Міжнародно-правові основи та ідеологічні принципи сучасної практичної геополітики

З огляду на різновекторність інтересів взаємозацікавлених суб’єктів геополітики, реальною може стати їхня суперечність, внаслідок загострення якої виникає геополітичний конфлікт, а тому узгодження геополітичних інтересів – це головна проблем практичної геополітики. Зважаючи на визначальну роль держав і міждержавних відносин у формуванні світової геополітичної конфігурації, ядром практичної геополітики є зовнішня геополітика держав і міждержавних об’єднань, конструктивним завданням якої, абстрагуючись від агресивних експансіоністських амбіцій, є ефективне використання елементів геопростору з метою зміцнення своїх позицій на міжнародній арені, забезпечення економічних і культурних інтересів, встановлення раціональних зв’язків з іншими державами та міжнародними організаціями. Зовнішня геополітика держав в ідеальному варіанті має сприяти і внутрішньополітичній стабілізації, рівновазі, поступальному розвитку, що уже в більш детальному обсязі є предметом внутрішньої геополітики. Окрім держави загалом, суб’єктами внутрішньої геополітики є політичні партії та організації, які намагаються використати реальні географічні передумови і співвідношення насамперед задля здобуття владних повноважень. Оскільки і внутрішньополітичні, і зовнішньополітичні виклики, і відповідні геополітичні завдання часто переплітаються, то державам важливо забезпечити єдність внутрішньої і зовнішньої геополітики. Тим більше, що вирішення і внутрішніх, і зовнішніх геополітичних проблем є взаємопов’язаним.

Реалізація завдань зовнішньої геополітики здійснюється через різні види міжнародних відносин (зовнішньополітичних, зовнішньоекономічних, зовнішньокультурно-інформаційних), одним з основних регуляторів котрих є міжнародне право, джерелами якого є міжнародні конвенції і угоди, міжнародний звичай, судові ухвали та ін. Між зовнішньогеополітичною діяльністю і міжнародним правом завжди є певний взаємозв’язок, який проявляється в тому, що формування системи міжнародного права є, з одного боку, результатом узгодження на певний історичний період геополітичних інтересів різних суб’єктів, а, з другого – саме міжнародне право встановлює певні рамки зовнішньогеополітичної діяльності. Так, основні міжнародно-правові системи (Віденська (1815-1918), Версальська (1919-1945), сучасна Ялтинсько-Потсдамська (з 1945 року) сформувалися за результатами масштабних територіально-політичних трансформацій (Наполеонівських, Першої та Другої світових воєн). Причому нові важливі геополітичні зміни, зокрема, розпад СРСР, СФРЮ, крах двополюсної системи глобального протистояння, утворення Косово внесли певні корективи й у вже сучасні міжнародно-правові відносини.

Створення сучасної системи міжнародного права безпосередньо пов’язане зі створенням у 1945 році на конференції у Сан-Франциско Організації Об’єднаних Націй. Статут ООН засвідчив значний прогрес у налагодженні рівноправних міждержавних взаємин. У формуванні нової ідеології відносин важливу позитивну роль відіграла спільна декларація Великобританії і США від 1941 року, в якій було констатовано відмову двох великих держав від нових територіальних здобутків за результатами війни, готовність надати самовизначення народам і країнам, які стали жертвами агресії. Нові засади міжнародних відносин позначилися в утвердженні основних принципів міжнародного права, які знайшли відображення в статуті ООН, а пізніше були підтверджені і розширені у відповідній Декларації Генеральної асамблеї ООН від 1970 року: принцип суверенної рівності держав, принцип незастосування сили і загрози сили, мирного розв’язання міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи, добросовісного виконання міжнародних обов’язків, принцип співпраці держав, принцип самовизначення народів і націй. І хоча деякі з цих принципів мали більше декларативний характер, все ж вони стали проявом деякого ідеалізму у міжнародних відносинах, забезпечуючи і важливі практичні територіально-політичні результати, насамперед посилання на принцип самовизначення народів відкрило дорогу для розпаду колоніальних систем. Однак холодна війна та біполярне протистояння відсунули на задній план ідеалістичні підходи в міжнародних відносинах, а основним їхнім регулятором залишився чинник жорсткого силового тиску, який проявився у прагненні двох наддержав до геополітичного контролю над якомога більшими територіями через створення залежних режимів, спричиняючи широкі смуги і вогнища конфліктних ситуацій. Для дальшого вдосконалення міжнародних відносин особливо деструктивні наслідки мали підривні дії колишнього Радянського Союзу, який, здійснюючи «експорт революцій», цілеспрямовано дестабілізував політичну ситуацію в різних країнах та регіонах світу з метою створення маріонеткових тоталітарних режимів.

З огляду на побоювання щодо ревізії кордонів у Європі та все більшу важливість захисту прав громадян у тоталітарних державах, у 1975 році на Нараді з безпеки і співробітництва в Європі було утверджено ще три міжнародно-правові принципи, які поширилися на держави, що підписали Заключний акт Гельсінських угод, – непорушності кордонів держав-учасників, територіальної цілісності держав, загальної поваги до прав людини й особистих свобод громадян. Ці три принципи відобразили вже дещо інші пріоритети у міжнародних відносинах і в ідеологічній боротьбі, насамперед розуміння необхідності ще більшої стабілізації державних кордонів, попередження реваншистських підходів до їхнього перегляду, а також прагнення Заходу ідеологічно послабити тоталітарні комуністичні режими через акцентування уваги на правах людини. Разом з тим, обом таборам було вигідно відсувати у тінь питання політичних прав народів, а тому нові принципи стали суперечити принципу самовизначення народів.

Після краху СРСР і двополюсної геополітичної системи з’явилися дуже сприятливі можливості дальшої оптимізації міжнародно-правових взаємин у напрямі унеможливлення імперської агресії, силового диктату, вдосконалення системи колективної безпеки. Але через американські амбіції до глобального верховенства, російські реваншистські прагнення до відновлення імперії, занепадницькі культурно-етичні тенденції в Європі цього не сталося, а натомість з’явилися нові явища і форми силового розв’язання геополітичних вузлів (створення і підтримка самопроголошених держав, введення військ НАТО в зону воєнних конфліктів без санкції Ради Безпеки ООН, воєнні інтервенції Росії та Ізраїлю). Активно використовувались силові важелі і в геоекономічних взаєминах (блокада, ембарго, митні обмеження тощо). Тобто попри міжнародно-правові обмеження, і навіть заперечення силових варіантів розв’язання проблем, конструктивного реалізму та ідеалізму у міжнародних відносинах на постбіполярному світовому просторі загалом не побільшало. Як справедливо зазначає український політолог М. М. Вегеш: «Сучасна світова політика перебуває на умовному роздоріжжі – між пошуком балансу інтересів між найбільш впливовими державами, і одночасно потребою враховувати інтереси інших учасників міжнародних відносин».

Незважаючи на низку несприятливих передумов після Другої світової війни у міжнародному праві відбувся значний поступ у визначенні норм, які стосувалися низки геополітичних проблем, зокрема, щодо міжнародного визнання держав, їхнього розмежування, трактування статусу різних територій та акваторій. Насамперед було більш предметно визначено поняття державної території, окреслено просторові межі поширення державного суверенітету, включаючи не лише поверхню суходолу, але й поверхню державної акваторії (внутрішні води і територіальне море). Однак верхня межа повітряного простору, на яку поширюється суверенітет держави, у міжнародному праві ще не визначена, що, з огляду на розвиток і космічних досліджень, і космічних озброєнь, може спричинити й геополітичні суперечності.

Оскільки впродовж тривалого часу чинником геополітичного напруження було питання контролю над морськими просторами (протоками, затоками, ріками, каналами, відкритим морем), то важливим здобутком геополітичного зрівноваження міждержавних відносин стало формування міжнародного морського права, а його етапною подією – Конвенція ООН з морського права 1982 року, де затверджено статус міжнародних рік, міжнародних проток, міжнародних каналів, визначено порядок судноплавства у них, який загалом узгоджується з інтересами всіх суб’єктів.

З підписанням у Вашингтоні 1959 р. Договору про режим Антарктиди було встановлено і міжнародно-правові бар’єри щодо уникнення міждержавного протистояння щодо територіального поділу Антарктиди й Антарктики. Материк і прилеглі території визнаються міжнародним товариством як нейтральна демілітаризована територія, де заборонене розміщення військових баз. Але, з огляду на наростання природно-ресурсних проблем та деякі інші геополітичні чинники, можна прогнозувати невдовзі новий спалах територіальних претензій на володіння Антарктикою, що потребує дальшого міжнародно-правового впорядкування питань статусу материка, можливостей його дослідження та освоєння, зокрема, в аспекті природокористування.

Складніша ситуація з міжнародно-правовим врегулюванням статусу Арктики, який має і важливе геостратегічне положення, і значний природно-ресурсний потенціал, зокрема, значні запаси нафти. П’ять держав світу, які прилягають до Арктики (Данія (з Гренландією), Канада, Норвегія, США, Росія), відстоюючи лише свої вузькі інтереси, на зустрічі повноважних урядових делегацій у 2008 році висловилися проти надання спеціального статусу цьому регіону і виступили за розподіл між ними арктичного шельфу відповідно до норм міжнародного права щодо морського шельфу. Причому задекларовані претензії на арктичний шельф виходять далеко за межі 200-мильної смуги. Враховуючи загальносвітове значення Арктики, такий підхід ні з геоекономічного, ні геоекологічного погляду, зокрема, в контексті кліматичних змін, не є конструктивним, а тому питання її міжнародно-правового статусу мало б бути розглянуте Генеральною Асамблеєю ООН. Саме втручання цієї загальносвітової міжнародної інституції у змозі попередити дальше нагнітання геополітичної напруженості у цьому регіоні, ознаками якої є як окремі заяви державних лідерів, так і плани створення різних коаліцій.

Удосконалення потребує і міжнародне право щодо регулювання геоетнополітичних взаємин. Це насамперед стосується конкретизації принципу права націй на самовизначення, який хоча формально і зберігся у міжнародному праві, але після утвердження принципів непорушності кордонів держав-учасників та територіальної цілісності держав його застосування у міжнародно-правовій практиці стало вкрай розмитим.