Природа й основні тенденції світової геополітики

Формування єдиного, взаємопов’язаного і взаємозалежного цілісного світу нагально потребує й формування відповідної міжнародної політики, яка б належно враховувала всі зміни на планеті, які відбуваються під впливом сучасних реалій, і базувалася на прагненні до посилення взаємодії в світовому співтоваристві для спільного розв’язання глобальних проблем і забезпечення можливості не тільки виживання цивілізації, а й її дальшого поступу. Зрозуміло, що зростаючий вплив глобальних проблем на світовий розвиток і на міжнародну політику загалом – процес незворотний. Він, безперечно, матиме місце й у майбутньому, хоча форми й характер цього впливу змінюватимуться. Міжнародна політика повинна йти в ногу з реальністю, своєчасно помічати всі зміни й відповідно коригуватися. При цьому важливо пам’ятати, що в реальному житті загальнолюдські проблеми тісно переплітаються з соціально-економічними. Отже, необхідно знайти такі шляхи розв’язання їх, які б не призвели до загострення проблем соціальних.

Визначити провідні тенденції (а то й закономірності) розвитку міжнародних відносин і світової геполітики – це надзвичайно важливо і водночас дуже складно, оскільки в міжнародному житті, на відміну від інших проявів суспільного життя, немає центрального ядра влади і управління. Тому в ньому дуже велику роль відіграють стихійні процеси й суб’єктивні вирішальні чинники. За цих умов будь-які закономірності важко вловимі. Не відкидаючи великої, а подеколи й вирішальної ролі випадковості в розвитку міжнародних відносин, усе ж таки є можливість говорити, що й у цій сфері діють (інколи діаметрально протилежно) такі тенденції, які дають підстави говорити про них як про закономірності:

1. Інтернаціоналізація економічного, соціального, політичного й усього суспільного життя. Інтернаціоналізація суспільного життя відображає два взаємопов’язані й єдині за своєю спрямованістю процеси: з одного боку, це повторення, відтворення в різних країнах загальних рис в економіці, політиці, культурі тощо, а з іншого – формування цілісної світової спільноти, взаємопов’язаності, яка розвивається, єдиного в своїй багатоманітності світового цілого. Ця тенденція виразно розкриває себе у взаємодіях усіх учасників міжнародного життя, в бурхливому розвитку інтеграційних процесів у розвинутих країнах, у залученні до цих процесів нових країн.

2. Утворення й зміцнення суверенних держав, розвиток національних спільнот і національних рухів, які прагнуть до реалізації своїх інтересів поза національно-державними кордонами. Ця тенденція відображає поступальний розвиток продуктивних сил у національно-державних кордонах, зростання національної самосвідомості, культури, відтворення специфічних рис життєдіяльності суспільства в своєрідних умовах його існування. Безперечно, що з розпадом «соціалістичної співдружності», з ліквідацією Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського договору, розвалом СРСР зі всією очевидністю проглядає не ланцюг випадкових повторень, а результат закономірності, пов’язаної зі зміцненням і розвитком національної державності, з виходом національних спільнот на міжнародну арену як самостійних суб’єктів світової політики. Ця закономірність виявляє себе як тенденція до якомога повнішої реалізації державності й суверенітету, зростаючого прагнення до інституалізації цих національних спільнот. Причому подібна тенденція діє сьогодні в усіх регіонах, включаючи Північну Америку й Західну Європу, про що свідчать, наприклад, національні рухи в провінції Квебек (Канада), у Країні басків (Іспанія), на Корсиці (Франція) та ін.

3. Гуманізація міжнародної політики. Цьому сприяє універсалізація цінностей, на які орієнтуються учасники міжнародного спілкування.

4. Посилення інституалізації міжнародних відносин. Йдеться про те, що з поглибленням міждержавних відносин у розвитку світового (і особливо європейського) процесу бурхливого розвитку набувають усе нові й нові інституційні форми широкого міжнародного співробітництва (наприклад, Європарламент, Рада Європи, Європейський Економічний Союз, нова спільна грошова одиниця «євро» тощо). Отже, реальності сучасного буття висунули фундаментальне завдання як у теоретичному, так і в практичному плані: зберегти цивілізацію, відвернути загрозу самогубства людства, оволодіти наукою й мистецтвом поводити себе на світовій арені стримано й обачливо. Зрозуміло, що для виконання цього завдання колишнє «доядерне» мислення в політиці не годиться. Якісно нові умови диктують необхідність по-новому поставитися до цілої низки ключових проблем міжнародного життя. Ситуація владно вимагає нового підходу до питань безпеки, нового мислення в політиці, яке б виходило, насамперед, з ідеї необхідності зберегти людську цивілізацію, реалізувати інтереси, безпосередньо пов’язані з життям усього людства. Хоч би які суперечки розділяли Схід і Захід, Північ і Південь, але для всіх держав і народів на перший план виходить нині єдиний загальнолюдський інтерес. Свобода вибору маневру. Важливим принципом міжнародної політики в сучасних умовах є свобода вибору. Цей принцип був складовою частиною принципу мирного співіснування й підтримується всіма, але постійно порушується. При цьому можна говорити принаймні про два його виміри: соціально-політичний (право народів на вибір суспільного ладу) і міжнародний (право держав обирати свій курс на світовій арені, шляхи і методи забезпечення національних інтересів, своїх партнерів і союзників). Тобто свобода вибору – це не тільки багатоваріантність соціально-політичного розвитку певної країни, а й визнання за нею свободи маневру в зовнішньополітичній сфері з урахуванням її національно-державних інтересів. Творення нового світового порядку являє собою складний багатовимірний процес, який розгортається на трьох основних рівнях: глобальному, регіональному й національному. Втім, на цих рівнях спостерігаються різні темпи і ритми, і це зумовлює небезпеку рецидивів конфронтаційного мислення, породжує гострі суперечності між учасниками міжнародного життя. Через це великого значення набуває вдосконалення механізму втілення в практику міжнародного політичного процесу тих принципів, які сприятимуть формуванню широкої міждержавної взаємодії в інтересах людства й надійної системи миру, безпеки та міжнародного співробітництва. Тому об’єктивно закономірним є зростання ролі міжнародних політичних організацій, а також механізмів погодження позицій і дій держав, мобілізації їхньої політичної волі й ресурсів для досягнення глобальної безпеки і стабільності. Йдеться, насамперед, про посилення авторитету й політичного впливу такого унікального форуму світового співтовариства, яким є Організація Об’єднаних Націй. її універсальний характер і широкі функціональні можливості відкривають широке поле діяльності задля миру й безпеки, пошуку балансу інтересів різних країн, консенсусу у вирішенні глобальних проблем сучасності. На жаль, ООН, як і НБСЄ – організації, які безпосередньо несуть відповідальність за збереження миру й стабільності у світі, показали свою неспроможність не лише передбачати виникнення конфліктних ситуацій, а й оперативно реагувати на розвиток подій. Підтвердженням цьому була безпорадність цих організацій під час воєнних дій в Іраку, Югославії, а також провали миротворчих заходів, до яких вони вдавалися. ООН і НБСЄ виявили, що їхня організаційна структура не відповідає реаліям сьогоднішнього дня і їм необхідно негайно трансформуватися. Отже, єдина організація, що реально може впливати на перебіг подій у світі, – це НАТО, яка не є загальносвітовою організацією. Поряд з ООН дуже важливу роль відіграють й інші політичні організації як глобального, так і регіонального й групового рівнів.

Чи не найголовніший з проявів сучасної кри­зи – відсутність або неефективність глобальних інститутів управління (глобальна криза управ­ління). Сучасні антиглобалісти заявляють про не­достатню ефективність і глобальність нинішніх ін­ститутів управління глобальними процесами, вони виступають за прозорість у системі прийняття гло­бальних міжнародних рішень. Якщо до останньо­го часу цілісне (внутрішнє й зовнішнє) забезпе­чення національно-державної безпеки було, перш за все, справою самої держави, то нинішній симбі­оз субнаціональних і наднаціональних міжнарод­них загроз вимагає максимальної солідарності між державами проти спільних загроз. У перспективі неминуче зближення між геополітичними й ци­вілізаційними опонентами (США, Китай, Росія, Європа, Індія). Солідарність держав не може ба­зуватися на інтересах і диктаті лідера («хто не зі мною, той проти мене»)4. Синергія глобальної со­лідарності держав – величезний резерв розвитку. Криза американського глобалізму посилиться і внаслідок відмови США брати на себе відпові­дальність за економічну, екологічну, соціальну й загальну глобальну безпеку.

Основними геополітичними пріоритетами Заходу є:

- збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій – демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах геоекономіки;

- протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

- зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США – Європа, США – Близький Схід, США – Південно-Східна Азія, США – Японія;

- обмеження впливу й експансії «месіанських» держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;

- збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

- зміцнення «рімленду» (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);

- поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

- розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути;

- економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.

Натомість основними геополіичними пріоритетами РФ є:

- повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

- збирання «історичних російських земель», інтеграція держав і «великих просторів» навколо РФ;

- приєднання до великої сімки й активна протидія поширенню НАТО на Схід;

- зміна стратегічного балансу між Атлантичною спільнотою (НАТО) і РФ як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

- формування нових стратегічних осей Євразії: Москва – Берлін, Москва – Тегеран, Москва – Токіо;

- забезпечення доступу до «теплих морів», насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);

- протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого «тюркського клину» (насамперед Татарстан і Башкортостан), Якутії і Далекого Сходу;

- нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана «фінляндізація» цих країн);

- повна інтеграція Білорусі до складу РФ;

- формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Центральної Азії;

- економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування РФ.

Теоретики геоекономіки, зокрема Жак Атталі – колишній директор ЄБРР, виділяють три провідні регіони світу, які будуть центрами домінуючих економічних просторів майбутнього. Це:

- Американський простір, що остаточно об'єднає обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону;

- Європейський простір, що виникне внаслідок економічного об’єднання Європи;

- Тихоокеанський регіон, зона «нового процвітання», що буде складатися з декількох конкуруючих центрів – Токіо, Пекін, Тайвань, Сеул, Сінгапур тощо.