Профілактика та врегулювання територіально-політичних конфліктів як предмет практичної геополітики

Загострення суперечностей між суб’єктами геополітичних відносин щодо приналежності, розподілу та використання різних елементів геопростору, бачення свого місця та інтересів в територіально-політичній структурі світу призводить до появи територіально-політичних (геополітичних) конфліктів, які є різновидом політичних конфліктів. У сучасній політологічній літературі поширеними є різні трактування політичного конфлікту, серед яких переважають: 1) розуміння політичного конфлікту як широкої сукупності суперечностей; і 2) розуміння політичного конфлікту як гострого силового протистояння, яке супроводжується насильницькими, у т. ч. й воєнними, діями, масовими безпорядками. Враховуючи те, що суперечності взаємин між суб’єктами політики є невід’ємною складовою їхнього розвитку, а конфлікт за своєю сутністю позначає все ж інший феномен чи, інакше кажучи, особливий етап у розвитку політичних відносин, то для другого розуміння цього поняття все ж є більше підстав.

Основним джерелом політичних конфліктів є питання розподілу владних повноважень та політичного статусу. їхня поява є можливою у всіх сферах політичного життя, визначаючи різні типологічні варіанти. Особливістю саме територіально-політичних (геополітичних) конфліктів є те, що їхнім предметом, абстрагуючись від конкретно-політичних механізмів, є проблеми приналежності, статусу і політичної впорядкованості територій. Будь-який геополітичний конфлікт – це комплексна соціально-політична проблема, що включає історичні, культурні, економічні, психологічні та ін. аспекти. Водночас, за своєю суттю, геополітичний конфлікт проявляється безпосередньо як конфлікт інтересів різних політичних інститутів (держав, політичних блоків, політичних партій і рухів та ін.), які репрезентують широке коло суб’єктів геополітичного світоустрою. Кожен геополітичний конфлікт має свою геопросторову конфігурацію і геопросторові рушійні сили. Оскільки геополітичний конфлікт – це передусім конфлікт політичних інститутів, взаємини між якими завжди можна врегулювати, то його появу неможна вважати неминучим явищем, тим паче, закономірним наслідком геополітичного розвитку, як це розглядалося і розглядається в багатьох геополітичних доктринах. Тобто виникнення геополітичних конфліктів – це результат нерозв’язаності, часом ігнорування, реальних суперечностей між політичними інститутами, які репрезентують інтереси різних суб’єктів. Дуже часто геополітичний конфлікт є наслідком структурно-функціональної суперечності, зумовленої неадекватним відображенням суспільно-географічних особливостей (етногеографічних, релігійно-географічних, економіко-географічних) у територіально-політичних системах різного рівня. Однак, попри те, що геополітичні конфлікти зумовлені насамперед об’єктивними причинами (невідповідність прагнень до підвищення політичного статусу окремих регіонів з можливостями і бажаннями їхнього забезпечення, різні бачення приналежності окремих територій, нерівномірність політичного і соціально-економічного становища різних спільнот і груп та ін.), їхнє виникнення можуть підштовхнути й низка суб’єктивних чинників, серед яких – поширення деструктивних геополітичних доктрин, насамперед імперіалізму, екстремістських ідеологій, поглиблення історико-культурної відчуженості чи антагонізму, втручання сусідніх держав та ін.

Функціональна значущість держав як основних суб’єктів геополітики засвідчує і диференціацію багатьох аспектів геополітичних взаємин на два рівні – міждержавний та внутрішньодержавний, тому й усі територіально-політичні (геополітичні) конфлікти можна поділити на внутрішньодержавні та міждержавні. Такий поділ геополітичних конфліктних ситуацій до певної міри є умовним, враховуючи зовнішньополітичну зумовленість деяких внутрішніх конфліктів чи здатність переростання внутрішньодержавного конфлікту в міждержавний, але достатньо конструктивним в геополітичному аналізі.

Кожен геополітичний конфлікт є унікальним збігом обставин, причин та наслідків. Разом з тим, зважаючи на всі чинники й узагальнюючи наявні фактичні дані, можна виділити і певні їхні типологічні особливості. В цьому контексті до типізації міждержавних та внутрішньодержавних конфліктів доцільно застосовувати різні підходи, враховуючи відмінності геополітичної взаємодії на різних рівнях. Отже, типізувати міждержавні геополітичні конфлікти слід на підставі розгляду предмета суперечностей, виділяючи: 1) міждержавні геополітичні конфлікти з приводу територіальних претензій, розмежування державних територій і акваторій; 2) міждержавні конфлікти щодо суверенітету над залежними країнами; 3) міждержавний конфлікт через втручання однієї держави у внутрішні справи іншої (часто з приводу визнання статусу чи політичної підтримки однією державою територіально-політичних суб’єктів інших держав); 4) геополітичні конфлікти, спричинені асиметричними статусними співвідношеннями, лідерськими прагненнями політичного контролю; 5) геополітичні конфлікти, зумовлені імперськими прагненнями до анексії країн і територій.

Внутрішньодержавні геополітичні конфлікти можуть здійснюватися в результаті загострення суперечностей по лінії регіон – регіон (федеральна земля – федеральна земля), регіон (автономія, залежна територія) – центр через їхню різну самоідентифікацію (історичну, культурну) і стосуватися підвищення статусу територій, зміни державного устрою, аж до вимог політичного відокремлення регіону, визнання його політичної незалежності чи приєднання до сусідньої держави. Зважаючи на те, які основні чинники можуть спричинити такі суперечності, внутрішньогеополітичні конфлікти можна поділити на геоетнополітичні, спричинені політизацією етнонаціональних взаємин, релігійно-геополітичні конфлікти, зумовлені наростанням регіональних релігійно-політичних суперечностей в державі, та, в окремих випадках, історично-географічні та економіко-геополітичні конфлікти, в основі яких політизація історико- та економіко-географічних відмінностей. Однією з причин формування міжрегіональних внутрішньодержавних конфліктів упродовж XX ст., зокрема, у Китаї, Кореї, Росії та ін., була також ідеологічна боротьба. У федеративних державах загострення геополітичних суперечностей (етнополітичних, релігійно-політичних та ін.) може бути спровоковане порушенням рівноправності суб’єктів федерації, появою чи поглибленням асиметрії у їхньому становищі та у взаєминах у тому разі, коли один із суб’єктів різко вивищується над іншими чи прагне до диктату.

Є низка інших ознак, які відрізняють геополітичні конфлікти (територія охоплення, час появи та ін.). Зокрема, за територією поширення виділяють насамперед локальні та масштабні конфлікти, що охоплюють великий регіон чи кілька країн. Причому локальні геополітичні конфлікти, у випадку їхнього загострення, можуть переростати у масштабні і, навпаки, системний конструктивний вплив на перебіг конфліктів веде до їхньої поступової локалізації. В хронологічному аспекті особливою складністю відзначаються історично-задавнені конфлікти.

Попри велику різноманітність варіантів геополітичних конфліктів, як і політичних конфліктів загалом, у їхньому перебігу, абстрагуючись від окремих унікальних моментів, можна виділити кілька фаз: початкову, коли формуються всі передумови конфлікту, здійснюється військово-політична мобілізація учасників конфліктної ситуації, фазу розгортання подій (активну фазу), під час якої вже відбуваються зіткнення сторін і можна виділити пік конфлікту. Залежно від результатів кульмінації конфліктної взаємодії настають різні наступні фази – спаду, завершення чи замороження конфлікту. Переростання початкової фази геополітичного конфлікту у безпосередні зіткнення спостерігається не завжди, а часом відбувається в умовах кризового загострення, ознаками якого є різне, інколи діаметрально протилежне бачення суб’єктами шляхів розв’язання, висунення конфліктогенних вимог, провокативні дії з якогось боку, маргіналізація настроїв тощо. Так, особливий провокаційний характер мають насильницькі дії з боку такого суб’єкта, як держава, які часто несуть загрозу самому існуванню чи безпеці етнічних спільнот чи груп (етноцид) – масові репресії, депортації, ліквідація культурно-освітньої інфраструктури, позбавлення громадянських прав та економічних засад життєдіяльності. Конфліктогенний характер також мають вимоги, задоволення яких може завдати збитків іншим суб’єктам або несе в собі певні загрози їхній безпеці.

Міждержавні геополітичні конфлікти з приводу прикордонних проблем у минулому були найпоширенішим типом конфліктів, особливо у Європі, політична карта якої динамічно змінювалася. Фактично лише деякі ділянки державних кордонів, зокрема французько-іспанська, іспансько-португальська, достатньо тривалий час залишалися відносно стабільними. На сьогодні, з огляду на утвердження в міжнародному праві принципу непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, ситуація докорінно змінилася. Особливо це стосується Європи, де висунення на офіційному рівні територіальних претензій не підтримується усім міжнародним співтовариством. Проте, поза Європою передумови прикордонних міждержавних конфліктів залишаються досить відчутними. Це стосується й Азії, де зберігається досить-таки висока ймовірність відновлення прикордонного конфлікту між Індією і Китаєм, Індією й Пакистаном, Таїландом і Камбоджею, Японією і Росією та ін. Зважаючи на колоніальний характер кордонів, ще складнішою є ситуація в Африці, особливо у її північних та східних регіонах. Лише в останні роки вдалося врегулювати низку заморожених прикордонних конфліктів у Латинській Америці. Загострення у світі природно-ресурсної проблематики стане найближчим часом причиною зростання кількості прикордонних геополітичних конфліктів, зумовлених конкуренцією за природні ресурси.

Серед внутрішньодержавних найпоширенішими на сьогодні є геоетнополітичні конфлікти, зумовлені різними варіантами загострення суперечностей між державою, державоформуючим етносом, етнонаціональними меншинами. У цьому контексті класичним типом конфлікту в минулому було етнополітичне протистояння, зумовлене активним опором держави імперського типу етнополітичному самовизначенню етнонаціональних спільнот на своїй етнічній території. Такі етнополітичні конфлікти особливо загострюються тоді, коли одним з суб’єктів є етнонаціональна спільнота з великим державоформуючим потенціалом, історично-політичним и традиціями, а в ролі другого суб’єкта виступають не лише держава, але й домінуючий етнос, що займає привілейоване становище у всіх сферах і фактично визначає етнокультурне обличчя держави.

Стратегічним напрямом практичної геополітики щодо попередження внутрішньодержавних конфліктів може стати формування поміркованих політичних принципів у діяльності опозиційних політичних рухів, насамперед у контексті відходу від насильницьких форм боротьби, особливо тероризму. Але цього реально досягти можливо лише за умови відмови держав від політики жорсткого придушення опозиційних рухів. Тобто функціонування всіх державних структур має засвідчувати дієвість ненасильницьких методів опозиційної діяльності.

Враховуючи великі небезпеки дальшого поширення внутрішньодержавних етнополітичних та релігійно-політичних конфліктів, важливо в науковій аналітиці та в практичній геополітиці розробляти моделі зрівноваження інтересів різних етнонаціональних та релігійних спільнот і груп. Наприклад, оптимальною моделлю збереження територіально-політичної цілісності і стабільності для поліетнічних держав з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за відсутності домінуючого (понад 65%) переважання одного з них є федеративна держава, організована за етнонаціональним чи етнонаціонально-територіальним принципом, а переважно моноетнічні держави із значною часткою етнічних меншин та етнічних територій малих корінних народів можуть функціонувати як національні держави, але у комплексі з етнонаціонально-територіальними автономіями. Водночас ухиляння від розв’язання територіально-культурно-політичних проблем, ставка лише на насильство шляхом форсованої асиміляції етнічних чи релігійних меншин, творення штучних «територіальних спільнот» для прикриття домінуючого становища культурної більшості лише поглиблюватиме геоетнополітичні і геокультурні проблеми.

Здійснення конструктивної внутрішньої геополітики в етнокультурній сфері не може не спиратися на позитивні загальноєвропейські стандарти. Але тут слід зробити застереження, що в європейській практиці розв’язання регіональних етнополітичних конфліктів накопичено як позитивний, так і негативний досвід. Зокрема, щодо забезпечення прав компактно розселених автохтонних етнонаціональних меншин можна використати досвід Німеччини щодо розв’язання мовно-культурних проблем датської меншини у федеральній землі Шлезвіг-Гольштейн чи досвід Італії щодо німецькомовного населення області Південний Тіроль (Трентіно Альто-Адідже). Водночас, неприйнятною є практика розв’язання регіональних етнополітичних конфліктів, які здійснювали впродовж 90-х років минулого століття такі держави, як Росія (на Північному Кавказі) та Союзна Республіка Югославія (щодо Косово).

Для попередження наростання тенденцій до політичного відокремлення чи ірреденти різних етнонаціональних регіонів, яке може призвести до гострого воєнного конфлікту, можна активно спиратися на плюралізм форм етнополітичного самовизначення (створення етнонаціональних автономій різного рівня, федералізації країни на етнонаціональній основі та ін.), що дало б можливість усунути принципову структурно-територіальну невідповідність етногеографічної й політичної сфер суспільства.

Отже, саме попередження міждержавних та внутрішньодержавних геополітичних конфліктів може засвідчити ефективність практичної геополітики. Це слід пам’ятати, зважаючи і на те, що розв’язання геополітичних конфліктів потребує значно більших зусиль і є найбільш реальним, коли вони ще не увійшли в активну фазу. Складнішою є і проблема розроблення стрункої системи концептуальних положень щодо врегулювання геополітичних конфліктів, ураховуючи унікальність різних варіантів, динамізм геополітичних ситуацій і появу нових чинників. На сьогодні в цьому плані можна виділити лише окремі підходи та першочергові заходи.

Отже, основні зусилля суб’єктів практичної геополітики щодо врегулювання геополітичних конфліктів мають бути спрямовані на те, щоб не допустити переходу конфлікту в активну фазу, а у випадку активного розгортання конфліктних зіткнень важливо насамперед добитися припинення воєнних дій, результатом яких є людські жертви, а отже, – і поглиблення антагонізму. В цьому контексті відчутною є потреба вдосконалення правових і організаційних основ системи міжнародного посередництва під егідою ООН та регіональних загальнополітичних організацій, діяльність яких має включати й усунення деструктивних зовнішніх впливів на перебіг конфлікту. У багатьох випадках важливо також забезпечити ефективну роботу міжнародних миротворчих збройних сил. Припинення бойових дій є доброю передумовою для налагодження прямого діалогу зацікавлених сторін, у ході якого (або за участі міжнародних посередників) важливо добитися відмови від крайніх вимог і виваженого врахування всіх чинників. Зокрема, з огляду на велику поширеність історичної аргументації, важливо не гіперболізувати її значення, як це було, наприклад, у ході азербайджансько-вірменського конфлікту щодо статусу Нагірного Карабаху, а враховувати сукупну роль усіх чинників. Тобто історико-географічні передумови (колишнє розселення, окремі історичні факти), безперечно, необхідно брати до уваги, але вони не можуть бути єдиним чи навіть основним аргументом у ході дискусії, ігноруючи вже сучасні політико-географічні реалії.

В практиці розв’язання спірних питань однією з найбільш демократичних форм є проведення плебісциту серед місцевого населення. Цей підхід застосовували і застосовують щодо врегулювання прикордонних конфліктів у випадку дифузного характеру розселення різних етнічних груп. Але проведення плебісциту є прийнятним (потребуючи згоди двох сторін) переважно лише на момент формування державного кордону і, разом з тим, не може бути конструктивним у деяких інших випадках, зокрема, в разі перегляду уже сформованого відповідно до міжнародного права державного кордону. Окрім урахування окремих загальних підходів, у практиці розв’язання геополітичних конфліктів завжди слід пам’ятати про унікальність та специфічність кожної конфліктної ситуації, а тому основний акцент доцільно робити на пошук оригінальних рішень за результатами глибокого і всебічного аналізу проблеми.

Тема 11. Сучасні тенденції у світовій геополітиці

1. Природа й основні тенденції світової геополітики

2. Інтеграційні та дезінтеграційні процеси у сучасному світі та їх вплив на світовий політичний процес

3. Демократизація і гуманізація міжнародного життя