Негативні фактори охорони

1, Динаміка просторово-часової структури популяцій -об'єктивна реальність, не врахована в державних програмах щодо охорони біологічного різноманіття. Кількість і характер перебування раритетних видів у кожному конкретному місцезнаходженні і в Україні загалом (а також їхня чисельність, репродуктивна активність тощо) стрімко змінюються протягом одного сезону і протягом року. Значна частина видів змінює свої біотопи, сховища, ареали, рівень активності тощо, а частина мігрує за межі України (наприклад, кажани і птахи) або припиняє свою активність і переходить у стан спокою (сплячка, заціпеніння тощо) (Калабухов, 1956). Надалі ніколи не відомо, куди і в який час повернуться об'єкти охорони, і чи буде їхнє чергове зникнення дійсно тимчасовим, тобто частиною закономірного популяційного циклу: добового, річного чи багаторічного (Міграційний статус..., 2002). Неврахування цього - типова проблема більшості природоохоронних програм в Україні та у світі загалом.

2. Неоднаковий статус видів на різних територіях - нагальна проблема, яка звичайно не розглядається у природоохоронних програмах. Суть її полягає в тому що статус диких тварин - у тому числі раритетних видів - на заповідних територіях і на господарських об'єктах є принципово різним, і цей статус, як правило, надається їм в умовах фактичного верховенства положень про статус господарських територій над природоохоронним законодавством України. Проблема ця докладніше розглядається далі у розділі про території спеціального призначення. Тут варто зазначити, що будь-який найбільш рідкісний вид, що є цінністю для природи і всієї системи охорони природного середовища, при перебуванні на територіях і об'єктах спеціального призначення (військові об'єкти, водоохоронні зони тощо) автоматично стає об'єктом переслідування і вилучення, оскільки його перебування там прирівнюється до порушення спеціального режиму цих територій. Статус раритетних видів поза законом при їхньому знаходженні на територіях спеціального призначення стає вихідним пунктом при аналізі ефективності природоохоронних заходів загалом (див. також вище " система реабілітації популяцій").

3. Різне ставлення до одних і тих самих тварин в різних соціальних групах людської популяції - факт, який потрібно враховувати при реалізації природоохоронних програм. Ця проблема повинна бути узгоджена з проблемою " реабілітації" (див. вище), і головними напрямками її здолання є зміна ставлення суспільства до колись " шкідливих" видів та видів, що становлять потенційну небезпеку як споживачі сільськогосподарської продукції, як носії природних інфекцій, як небажані мешканці людських осель тощо. Позитивні емоції пересічних громадян біля хижаків та змій у зоопарках і страх перед ними у природі - типовий приклад існування цієї проблеми. Окрім того, існує різне ставлення громадян до потенційних ресурсних видів (риба, копитні тощо) при розвитку екотуризму і сільського туризму, з одного боку, а з іншого - таких галузей приватної економіки, як мисливство і рибальство. Лише у благополучному суспільстві (що, на жаль, досягло цього благополуччя за рахунок руйнації аборигенних екосистем) можна досягти дружнього ставлення до диких тварин.

4. Простота переходу тварин із статусу раритету у статус шкідника і навпаки, залежно від його чисельності і статусу території оселення, - постійна актуальна проблема, що існує реально, поза програмами охорони і економіки. Один і той самий вид в різних умовах, на різних територіях і за різних обставин може стрімко змінювати свій статус, що практично ніколи не можна врахувати повною мірою. Антропоцентричний характер усіх природоохоронних програм не може бути здоланий вже тому, що рідкісні види тварин стали рідкісними на вимогу задач розвитку цивілізації, і наразі ніхто не буде вносити до Червоної книги ті види, що несуть небезпеку здоров'ю людей (Загороднюк, 2000).

З іншого боку, існує постійна проблема ставлення людини до рідкісних видів при їх знаходженні у приватних володіннях і на об'єктах спеціального призначення: присутність раритетних видів поза заповідниками часто виявляється небажаною, і у цьому разі їх вилучають як " небажаних" чи навіть " шкідливих" (див. п. 2 про території спецпризначення).

5. Різне ставлення до аборигенної та адвентивної фауни - основа сучасної природоохоронної політики (Clout, Love, 1996; Di Castri et al, 1990; Drake etc., 1989). Наразі значна частина дикої фауни представлена адвентивними видами, які не властиві аборигенним фауністичним комплексам, і в більшості місцевостей переваги отримують саме чужорідні види. Насамперед, це має місце в усіх порушених типах біоценозів, зокрема, в агроценозах та урбоекосистемах, які в абсолютній більшості випадків раритетна фауна уникає (Неронов, Лущекина, 2001; Шварц и др., 1993). Необхідність різного відношення до видів-аборигенів і представників адвентивної фауни врахована в низці міждержавних угод (зокрема, у рекомендаціях Постійного комітету Бернської конвенції). Окрім того, мова повинна йти про три важливі проблеми:

- адвентивні види забирають і без того малий просторовий і трофічних ресурс у аборигенної фауни, і без біотехнічних заходів на користь аборигенних видів цю ситуацію виправити неможливо;

- осередками існування раритетної частини аборигенної фауни стали незначні за площею заповідні та наближені до них за рівнем збереженості природні території;

- стала актуальною необхідність проектування квазіприродних угруповань. Останні розвиваються стихійно (Чайка, 1999), хоча для цього запропоновано низку спеціальних біотехнічних заходів (Клауснитцер, 1990; Скільський, 1999; Станкевич, 2002).