Категорії діалектики

Поняття, категорії, філософські категорії. Функції філософських категорій. Категорії – це найбільш загальні поняття, через які визначаються (у тій чи іншій області знання) окремі, більш конкретні поняття. Наприклад, у кібернетиці до категорій відносяться поняття “інформація”, “система”, “модель” та ін.; у фізиці – це поняття “маса”, “енергія”, “поле” і ін. У випадку ж філософських категорій доводиться говорити не просто про високий ступінь загальності, а про усезагальність, тобто застосовність таких понять принаймні для трьох уже згадуваних сфер буття – природи, суспільства і духовної сфери (свідомості, пізнання і т.п.). Поняття, що мають значний ступінь узагальненості входять у концептуальну мову багатьох наукових дисциплін (але які не відносяться до філософських категорій), називають часто загальнонауковими поняттями (див. докладніше: [20]). Таким чином, поняття за ступенем узагальненості можна розділити на три групи: а) конкретно-наукові (“балки”, “ферма”; “баріонне число”, “кварк”, “глюон”); б) загальнонаукові (“система”, “модель”, “концепція”, “гіпотеза”) і в) філософські категорії (“світ”, “буття”, “рух”, “об'єкт”).

Серед різноманіття функцій філософських категорій виділимо три основні:

1) Логічна. У цьому випадку філософська категорія як поняття виступає формою мислення. Людина не може мислити, не використовуючи категорій (інша справа – усвідомлює вона це чи ні), тим більше якщо мова йде про філософські міркування.

2) Гносеологічна. У цьому випадку філософська категорія виступає свого роду “сходинками пізнання”: у змісті категорії акумульований духовний (пізнавальний у тому числі) досвід людства. Наприклад, те, що ми сьогодні знаємо про простір (з фізики, хімії, психології, математики і т.п. – що узагальнюється у філософії), істотно відрізняється від того трактування змісту категорії “простір”, що ми знайдемо, наприклад, у “Метафізиці” Аристотеля.

3) Онтологічна. У цьому випадку філософська категорія виступає як своєрідна “призма”, через яку суб'єкт, що її використовує, “дивиться на світ”. Іншими словами, за допомогою філософських категорій можна світ мов би “розчленувати” на окремі ділянки, упорядковуючи спосіб його освоєння. Таке “членування” світу іменують у філософії категоризацією дійсності. У цьому плані зустрічається ще одна метафора, використовувана тими філософами, що будують системи категорій: у цьому випадку система категорій – це свого роду мережа, яка “накидається” філософом на дійсність.

Подібну процедуру філософи змушені проводити, якщо мають намір своїми концепціями відобразити навколишню дійсність якомога повніше, всебічно. При цьому свої концепції вони будують як системи категорій, що покликані в остаточному підсумку відобразити єдність світу. Серед перших систем категорій відзначимо систему Платона, складену з таких базових категорій: “суще”, “рух”, “спокій”, “тотожність”, “відмінність”; систему Аристотеля, складену, відповідно, з категорій: “сутність”, “якість”, “кількість”, “відношення”, “місце”, “час”. Більш пізня система І. Канта складається з чотирьох взаємопов’язаних блоків (підсистем) категорій: а) “кількість” (“єдність”, “безліч”); б) “якість” (“реальність”, “заперечення”, “обмеження”); в) “відношення” (“субстанція”, “причина”, “взаємодія”); г) “модальність” (“можливість”, “дійсність”, “необхідність”).

Сучасні філософи в основному відмовилися від спроб побудови універсальних систем категорій, які (системи) претендували б на абсолютний статус як єдино правильно відображаючі об'єктивну дійсність. Діалектичні концепції відображають не тільки єдність світу, але й – це особливо важливо – його суперечливість, що знаходить своє вираження, наприклад, у таких “парних” категоріях, як: “одиничне і загальне”, “зміст і форма”, “явище і сутність”, “причина і наслідок”, “необхідність і випадковість”, “можливість і дійсність”.

Категорії діалектики, про які піде мова, головним чином відносяться до концептуальної мови детермінізму, тому що сама діалектика може розглядатися як одна з його версій. Проте почнемо з категорій, що до зв'язків (як ключового поняття детермінізму) прямого відношення не мають.

Одиничне і загальне. Під одиничним у предметі (чи об'єкті; тут обидва ці поняття можна вживати як синоніми) звичайно мають на увазі те, що притаманне тільки йому й відсутнє в інших предметах. Відповідно, під загальним у предметі мається на увазі те, що притаманне не тільки йому одному, але що можна знайти й в інших предметів, що, у свою чергу, можуть утворити певний клас. Область застосовності категорії “одиничне” – це, наприклад, унікальні аспекти буття людини, будь-які подробиці і деталі в якому-небудь описі і т.д. Область же застосовності категорії “загальне” охоплює, наприклад, предметну область будь-якого природничонаукового закону чи теорії.

У міркуваннях про співвідношення загального й одиничного з погляду діалектики часто використовується і категорія “ особливе ”, що займає мов би проміжне положення між ними. Стосовно загального вона може виконувати роль одиничного, а стосовно одиничного – відповідно, роль загального. Те загальне, котре не може бути особливим, називають загальним. Візьмемо, наприклад, дану книгу, що має зараз перед собою читач. Вона, як матеріальний об'єкт, є частка загального світу матеріальних об'єктів, але в той же час це не просто матеріальний об'єкт, а особливий об'єкт – елемент підкласу книг. Однак ця книга – одинична, навіть унікальна в тому розумінні, що має, наприклад, на даній сторінці саме таку кількість букв і інших символів, чого, може бути, не можна сказати про якусь іншу книгу.

Зміст і форма. Ця пара категорій виражає, так би мовити, “складеність” об'єкта (предмета), його організацію і будову. Хоча в історії філософії таке трактування було далеко не єдиним. Наприклад, Аристотель розглядав форму як організуючий фактор буття, як активну силу, яка упорядковує пасивну матерію за аналогією із ситуаціями людської творчості (вплив гончара на глину, скульптора на мармур і т.д.). В даний час під змістом об'єкта мається на увазі сукупність його елементів і зв'язків між ними. Формою ж об'єкта називають спосіб організації його змісту.

Явище і сутність. Функціональна значимість цієї пари категорій відноситься головним чином до області теорії пізнання і епістемології, і вони використовуються частіше при розгляді пізнавальних ситуацій. Явищами звичайно називають те, що безпосередньо дається суб'єкту, для збагнення чого досить чуттєвого ступеня пізнання. Явище – це, як правило, зовнішня сторона об'єкта, пізнавана органами чуття. Сутність же – це найчастіше внутрішня сторона об'єкта, для пізнання якої чуттєвого ступеня вже недостатньо. Більш того, у філософії (онтології) уже з часів античності було усвідомлено, що сутність змінюється не так, як змінюються явища. Слідом за Платоном її стали поміщати в особливий, надматеріальний світ.

Діалектика розглядає співвідношення явища і сутності об'єкта як суперечливу єдність його природи (адже саме в даному випадку слово “природа” позначає походження і сутність чогось), нерозривну єдність протилежних його сторін. Недіалектичний підхід до співвідношення явища і сутності можна знайти в таких філософських концепціях, як кантівске вчення про “речі в собі” (абсолютний розрив зв'язку між явищем і сутністю і протиставлення сутності явищам), емпіризм і феноменологія (абсолютизація гносеологічного статусу явищ), платонізм і ессенціалізм (абсолютизація гносеологічного статусу сутності).

А тепер звернімося до філософських категорій, що безпосередньо виражають своїм змістом зв'язки у світі. Про ці зв'язки ми вже вели мову в п. 6.2., де розглядали їхнє різноманіття в рамках концепції детермінізму; однак тепер ми звернемося до категоріального статусу цих зв'язків, тобто репрезентації їх за допомогою відповідних категорій (у даному випадку – категорії діалектики).

Розглядаючи тут причинність (тобто взаємодію причини і наслідку), ми будемо мати на увазі не стільки особливості причинно-наслідкових зв'язків як таких, а їхній діалектичний характер і його вираження в категоріях діалектики. Діалектичність зв'язку будь-яких двох явищ чи подій полягає в тому, що: 1) одне (наприклад, причина) не може існувати без іншого (тобто причинно-наслідковий зв'язок – нерозривний, не має “пустоти”); 2) зв'язок цих явищ – суперечливий (тобто одне і те ж явище чи подія може бути і причиною, і наслідком); 3) їхній зв'язок – нелінійний (тобто одна причина може привести до декількох наслідків, а наслідок може бути результатом дії декількох причин). Однак ті істотні особливості причинних зв'язків, про які йшла мова в п. 6.2., залишаються в силі. Категорія “причина” означає таке явище чи подію, що: а) передує іншому явищу чи події (називаному наслідком) і б) породжує інше явище чи подію. Діалектика причини і наслідку полягає в тому, що, по-перше, причина обов'язково породжує якийсь наслідок, і останній зовсім не обов'язково єдиний; по-друге, будь-який наслідок є результатом дії якоїсь причини, і остання зовсім не обов'язково єдина і, по-третє, наслідок може впливати на причину, що його породила, (тобто має місце так званий зворотний зв'язок).

Необхідність і випадковість – так само, як і причина та наслідок, є парними категоріями діалектики. Категорія “необхідність” виражає в об'єктах і зв'язках їхній стійкий, істотний, закономірний характер. Категорія “випадковість” виражає в об'єктах і зв'язках їх нестійкість, яка обумовлена частіше зовнішніми обставинами від перетинання незалежних причинних рядів. Діалектика необхідності і випадковості полягає в нерозривному зв'язку між ними (у відсутності, наприклад, “чистої” необхідності, абсолютно ізольованої від випадковості). Будь-яке явище в одній системі відносин може розглядатися як необхідне, а в іншій – як випадкове (див. [23]).

Можливість і дійсність – співвідносні філософські категорії, що характеризують два основних ступеня становлення і розвитку об'єкта чи явища. Категорія “можливість” виражає об'єктивну тенденцію становлення предмета чи явища, а “дійсність” – відповідно, виражає реально (як то кажуть, “насправді”) існуючий предмет чи явище як результат реалізації якоїсь можливості. Діалектичність зв'язку можливості і дійсності не допускає розглядати їх ізольовано один від одного. Можливість за певних умов неодмінно переходить у дійсність; остання ж не може розглядатися інакше, як реалізована можливість. Розрізняють абстрактну (формальну) і реальну (конкретну) можливості. Абстрактна можливість характеризує відсутність принципових перешкод для становлення предмета (“усе можливо, що не суперечить собі”), однак для її здійснення немає всіх необхідних умов. Реальна можливість має для своєї реалізації всі необхідні умови: прихована в дійсності, вона за певних умов стає новою дійсністю. Зміна сукупності умов визначає перехід абстрактної можливості в реальну, а остання перетворюється в дійсність.