Валютні курси

Кожна країна має свою грошову одиницю, або валюту, що є в обігу усередині країни, тобто законний платіжний засіб лише на її території.

Обмін однієї валюти на іншу здійснюється за певним співвідношенням, іменованим валютним, або обмінним, курсом. Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Оскільки валютний курс являє собою співвідношення двох валют, він може бути виражений двома способами.

Візьмемо, наприклад, американський долар і французький франк. Один спосіб показати співвідношення цих двох валют — це визначити ціну долара у франках: скажемо, 1 дол. коштує 5 франків. Можна підійти інакше, тобто визначити ціну франка в доларах: 1 франк коштує 0, 2 дол. або 20 центів.

Валютні курси мають величезне значення для торгових партнерів.

Падіння курсу національної валюти стосовно валют інших країн призводить до зростання цін імпортних товарів на національному ринку. Результатом стане скорочення імпорту, тому що зі зростанням ціни імпортних товарів попит на них також буде падати.

Навпаки, зростання курсу національної валюти стосовно валют інших країн призведе до здешевлення імпортних товарів.

Іншими словами, падіння курсу національної валюти зменшує ціну на експортні товари даної країни на зовнішніх ринках і стимулює зростання експорту. Збільшення валютного курсу, навпаки, стримує експорт, тому що спричиняє до подорожчання експортних товарів на ринках інших країн.

Як установлюються валютні курси

Протягом ХХ сторіччя перемінилися три валютні системи: золотий стандарт, потім золотовалютний стандарт і, нарешті, сьогодні — система валютних курсів, що плавають.

Золотий стандарт був введений у більшості країн наприкінці ХІХ сторіччя і панував у світі аж до 30-х рр. ХХ. При такій системі офіційно встановлювався золотий зміст національних валют (курс їх обміну на золото). Наприклад, у 1897 р. золотий вміст російського рубля був визначений у 0, 774234 г. золота. Уряди брали на себе зобов'язання робити обмін своїх валют на золото. Щоб така система працювала, необхідно було підтримувати тверде співвідношення між золотим запасом країни і її внутрішньою грошовою пропозицією. Для цього дозволявся вільний експорт і імпорт золота. Виходячи з золотого вмісту національних валют встановлювалися і їх курси по відношенню друг до друга. Золотий вміст долара США було встановлено, наприклад, у 23, 22 грана* (1гран - 0, 0648 грама) золота, англійського - в 113 гранів, тобто в 4, 87 рази вище. Звідси визначався курс фунта стосовно долара: 1 фунт дорівнює 4, 87 дол.

Більшість країн відмовилася від золотого стандарту під час депресії 30-х рр. З 1944 р. набрала сили золотовалютна система, інакше іменована бреттон-вудською (за назвою міста в США, де було укладено угоду про її створення). Ця система також установлювала фіксовані курси валют, але не через визначення їх золотого вмісту, а через установлення їх твердого курсу стосовно так званих резервних валют, однієї з яких став долар США. Справа в тому, що до кінця Другої світової війни основна частина золотого запасу західного світу виявилася зосередженою в США, чия валюта вважалася найбільш стійкою і була прийнята за свого роду стандарт, стосовно якого і встановлювалися курси інших валют. Країни — учасниці бреттон-вудської системи брали на себе зобов'язання підтримувати цей курс, а США — здійснювати обмін долара на золото з розрахунку 35 дол. за 1 тройську унцію (1 тройська унція - 28, 3 грами).

При такій схемі навіть країни, що не мали власного золотого запасу, одержували можливість установлювати «золотий вміст» своєї грошової одиниці. Наприклад, обмінний курс мексиканського песо складав 12, 5 песо за 1 дол., французького франка — 5 франків за 1 дол. Оскільки долар обмінювався на золото з розрахунку 35 дол. за унцію, то, відповідно, і 175 французьких франків (5 х 35 = 175), і 475, 5 мексиканського песо (12, 5 х 35= 475, 5) прирівнювалися до 1 унції золота. Через обмінні курси національних валют до долара встановлювалися й інші валютні курси. Оскільки 1 дол. прирівнювався до 5 франків чи 12, 5 песо, то, відповідно, курс франка стосовно песо встановлювався в розмірі 1 франк дорівнює 2, 5 песо (5: 12, 5=1: 2, 5).

Підтримка стабільності валютних курсів входила в завдання створеного також у 1944 р. Міжнародного валютного фонду (МВФ). За рахунок внесків країн — учасниць бреттон-вудської системи формувався спеціальний фонд, з якого надавалися кредити тим державам-членам, що зазнавали фінансові труднощі. Так, наприклад, країна з негативним сальдо торгового балансу використовувала отриманий доларовий кредит для покриття дефіциту, підтримуючи фіксований курс обміну своєї валюти на долари. Правда, МВФ наділявся повноваженнями змінювати валютні курси країн-учасниць у випадку тривалих фінансових утруднень.

Золотовалютна система проіснувала більше чверті століття. У 1971 р. США оголосили про свою нездатність здійснювати надалі обмін долара на золото, що означало розпад усієї системи.

На зміну їй прийшла нова система - плаваючих валютних курсів. Зміст її полягає в тому, що курси валют визначаються виходячи зі співвідношення попиту і пропозиції, подібно курсам цінних паперів на фондових біржах. Якщо попит, наприклад, на німецькі товари за рубежем зростав, то разом із ним зростав і попит на німецькі марки для оплати цих угод. Якщо при цьому німецький імпорт, а отже, і пропозиція марок для обміну на інші валюти не збільшувалися в однаковій мірі, то в результаті попит на марки перевищував їх пропозицію і ціна, або курс, німецької марки йшов угору стосовно інших валют. Аналогічно, якщо імпорт Венесуели перевищує її експорт, то пропозиція боліварів на валютних ринках перевищуватиме попит на них і курс болівара почне падати.

Хоча система плаваючих валютних курсів і є сьогодні пануючою, далеко не всі країни відпускають свої валюти в абсолютно «вільне плавання”. Якщо коливання курсів загрожує вийти за окреслені межі, провадиться зміна офіційного курсу даної валюти центральним банком — при узгодженні з іншими країнами. Зміна офіційного курсу убік підвищення називається ревальвацією, убік зниження — девальвацією. Іноді ці терміни розуміють як будь-яку зміну курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

Крім того, понад 90 держав — членів МВФ використовують так звану систему зв'язаних валютних курсів, тобто просто «прив'язують» за допомогою визначеного співвідношення свою валюту до однієї з основних “плаваючих”, наприклад до американського долара.

Вважається, що система плаваючих валютних курсів має принаймні одну безперечну перевагу в порівнянні зі своїми попередницями. Теоретично вона дозволяє виправляти дефіцит торгових балансів без втручання урядів. Але уряди, щоб уникнути різких коливань курсів своїх валют, періодично здійснюють так звані валютні інтервенції. При падінні курсу своєї валюти вони купують її на кошти спеціальних державних фондів, при зростанні курсу національної валюти, навпаки, продають її на валютних ринках.

Зусилля урядів по регулюванню своїх валютних ринків часто зіштовхуються із серйозними перешкодами. Значна частина національних валют зосереджена сьогодні за межами своїх батьківщин, і їх власники вказівкам національних урядів просто не підкоряються.

Платіжний баланс

Як бачимо, в економічних відносинах між країнами можна виділити два аспекти. Перший – це потоки товарів і послуг. Другий – це рух національних валют. Обидва ці аспекти відображаються в спеціальному документі – платіжному балансі країни, що зводить воєдино всі доходи, які країна одержує від інших країн, і її зобов'язання стосовно інших країн.

Платіжний баланс складається з декількох частин. По-перше, це торговий баланс, що, як уже говорилося, показує співвідношення між товарним експортом і імпортом країни.

Баланс товарів і послуг – більш широкепоняття. Він включає також експорт і імпорт послуг – страхових, транспортних і т.п.

Баланс по поточних операціях охоплює крім балансу товарів і послуг також співвідношення між доходами від інвестицій громадян даної країни, що володіють підприємствами чи цінними паперами за рубежем, і доходами іноземців від власності на території даної країни, а також сальдо грошових переказів із країни й у країну.

Нарешті, ще один самостійний компонент платіжного балансу — рахунок руху капіталів. Він складається з прямих іноземних інвестицій у країну, тобто коштів, вкладених іноземцями в будівництво підприємств на території даної країни чи купівлю ними вже існуючих об'єктів, мінус аналогічні витрати вітчизняних підприємців за рубежем. У цю частину платіжного балансу також включається різниця між кредитами, що дана країна одержала і надала.

Дефіцит платіжного балансу покривається з державних резервів, якщо такі є.