Українське козацьке бароко:освіта, наука, література, мистецтво

У козацькій державі справа піднесення освіти та науки була пріоритетною.До середини 18 ст. в Україна функціонували сільські церковні школи, міські школи братського типу та колегії у більшості полкових міст.Достатньо високим був рівень грамотності серед всього населення.Це підтверджують свідчення арабського мандрівника Павла Алепського, який супроводжував Антіохійського патріарха Макарія у мандрівці по Україні: " Всі вони(русини) за малим винятком, навіть більшість жінок тадочок, уміють читати…В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти". У 2 пол.17 – 1 пол.18 ст. великий вплив на розвиток освіти і науки мав Києво-Могилянський колегіум, у 1701 перейменований на академію.Це " золота доба" діяльності академії.Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств населення, навчались перважно вихідці з України, але приїжджали з Білорусі, Молдавії, Росії, країн півд.-слов. світу.Вивчали поетику, риторику, філософію, богослов я, мови(грецька, латинська, польська, згодом – німецька, французька).Тут викладали Ф.Прокопович, С.Яворський, І.Гізель, І.Галятовський, Г.Кониський.Академію закінчили І. Мазепа, Г.Сковорода, П.Отлик, П.ПолуботокМ.Максимович, В.Григорович – Барський, М.Березовський. Лівобережжі та Слобожанщині діяли Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми.У 2 пол.18ст.відбувається закриття шкільних та освітніх закладів, перетворення колегій на духовні семінарії, це сталося і з К-М.ак.

Інтенсивно розвивалось книгодрукування. Друкарня Києво-Печерської лаври — найбільша в Україні. Тут вийшли друком " Ключ разуменія" І. Галятовського, Києво-Печерський Патерик, " Синопсис", Меч духовний Л.Барановича.Продовжували діяти Львівська братська, Почаївська та Унівська друкарні. Усього в другійполовині ХVII ст. на українських землях діяло дев’ять українських, три польській одна єврейська друкарні. Книги з українських друкарень поширювалися у Росії, Болгарії, Сербії, Чорногорії та інших країнах.Книги видавалися релігійного та морально-дидактичного змісту.1720 – наказ Петра 1, згортання книгодрукування.1786 – російська мова запроваджується у всіх навчальних закладах.

Література: аристократична(ораторська проза, полемічні твори, проповіді – орації, поезія) і демократична.Поезія – елегії. треноси(плачі), сонети, панегірики(посвята).Творцями літератури були викладачі та вихованці Академії. Л.Баранович (" Меч духовний"), І.Галятовський(" Ключ розуміння"), К.Зиновіїв, Д.Братковський, І.Величковський, Д.Туптало(Четьї – Мінеї).Козацькі літописи: Самовидця, Григорія Граб янки, Самійла Величка." Історія русів" – перша спроба відтворення політичної історії України.Г Сковорода(1722-1794) здобув освіту в києво-Могилянській академії, працював у Харківському та Переяславському колегіумах.Але ворожість церковнох влади до його прогресивних поглядів змусила його розпочати життя мандрівного філософа." Наркіс", " Сад божестввених пісень", " Байки харківські".

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Архітектура · Утвердження стилю бароко, розквіт якого припадає на добу І. Мазепи. Завдяки набуттю національного колориту дістав назву українського або козацького бароко·розвивалось храмове, фортифікаційне та світське будівництво.

Поширені 2 типи козацьких церков – базиличні(тринефні –Троїцька церква в Чернігові, собор Мгарського монастиря, Михайлівська та Богоявленська церкви у Києві) та хрещаті(собор у Ніжині, Покровський собор у Харкові, церква в Густинському монастирі).

Графіка · Становлення художньої школи українського граверства, основоположником якої вважається О. Тарасевич Українські гравери: І. Щирський, Д. Галяховський, І. Реклинський, Д. Синкевич, Н. Зубрицький та ін. 1702 р. в Києві видано «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Л. Тарасевича

Живопис · Основні жанри українського живопису — іконопис, фреска і портрет. Іконописні композиції дедалі більше відрізняються від канонічних зразків. Усталені образи втрачають непорушну величавість і стають більш земними.Іконостаси – багатоярусні, з яскравою позолотою та поліхромією. Збагачуються художні засоби митців — барвистість площинних композицій, посилюється перспективність зображень, світлові й колористичні ефекти· Набула популярності малярська школа Києво-Печерської лаври. Її представникам належать розписи храмів у Глухові, Полтаві, Переяславі, Чернігові та інших містах, фрески Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври· У портретному жанрі виявляються риси реалізму. Набуло поширення створення родових портретних галерей Зразки козацького портрету: зображення знатного військового товариша Г. Гамалії і стародубського полковника М. Миклашевського.

28.Особливості формування світоглядних засад в культурі Нового часу України Особливості розвитку української культури в ХVІІ-ХVІІІ стст. полягають у такому. По-перше, на землях, охоплених війною і повстанням, змінився соціально-економічний устрій. Було знищено велике магнатське землеволодіння й практично ліквідовано кріпосне право, магнатські та королівські землі переходили до рук козацької старшини.

По-друге, Визвольна війна XVII ст. розколола увесь русинський народ Польсько-Литовської держави на два ворожі табори. На землях, охоплених владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що лишилися під контролем офіційної влади, - до закріплення католицьких та уніатських впливів, а також до посилення масової полонізації українського міщанства та шляхти.

По-третє, повстання 1648 року призвело в культурно-національному відношенні до грандіозної контрреволюції, спрямованої проти надмірного і необмеженого поширення уніатства.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким і послідовниками, хоча й проіснувала недовго (1648-1782), залишила помітний слід в історії культури й психології українського народу.

Ця держава була створена на основі традицій козацтва. «Військо Запорізьке» – офіційне найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сучасних йому сусідніх держав, так і від традицій давньої Русі. Республіканська форма правління й належність верховної влади виборчому нетитулованому ватажку, гетьману, різко контрастувала з упорядкуванням оточуючих Україну монархії, а також автократичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Гетьманщина мала досить обмежену автономію.

На момент об’єднання гетьманської України й Московського царства в сер. XVII ст. російський та український народи відрізнялися одинвід одного історичною практикою культурного, етнічного й політичного розвитку. Їх культури були різновекторними й різнорівневими. І надалі їх становище в імперії розрізнялося. Російська народність розвивалася під захистом могутньої монархічної держави, яка відстоювала інтереси своєї культури. Прагнучи європеїзувати російську культуру, царі й імператори активно використовували високий інтелектуальний потенціал України. Український вплив позначився на багатьох сфе-рах: державній, релігійній, просвітницький, художній. Друга половина XVII ст. – перша половина XVIIІ ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України-Руси на Московію-Росію, який виявився не просто в переїзді в Москву та Петербург багатьох освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків і шарів культури української. По відношенню до Росії Україна починає відігравати роль посередника, транслятора в передаванні досягнень європейської латинської культури.

Інтенсивні українські впливи стосувалися різних галузей культурного будівництва: літературної мови, поетичної традиції, прозової літератури, ораторського мистецтва, драматичної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітектури. Наприклад, до XVII ст. в Москві й Києві сформувалися дві самостійні редакції літературної церковно-слов’янської мови, відмінні як за словниковим складом, так і відносно синтаксису й стилістики. Усунення московської редакції спостерігається вже при Никоні в галузі богослужебних книг, а пізніше й в інших видах літератури. В результаті церковно-слов’янська мова, яка стане основою для «слов’яно-російської» літературної мови петровської та післяпетровської доби, формується саме на основі київської редакції.

Таким чином, на межі XVII - XVIIІ ст.ст. відбулася українізація великоруської духовної культури. Врешті-решт імперський духовно-культурний простір поглинув прояв національної самобутності культур, що його складали. Україні в цьому просторі, як і іншим слов’янським регіонам, була відведена роль культурної провінції. Після Петра вона поступово перестає відігравати роль посередника, транслятора в процесі вестернізації імперського суспільства, оскільки його верхи звертаються безпосередньо до «першоджерел» західної культури, причому не в латинсько-католицькій, а в протестанській версії.

Релігійне життя на Україні після Переяслава було ознаменоване конфліктом київської метрополії та московської патріархії. З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики України виступила Росія як захисниця всіх православних. І українська церква як духовна поборниця нації відійшла на другий план, втративши самостійну роль. Перехідукраїнської церкви під юрисдикцію російської патріархії відбувся 1686 р. Деякий час після цього митрополія ще процвітала.

Але найболючіший удар усій православній церкві було нанесно 1721 р., коли Петро І ліквідував патріаршество й заснував Святійший Синод - бюрократичну установу, призначену для керування всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву і в Росії, і в Україні на бюрократичний додаток держави.

На противагу давній традиції митрополит призначається Синодом, а не обирається на церковному соборі. Під приводом викорінення єресі Синод примусив священників друкувати книги, писати ікони, будувати церкви за загальноросійськими зразками. 1786 р. державі були передані всі церкрвні землі, відбулася секуляризація, і церква стала повністю матеріально залежати від уряду. Уже наприкінці XVII ст. більшість церковних ієрархів України були російськими або русифікованими, втрачалися традиції й специфічні риси українського православ’я, його особистісна, більш «західна» орієнтація.

Ціла плеяда вчених і письменників, педегогів, культурних і суспільно-політичних діячів Києво-Могилянської академії бачила своє головне завдання в просвітництві народу – С. Яворський, М. Горбацький, В. Ясинський, А. Дубневич, Ф. Прокопович. Випускники академії працювали в Російській академії наук, Московській греко-латинській академії, університетах Москви й Петербурга, а також їх багато викладало в в навчальних закладах Західної Європи. Вихованці академії брали участь і в керуванні державою, але вони служили імперії, мислили імперськими категоріями.

Особливим проявом культури були «українські ваганти» – мандрівні студенти академії та інших шкіл, «мандрівні дяки», «бурлаки». У художній літературі XVIIІ - XIХ ст.ст. вони зображувалися любителями пива і браги, штукарями, героями анекдотів. Але були вони й зачинателями демократичної літератури рідною мовою, прибічниками ідей Просвітництва. Така школа «мандрівного філософа» за плечима видатного мислителя й поета Григорія Савича Сковороди (1722-1794).

Освітній рівень у Гетьманщині відрізнявся порівняно з Росією. Так, у 7 полках з 10 у 1770-р.р. діяло 866 початкових шкіл, середню світу давали три колегії – Чернігівська, Харківська, Перяславська. Але протягом ІІ пол. XVIIІ ст. ситуація змінюється, поступово затихає творча активність Києво-Могилянської академії. Врешті-решт відомий навчальний заклад було перетворено на звичайну духовну семінарію (1819).

На той час українці, які бажали долучитися до нових знань, охоче вступали до навчальних закладів, що в 1750-х роках відкривалися вРосії – Московського університету чи Медичної академії. Так здійснився переворот в географії освіти на 1800: багато провідних навчальних закладів перемістилася з України в Росію. У кінці XVIIІ ст. було проведено загальнодержавну освітню реформу, яка зробила освіту привілеєм дворян і перетворила на знаряддя русифікації, оскільки викладання велося російською або церковно-слов’янською мовою.

Суперечливість епохи, як і в Євопі XVI - XVII ст.ст., породило у творчому житті України художній стиль, заснований на протиріччях, їх синтезі. Це був стиль бароко, що дозволяв висловити й зрозуміти дух часу з його подіями-потрясіннями та особливим переломленням інтересів людини й цілого народу. Задовольняючи смаки нової знаті, бароковий стиль підкреслював велич і розкіш, подаючи життя як захопливе театралізоване дійство, а талановито розіграний у пишних декораціях спектакль умів перетворити на «живе життя». Форма пере-важає в ньому над змістом, складність – над простотою, синтез – над новизною. Невипадково існує в літературі поняття «українське», «козацьке», «мазепинське» бароко.

Посилене барочними мотивами українське мистецтво досягло в XVIIІ ст. високого рівня. Особливих успіхів українці досягли в музиці. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський і Артем Ведель заклали основи відомого українського хорового співу. Широке визнання отримав живописець Дмитро Левицький і Іван Григорович Барський. Було збудовано багатто храмів у стилі козацького бароко. Шедеври пізнього бароко з’явилися в Україні в ІІ пол. XVIIІ ст.: Успенський собор Києво-Печерської лаври, Андріївська церква в Києві, собор Святого Юра у Львові.

У XVIIІ ст. закінчилася бурхлива епоха козацької державності і багатогранна культурна доба бароко. Росія отримала довгоочікуване вікно в Європу на Балтиці, і Україна як посередник і творець животворних впливів поступово втрачала свою роль і зміст. Зате імпер-ські кордони різко обмежили її контакти із Заходом. Віднині Росія, максимально використовуючи й вихід в Європу й західну орієнтацію своїх монархів, і відплив розумів з України в центр імперії, випереджає її в культурному відношені. Ізольована Україна пеертворюється на культурну провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загро-жувати втрата культурної самобутності.

У кінці XVIIІ- першій половині XIХ ст.ст.українські землі входили до складу Російскої та Австрійської імперій, що як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати, населення складалося з етнічно та культурно різних народів (було етнічно й культурно розріз-неним). Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, її культури.

Україна опинилася у сфері впливу двох культур, двох цивілізацій західної і східної. У цьому буцімто криється причина певної незавершеності української культури, яка виявилася внутрішньо суперечливою. З одного боку – «галичанство», що знаходилося в рамках католицької латинської традиції й відчувало значні польські та австрійські впливи. З іншого боку – «східняцтво» з домінюючим впилвом православ’я й орієнтацією на Росію.

З ІІ пол. XVIIІ ст. в межах Російської імперії Україна втрачає рештки політичної незалежності. Українські губернії стають типовою провінцією Російської імперії. Українські землі, що входили до складу Росії, знаходилися під домінуючим впливом цієї цивілізації і підпорядковувалася її загальному ритму й закономірностям, хоча й мали свої особливості.

Австрійський абсолютизм також намагався асимілювати західноукраїнське населення. Вищі прошарки ще з часів Речі Посполитої зазнали полонізації й окатоличування. Разом з тим у Західній Україні, яка знаходилася у складі Австрійської імперії, українському народу значною мірою допомогла зберегти свою індивідуальність саме греко-католицька церква. Під впливом національного відродження в Чехії та Польщі, за прикладом східних українців західно-українська інтелігенція все більше переймалася національною ідеєю.

У кінці ХІХ – початку ХХ стст. активізується суспільно-політичне життя й розпочинається національно-визвольний рух, що веде до значної політизації культурних процесів.

Національне відродження як процес формування й „соціалізації” національної їдеї - тривале й багатогранне явище. У ньому були моменти перервності, стагнації й зворотнього розвитку. Має декілька етапів: 1 – з кінця XVIIІ ст. до кінця 20-х р.р. ХХ ст.; 2 – кінець 1950-х – 1960-ті роки; 3 – друга половина 1980-х – 1990-ті роки. Почався він як „культурницька течія», перейшов спочатку в ідеологічну, а потім у політичну стадію.

Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї й великі маєтки, інтегрувалася у вищі прошарки імперії. Поступово головна роль у збереженні й розвитку культури переходить до інтелігенції, яка в І пол. XІХ ст. набуває соціального статусу, поши-рюються соціальні джерела її формування, підвищується інтелектуальний рівень.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному в навчальних закладах. Високоосвічених спеціалістів випускали два університети: Харківський (1805) та університет св. Володимира в Києві (1834). Поступово інтелігенція стає впливовою інтелектуальною силою, здатною спрямовувати культурний поступ нації. Вона забезпечує українців культурним, а з часом і політичним керуванням протягом уcього найновішого часу. Суспільним покликанням інтелігенції було так зване «національне відродження».

Пробудження національної свідомості українців почалося ще в кінці XVIIІ ст. і набрало сили в І пол. XІХ ст. Це період зародження нової української культури, який характеризується виникненням посиленого інтересу до історичного минулого народу. На основі зібраних матеріалів з’являються загальні праці з історії та культури України. Найбільш значним історико-літературним твором епохи була «Історія русів», яка розглядала українське козацтво як втілення українського народу. Формуванню національної ідеї сприяла також чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (1862). Великою популярністю серед сучасників користувалася п’ятитомна «Історія Малоросії» Маркевича (1842-1843).

Початок становлення нової української літератури пов’язаний з виданням у 1798 році поеми І. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою. Становленя національної культури сприяв європейський романтизм з його ідеєю народності. Своїм покли-канням романтики вважали вивчення життя народу. Розгорталися етнографічні дослідження. Бул видані друком збірники українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). З романтизмом пов’язана творчість Метлинського, Л. Боровиковського, Т. Шевченка. Центром українського романтизму й національно-культурного відродження в перші десятиліття ХІХ ст. став Харківський університет. Першу групу романтиків, що з’явилась тут у кінці 20-х р.р., очолив М. Костомаров – поет, історик, філософ, критик і перекладач.

У 1830 роки на Західноукраїнських землях у Львівському університеті було створено «студентський гурток» «Руська трійця», лідерами якого стали М. Шашкевич, І. Вагілевич і Я. Головацький. На основі фольклорних записів і публіцистичних творів ними було створено 1837р. у Будапешті альманах «Русалка Дністрова». Це була перша заява західних українців про своє існування й національну гідність.

У першій половині століття царат по суті покінчив з національною школою в Україні. Почалося насаджування нових типів навчальнихзакладів, у яких навчання велося російською мовою. Існуючі школи не задовольняли масових потреб у знаннях. У 1856 р. на одну школу припадало 9, 5 тис. жителів. За 50 років в Україні було відкрито всього 19 гімназій, а загальна кількість гімназистів не перевищувала 4 тис.

Не кращою була ситуація й на західноукраїнських землях. У початкових трикласних школах Східної Галичини в 1841 році навчалося лише 14% дітей шкільного віку. Українська мова витіснялася німецькою, польською мовами.

Розпочате національно-культурне відродження вело до зростання національної свідомості перш за все серед паріотично налаштованої української інтелігенції. Це обумовило поширення українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати не лише необхідність розвитку української мови та культури, а й потребу політичних змін в державному й політичному устрої країни. На цій основі створюється перша таємна українська організація – Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847), яке виробило ідеологію українського слов’янского відродження, панівну в середовищі української інтелігенції 1840-1850-х роках.

Період після скасування кріпацтва позначений помітним пожвавленням у політичному, суспільному й культурному житті. Представники науково-педгогічної й творчої інтелігенції в культурно-національному русі починають виступати не поодинці, а разом. Відсутність демо-кратичних свобод в Росії змушували українську інтелігенцію об’єднуватися в напівлегальні товариства-громади.

Перша громада виникла в Києві у 1859 році. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-просвітницької роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Польські шляхтичі зневажливо називали їх «хлопоманами», «хохломанами», а самі вони себе називали українофілами. Головне, що їх об’єднувало, ідея народності, служіння пригнобленим і приниженим народним масам, а в Україні це були українські маси.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український суспільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. У 1873 році членам Київської громади вдалося добитися відкриття Південо-Західного відділення Російського географічного товариства, метою якого було всебічне вивчення рідного краю. У цьому відділі працювали відомі українські діячі В. Антонович, М. Драгоманов, Зібер, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Пожвавлення суспільного та культурного життя на західно-українських землях почалося в результаті революційних подій 1848 р. і наступних реформ в Австрійській імперії. У другій половині 1860-х років організовано оформилися західно-українські москвофіли, переконані в націонільній єдності росіян та українців. На противагу москвофілам народовці пропагували ідеї просвітництва, принципи прогресу, демократії. Вони утверджували етнічну єдність «галичан» і «наддніпрянців», роблячи ставку на союз з українофільським рухом Центральної та Східної України. Були засновані культурно-просвітницькі товариства «Руська бесіда», й «Просвіта», які відкривали бібліотеки, школи, видавали шкільні посібники, твори українських письменників, організовували вечори, концерти. 1873 року у Львові виникло літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка.

Триває інтенсивний розвиток історичної думки. Одним із видатних істориками того періоду були М. Костомаров, В. Антонович і М. Драгоманов, М. Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням в галузі мовознавства. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) і універсальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив професор Харківського університету О. Потебня (1835 – 1891).

Поряд з уже традиційною для України романтичною течією формується реалістичний напрям. У 1870-1890-х роках література звертається до художнього зображення соціальних і психологічних проблем суспільства. Напркінці ХІХ – початку ХХ ст ст. розгортається боротьба ідейних і художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, прибічники якого різко виступили проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою. До літератури вони привнесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій і загальної характеристики сутності подій.

Основоположником української класичної музики став М.В. Лисенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. 1904 року він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 році було реоганізовано в консерваторію. Як композитор, він створив близько тисячі різноманітних творів в усіх музичних жанрах.

Архітектори створили низку видатних будівель, які не просто прикрашали українські міста, а й стали справжніми пам’ятниками архітектури. Наприклад, це театр Соловцова (тепер ім. І. Франка), оперний театр і Володимирський собор у Києві, оперний театр і приміщення нової біржі (тепер філармонія) в Одесі і т.д.

З падінням самодержавства в лютому 1917 року перестали діяти всі обмеження відносно української мови й культури. Революція викликала підйом національного руху. Проявом його зростання стало виникнення українських політичних партій і Центральної Ради. Цей рух отри-мав назву «українська революція».Українська національна інтелігенція створила своєрідний сплав націоналізму й соціалізму, однак вона не була ні послідовно націоналістичною, ні послідовно соціалістичною і, як більшість російської інтелігенції, тяжіла до ліберально-західних ідеалів. Специфіка соціально-національної структури населення України (перевага в містах російського, русифікованого, єврейського населення) визначила перевищуючий вплив у містах загальноросійських течій. Українські партії могли розраховувати лише на підтримку національної інтелігенції й селянства. Саме нерозуміння природи власної країни й власне народу стало головною причиною поразки різних пропагандно-орієнтованих сил, у тому числі й діячів «української революції».У той же час дослідники відзначають, що національна сві-домість, властива раніше обмеженому колу інтелігенції, у результаті революційних подій стала поширюватися на всі прошарки українського суспільства. На фоні регресу соціальних відношень етнічні зв’язки виявилися більш стійкими, їх значення підвищилося.

Зміна політичного режиму не змінила основних принципів Російської імперії, а лише модифікувала їх відповідно до марксистської ідеології. Українська соціалістична державність у цих умовах могла бути лише суто декларативною, але саме її проголошення мало далекі наслідки.Україна стала складовою частиною Радянського Союзу й підпорядковувалася загальним законам його розвитку.

Українскій радянській культурі були властиві риси, спільні для усієї радянської цивілізації, хоча в межах цієї цивілізації вона мала свої особливості (хоча й специфічні певною мірою). З 1923 року на підставі резолюції ХІІ з’їзду РКП (б) уряд Радянської України розпочав політику «українізації». Вона означала не тільки посилення українського елементу в складі партії й в апараті влади (курс на «національні кадри»), посилення вивчення української мови державно-політичним апаратом і поширення української освіти, а й залучення до культурної й навіть політичної роботи некомуністичних національних сил. Наслідком цього стало різке поширення соціальної бази української культури. Завдяки політиці «українізації» 1920-х років власне українська культура стала надбанням не лише інтелігенції, а й широких мас. 1920-ті роки вукраїнській радянській культурі, як і в радянській культурі в цілому, це період залучення до культурного життя свіжих сил, пошуку і новаторства, розквіту українського авангарду. Тут варто пригадати імена таких видатних майстрів пера й сцени, як Лесь Курбас, М. Хвильовий, М. Зеров та ін. Близькими до авангардизму були також письменники й поети, які з часом стали класиками української радянської літератури – П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.

З середини 1930-х років затверджується новий вимір культурного життя, у художній культурі формуються принципи «соціалістичного реалізму».

Художня культура 1960-1980 років, незважаючи на ідеологічний тиск і цензуру, набуває рис різноманітності як у тематиці, так і в художніх засобах. Починаючи з 1960-х років, перш за все серед інтелігенції все більше поширенна українська національна ідеологія. Вона навіть знаходить певну підтримку серед партійного керівництва (П. Шелест). Виникає національний дисидентський рух. По мірі зростання кризових явищ у радянській системі вплив національної ідеології як альтернативної офіційній зростає. Втім, незважаючи на проблеми вирішення українського національного питання, ми не можемо забувати й про позитивні моменти в радянській соціально-економочній і культурній політиці.

Упродовж 70-ти років (років радянської влади) Україна здобувала свої певні атрибути державності – адміністративні кордони в основному збігалися з етнічними, вперше за багато століть навчання в середніх навчальних закладах здійснювалося українською мовою. В Україні було відкрито один з перших у світі інститут Кібернетики, відому кіностудію О. Довженка. На міжнародому рівні нашу країну прославляли такі діячі, як Є. Патон, С. Параджанов, А. Солов’яненко, І. Козловський, І. Миколайчук та ін. Сформована в роки радянської влади національна еліта являє собою інтелектуальну базу культурного розвитку незалежної України.

Підсумовуючи зазначимо, що після розпаду Київської Русі український народ очікував досить тривалий (аж до 1991 року) період бездержавного існування. Тому й присутні в мистецтві, освіті, науці України вказаного періоду характерні риси «неповної», позбавленої історичної важкості культури. Втім, європейські соціокультурні процеси, безумовно, торкнулися й вітчизняної культури. В Україні мали місце Відродження, Реформація, Просвітництво, а бароко було збагачене вітчизняними варіаціями. Могутній потенціал української культури був виявлений під час національного відродження.