Проблеми формування молодіжної української культури на сучасному етапі

В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на світогляд та поведінку молоді.
Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський, " молодь є те пальне, на якому працює суспільство", хоч, на нашу думку, молодь власне значною мірою і створює це пальне.

На формування та зміст молодіжної культури значно впливає:
1. криза українського суспільства і його основних інститутів;
2. криза інституту сім" і та сімейного виховання, порушення взаємин поколінь;
3. комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують підвищену потребу в субкультурних ознаках;
4. зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

Ознаки(тенденції, динаміка)

Різноплановість стилів, відкритість, культурний обмін, релігієзація, жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо відбувається комерціалізація культури, коли наприклад на вистави чи концерти елітарного мистецтва встановлюється висока оплата.

Посилилась увага до національної культури, етнічних культур інших народів, визріває підтримка у формуванні їх своєрідності і самобутності (зросла увага до мови, літератури, звичаїв, традицій), відбувається пож­вавлення культурної діяльності. Відбувається процес відродження, знайомство нових поколінь з забороненими сторінками нашої культури. Відновлюється історична правда, культурна пам'ять народу. Відкрилось десятки но­вих парафій, робляться спроби щодо об'єднання православної церкви. Система середньої і вищої освіти стає європейською. Всі ці позитивні тенденції породили нові проблеми.

Візьмемо освіту: викладачі написали сотні кращих підручників для шкіл, ву­зів, технікумів - ними забиті видав­ництва, але коли мова заходить про їх видання, все зводиться до браку коштів. Ледве призупинено скорочення штатів вели­ких театрів, закриття малих теа­трів, глядач і сьогодні не має грошей, щоб їх відвідувати, а сучасні " нові" при­вчають себе не до кращих зразків мистецтва - а до нічних клубів, граль­них кафе. Класичне мистецтво стає доступним лише мистецькій, інтелектуальній, владній та господарській еліті. Жорсткими стали умови залучення трудящих до здобутків культури. Кінотеатри рідко хто відвідує – стрічки не мають художньої цінності, або монополія – підвищення цін. Після повного запустіння відродилось у столиці кілька кінотеатрів. Відбувалась переорієнтація закладів культури на масове споживання, а виробництво орієнтується на прибуток любою ціною, не вра­ховуючи принципи екологічної культури і етики. На вулицях столиці і інших міст – скрізь гральні автомати і заклади, налагоджені по-шахрайськи.

Науковці, політики ставлять питання про створення національної культурної індустрії. Держава має отримувати прибутки не тільки від туризму, а й від комп’ютерного забезпечення культури, кіновиробництва, видавничої справи, музики, виконавчого та образотворчого мистецтва, антикваріату і моди. Для цього національний виробник має отримувати державну підтримку і захист від експансії іноземного виробника культурного продукту. Величезним успіхом користуються у світі українські художники, у них досконалі і вишукані школи живопису.

Іван Марчук.Українське театральне мистецтво давно відоме у світі. Сьогодні про нього говорять імена Богдана Ступки, Андрія Жолдака, Едуарда Митницького, Юрія Одинокого, Ади Роговцевої, Богдана Бенюка, Олекси Вертинського.

Українські літератори займають особливе місце у світовій культурі. Далеко за межами України відомі у світі Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Володимир Олефіренко, Володимир Базилевський. Не менш відомі і імена молодшої когорти – Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любко Дереша, Марії Матіос, Сергія Жадана, Василя Герасим’юка, Марини та Сергія Дяченків високоінтелектуальних творів академіка Олега Кришталя, і багато інших.

В соціальній сфері України відбувається процес демонстрації високого рівня терпимості і виживання.

Драматична доля у нашої культури: вона фінансується державою за все тим же залишковим принципом, уступає позиції некращим іно­земним зразкам. До негативних тенденцій слід віднести і комерціалізацію літератури, мистецтва; вестернізацію художньої культури.

В умовах незалежності відбувся зліт національного духу, відбувається українське культурне оновлення, українська мова розширює терени свого функціонування навіть без підтримки держави.

Об’єднуючою ідеєю України стає досягнення її конкурентноздатності у всіх сферах життя, геополітичній, економічній, соціальній, і в першу чергу культурній. Саме ця ідея, як стверджує Богдан Гаврилишин, зарубіжний член НАН України, член Римського клубу, дозволила після другої світової війни народам Японії, Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру досягти надзвичайно швидкого економічного прогресу, рівня добробуту і конкурентноздатності на міжнародних ринках. Можна навести приклади інших народів, які спираючись на свої національні давні традиції, культуру, індивідуальну і колективну самоповагу, досягли реальних успіхів- японці відрізняються глибокою культурною спадщиною, усвідомленим розумінням праці, самодисципліною, вмінням підпорядкувати особисті інтереси інтересу групи, підприємства, держави, мудрістю і моральністю керівництва держави. Загальне прагнення громадян України до справедливості, порядності, добробуту, до знань, як новітнього типу економіки, принципів моральної самосвідомості є найвищою передумовою забезпечення конкурентноздатності держави в усіх напрямах. Моральність, знання, інформація, наукова творчість – сила, яка змінює і суспільства і людство.

В українському суспільстві- постмодерністська свідомість.

Постмодернізм.Картина світу – полілінійна. багатовекторна, ірраціоналістична.Ідеальна особистість – людина, яка шукає себе в цьому світі.Смисл життя – знайти себе.

Характерною рисою постмо­дернізму є його вторинність при всіх претензіях на новаторство. Постмодерністу культура уяв­ляється великим каталогом ідей і тем. Інструментом думки постмодерніста є цитата, а сама постмодерна культура - коментарем до ми­нулого.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю. У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність. Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, " Нова дегенерація", " Пропала грамота" характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю.Андруховича " Рекреації", " Московіада", " Перверзія", книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буттяПостмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової " радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культурЗміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання " сьогодні і зараз", відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. " Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою " style" як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципами реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а са'.іе:
1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрі-.лості культури.
Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.
Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію виконують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової аме-риканізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин * — ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час — гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої - люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.
Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель, її вдалось вистояти в двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли, її досягнення у XX столітті стали настільки значними, що відозмінили умови життя всього людства і земної кулі.
Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп'ютерних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають «постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Американський публіцист футуролог, автор одного із варіантів концепції постіндустріального суспільство Тоффлер, вбачає пряму залежність між розвитком техніки і способом життя, її цінностями. У роботі «Футурошок» Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.
Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жанри мистецтва, зв'язані з використанням техніки (художня фотографія, електронна музика, комп'ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв, спорт став «мистецтвом».
Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.
Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпують західної культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.
У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності — інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва —примітними розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями. (О. Шпенглер).
Сучасна західна культура наскрізь проникнути чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (П. Сорокін).
В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбувається «дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство, і культура його занепадає. (X. Ортега-і-Гассет).
Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегамашину» — до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства. (Л. Мамфорд).
Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки; послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С. Хантігтон).
Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші хоч і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної західної культури виявляється.
Свобода і насильство. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої — необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи людини — одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До цих умов відносяться:
- соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);
- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера, чоловіка чи дружини;
- зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);
- збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;
- зростання соціологічної захищеності особистості;
- збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;
- зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.
Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.
Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народною, етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.
Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Об'єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного рівня знань.
Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена, Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно — Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.
Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика рок, реп, реггі, популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи, зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика... Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, більшовистські утопії).
У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.
Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат. рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й того ж питання можна зустріти багато різних точок зору б наукової, філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної... При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій, художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій особливості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб'єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого «дзеркала», які вона зібрати сама не взмозі.
Культура в цілому «надлишкова» — в тому плані, що породжує надлишкову множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає. Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі якого зароджуються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки результат, але й джерело творчого розвитку культури.
Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя, її принцип — тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно можуть отримувати один і той же комплект Ейфелєва вежа у Парижі сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання, слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «побіг від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції, перегляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибрати, взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору передається іншому — авторитету, лідеру, телеведучому, священику чи просто владі. Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з «загальною думкою»: «надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для більшості з низьким рівнем освіти. Примітивізм і неосвіченість тут у якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це призводить до формування у суспільній думці «норм», що мають право а існування у такій же мірі як й високі зразки творчого розуму.
Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття тим більший, чим далі просунулась країна на шляху цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності праці — призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту — збільшенням відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться природа. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. science — наука). Сциєнтизм відображується в переконанні, що наука є головною рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для відображення для вирішення усіх постаючих перед нею проблем. Наука дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на Землі.
Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика, технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього середовища.

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світуУ постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з " механізму" на " організм", здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп'ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об'єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.
Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.
Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню " зробленість", конструювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.
Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп'ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі (роман " Ім'я рози" італійця У.Еко, роман " Хазарський словник" серба М.Павича, твори " Роман" і " Норма" росіянина В.Сорокіна). Знаменитий садовий ансамбль " Маленька Спарта" (архітектор Ж.Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розважальності, мистецтва й туризму.
Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, " Нова дегенерація", " Пропала грамота" характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю.Андруховича " Рекреації", " Московіада", " Перверзія", книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі " Енеїда" в театрі ім. І.Франка в Києві.
У постмодернізмі посилюється відчуття того, що " майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.
Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової " радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К.Тарантіно " Бульварне чтиво" буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж.Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (парафрази палацу в Кноссі, класицистських споруд, романської архітектури).
Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання " сьогодні і зараз", відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. " Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою " style" як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципами реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.
Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов'язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід'ємної частини до постійних трансформацій. У XX ст. мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення " віртуальних музеїв" на інтернетівських сайтах, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на " музей без стін" (за висловом А.Мальро). Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей.

концептуальне мистецтво;

3 60-х рр. XX ст. з'являються нові форми авангардизму, які можна об'єднати в поняття " концептуальне мистецтво" (від англ. " поняття", " ідея"). Концептуалісти бачать завдання художника в чистому поєднанні ідей і концепцій. Для ілюстрації своїх ідей кон­цептуалісти застосовують різні матеріали: друкований текст, схеми, фотографії, людське тіло, відеозаписи, промислові вироби, природні елементи і матеріали. Залежно від використання того чи іншого ма­теріалу можна вирізнити безліч течій: поп-арт (комбінації з побутових речей); поп-арт (композиції, створені за допомогою кольору і світла, проведених через оптичні пристрої на складні геометричні кон­струкції); кінетичне мистецтво (механічні винаходи); боді-арт (кар­тини на людському тілі); ленд-арт (використання художником при­родних елементів: снігу, землі, води, вогню, трави, повітря) тощо. Виникають у цей час і течії, які повертаються до традиційних спо­собів і засобів образотворчого мистецтва, пародіюючи їх. Прикладом такого напряму став гіперреалізм (фотореалізм). Як модель беруться фотографії, копіюється зображення, збільшуючись до розмірів великої картини. Щоб зробити копію, гіперреалісти використовують масштабну сітку і потім заповнюють кожний квадрат фарбою. В скульптурі гіпер­реалізм звернувся до створення статуй-манекенів.

б) архітектура;

В архітектурі XX ст. тривалий час переважала еклектика, тобто комбінація елементів різних стилів. Чимало архітекторів запе­речували як еклектику, так і архаїзацію, наслідування давніх витво­рів. У своїх пошуках сучасного стилю вони йшли різними шляхами, що визначалося національними особливостями, орієнтацією на сма­ки тієї чи іншої соціальної верстви й особистими поглядами, особ­ливостями таланту. " Сучасний стиль" було все ж знайдено - єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. " сучасний"). Стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності (А.Гауді, Ч.Макінтош).

Другий напрям в архітектурі XX ст. - функціоналізм - виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей (Ле Корбюзьє, Ф.Райт). Було навіть висунуто п'ять принципів функціоналізму: будинок на стов­пах, сад на плоскій покрівлі, вільне планування інтер'єру, горизон­тально-протягнуті вікна, вільна композиція фасаду.

З середини XX ст. складаються дві теорії будівництва – урбаністи чна й дезурбаністична. Урбаністична теорія відбиває ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична - ідею будівництва невеликих міст-садів. Зараз немає якогось одного напряму в архітектурі. Сучасні архітектори прагнуть використовувати " істинні традиції" (національні, інтернаціональні) і " живі портрети сьогодення".

в)музика;

Модернізм, як вказувалось вище, впливав на розвиток усіх галу­зей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експе­рименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мело­дії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відно­шенні етапів стали так звані " конкретна музика" й алеаторика. " Конкретна музика" відійшла від застосування музичних звуків й замінила їх акустичними ефектами, шумами, " конкретними звуковими проявами життя" (кроки, мурчання, виття, скиглення, щебетання), які записуються на магнітофон, а потім, використовуючи прискорення, • уповільнення, різні накладання, рух назад, звукові комплекси монтую­ться відповідно до задуму композитора (П.Шеффер).

Алеаторика (від лат. " кістка для гри, випадковість") - це на­прям створення музики шляхом викидання гральних кісток, цифри яких потім перекладаються на ноти. Таким же чином використову­ють математичні формули, шахматні партії тощо' (К.Штокхаузен). Одним з найбільш самобутніх явищ музичної, культури XX ст. став стиль джаз. За однією версією, слово " джаз" походить від анг­лійського слова " переслідувати, гнатися", за іншою - від французь­кого " патякати, тріскотіти", а за третьою —від імені негритянського музиканта Джазбо Брауна, організатора і керівника першого джаз-банду в Нью-Йорку (1915). Джаз виник на основі фольклору амери­канських негрів з притаманними йому африканськими ритмами, які було збагачено елементами європейської мелодики. Скоро після ви­никнення джаз здобув величезну популярність в усьому світі й роз­ділився на велику кількість напрямків. Первісний джаз справив вплив на творчість багатьох серйозних композиторів - Гершвіна, Равеля, Дебюссі, Мійо та ін.

Великого значення у 60-70-х рр. набуває новий музичний стиль - рок (від англ. " хитатися", " розкачуватися"). Музика - не все, що становить зміст рок-культури. Головне в ній — моральна позиція, тип існування. Рок-культура - це своєрідна контркультура, тобто мо­ральне протистояння світові вдоволеності, психологічна конфронта­ція, коли особистість не бажає жити за загальноприйнятими стан­дартами. Основний пафос рок-культури - епатаж: виклик, заперечення, порушення правил. Великий вплив на формування цього різ­новиду культури справила так звана " сексуальна революція", необ­хідність якоїв тогочасних умовах було продекларовано і обґрунтовано філософією Г.Маркузе (" Одновимірна людина", " Ерос і цивілі­зація") та деякими іншими представниками франкфуртської школи. Рок-культура має особливий попит серед соціальне маргінальних груп населення - серед молоді, студентства, ліво- і праворадикальних угрупувань, сексуальних меншин. Рок виникає в цих колах, як прагнен­ня повернути моральності та мистецтву їх простий, безпосередній люд ський зміст, звільнити їх з-під диктату церкви, держави, партії. Еволюціонуючи, рок поступово відходить від морального змісту до музичної форми. З початку рок-музиці були притаманні посилена гучність, ритм, багаторазове повторення одного музичного елемента.Формально початком епохи рок-н-ролу прийнято вважати час виходу на екрани США фільму " Джунглі класних дошок" - березень 1954 р., в якому звучала композиція " Рок цілодобово", виконана Білом Хейлі у су­проводі його групи " Комети", що стало стартом наступної тріум­фальної ходи рок-н-ролу. Від самого початку рок-н-рол характеризувався синкопічним ритмом і майже антилітературним стилем тек­стів, який органічно розвинувся первісне з жаргону тінейджерів і мови негрів, а потім став під це стилізуватися. Протягом років рок-н-рол швидко поширився в усьому світі.

Сучасний рок - це безліч стильових форм та напрямів, національних та регіональних різновидів: мейнстрім-рок (зберігає тради­ції 60-х рр.), поп-рок (відноситься до сфери поп-культури), фольк-рок (спирається на фольклорні традиції), авангардний рок (експе­риментальний напрям), арт-рок (поєднання електроніки, класики, джазу), джаз-рок, хард-рок, панк-рок тощо.

г) масова культура;

Друга половина XX ст. демонструє тенденцію зближення сти­лів. Доступність, вседозволеність у всіх жанрах надає безмежну сво­боду вибору. Сучасна рок-культура втратила весь пафос протесту і майже цілком влилася у річище так званої " масової культури" (інші назви - маскульт, поп-культура, кітч). Як явище, масова культура формується в 20-і рр. XX ст. її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації - газет, популярних журналів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масовій аудиторії, і в той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів.

Термін " масова культура" підкреслює доступність, пошире­ність художніх та культурних цінностей, легкість їх сприйняття, яка не потребує особливого худо­жньо-естетичного смаку. Масова культура доступна й зрозуміла людям різного віку, всім верствам населення неза­лежно від рівня освіти. Масова культура задовольняє по­пит сьогодення, реагує на будь-які нові події (на мал. представлено класичний зра­зок поп-арту - коллаж Річарда Гамільтона 1956 р. " Так що ж, робить сучасні будинки таки­ми незвичними, такими привабливими? "). Негативне ставлення багатьох людей до сучасної масової культури зумовлене невигідним для неї порівнянням зі зразками високої культури минулого.

Крайньою є думка, що масова культура - це антикультура або, принаймні, прояв фактичного безкультур'я. Більш виваженою є позиція, згідно з якою порівнювати масову культуру сьогодення доречно тільки з відповідними їй попередниками - різновидами " низької" культури, яка мала місце в усі культурно-історичні періоди від первісних суспільств включно. В усі часи " низькій" культурі були притаманні певна тиражованість зразків, створення шаблонів сприйняття, тривіальне як естетичний ідеал, пріо­ритет розважальності і апеляція до нижчих відчуттів та інстинктів. У сучасній масовій культурі всі ці риси виявляються як ніколи рельєфно.

д) література;

Основними літературними жанрами маскульту є детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський), триллер, фантастика, історичний роман, мелодрама (" жіночий роман"), готичний роман, вестерн, екзотична проза, комікси. Частіш за все масова література має авантюрно-пригодницький, розважальний характер, стає своєрідним допінгом, який намагається адаптувати пересічну людину сучасності до нівелюючого особистість отуплюючого життя, механізованого і запрограмованого у більшості своїх проявів.Найпопулярнішими серед літературних жанрів масової культури є детектив і фантастика. Детектив у своїх різновидах (кримінальний, шпигунський, гангстерський роман) являє собою твір, в основу якого покладено загадку, яку розплутує приватний детектив або представник державних структур. Найвизначніші зразки цього жанру створили А.Крісті, Ж.Сіменон, Д.Чейз, Р.Стаут, Е.Ґарднер.Різноманітною за жа­нровими формами є фантастика. Тут можна зустріти наукову фантастику, дія якої відбувається у майбутньому. Представники земної цивіліза­ції зустрічаються з усілякими інопланетянами, рятують людство від глобальних катастроф тощо. У цьому напрямку працювали П.Андерсон, Г.Гаррісон, А.Кларк, СЛем, А.Нортон, Р.Хайнлайн. Іншим різновидом фантастики є так звана література " фентезі". Це казкова фантастика, подібна до старовинного героїчного епосу, її герої — мужні й сильні вар­вари, лицарі, королі (Конан, Ельрік, Тонгор, Тарзан), які воюють з пред­ставниками темних (магічних) сил.

Авторами фентезі є Е. Берроуз, Р.Говард, У. Ле-Гуїн, РЖелязни, М.Муркок, Ф.Фармер та ін. Ще одним фантастичним жанром є містичний роман і роман жахів. На їх сторінках діють різноманітні вампіри, відьми, нечиста сила. Визнаними майстра­ми літератури жахів вважаються Стівен Кінг (" Темна половина", " Доля Єрусалиму", " Цвинтар домашніх тварин"), Р.Зельцер (" Знамення"). Досить поширеним у сучасній масовій літературі є жанр сентиментального (" жіночого") роману. Це історії романтичного кохання, які заводять-читача в ілюзорний світ з красивими жінками та силь- ними чоловіками, псевдоконфліктами, які щасливо розв'язуються наприкінці твору. Дії таких романів відбуваються частіше за все у далекому минулому. Героїня проходить багато випробовувань, пе­реживає безліч карколомних пригод, щоб врешті решт опинитися в обіймах коханого. Найзнаніші зразки " жіночих" романів створили Ж.Бенцоні (" Маріанна", " Флорентійка", " Катрін"), А. та С. Голон (" Анжеліка"), Б.Смолл (" Гарем", " Рабиня пристрасті", " Цариця Пальміри"). Твори цього жанру, але на сучасному матеріалі, пишуть Д.Коллінз (" Лакі", " Шанс"), Ж.Сьюзен (" Долина ляльок", " Машина кохання"), Б.Картленд, Д.Стіл.

є) кінематограф;

Великий вплив на сучасне життя, на стиль поведінки людини має кінематограф. Провідну роль у створенні масової кінопродукції віді­грають Сполучені Штати Америки з їх " фабрикою марень" - Голліву­дом. Тут щорічно створюється кількасот кінокартин, більшість з яких розрахована на середнього споживача і намагається здивувати його великою кількістю кіноефектів, видовищних сцен. Продукція Голівуду різноманітна у жанровому відношенні. Тут і історичні фільми (" Сід", " Бен-Гур", " Клеопатра"), і фантастика (" Зоряні війни", " Термінатор"), і пригодницькі стрічки й бойовики (" Індіана Джонс", " Коммандос", " Рембо"), фільми-катастрофи (" Титанік"), мелодрами (" Занесені вітром", " 9 1/2 тижнів", " Красунечка") тощо. Серед діячів сучасного кінематографу слід згадати режисерів Д.Лукаса, Д.Кеме-рона, С.Спілберга, С.Кубрика, Р.Земекіса, Р.Поланського, акторів Л.Шварценегера, Л. Ді Капріо, С.Сталоне, С.Сігала, Н.Кейджа, Д.Ніколсона, Д.Деппа, Ш.Стоун, Д.Робертс, К.Бесінджер, М.Пфайфер. Досягнення в

галузі кінематографу відзначаються багатьма преміями, серед яких знаними є Золотий лев (Флоренція), Пальмова гілка (Канни), Ніка (Росія), преміяАмериканської академії кіномистецтв Оскар. Остання є найпрестижнішою.

Ще одним різновидом масового кінематографу є телесеріали, або так звані " миляні опери" (така назва походить від того, що пер­ший телесеріал було знято на замовлення компанії, яка виготовляла миючі засоби). Це багатосерійна епопея, у якій оповідається про іс­торію якоїсь сім'ї або долю конкретної людини (переважно жінки). Миляні опери" відрізняються повільним розвитком сюжету, штуч­ним нанизуванням одних епізодів на інші, наявністю багатьох сю­жетних ліній. Кількість серій у такому фільмі може нараховувати від 10-15 до 500-600. Класичними зразками " миляних опер" є американські серіали " Династія", " Даллас", " Санта-Барбара". Багато сері­алів випускає на світовий кіно ринок Латинська Америка (Бразилія, Аргентина, Мексика). Серед них " Рабиня Ізаура", " Багаті також плачуть", " Просто Марія", " Тропіканка", " Я купую цю жінку" та ін.

ж) " сексуальна революція";

На початку 1980-Х рр. західний світ пережив згадувану вище " сексуальну революцію". До літератури та мистецтва приходять те­ми, що тривалий час перебували під всілякими табу. Смакування подробиць статевих стосунків людей - одна з головних ознак сучас­ної масової культури. Знімаються фільми, присвячені цій стороні людського життя: " Емануель", " 11 днів та ночей", " Калігула". Коли режисери втрача­ють відчуття міри, а показ статевих сцен стає самоціллю, то твір пере­стає бути витвором мистецтва, перетворюючись на звичайну порнографію (" Катерина", " Распутін" тощо).

Складовою частиною сучасної масової культури є й мода, її індустрія також має своїх майстрів та кумирів. Серед сучасних модельєрів одягу велику популярність отримали Д.Версаччі, К.Кляйн, В.Зайцев. В.Юдашкін, І.Сен Лоран, К.Діор. Модною й престижною стала праця демонстратора одягу - " моделі". Тисячі сучасних дівчат мріють про кар'єру К.Шиффер, Н.Кемпбел, Є.Герцигової, С.Кроуфорд. Розрахована на первинний рівень сприйняття й художнього мислення, на примітивну й естетично не розвинуту людину масова культура базується на створенні ілюзій, мрій, міфів. Суттєвим завданням цих ілюзій є створення зразків поведінки й стилю життя. Цей ідеальний тип людини отримав термінологічне визначення " імідж" (образ). Людина свідомо отримує певний тип для наслідування, який частіш за все асо­ціюється з поняттям " престиж", " репутація".

Отже, культурна ситуація XX ст. покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій,, різних національ­них культур формується багатолика, суперечлива світова культура.

з) освіта і наука;

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. Розширювалась мережа вузів. На Україні було відкри­то ще 5 університетів, в тому числі у Донецьку, Сімферополі, Запо­ріжжі. За статистикою, 84% зайнятого населення мали вищу та серед­ню (повну та неповну) освіту. Проте в кінці 60-х рр. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорс­ткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. На початку 80-х рр. ста­ло помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені мож­ливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаменталь­них розробок, втрати передових позицій у світовій науці. Усі ці негативні явища в суспільному житті камуфлювалися під яскравими плакатами з гаслами про " ум, честь і совість" тощо, святковими демонстраціями, військо­вими парадами та бутафорними театралі­зованими виставами на кшталт помпезного святкування нібито 1500-річчя Києва

Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявилися в музично-пісенній творчості компо­зитора В.Івасюка, ансамблю " Смерічка", співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука. Величезну популярність здобула у 70-80-ті рр. співачка Софія Ротару. Але в існуючій тоді системі цінностей їх творчість нерозривно пов'язувалася зі " здобутками радянської соціалістичної культури". Обізнаність же зі справжнім, кризовим станом справ у всіх сферах жит­тя радянського суспільства була для більшості людей недосяжною.

Тому багато хто сприйняв початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова як чергову зміну гасел на плакатах. Суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ. Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття дер­жавної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності " низів" різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. " Народного Руху України за перебудову". У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що " рухівці" штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних ор­ганах масової інформації, де слово " рухівець" сприймалося як ледь не лайливе. " На місцях" ставлення було ще більш ворожим. При цьому до прямої заборони цієї організації справа усе ж не доходила, що свідчило про Очікувальну, безініціативну й непослідовну позицію тогочасних українських можновладців, які ще, власне, й не відчували себе повноцінними можновладцями.

У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР " Про мови в Українській РСР", спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сфе­рах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в респуб­ліці проголошено державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації " білих плям історії" відіграла Спілка письменників України та її центральний орган -газета " Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансуван­ня цієї сфери було недостатнім. Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому бу­ло розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст, діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Продовжувала зростати кількість науковців, їх число досягло у 1989 р. 220тис. чол. (з них 6, 8 тис. доктори наук і 73, 7 тис. - канди­дати наук). Перевага надавалась прикладним дослідженням за рахунок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розро­бок не впроваджувались у виробництво. Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю " Червона рута" (Чернівці, 1989), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відро­дження і самобутнього розвитку української популярної музики.

і) проголошення незалежності України;

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лю­того 1992 р. Верховна Рада України ухвалила " Основи законодавства про культуру", якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма " Українська освіта в XXI ст.", а Верховною Радою прийнято " Закон про освіту". В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпе­чення шкіл, видання підручників, створення університетських комп­лексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому пере­веденні на україномовний режим середньої та вищої школи. За пер­ші три роки незалежності кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43, 5% до 67, 7%. Відкрито значну кількість приватних гімназій, ліцеїв, навіть вузів.

Однак важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей ра­дянської доби в широких колах українського суспільства безпосе­редньо залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямку в загальнонаціональних масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут україн­ської археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові устано­ви втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спо­стерігається " відплив" частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак - і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку.

На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе " споживачами" тих чи інших благ, не да­ючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з руди­ментів " радянського" способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало місце за часів " застою", ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому " режимі" призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об'єднання зусиль для її подолання.

Намагання багатьох наших сучас­ників вирішити свої проблеми виключно самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов'язані спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбувається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізнені зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об'єктивно відбиває тривання процесів утворення Україні повнокровної політичної нації" після довгого періоду бездержавного існування.

Об'єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння суспільним ідеалам. Узв'язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід піднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. Як форму консолідації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку " За мужність", орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Се­ред нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників.

Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьо­му можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсмена­ми, на рахунку українських - 444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996р.). За підсумками змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основ­ному, історичному минулому України. Створено декілька багатосе­рійних фільмів, серед них " Сад Гетсиманський" за мотивами творів І.Багряного, " Пастка" (за І.Франком), телесеріал " Роксолана" та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму " Ізгой" (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина " Вогнем і мечем" за участю кількох українських акторів, включаючи й нині діючого міністра культури Б.Ступку (див. на мал. кадр із цього фільму режисера Є.Гофмана). Ство­рюються українсько-російські, українсько-французько-російські (" Схід-Захід"). та інші кінокартини. Закінчилися зйомки українськокитайської кіноверсії повісті М.Островського " Як гартувалася сталь", надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. До липня 2000 р. на кіностудії ім.Довженка мають закінчитися і зйомки суто української масштабної кіноленти, присвяченої гетьманові Мазепі, відзня­то екранізацію романа П.Куліша " Чорна рада", готується українська кіноверсія " Пригод бравого солдата Швейка".

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національне спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації -газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвід­повідальну інформацію та суррогатні вироби маскультівського шир-потребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні " твори" мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспі­льстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні " брязкальця" за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи ко­лективної культури було б неприпустимою помилкою.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов'язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Понома-рьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та ни­зки інших імен, їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необ­хідністю задоволе