Вплив візантійської культури на формування середньовічної України-Руси

З прийняттям Київською Руссю в 988р. християнства православного (візантійського) зразка на її території почалося активне поширення візантійської культури, що була тісно пов’язана з християнською вірою і церквою.

Літературу княжої доби не можна розглядати окремо від релігії та культу, адже, з одного боку, саме з культових книг черпалися основи нової віри, за ними йшла церковна відправа, з іншого – на кілька століть церква отримала " монополію" на літературу – абсолютна більшість творів мала релігійний характер.

Запозичення візантійської релігійної літератури. Значний вплив на розвиток культури справила поява в Київській Русі богослужебних книг (Євангелія та Псалтиря). Їх досконала літературна форма (зміст та стиль викладу) стала зразком та основою для подальшого виникнення оригінального давньоруського письменства, Біблія стала джерелом образів та сюжетів для руських митців.

Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний " вакуум" заповнювало перекладне візантійське письменство. Часом запозичення відбувалося через Болгарію, що була культурним центром східного слов’янства. Ці твори перероблялись переписувачами, набували нових, національних ознак і з часом стали частиною літератури Київської Русі. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста), а також житія святих, в т.ч. і в спеціальних обробках: Четьї – Мінеї (для читання за місяцями), патерики (житія, упорядковані за алфавітом чи за географічним принципом), прологи (своєрідні житійні хрестоматії).

Ці твори формували новий світогляд читачів, давали зразки моральності, дотримання віри. За зразком візантійських житій пізніше були створені " Києво-Печерський Патерик" і княжі житія. Загалом новий християнський світогляд створювався на базі візантійських тенденцій до аскетизму і більша частина культури Київської Русі є його виявом.

Між релігійною та світською літературою стояли апокрифи – твори на біблійну тематику, що уточнювали або доповнювали зміст Святого Письма і через часті розходження з офіційним догматичним віровчення заборонені церквою. Походження апокрифів - візантійське через Болгарію. Вони набули великої популярності на Русі, даючи митцям нові сюжети та образи, а головні герої багатьох апокрифів – Бог та апостоли Петро й Павло - стали героями народних переказів.

Через Візантію прийшли і нечисленні зразки світської літератури. Часом вони мають давніше, східне чи давньогрецьке походження. Це " Александрія" (напівфантастична повість про Александра Македонського), " О Троянской войне", " Девгенієве діяння" (історична героїчна повість, подібна до романтичної казки), " О Соломони цари и о Китовраси" (єврейська моралістична повість), " О Йоасафе и Варлааме" (значно перероблений життєпис Будди).

Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.

Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.

Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: " Шестоднев" і " Фізіолог" (твори про створення Богом світу, його будову, географію, флору та фауну, викладені знання здебільшого фантастичні, з символічними настановами в християнському дусі). Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Ці твори стоять на межі між історіографією та белетристикою і викладають у хронологічному порядку світову історію від Адама і Єви до ІХ століття. Київській Русі вони дали своєрідний стиль літописання, де реальні події переплітаються з їх художнім викладом, а історичний матеріал є ілюстрацією на підтвердження догматів і моральних засад християнства. Вплив хронік помітний у " Повісті временних літ" та у Галицько – Волинському літописі.

Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді. Ці фрески виконано майстрами з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. У фресках Софії Київської візантійський вплив помітно з першого погляду – на них зображено сцени з життя Константинополя: іподром, імператор з почтом, колісниці, музиканти та скоморохи (розпис башт, що ведуть на хори). Руські митці перенесли зображувану дію до Києва –поруч бачимо Ярослава Мудрого, його дружину і трьох дочок.

Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. Як відомо, будь-яке іконне зображення створюється за чітко встановленими канонами щодо зовнішності та оточення (Ісус Христос – чоловік близько 30 років, з довгим темним волоссям, у грецькій туніці, правою рукою благословляє; Богоматір – жінка середнього віку, в грецькому одязі, з дитиною на руках або біля щоки; св. Георгій – юнак в одязі римського воїна, на коні, списом вбиває змія, що лежить під копитами і т.д.) Ці канони називаються іконографічними типами, і більшість з них має візантійське походження. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.