Поняття колективної безпеки

Загальна зацікавленість держав у сприянні збереження міжнародного правопорядку сприяла створенню системи колективної безпеки. Колективна безпека являє систему спільних дій держав, встановлених Статутом ООН з метою підтримки міжнародного миру і безпеки, запобігання або нейтралізація актів агресії.

Колективна безпека як система спільних дій держав включає такі елементи: 1) загальновизнані принципи сучасного міжнародного права, найважливішими з яких є принцип незастосування сили або загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи; 2) колективні заходи для запобігання та усунення загрози і актів агресії; 3) колективні заходи з обмеження та скорочення озброєнь, аж до повного роззброєння.

Колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру й актів агресії як елемент колективної безпеки – це дії неозброєного або збройного характеру, вчинені групою держав або регіональними та універсальними організаціями, уповноваженими за підтримку і відновлення міжнародного миру і безпеки.

В основу створення системи колективної безпеки покладено принцип неподільності світу, змістом якого є небезпека військових конфліктів для усіх держав світу. Цей принцип вимагає від держав реагувати на будь-які порушення миру та безпеки в будь-якому регіоні земної кулі, брати участь у спільних діях на основі Статуту ООН в цілях запобігання або ліквідації загрози миру.

У міжнародному праві розрізняють два види системи колективної безпеки: універсальну та регіональну.

Універсальна система колективної безпеки.

Вона була заснована на нормах Статуту ООН і передбачає дії держав відповідно до рішень цієї організації. Початок універсальної системи колективної безпеки було покладено союзом держав антигітлерівської коаліції, з прийняттям Декларації Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 р. Напрями проти блоку агресивних країн, коаліція представляла приклад можливості широкого співробітництва держав з різними соціально-економічними системами та ідеологічними поглядами. До моменту розгрому гітлерівської Німеччини (1945 р.) коаліція об’єднувала 47 держав.

У післявоєнний період була створена всесвітня система колективної безпеки у формі Організації Об’єднаних Націй, основне завдання якої полягає в тому, щоб " позбавити прийдешні покоління від лиха війни". Система колективних заходів, передбачена Статутом ООН, охоплює: заходи по забороні загрози силою або її застосування у відносинах між державами (п. 4 ст. 2); заходи мирного вирішення міжнародних спорів (гл. VI); заходи роззброєння (ст. 11, 26, 47); заходи по використанню регіональних організацій безпеки (гл. VIII); тимчасові заходи по припиненню порушень миру (ст. 40); примусові заходи безпеки без використання збройних сил (ст. 41) і з їх використанням (ст. 42).

Підтримка міжнародного миру та безпеки будується на базі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і здійснюється Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН, компетенція яких у цій сфері чітко розмежовано.

Особливої ​ ​ уваги заслуговують операції ООН з підтримки миру. Їхнє завдання зводиться до наступного: а) розслідування інцидентів та проведення переговорів з конфліктуючими сторонами з метою їхнього примирення; б) перевірка дотримання домовленості про припинення вогню; в) сприяння підтримці законності і правопорядку; г) надання гуманітарної допомоги місцевому населенню; д) спостереження за ситуацією.

В залежності від майбутнього завдання операції ООН можуть являти собою місії військових спостережень або введення обмеженого контингенту військ.

У всіх випадках операції суворо повинні дотримуватись таких принципів: 1) прийняття СБ рішення про проведення операції, визначення її мандата і здійснення загального керівництва за згодою сторін у конфлікті на проведення операції; 2) добровільність надання військових контингентів державами-членами, прийнятними для сторін; 3) фінансування міжнародним співтовариством; 4) неупередженість сил і зведення до мінімуму застосування військової сили (тільки для самооборони).

Регіональні системи колективної безпеки.

Вони представлені угодами та організаціями, що забезпечують безпеку на окремих континентах і в регіонах. Їх значення аж ніяк не применшується тим, що сучасні засоби ведення війни набули глобального характеру. Можливість запобігання будь-якого локального конфлікту, який може перерости в повномасштабну війну, змушує держави об’єднуватися на різних рівнях. Це положення закріплене в п. 1 ст. 52 Статуту ООН, допускаються дії регіональних угод або органів " за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами Організації".

Ефективні регіональні системи колективної безпеки вимагають участі в них всіх держав даного регіону, незалежно від їх суспільного і державного ладу. Вони переслідують ту ж мету, що і універсальний механізм колективної безпеки, – підтримання міжнародного миру та безпеки. Разом з тим сфера їх дії обмежені по відношенню до універсальної системи колективної безпеки. По-перше, регіональні організації не мають права приймати якісь рішення з питань, що зачіпають інтереси всіх держав світу чи інтереси держав, що належать до інших або декількох регіонів, по-друге, учасники регіональної угоди вправі вирішувати тільки такі питання, які стосуються регіональних дій, зачіпають інтереси держав відповідної групи.

До компетенції регіональних організацій відноситься насамперед забезпечення мирного вирішення спорів між їх членами. Згідно з п. 2 ст. 52 Статуту ООН, члени цих організацій повинні докладати всіх зусиль для досягнення мирного вирішення-місцевих суперечок в рамках своїх організацій до передачі спорів до Ради Безпеки, а останній в свою чергу повинен заохочувати такий метод вирішення спорів.

Рада Безпеки може використовувати регіональні організації для здійснення під своїм керівництвом примусових дій. Самі ж регіональні організації не повноважні приймати ніяких примусових заходів без дозволу Ради Безпеки. Регіональні організації вправі застосовувати примусові заходи тільки для відображення вже вчиненого нападу на одного з учасників регіональної системи колективної безпеки.

Інше важливе завдання регіональних організацій полягає у сприянні скороченню і ліквідації озброєння і в першу чергу зброї масового знищення.

Створення регіональних систем колективної безпеки в практичній діяльності держав приділяється значна увага. На Європейському континенті до другої світової війни, незважаючи на зусилля Радянського Союзу, створити систему колективної безпеки на вдалося. У післявоєнний період міжнародні відносини в Європі будувалися на засадах протиборства двох «світових систем». Західні країни в 1949 р. уклали Північноатлантичний договір (НАТО). У відповідь кроком соціалістичних країн стало підписання у 1955 р. Варшавського Договору.

У текстах обох договорів містилися конкретні зобов’язання сторін щодо підтримання миру та безпеки: утримуватися від загрози силою або її застосування, розв’язувати міжнародні суперечки мирним шляхом. Але мова йшла про дані зобов’язаннях тільки у відношенні держав – учасниць цих договорів. Що стосувалося відносин організацій один до одного, то вони перебували в стані «холодної війни». Не можна не відзначити той факт, що НАТО була оформлена в порушення основних умов укладення регіональних угод безпеки, зафіксованих в гл. VII Статуту ООН «Регіональні угоди»: до нього увійшли країни, які розташовані в різних регіонах.

У відповідності з договором метою НАТО є об’єднання зусиль всіх її членів для колективної оборони та для збереження миру й безпеки.

Саме розширення НАТО на схід свідчить про збільшення військової потуги за рахунок нових членів, що не сприяє європейській безпеці «Трансформація» НАТО, про яку заявляють її керівники, також не відповідає її цілям.

Варшавський Договір був укладений у суворій відповідності до Статуту ООН і відмінною рисою його як оборонної організації було прагнення до створення системи колективної безпеки всіх держав Європи. У ст. 11 Договору вказувалося: «У разі створення в Європі системи колективної безпеки і укладення з цією метою Загальноєвропейського Договору про колективну безпеку, до чого неухильно будуть прагнути Договірні Сторони, цей Договір втратить свою силу з дня вступу в дію Загальноєвропейського Договору».

Процеси, що відбулися в країнах Центральної та Південно-Східної Європи із середини 80-х років, що спричинили ліквідацію «світової системи соціалізму», визначили долю Організації Варшавського Договору.

Основи системи колективної безпеки в Європі були закладені Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі. У підписаному в Гельсінкі Заключному акті (1975 р.) міститься звід принципів співробітництва держав і їхніх взаємин, окреслені конкретні заходи в галузі роззброєння, в тому числі заходи довіри у військовій сфері, вказані практичні кроки по забезпеченню європейської безпеки. Відмінна риса Заключного акта як основи європейської системи колективної безпеки полягає в тому, що в ньому не передбачено застосування примусових заходів.

За час, що минув з дня підписання Заключного акта НБСЄ (1975 р.), норми, що забезпечують стабільність безпеки в Європі, були прийняті в подальших документах НБСЄ. Особливої ​ ​ уваги заслуговують пакети рішень, прийнятих на зустрічах глав держав і урядів держав – учасниць НБСЄ в Гельсінкі 9-10 липня 1992 р. і в Будапешті 5-6 грудня 1994 р. У числі актів Будапештської зустрічі – Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки.

Діяльність регіональних організацій, у документах яких містяться положення про колективні заходи в разі збройного нападу проти будь-якого з членів (ЛАД, ОАЕ, ОАД), відомі випадки використання сил з підтримки миру (наприклад, створення у 1981 р. Організацією африканської єдності міжафриканських сил по стабілізації ситуації в Чад).

Колективна безпека в рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД)

Держави-учасниці СНД відповідно до Статуту СНД взяли на себе зобов’язання проводити узгоджену політику в галузі міжнародної безпеки, роззброєння та контролю над озброєннями та підтримувати безпеку в Співдружності.

У разі виникнення загрози суверенітету, безпеки і територіальної цілісності одного або декількох держав-членів або міжнародній безпеці держави приводять в дію механізм взаємних консультацій з метою координації позицій та вжити заходів для усунення загрози, включаючи миротворчі операції та використання в разі необхідності на підставі рішення Ради глав держав Співдружності збройних сил в порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону згідно зі ст. 51 Статуту ООН.

Всі конкретні питання військово-політичного співробітництва держав – членів СНД регулюються спеціальними угодами, найважливішим з яких є Договір про колективну безпеку, підписаний в Ташкенті 15 травня 1992 р. В Договорі передбачено зобов’язання утримуватися від застосування сили або загрози силою в міждержавних відносинах. Держави-учасниці зобов’язуються вирішувати всі розбіжності між собою і з іншими державами мирними засобами (ст. 1).

Колективна безпека СНД будується на підставі норм Статуту ООН (колективна самооборона). Виходячи з цього, Договір містить і відповідний механізм взаємної допомоги на випадок агресії. Він включає надання військової допомоги, а також взаємну підтримку. Використання збройних сил в цілях нейтралізації агресії приймається виключно главами держав – учасниць СНД. Використання збройних сил за межами території держав-учасниць може здійснюватися тільки в інтересах міжнародної безпеки в суворій відповідності до Статуту ООН та законодавством держав – учасниць цього Договору.

Рішення про проведення операцій з підтримки миру в рамках СНД приймається Радою глав держав за згодою всіх конфліктуючих сторін, а також за умови досягнення між ними угоди про припинення вогню та інших ворожих дій.

Групи з підтримання миру в рамках СНД комплектуються в кожному конкретному випадку на добровільній основі державами – учасницями Угоди, за винятком конфліктуючих сторін.

Рада глав держав СНД зобов’язана відповідно до Угоди від 20 березня 1992 негайно інформувати Раду Безпеки ООН і Раду ОБСЄ про рішення проводити миротворчу операцію.