Характеристика основних періодів культури новітнього часу в Україні

Розвиток української культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи:

Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

35.Український модернізм(література, театр, архітектура, мистецтво, кіно)

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Наукоао-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн^ ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 часопис, 60 газет *.
Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863—1945 рр.), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організатора науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871—1942 рр.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.
Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковськнй, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащен-ко, Д. Заболоцький, В. Липський. О. Корчак-Чепурківський. Н. Перетц.
Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосхідний інститут, реорганізований: в 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків.
У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918— 1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.
Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумаки («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського.
На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 рр.). Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу. На формування його світогляду й літе-ратурно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність.
Як поет М. Вороний утверджував прагнення до вищої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний буз одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918—1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках.
Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у творчості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Те-рещенка, В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видавництва «Молода муза» (1906—1909 рр.) у Львові.
Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє
•«поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938 рр.), зокрема його збірка «На грані» (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та
•оптимізму.
Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення. Про зрілість таланту поета свідчить збірка «Будівлі» (1929 р.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту — у відчуттях, мові, мисленні.
Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П. Тичина (1891—1967 рр.), котрий після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко національного поета», його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і буа канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гуманістичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків». їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профанації літератури закликами до масовості, пролетаризації, проти заперечення класичної культурної спадщини.
Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зе-ров (1890—1937 рр.) — видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відповів однозначно «Асі Гопіез» («До джерел»).
Основні завдання літератури М. Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу *.
Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський (1895—1964 рр.). Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 р.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням ук-раїнської мови, але й своїми перекладами з західноєвропейської літератури.
У 19-32 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «перебудуватися» і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».
До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хма-ра (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 рр.), П. Фили-пович (1891—1937 рр.), О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891—1947 рр.). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.
У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужннк, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам'яті народної. Відомим представником української літератури був •Є. Плужник (1898—1936 рр.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які «пишуть назавжди». Даруючи Є. Плужнику збірку своїх гіоезій «Будівлі», М. Ба-жан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів».
Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий (1893—1933 рр.). Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». М. Хвильовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень.
Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику» вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» — самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, 'О. Близько, М. йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, їЮ. Яновськнй, О. Довженко та ін.
Офіційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класове ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. * Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового «Вальдшнепи». Безперечно, це один з кращих національне визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин.
Відомий критик С. Гординський підкреслював, що творчість М. Хвильового має визначну художню цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика)», «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.
Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в20-ті роки в драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі.
В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драматичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецькего, Державний Народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і з групою акторів створив театр ім. І. Франка.
В основу театральної естетики «Молодого театру» були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі «Гайдамаки» Т. Шевченка та «Цар Едіп» Софокла.
Лесь Курбас (1887—1937 рр.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх. естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної єв-ропейської драматургії і традиції українського театру.
У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання — театр «Березіль». Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.
Розвиток нового напряму в драматургії -значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880—1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України.
Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.
У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, ре-волюціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання - особистості у критичних (межових) обставинах. За типом. художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в-українському відродженні.
Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В. Винниченка Є. Маланюк. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні».Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892—1937 рр.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс.
Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популяр ністю користувалися психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична соната». У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Народний Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.
На етапі національного відродження в 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії видатний художник-графік Г. Нарбут (1886—1920 рр.) залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви, йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.
У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880—1930 рр.), О. Екстер (1882—1949 рр.), В. Єрмилов (1894—1967 рр.) та інші.
Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холодного (1876—1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).
Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869—1941 рр.). йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).
Для творчості художника О. Новаківського (1872— 1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини «Молох війни», 1919 р.; «Революціонерка», 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.
Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчу-ка (1882—1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні національних (пе-: редусім іконописних) і світових традицій малярства. Під. керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких ка-; зарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі
(1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933— '1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі-. ляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мисте-'цтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчу-кізм».
На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання Сучасних Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895—1964 рр.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української?, культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.
Відомі своїми новаторськими пошуками художники '^ М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Му-'3 рашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Мона-" ^ стирський, О. Сорохтей.
Стосовно української скульптури слід зазначити, що на.; її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були від-" ' хилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на.'•^. проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Крат-ко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер (1891— 1966 рр.).
У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і «козацького бароко». У цьому напрямі працював архітектор Д. Дяченко (1887—1942 рр.), один '•з засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914—! 915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитіш митець був незаконно репресований.
Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888—1978 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920— і930 рр.), Черпонозаводського театру в Харкові (1931— 1938 рр.) тощо.
Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий. Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.
У 1920—1930 рр. українська музика виходить на рівень ьіісокої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдаи-0. Петрусснко та ін.
Шлях авангарду й експериментаторству в українські''! музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лято-шинський (1894—1968 рр.). На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин. Ф. Колесса, С. Людкевич.-Н. Нижанківський, В. Барвін-ський, Й. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичнії!! інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька. О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-спі вацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».
Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932—1933 рр., відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пере-січні ідеологічні стандарти та художні прийоми.
Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912— 1970 рр.), драматургія О. Корнійчука (1905—1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикальною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білашем («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали народне визнання. Проте у А. Малишка можна знайти чимало кон'юнктурних творів.'Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії» *.
У 30-ті роки розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933 р. його п'єса «Загибель ескадри» була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п'єси «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. 1963 р.), «Правда» (1937 р.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт»» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. 1963 р.), «Макар Діброва» (1948 р.), «Сторінка щоденника» (1964 р.), «Пам'ять серця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені виразною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочасному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шум-ський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нят-ко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.
Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відх:;
лення від життєвої правди. Послідовне проведення «лінії партії», вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар'єрі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 рр.), лауреатом державних премій.