Фінансові інститути

Фінансові інститути, які раніше іменувалися в нас грошово-кредитними установами, — це фінансові посередники, що виконують дві основні функції: вони приймають і зберігають грошові внески тих, хто має «зайві гроші», і видають позички тим, кому вони потрібні. Сьогодні вони виконують і масу інших функцій, наприклад обмінюють іноземні валюти, надають страхові, брокерські і консультаційні послуги клієнтам, зберігають коштовності і випускають кредитні картки, що дозволяють розплачуватися без готівки. Залежно від конкретного набору наданих ними послуг і від того, кому вони надаються, фінансові установи й іменуються по-різному. Комерційні банки традиційно спеціалізувалися на наданні короткострокових позичок підприємствам, але сьогодні обслуговують і населення. Ощадні банки, приймаючи внески від населення, займаються насамперед довгостроковим кредитуванням. До фінансових інститутів належать й інвестиційні банки, що розміщають випуски цінних паперів. У деяких країнах існують фінансові доми, кредитні споживчі спілки і багато чого іншого.

Проте основні фінансові установи — це банки. Саме слово «банк» походить від італійського «banca», яким позначали крамницю для розміну грошей на ринку. Якщо обмінник був нечесний і його в цьому викривали, то його били, а крамницю ламали. Виходила «banca rotta» — зламана крамниця, що дало ім'я ще одному сучасному фінансовому терміну — «банкрутству».

Сьогодні банківська система більшості країн, у тому числі й України, — дворівнева. Керівною і направляючою силою її є Національний банк України (НБУ). Йому підкоряються всі інші. НБУ був створений у 1991 р., ставши в багатьох відносинах спадкоємцем Держбанку СРСР. У 90-і рр. у нашій країні з'явилося багато нових комерційних і інших банків. Число банків в інших країнах — з розвинутою ринковою економікою — на порядок вище.

Національний банк України

На відміну від інших фінансових інститутів, що керуються розуміннями комерційної вигоди, НБУ покликаний захищати інтереси суспільні. Його призначення — регулювати роботу всієї фінансової системи країни.

В Україні НБУ – це єдина централізована установа, тобто один банк (аналогічно Росії, Англії чи Японії), але може складатися і з декількох банків. Так, функції центрального банку в США виконує Федеральна резервна система, що складається з 12 регіональних банків, на чолі з радою, призначуваною президентом країни.

У більшості країн світу, центральний банк — власність держави. І навіть там, де він був створений як приватна акціонерна компанія (наприклад, Банк Англії), функціонує він, по суті, як суспільна чи державна установа, жорстко контрольована урядом. Правда, ступінь його підвладності уряду теж може бути різним. Банк Франції і Банк Японії зарекомендували себе як слухняні виконавці волі уряду. Німецький «Бундесбанк», навпроти, володіє «автономією в інтерпретації політики уряду» (як записано в конституції). Не виключено, що завдяки цьому праву на власну думку «Бундесбанк» успішно захищає національні інтереси своєї країни.

Функції НБУ не зводяться до фінансового посередництва. Вони набагато ширше.

По-перше, НБУ традиційно є банкіром уряду. Він веде облік його доходам і витратам. Він же позичає йому гроші. У більшості країн боргові зобов'язання урядів оформлюються у вигляді державних цінних паперів, купуючи які центральний банк потім поширює їх серед фізичних та юридичних особ, організовує спеціальні аукціони і т.п. У нашій країні така практика тільки починає складатися.

По-друге, НБУ — це банкір банків. Банки країни зобов'язані тримати частину своїх коштів наявними, щоб завжди матиїх під рукою, і у вигляді внесків у НБУ. Це так звані резерви. В Україні ставка резервних відрахувань для банків встановлена в розмірі 20% їхніх внесків. НБУ, ведучи такі рахунки, здійснює розрахункові операції банків з урядовими закладами.

По-третє, НБУ називають позикодавцем останньої інстанції. У критичній ситуації, коли банку загрожує банкрутство і він не може одержати кредит в інших банків, він звертається саме до НБУ. Останній може або надати свій кредит, або відстрочити платіж, або списати заборгованість на себе, якщо, звичайно, збереження даного банку відповідає інтересам усієї фінансової системи країни.

По-четверте, саме НБУ за дорученням уряду здійснює нагляд за діяльністю банків, організувати періодичні перевірки дотримання ними фінансових правил.

У функції НБУ входить регулювання обмінного курсу національної грошової одиниці (іменованою валютою) на валюти інших країн. Але, мабуть, головна економічна функція НБУ — проведення кредитно-грошової політики уряду як основного засобу державного регулювання ринкової економіки. Традиційно це здійснюється декількома шляхами.

Так, НБУ встановлює відсоток резервних відрахувань для банків. Збільшуючи його, а отже, і розмір тих коштів, що банки зобов'язані зберігати в НБУ, він тим самим скорочує кредитні кошти, що залишаютьсяв їх розпорядженні. Навпаки, при зменшенні ставки резервних відрахувань банки дістають додаткові кошти для кредитування підприємств і населення.

НБУ також може варіювати дисконтну ставку відсотка, за якою він надає кредити комерційним банкам. При її збільшенні, відповідно, і всі інші банки, що користаються кредитами НБУ, будуть стягувати за свої кредити більш високий відсоток. Попит на гроші в такому випадку упаде, тому що з ростомїхньої ціни (відсотка) за законами ринку зменшиться число зацікавлених позичальників. При зниженні дисконтної ставки, навпаки, кредити банків стануть більш дешевими (будуть надаватися під більш низький відсоток) і, відповідно, зросте попит на них. Сьогодні в Україні методом грошово-кредитного регулювання служить не стільки зміна дисконтної ставки, скільки загальний розмір кредитів, наданих народному господарству.

Третій основний метод грошово-кредитного регулювання — продаж НБУ чи покупка їм державних цінних паперів.

Від того, наскільки вміло НБУ користується наявними в його руках інструментами грошово-кредитного регулювання і наскільки успішно виконує він усі свої основні функції, залежить не тільки стан фінансів країни, але і її економічний розвиток у цілому.

Комерційні банки. Комерційні банки безпосередньо займаються тим, що приймають внески, іменовані депозитами, від тих, у кого є «зайві» кошти, і надають їх тим, хто їх потребує. Комерційний банк, як і будь-яке інше комерційне підприємство, працює заради прибутку. Одержує він його в такий спосіб. Надаючи позику, банк через певний строк не тільки одержує її назад, але і здобуває протягом усього строку кредиту додатково визначений відсоток цієї суми як плату за користування кредитом. Водночас, приймаючи внески, банк у свою чергу звичайно виплачує відсоток вкладнику. Але цей відсоток завжди нижче відсотка, що стягується банком за надання кредиту. Наприклад, приймаючи внески під 3% на рік, видає їх він під 5%. Різниця між цими величинами і є джерелом банківського прибутку.

Банки також ведуть рахунки своїх клієнтів.

Існує багато різних видів рахунків, але всі їх можна віднести до двох основних типів: ощадний і поточний. Перші призначені для заощаджень: на зняття грошей з них існують певні обмеження, за них банк виплачує відсоток вкладнику. Поточні рахунки — це робочі рахунки: з них можна знімати гроші за вимогою і переводити на будь – які інші рахунки.

Крім фінансового посередництва і ведення рахунків комерційні банки виконують важливу макроекономічну функцію.Вони створюють кредитні гроші без допомоги друкарського верстата. Якщо НБУ контролює емісію готівки, то комерційні банки здійснюють «емісію» безготівкових (звичайно, також під контролем НБУ). Яким чином це відбувається, розглянемо на умовному прикладі.

Уявимо собі, що певний банк, назвемо його Першим, приймає депозит від вкладника в розмірі 1000 тис. грн. Відповідно до вимоги НБУ, комерційний банк повинний зберігати як резерв 20% цієї суми, тобто 200 тис. Для простоти прикладу будемо вважати, що всю цю суму він перераховує на свій рахунок у НБУ. Інші 800 тис. він зацікавлений надати в позику, щоб заробити відсоток. Що він і робить, кредитуючи підприємство А, яке звертається до нього. Підприємство А, одержавши позику, витрачає її на придбання устаткування в підприємства Б. Підприємство Б поміщає отримані від підприємства А кошти на свій рахунок у Другому банку. Відбувається все це без участі готівки: кошти з рахунка підприємства А в Першому банку переводяться на рахунок підприємства Б у Другому банку. Другий банк залишає як резерв 20% від 800 тис., тобто 10 тис. грн. Решту грошей у розмірі 640 тис. він позичає підприємству В, що сплачує ними постачання підприємства Г. Останнє кладе ці гроші на свій рахунок у Третьому банку, точніше, вони знову ж переводяться з рахунка підприємства В у Другому банку на рахунок підприємства Г в Третьому. З цих 640тис. Третій банк залишає як резерв 20% і позичає 512 тис. наступному клієнту. Теоретично гроші можуть переміщатися з одного банку в іншій доти, поки не будуть витрачені всі до останньої копійки (див. таблицю10. 8.). У нашому прикладі припустимо, що підприємства мають рахунки в різних банках.

Таблиця 11. 8.

Рух безготівкових грошей після первісного

депонування (1000 тис. грн.)

Як бачимо, під початковий внесок у 1000 тис. грн. банки видають позички на 4000 тис., а внески в них зростають до 5000 тис., тобто в п'ять разів перевищують початковий. Банки ніби створюють гроші.

В основі цього явища лежить нині діючий принцип часткового резервного забезпечення. Приймаючи внесок, банк зобов'язаний зберігати як резерв не 100% цієї суми, а лише її частину, у нашому прикладі 20%.

Відповідно, кількість створюваних банками кредитних грошей залежить від конкретної величини ставки резервних відрахувань, точніше, величини, їй зворотної, названої мультиплікатором (множником) грошового обігу, чи депозитним мультиплікатором.

М = 1 / R, де (11.1)

М — мультиплікатор грошового обігу

R — ставка резервних відрахувань

Загальна сума створюваних початковим внеском грошей розраховується за формулою:

S D = D₁ х М, де (11.2)

(D — сумарний приріст банківських вкладів;

D₁ — первісний внесок.

У нашому прикладі початковий внесок складав 100 тис. грн., ставка резервних відрахувань — 20%, чи 0, 2. Сумарний приріст банківських депозитів:

100 000 х 1: 0, 2 = 500 000.

Якби ставка резервних відрахувань була встановлена в розмірі 25%, мультиплікатор грошового обігу склав би 1/0, 25 = 4 і, відповідно, сумарний приріст банківських депозитів дорівнював би 400 тис.грн. При ставці в 10% — 1 млн. грн. А при ставці в 100% збільшення депозитів узагалі б не відбулося:

100 000 х 1: 1 = 100 000.

Ефект від зняття грошей з рахунка прямо протилежний їх депонуванню. У нашому прикладі при ставці резервних відрахувань у 20% якщо на якому-небудь етапі гроші були б зняті готівкою і не покладені на рахунок в іншому банку, то вилучення 1 грн. було б рівноцінно скороченню загальної суми всіх банківських вкладів на 5 грн.

Банки, як і інші комерційні підприємства, не гарантовані від банкрутств. Якщо маса вкладників вилучає свої кошти з банку, то він на певному етапі виявиться неплатоспроможним. Затребувати раніше надані ним позички він не в змозі. В історії відомо багато випадків банкрутств кредитних установ, викликаних «панічною втечею» вкладників. У ХІХ столітті була розроблена навіть ціла система заходів для протидії цьому. У лондонському Сіті, наприклад, клерків інструктували в такому випадку видавати гроші монетами мінімального достоїнства, робити це якомога повільніше, по кілька разів перераховувати видавані суми. У чергу бажаючих зняти гроші ставили службовців самого банку чи просто підставних осіб, які, одержавши гроші, зобов'язані були відразу повернути їх у банк і т.п. Цікаво, що навіть ці «маленькі хитрощі» дозволяли часом згладити кризу. Але паніка — це не єдина небезпека, що загрожує банкам.

В особливо складній ситуації виявляються вони в умовах високої інфляції. Знецінення грошей, що відбувається, змушує банки залучити внески, виплачувати по них дедалі більш високий відсоток. Відсоток по раніше наданих позичках може виявитися нижче поточного відсотка по вкладах. Тоді банк зазнає прямих збитків.

В економічній науці існує спеціальне поняття — реальний банківський відсоток. Він являє собою різницю між номінальним відсотком і відсотком знецінення грошей. Якщо, наприклад, банк надає позички під 100%, а інфляція складає 99%, то реальний банківський відсоток дорівнює лише одиниці.

Ще одну небезпеку для банків становить неплатоспроможність позичальника. Якщо той не в змозі погасити до терміну своє зобов'язання, то банк втрачає гроші. Багато закордонних банків пережили з цієї причини в 80-і рр. минулого сторіччя важкі часи. Найбільше постраждали американські і європейські банки, які щедро надавали позики урядам країн, що розвиваються. Коли ж ті, наслідуючи приклад Мексики, призупинили виплату не те, що боргів, а навіть відсотків з них, банки, що кредитували їх, виявилися на грані банкрутства.

Від руйнування банків страждають не тільки самі банки, алейі вкладники, навіть якщо їхні внески страхуються урядом (це значить, що у випадку банкрутства банку уряд повертає внески, але з коштів платників податків, збільшуючи державний борг). Розхитується фінансова система країни в цілому. Тому для порятунку банків докладаються значні зусилля. Якщо є шанс на те, що банк, який розоряється, в змозі у в майбутньому виправити своє становище, інші банки і центральний банк надають йому кредити і навіть списують частину боргів. Але проте крахи банків залишаються не рідкістю навіть у наше освічене століття.