Українська культура в 2 пол. 20 ст. Русифікація. Шестидесятники

Розвиток української культури в другій пол. XX ст. відбувався зиґзагоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настає хронологічно короткий період відносної лібералізації. З перемогою у Кремлі в сер. 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. Нарешті, з початком горбачовської перебудови створюються умови для національно-культурного відродження українського суспільства.

Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Не обминув освітньої сфери і М. Хрущов. З його ініціативи розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям у 1958 р. Закону " Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР".

Згідно з цим документом було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: запровадження обов'язкової 8-річної неповної середньої освіти; перетворення середньої 10-річної школи в 11-річну; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямом у роботі школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови.

Після зміщення М. Хрущова шкільна реформа попередніх років була скасована і залишилися тільки окремі її фрагменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта. Знову повернулися до " десятирічки". Розпочався перехід до обов'язкової середньої освіти. Посилилася політизація навчально-виховного процесу та централізація управління освітою. Згідно з " Основними напрямами реформи загальноосвітньої і професійної школи" від 1984 р. визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення її матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річні, а 10-річні — в 11-річні. Однак якихось більш-менш помітних результатів ця реформа не мала.

У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей у школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.

Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта, У профтехучилищах учні здобували загальну середню освіту і професію. Щоправда, з низки причин рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.

Розширилася підготовка спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою. її істотним недоліком залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової.

Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.

У другій пол. 1950-х — 1980-х роках певних змін зазнала наука, основним центром якої залишалася Академія наук. Найважливішим досягненням цього часу стало освоєння космосу.

Створенням автоматизованих систем проектування ЕОМ займався Інститут кібернетики, який вивів Україну на провідне місце у цій галузі в СРСР.

Зусиллями вчених Інституту електрозварювання АН У PCP ім. Є. Патона в УРСР діяв найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, яке проводилося не лише на землі, а й під водою та в космосі. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблено методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки.

Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії.

Серед важливих напрямів розвитку в Україні теоретичної і практичної математики були алгебра та теорія чисел, математична фізика, геометрія, теорія ймовірностей, обчислювальна математика тощо.

Значно розширився розвиток досліджень у галузі хімії і високомолекулярних сполук із заснуванням у 1958 р. у Києві Інституту хімії полімерів і мономерів.

Фундаментальні у світовій практиці відкриття у галузі фізики і сплавів зробили вчені Інституту металофізики All УРСР.

Провідним закладом у дослідженні нової прогресивної технології порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства.

Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території республіки.

Певні здобутки мала медична галузь. Зокрема, із сер. 1950-х років під керівництвом хірурга-нонатора М. Амосова почалися теоретична розробка й запровадження у практику нових методів хірургічного лікування серцевих, а згодом і легеневих захворювань.

Значною проблемою багатьох наукових розробок у ті часи була їх слабка реалізація на практиці.

Складно і неоднозначно розвивалися гуманітарні науки, які перебували під особливим ідеологічним тиском і всеосяжною цензурою. Проте й за цих умов деякі вчені спромоглися підготувати та опублікувати цінні за об'єктивністю та правдивістю наукові дослідження. Серед них М. Брайчевський, О. Апанович, І. Дзюба, Я. Дзира, О. Компан, Є. Пронюк.

Початок " відлиги" серйозно вплинув на становище української літератури. Передусім з таборів та заслання повернулися письменники, з'явилися твори багатьох посмертно реабілітованих літераторів. У цей час плідно працювали Б. Антоненко-Давидович (" За ширмою"), О. Довженко (" Зачарована Десна"), М. Стельмах (" Кров людська — не водиця", " Хліб і сіль", " Правда і кривда"), Г. Тютюнник (" Вир"), поети В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін.

З сер. 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за " ідейно-теоретичним рівнем" друкованих видань. Тих, хто ухилявся від усталених канонів, піддавали нищівній партійній критиці, як не сталося з О. Гончарем за роман " Собор", де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, традицій, виступив проти руйнування історичних пам'яток церковної архітектури. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на тривалий час позбавлялися можливості друкуватися. Так, від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, В. Шевчука. У таборах і в'язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін.

Під час перебудови українські літератори, активно долучившись до громадсько-політичного життя, відіграли провідну роль у відродженні як національної культури, так і державності.

Навіть в умовах ідеологічного тиску традиційно значними були досягнення української музики. У вокальному та симфонічному жанрі відзначилися Л. Ревуцький, М. Веріковський, М. Колесса, М. Скорий, Л. Дичко, у хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, О. Білаш, А. Філіпенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо, В. Івасюк та ін. Визнаним віртуозом диригентської майстерності став С. Турчак.

У багатьох країнах відомі імена таких корифеїв української оперної сцени, як А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, М. Стеф'юк. Широкою популярністю користувалися виконавці естрадної пісні С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич та ін.

Високим творчим потенціалом та національним колоритом відзначалися такі мистецькі колективи

України, як Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, Державна заслужена академічна капела " Думка", Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю та ін.

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницькій, В. Скляренко, А. Скибенко, 0. Король та ін. Серед театральних акторів виділялися такі майстри, як Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева та ін. Справжніми майстрами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хомемко, Р. Хилько, В. Ковтун.

Деякі зрушення відбулися в галузі кіно. На той час в Україні працювали кіностудії Київська ім. 0. Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу — фільми С. Параджанова " Тіні забутих предків", В. Денисенка " Сон", Л. Осики " Камінний хрест" і " Захар Беркут", Ю. Ільєнка та І. Миколайчука " Білий птах з чорною ознакою", Л. Бикова " В бій ідуть одні старики" та " Ати-бати йшли солдати", І. Миколайчука " Вавілон XX" та ін.

Значно ускладнювали розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології та русифікаторська політика. Деякі українські фільми здобули міжнародне визнання лише за часів перебудови. Серед них картини Ю. Ільєнка " Криниця для спраглих", " Вечір на Івана Купала", " Лебедине озеро. Зона". Безперечним успіхом цього часу стала і картина молодого режисера О. Янчука " Голод-ЗЗ", у якій талановито відтворено найтрагічнішу сторінку історії України.

В українській скульптурі другої пол. XX ст. належне місце посідають пам'ятники І. Франку у Львові (В. Борисенко, Д. Крвавич, Є. Мисько, Д. Одрехівський, А. Шуляр, Я. Чайка) і Києві (скульптори А. Білостоцький, О. Супрун, М. Іванченко), Т. Шевченкові в Москві (М. Грицюк, Ю. Сінкевич, А. Фужек), твори В. Бородая (" Іван Богун", пам'ятні знаки засновникам Києва, Т. Шевченкові в Арров-парку (СПІА) та ін.), Г. Кальченко (пам'ятники М. Заньковецькій, Лесі Українці, І. Котляревському в Києві, С. Гулаку-Артемовському — в Городищі).

В українському живописі продовжували панувати історико-революційна та " виробнича" теми. Але водночас дедалі більшого поширення набувають образи сучасника, природи у М. Божія (" Медсестра"), І. Бокшая (" Зустріч на полонині"), М. Глущенка (мВесна на перевалі"), К. Трохименка (" Катерина"), 0. Шовкуненка (" Рожі"), Т. Яблонської (" Хліб", " Травень"), а також історичного минулого у творах М. Дерегуса (" Хмельниччина", " Голод. 33-й рік"), Г. Смольського (" Опришки в горах"), В. Чеканюка (" Кармелюк"). Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи (" Червона калина"), А. Горської (" Автопортрет"), народних майстрів К. Білокур (" Півонії", " Осінь"), В. Глущенко (" Козак і дівчина"), М. Приймаченко (" Козацька могила", " Ведмеді на пасіці") та ін.

Негативні тенденції, які панували в духовній сфері, не оминули й майстрів образотворчого мистецтва. Так, за надуманими звинуваченнями було піддано цькуванню І. Гончара, засуджено О. Заливаху, виключено зі спілки художників А. Горську й Л. Семикіну тощо.

Отже, розвиток української культури другої пол. 1950-х — 1980-х років мав суперечливий характер. Поряд із досягненнями, в культурі, як і в Інших сферах життя, все очевиднішою стає глибока системна криза.

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.

Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період " відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність.

Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді " Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді " Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів, а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: " Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство! ". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.

Розгорнулася кампанія проти тих, хто приділяв " надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. У середині грудня 1963 року сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них " переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження " самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР.

Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів. В Україні також проводилися виставки " самвидаву", робіт художників того часу, видаються твори письменників.

39.Українська культура в добу розбудови державної незалежності(1991 – 2009)

19 лютого 1992 – " Основи законодавства про культуру"

1986 – 175-річчя Маркіян Шашкевич, 1987 – 100річчя Курбаса, на пленумі Спілки письм України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор, відродження історичної пам яті та повернення культурної спадщини(Д.Яворницький, М.Грушевський, І.Крип яквич).1991 – 125річчя від дня народж Грушевського, повернення архівів О.Олеся і О.Ольжича, Б.Антонича.24 серпня 1992 – пам ятник Шевченкові(скульптори Сухорські)., святкування 50-річчя УПА, перепоховання Й.Сліпого.

Державне фінансування здійсн за залишковим принципом, тому цінною є допомога благодійних фондів і меценатів. З 1994 р діє Фонд сприяння розвитку мистецтва і фонд Відродження", закладений як філіал навесні 1989 відомим американським меценатом Дж.Соросом, " Літературна скарбниця", " Центр сучасного мистецтва", Український фонд підтримки культури.

Знизився випуск книг, сьогодні на людину доводиться 0, 3 книги в рік, з них лише 70% українською.

Падіння престижу професії актора, режисера повя зане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому,; радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується новими стосунками між людьми, новими умовами свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Одним з важелів підтримки книговидання в Україні став випуск друкованої продукції задержавним замовленням на виконання Програми випуску соціально значимих видань(1997)Велика кількість щорічних книжкових ярмарків та фестивалів.

Одним із напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992р був створений Союз дизайнерів України.

Співаки –Вікторія Лук янець(Відень), Тарас Штонда(Москва). З 1991 у Львові на базі Львівського оперного проводиться раз у три роки міжнародний конкурс співаків ім.С.Крушельницької.

У 1992 році відбулося шоу " Нова українська хвиля". Це була одна з перших акцій, що ознаменували прихід в Україну шоу-бізнесу. Фестивалі – " Таврійські ігри", " Червона рута", " Пісеннний вернісаж", " Таланти твої, Україно", вручення премії " Жар-птиця" у жанрі естрадної пісні.Перемоги на конкурсах " Євробачення", " Слов янський базар", " нова хвиля в Юрмалі".

Сьогодні в Україні діє близько 130 професійних театрів.Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім.І.Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України(1999-2001) Богдана Ступку, режисера Романа Віктюка та театрального режисера, лауреата Нац премії України ім..Шевченка та міжнародної премії ім.Курбаса Михайла Мельника, Кіру Муратову.На 36 кінофестивалі у Сан-ремо українському фільмові " Ізгой" режисера В.Савельєва – гран-прі.Форум молодих кінематографістів у Дьорді з 10 призових нагород 4 отримали українські стрічки.

Сьогодні є 5 державних кіностудій – Національна кіностудія художніх фільмів ім..Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад 20 недержавних.

Наприкінці 80-початку 90-х були створені фільми, які здобули широке визнання – " Лебедине озеро.Зона" С.Параджанова та Ю.Іллєнка, " Голод – 33" О.Янчука.Фільм " лебедине озеро.Зона" в 1990 вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського кінофестивалю.У 1991 було створено Державний центр української кінематографії, керівником якого став Ю.Іллєнко.Цього ж року в Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам яті І.Миколайчука, на якому демонструвались 20 фільмів, серед яких " Танго смерті" О.Муравйова, " Кому вгору – кому вниз" С.Клименка, " Козаки йдуть" С.Омельчука, " Ізгой" В.Савельєва.Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української культури(" Сад Гетсиманський", " Пастка" – Франко, " Царівна" – Кобилянська)." роксолана" – вийшов 1997р.

1989 – " Закон про мови в УРСР" – українська мова оголошувалась державною, лише з цього часу наново відкриваються сотні шкіл з укр. мовою навч.1991 – закон " Про освіту".У 1992 проведено реорганізацію управління освітою, створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджуються на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських.У 1992 була розроблена державна програма " Освіта.Україна 21 ст", у відповідністю з якою вводилося 5 освітянських ступенів: загальноосвітня підготовка(4 класи), основна середня(7кл), повна середня(11кл), базова вища(бакалавр) – 4 роки, вища(5-6років).

У 1993 розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 – близько 400, з 1996 вводиться платне навчання.

Проте у 1993 за рівнем фінансування вища школа стояла на 44 місці з 48 держбюджетних галузей економіки. Фінансування у 90-ті роки постійно зменшувалося і в 2000 склало всього 3, 4%. Внаслідок такої політики розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів в інші сфери економіки, знизилась престижність педагогічної праці.

На початок 2006 – 970 вузів. Важливим кроком було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005.

У літературі – О.Забужко, Ю.Андрухович, В.Неборак, І.Калинець, М.Матіос, К.Москалець, розвиток жанрів фантастики і детективу.