимального співвідношення і підтримання необхідних пропорцій між ними.

Соціальний захист в системі УТР.

Соціальна політика має здійснюватися за такими принципами:

– пріоритетність соціальних інтересів людини, особистості;

– єдність об’єктивних і суб’єктивних чинників в реалізації соціальної політики;

– взаємозв’язок об’єктивної соціальної саморегуляції і цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики;

– комплексність (взаємопов’язаність) діяльності усіх суб’єктів соціальної політики;

– цілеспрямованість (активний характер соціальної політики);

– єдність централізованих і децентралізованих засад у здійсненні соціальної політики.

З напрямів соціальної політики можна виділити такі:

– досягнення соціальної злагоди в процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

– утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

– розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею напрямів самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту і напрямів альтернативної діяльності в процесі соціального, суспільного розвитку;

– формування в суспільстві нової соціальної культури, яка б ґрунтувалася на базисних морально-етичних, соціальних цінностях, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення в органічній єдності з суспільною діяльністю щодо освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини;

– формування і розвиток соціально-ринкової економіки, соціальне орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

– розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

– регулювання розвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин на основі принципу рівності всіх націй та етнічних груп, єдності етнонаціонального та загальнолюдського, етнічного і соціального в національному;

– регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім’ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв’язання суперечностей між сім’єю та державою і суспільством;

– регулювання процесів соціально-територіального розвитку соціально-просторовими формами організації суспільства, насамперед розселенням, соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами;

– створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

– створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім’ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

– вироблення та створення гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі глибокої структурної реформи заробітної плати, формування її нової моделі, збільшення її частки в структурі суспільного доходу як головного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати посилення впливу тарифної системи при визначенні заробітної плати;

– формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка охоплює кілька типів соціальних заходів, на основі розширення і поглиблення соціально-економічної бази, соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування існуючої системи соціального захисту і насамперед тих її складових, які ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

– вироблення і впровадження у практику нової концепції розвитку соціального страхування за всіма його видам и – пенсійного, медичного, через хворобу, з безробіття на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, робітниками і державою;

– реформування системи пенсійного забезпечення на основі як обов’язкового, так і добровільного страхування, зокрема, державної системи з обов’язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування;

– регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої – максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу і трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

– глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання і децентралізації житлового будівництва у різних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду стратегії будівництва; перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальні послуги та до адресних субсидій для окремих категорій громадян, створення сприятливого житлового середовища.

Новий зміст соціальної політики на етапі переходу до ринкової економіки повинен ґрунтуватися на таких засадах:

Потрібно забезпечити злагодженість дій усіх гілок влади, припинити політичне протиборство та протистояння між ними: Політичні сили України повинні здійснити гасло «Громадянська злагода заради гідного життя кожної людини в незалежній Україні». Однією з найістотніших перешкод в реалізації цього гасла є відсутність впливової політичної сили, яка б виконувала згуртовуючи роль, акумулюючи позитивні ідеї інших сил.

Треба вишукати додаткові джерела наповнення дохідної частини бюджету. Для цього доцільно було б запровадити додаткові податки на ввезення і продаж предметів розкоші, імпортних напоїв, автомобілів, одягу тощо.

Потрібно створити умови для розширення зайнятості і першочергового кредитування дрібного підприємництва (виробництва, переробки). Навіть якщо це не дасть значного економічного ефекту, буде створено атмосферу, сприятливу для підприємницької активності, спаду соціальної напруженості, зміни стереотипу не сприйняття громадською думкою приватних підприємств. Соціальний ефект, зрештою, створить основу для ефекту економічного. Однак економічного ефекту варто досягати не за рахунок посилення експлуатації людей праці державою чи підприємцями.

Держава має гарантувати належний розмір мінімальної оплати праці, яка б відповідала вартості мінімального споживчого кошика, гарантувати захист прав працівника – нормований робочий день, правовий і економічний захист у разі звільнення (вихідна допомога, допомога по безробіттю тощо).

Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних заходів щодо забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Кінцевою його метою є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової належності, можливостей вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, а також запобігання соціальній напруженості, що виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю та виявляється у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між окремими групами населення.

Заходи соціального захисту, з одного боку, мають забезпечувати пасивну підтримку тих членів суспільства, котрі з якихось причин опинилися у скрутному становищі. Пасивна підтримка виражається в соціальній допомозі особі або сім’ї, які не мають достатніх засобів для існування. З другого боку, соціальна допомога за своєю суттю має бути адресною, тобто надаватись тільки тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили в скрутну життєву ситуацію, подолати зубожіння й не опинитися на узбіччі суспільства.

В Україні соціальний захист здійснюється в таких організаційно-правових формах: державне соціальне страхування робітників і службовців, прирівняних до них осіб та їх сімей; соціальне страхування; додаткові форми соціального страхування за рахунок засобів окремих сільськогосподарських підприємств, фондів творчих спілок.

Найважливішим видом соціального захисту є пенсії (за віком, через інвалідність, за вислугу років, у випадку втрати годувальника) і допомоги (через тимчасову непрацездатність, за вагітністю і пологами, на дітей малозабезпечених сімей, багатодітних і одинокій; матерів, на оплату проїзду в санаторії та ін.).

У соціальному захисті старших людей та інвалідів важливу роль відіграє соціальне обслуговування: мережа будинків-інтернатів, протезування і безкоштовне або пільгове надання засобів пересування; пільги інвалідам і деяким іншим категоріям пенсіонерів на проїзд міським та приміським транспортом, а також житлові, побутові та податкові пільги.

Хоч кожна форма соціального захисту має свою специфіку, і все ж всі вони побудовані за єдиними принципами: все загальності соціального захисту, всебічності та різноманітності його видів; забезпечення за рахунок державних і суспільних коштів без будь-яких утримань із заробітної плати працівників.

Система соціального захисту населення України

Населення, а отже, трудові ресурси як його частина, є своєрідними об’єктом управління. В основі його природного руху лежать процеси, що зумовлюють значну інерційність демографічного розвитку, оскільки майбутнє значною мірою визначається минулим станом і обмеженими можливостями впливу на цей процес. Тому рішення щодо зміни майбутньої демографічної ситуації треба приймати заздалегідь, часто на десятки років наперед.

Специфіка планування трудових ресурсів полягає в тому, що населення є одночасно і основною продуктивною силою суспільства, і споживачки матеріальних цінностей. Відтак кількість населення і трудових ресурсів впливає на співвідношення споживання і нагромадження в соціальному доході.

Трудові ресурси як об’єкт планування і прогнозування є двоєдиною підсистемою, що об’єднує систему продуктивні сили" і систему " населення". Крім аспекту розміщення трудові ресурси мають також демографічний аспект, оскільки є елементом системи «населення»

У процесі прогнозування трудових ресурсів розрізняють такі етапи:

1.Оцінювання впливу демографічних, економічних, соціальних умов на демографічну та міграційну поведінку людей. Основні критерії оцінювання: статево-вікова структура, рівень освіти, сільське та міське розселення, рівень життя, соціальна захищеність, становище жінки та осіб перед пенсійного і пенсійного віку, попит на робочу силу.

2. Оцінювання очікуваного попиту на робочу силу. Основні його критерії: еволюція форм власності, розподіл працівників на підприємствах з різними формами власності, деформація структури господарства, перерозподіл попиту на робочу силу в різних галузях господарства зменшення зайнятих у сфері освіти, науки, наукового обслуговування, охорони здоров’я; дані про чисельність демобілізованих і тих, хто навчається з відривом від виробництва та через систему профпідготовки.

3. Визначення сукупної робочої сили, яка надійде впродовж року до складу трудових ресурсів.

Основними методами планування і прогнозування трудових ресурсів є: балансовий, експертних оцінок, системного аналізу, моделювання, економіко-математичні. На їх основі аналізується динаміка соціальних та кадрових процесів, виявляються конкретні шляхи оптимізації цих процесів з урахуванням специфіки окремих регіонів.

Планування трудових ресурсів в умовах становлення ринкової; економіки в Україні має свої особливості, а сам:

– внаслідок економічної кризи скоротилися обсяги виробництва, трудові ресурси стають надлишковим чинником розвитку господарства, тому зростає роль більш раціонального їх використання, підвищення продуктивності праці, розширення сфери її застосування;

– істотно змінюються джерела поповнення трудових ресурсів через зниження природного руху населення;

– змінюється професійно-кваліфікаційний склад робочої сили. Зменшення сфери застосування малокваліфікованої праці в результаті механізації та автоматизації трудомістких і допоміжних робіт викликає потребу в переміщенні працівників з одних галузей в інші, що, у свою чергу, ставить вимогу щодо їх перекваліфікації;

– посилюється міграційний відплив трудових ресурсів;

– використання трудових ресурсів в умовах переходу до ринкових відносин вимагає дальшого вдосконалення механізму економічного стимулювання.

Існує кілька методів прогнозування населення і трудових ресурсів у системі соціально-економічного планування:

– планування виробництва і населення через визначення потрібного;

– зростання продуктивності праці;

– соціально-економічне планування певних потреб господарства в робочій силі;

– прогноз пропозиції робочій сили на першому етапі обсягів попиту на другому.

В умовах трансформації ринкової економіки можна застосовувати кожен із зазначених методів.

Центральне місце у системі трудових балансів займає зведений баланс трудових ресурсів. На його основі розробляються прогнози забезпечення потреб господарства у робочій силі, підготовки кваліфікованих кадрів через різні форми навчання. Баланси трудових ресурсів розробляються для країни загалом і областей у середньорічному обчисленні.

У зведеному балансі неможливо відобразити всі аспекти Відтворення робочої сили. Тому складають ще часткові баланси трудових ресурсів, що характеризують деякі аспекти відтворення робочої сили. Приклад такого балансу – баланс ринку праці, який за рекомендаціями МОП, має включати такі показники:

– економічно активне населення (зайняте населення і безробітні);

– економічно неактивне населення (домогосподарки, інваліди, що не працюють, учні і студенти у працездатному віці, такі, що не працюють і не шукають роботи, пенсіонери, що не працюють, рантьє та ін.);

– самостійно зайняте населення (особи, що самостійно забезпечують себе роботою);

– безробітні (особи, що досягли визначеного віку, прийнятого в країні, тобто 16 років, і протягом зазначеного періоду не мали роботи – прибуткового заняття);

– особи, що активно шукали роботу (через службу зайнятості чи самостійно) і були готові приступити до неї негайно або протягом періоду, вказаного в законодавстві).

Для забезпечення узгодженості на ринку праці між потребою та пропозицією робочої сили можна використати річний баланс наявності та розподілу фахівців з вищою освітою.

Інформація такого балансу разом з іншими соціально-економічними показниками дає змогу:

– виявити кількісні пропорції в структурі формування та використання, робочої сили, у т.ч. за сегментами ринку праці;

– аналізувати співвідношення у джерелах забезпечення робочою силою між підготовкою через систему закладів освіти, перепідготовкою службами зайнятості та іншими джерелами;

– дати оцінку умов формування чисельності безробітних на основі співвідношення між зайнятими і тими, що з різних причин перебувають на обліку у службах зайнятості;

– оцінити взаємозв’язок між пропорціями розвитку ринку праці та економіки;

– здійснити порівняльний аналіз пропорцій і темпів розвитку ринків праці в різних регіонах у взаємозв’язку з чинниками, які їх визначають;

– визначити співвідношення між потребою у фахівцях і їх пропозицією, а також методи запобігання певним диспропорціям, зокрема шляхом зміни чисельності та змісту фахівців, які навчаються в закладах освіти тощо.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає новий зміст соціальної політики в Україні на етапі переходу до ринкової економіки?

2. Яким є основне завдання державної соціальної політики?

3. Якими є основні принципи соціальної політики?

4. Які основні напрями соціальної політики у сучасних умовах?

5. Які політичні сили в державі відповідають за розв’язання соціальних проблем суспільства?

6. У чому полягає соціальний захист населення? Яка його роль у соціальній політиці держави?

7. Які основні принципи соціального захисту?

8. У чому полягає нова роль суспільних фондів споживання?

9. Якими є соціально-економічні аспекти ринку праці?

10. Яку роль відіграють соціальні показники, індикатори соціальної політики та соціальної інформації в соціальному захисті населення?

11. У чому суть спеціальних адресних програм допомоги соціальне незахищеним категоріям населення?

12. Які ви знаєте форми соціального страхування населення в нових економічних умовах?

13. Які перспективи розвитку соціальної політики в Україні з урахуванням світового досвіду?

14. Можливий перехід до бюджетно-страхової системи фінансування охорони здоров’я та впровадження страхової медицини.

15. Які шляхи розв’язання проблем соціального захисту малозабезпечених верств населення України в умовах переходу до ринку?

16. У чому полягає система запобігання безробіттю в період переходу до ринкової економіки?

17. Які можливі шляхи розв’язання проблеми незахищеного населення на ринку праці?