Сексуальность в браке и вне его

«Доступ до тіла жінки став привілеєм чоловіка. Mes moult doit preude feme soufrir et endurer avant qu'ele se met hors de la ompagnie de son mari (Але гідна жінка повинна дуже довго терпіти і стійко переносити всі, перш ніж залишить суспільство чоловіка)», - писано у зводі юридичних звичаїв, Coutumes, міста Бовезі (Beau-Aisis) в XIV ст.; Обов'язки, що накладаються шлюбом, ставилися до всіх дружинам. Не мати права розпоряджатися своїм тілом було нормою для заміжніх жінок - і дівчат, призначених для заміжжя. Вищі класи особливо старанно охороняли чеснота своїх молодих жінок; більшість дочок аристократичних і патриціанських се нею проводили останні кілька років перед (раннім) заміжжям за монастирськими стінами. Навіть вдови, якщо вони були в шлюбному віці, потрапляли під суворий нагляд сім'ї. Справа про канонізацію графині Дельфіни де Пюімішель, померлої 1360 р., відкриває, що шест «вдова в Провансі могла задовольнити свої еротичні бажання тільки в другому заміжжі. Аналіз Дюби показує, що вдови, які намагалися позбутися від примусу до шлюбу, опинялися в центрі скандалу в сім'ї і її найближчому оточенні. Контроль над здійсненням сексуальних бажань жінок з нижчих класів був слабшим, але для них була велика небезпека примусу до проституції з економічної необхідності. Церковні суди Нормандії звинувачують у «перелюбстві» жінок, займаються за домовленістю з чоловіками проституцією з метою отримання прибутку. Дошлюбні зв'язки між молодими людьми в сільській місцевості виглядали «позашлюбними» тільки в очах суворих церковних суддів; селяни дивилися на такі пари як на «обіцяно» один одному і на їх сексуальний зв'язок як на допустиму. Ці форми «вільної кохання», доступні для жінок, - які завжди схильні до ризику небажаної вагітності, - потрапили під наростаюче осуд до кінця Середньовіччя; як би то не було, нова «буржуазна» мораль поширювалася. Вже в XVT сторіччі незаміжня мати, швидше всього, втопилася б. Тим не менш, незважаючи на несприятливі умови, жінки, без сумніву, не перестали шукати прихильностей і задоволень поза шлюбного ложа. Ченці і священики були особливо поширеними партнерами; біографії жінок пізнього Середньовіччя повні анекдотів про хтивих кліриків, які спочатку завойовували довіру, а потім розташування своїх парафіянок під приводом турботи про їх духовне благополуччя. У французькій селі Монтайу був буйний розпусник - «невиправний» священик П'єр Клерг, «Великий хижак» в тому, що стосувалося женщін. Середньовічна література містить безліч прикладів подібного роду. Часто «жертви» були цілком задоволені існуючим становищем, незважаючи на можливі санкції. Ясно, що і священикам, і жінкам було важко провести межу між належної «духовною любов'ю», яка повинна існувати між духівником і пасом, і більш чуттєвими відносинами. Проникнення куртуазної еротичної образності в містичні тексти і в думки - широко поширився в XIII в. - Мало сприяти стирання кордонів аж до того моменту, коли жіночий страх за наслідки перелюбу НЕ поступався їх релігійному завзяттю і любовному запалі. Як правило, жінки намагалися приховати свої позашлюбні зв'язки. Беатріче де Планіссоль з Монтайу, «якщо і не любила своїх чоловіків, то... дуже сильно боялася їх. Вона приховувала від них свої витівки, хоча за їхнього життя вони були досить незначні. Вона боялася, щоб вони виявили її відсутність, інакше вони могли б убити і її, і коханця»27. Природно, деякі з таких жінок були наздогнати і покарані. Жан-Філіп Леві підкреслює, що єпископський суд в Парижі слухав багато справ про невірність дружин; з дев'ятнадцяти вивчених Леві справ про перелюбство шість стосувалися мужів і тринадцять - жен28. Це наводить на думку, що справа не в більшій схильності жінок до невірності, а в тому, що жіночі проступки закон розглядав як більш серйозні. Беручи до уваги, що і звичайне, та цивільне право передбачало смертну кару для обох перелюбників: і дружини, і коханця, винна дружина була позбавлена ​ ​ захисту I закону, принаймні, у світських судах.