Уыртэрџ ёђ№рэшір быѓїрщэрџ ёђ№рэшір
ЪРвХУЮаШШ:
РтђюьюсшышРёђ№юэюьшџСшюыюушџУхюу№рєшџФюь ш ёрфФ№ѓушх џчћъшФ№ѓуюхШэєю№ьрђшърШёђю№шџЪѓыќђѓ№рЫшђх№рђѓ№рЫюушърЬрђхьрђшърЬхфшішэрЬхђрыыѓ№ушџЬхѕрэшърЮс№рчютрэшхЮѕ№рэр ђ№ѓфрЯхфруюушърЯюышђшърЯ№ртюЯёшѕюыюушџахышушџашђю№шърбюішюыюушџбяю№ђбђ№юшђхыќёђтювхѕэюыюушџвѓ№шчьдшчшърдшыюёюєшџдшэрэёћешьшџзх№їхэшхнъюыюушџнъюэюьшърныхъђ№юэшър
СТАВНИЙ МЕТОД
|
|
Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.
Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.
Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (даний, певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного методу служать такі теми: " Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах", " Специфіка частин мови в українській та російській мовах" тощо.
Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О.О.Реформатський: " Хоч у самійтехніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М.К.] можуть збігатися, " виходи" порівняльного і зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий — на виявлення різного" [Реформатский 1962: 23— 24].
Зіставний метод встановлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він дуже ефективний при вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки виявляються чітко на тлі подібних ознак.
Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще в XVIII ст. і вважається, що зіставний метод сформувався в 30— 40-х роках XX ст., до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, що жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення (в ролі tertium comparationis) повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми тривають.
Мовні універсали — суттєві властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з них.
Мовні універсалії визначають на основі трьох параметрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мовної універсали першого типу може бути така: на людській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, категорії посесивності, оцінки, множинності. Найбільша кількість універсалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю— м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт стоїть перед дієсловом і об'єкт стоїть перед дієсловом, то в мові є відмінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після іменника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є і категорія числа.
Універсали показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, іншими словами, вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно, вони (універсали) зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсали) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислення дійсності.
Крім синхронічних, виділяють діахронічні універсалії. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вказівні, особові і питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені і заперечні. Діахронічний характер мають переважно лексико-семантичні універсали: в усіх мовах слова із значенням " тяжкий" (вага) набувають значення " трудний", слова із значенням " гіркий" (смак) — " сумний, болісний, печальний", слова із значенням " солодкий" (смак) — " приємний" тощо.
Отже, зіставний метод має велике практичне значення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу та методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її " внутрішньому" вивченні, встановлюють спільні закономірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зіставного методу створені зіставні, граматики різних мов і перекладні словники.