Зовнішня геополітика держав та міждержавних об’єднань: інтереси, вектори, загальна конфігурація

Здійснення зовнішньої геополітики, що є інструментом забезпечення життєво важливих потреб, необхідною передумовою життєдіяльності кожної держави, хоча самі зовнішньогеополітичні кроки можуть і не бути концептуально чи ідеологічно обґрунтованими, а ставати природною реакцією на реальні географічні обставини. Необхідність вибору самостійних геополітичних дій на сьогодні стоїть і перед тісними інтеграційними об’єднаннями, зокрема ЄС, хоча здебільшого в основі їхньої геополітики знаходяться інтереси конкретних держав.

Коло геополітичних інтересів, обсяги суспільної енергії, витраченої на досягнення геополітичної мети, є дуже диференційованими за державами світу залежно від їхнього потенціалу та географічного положення. Враховуючи обсяг потреб, реальні виклики та можливості, геополітичні амбіції найбільше притаманні саме великим державам. Актуальною є зовнішня геополітична активність і для тих держав, які опинилися в епіцентрі протистояння геополітичних лідерів. З огляду на це, саме зовнішня геополітика великих держав та практичні геополітичні дії країн у смугах активних контактів і визначають загальну конфігурацію практичної геополітики в глобальному вимірі. Ідеологія та вектори практичної геополітики, поширення смуг взаємодії і конфронтації, варіанти вирішення конфліктних ситуацій – усе це разом і розкриває характер практичної геополітики.

Найбільше впливають на формування конфігурації практичної геополітики Сполучені Штати Америки, маючи у своєму розпорядженні всі потрібні важелі силового впливу (і військові (найпотужніші мобільні війська швидкого реагування), і статусні (постійний член Ради Безпеки ООН, член ядерного клубу), організаційні (широке коло союзників), а також економічні та культурно-інформаційні). Незважаючи на деякі відмінні акценти у геополітиці різних президентських адміністрацій, все ж основне геополітичне завдання США з кінця XX ст. залишалось стабільним – підтримування свого глобального верховенства, всесвітнє поширення ліберальної демократії. У територіально-політичному вимірі основні зусилля американської геополітики були спрямовані на забезпечення контролю за ситуацією у таких країнах та регіонах світу, як: 1) інші американські держави; 2) Європейський Союз та Центрально-Східна Європа; 3) Південно-Західна Азія, насамперед Близький Схід, та Азійсько-Тихоокеанський регіон.

Тривалий час, аж до початку XX ст., США обмежували свої геополітичні амбіції саме американськими континентами, проголошуючи політику невтручання у європейські справи. На сьогодні збереження вирішального впливу в Америці залишається одним з пріоритетів американської геополітики з огляду на союзницькі відносини з Канадою та деякими іншими державами, економічні зв’язки в контексті функціонування об’єднання НАФТА, природно-ресурсні інтереси, проблеми нелегальної міграції та контрабанди наркотиків тощо. Це найбільше стосується сусідніх держав та центрально-америкиканського регіону. Зате Південна Америка в геостратегічних планах США, порівняно з іншими регіонами, через різні обставини, насамперед наростання викликів американським інтересам в інших регіонах світу, уже не є на перших місцях. Помітним є тут навіть деяке послаблення позицій Сполучених Штатів, ознаками чого є: а) зменшення кількості відверто зорієнтованих на США керівних еліт і поява політичних режимів з антивашингтонською риторикою; б) відновлення відносин більшості латиноамериканських держав з Кубою – основним геополітичним противником США у цій частині світу; в) поступове поширення геополітичної ідеології «Латинська Америка – для латиноамериканців», що є своєрідною «інтерпретацією-відповіддю» доктрині Монро. До того ж, лідерські геополітичні амбіції в Південній Америці все більше проявляють інші держави, насамперед Бразилія. Цьому сприяє зростання популярності в регіоні лівоцентристської ідеології і прихід до влади у низці держав відповідних політичних режимів, а також зміцнення регіональних економічних зв’язків. Не сприймається в Латинській Америці дальша економічна блокада Сполученими Штатами Куби. Складно реалізуються американські інтереси щодо обмеження нелегальної міграції та наркоторгівлі.

У європейських справах свою геополітику США здійснювали в напрямі розширення і зміцнення НАТО, збереження союзницьких взаємин з європейськими лідерами. Саме у розширенні НАТО на схід американська геополітична діяльність виявилася найбільш результативною. Середовище нових членів НАТО проявляє і найбільшу лояльність щодо американських геостратегічних планів. Водночас позиції таких «старих» європейських лідерів, як Німеччина та Франція, не завжди узгоджувалися з поглядами США, хоча загалом через структури НАТО й інші чинники Сполученим Штатам так чи інакше вдавалося виробити консолідовану позицію.

Суперечливий характер мала і має геополітика США стосовно пострадянських та пост’югославських країн. На пост’югославському просторі конструктивними були кроки США та Західної Європи щодо створення сприятливих передумов для міжнародного визнання таких колишніх республік СФРЮ, як Словенія, Хорватія, Македонія, пізніше Чорногорія. Разом з тим, у жорстких воєнних діях НАТО проти Сербії (1999), незважаючи на провокації з боку сербського комуністичного керівництва, а також у просуванні незалежності Косово, політичній трансформації Боснії та Герцеговини, проявилася певна упередженість, неадекватність експертних оцінень, надмірне застосування сили, призвівши до певного відступу від принципів міжнародного права. Хоча все ж саме завдяки США та НАТО вдалося досягти мирного врегулювання низки конфліктів у цьому регіоні та уникнення ще більших жертв. Підтримуючи інтереси мусульманського населення Боснії та Герцеговини і Косово, Сполучені Штати розраховували й розраховують на покращення свого іміджу в очах усього мусульманського світу, адже досягти цього своєю політикою на Близькому Сході та в інших регіонах значно складніше.

Впродовж усього пострадянського періоду помітним був брак ясних принципів геополітики США щодо Росії, внаслідок чого Сполучені Штати так і не змогли суттєво посприяти формуванню у цій геостратегічно важливій для всього світу державі передбачуваного демократичного режиму. Різні приклади геополітичного нехтування Росією як великою державою на початку 90-х років XX ст. на фоні власних гегемоністських амбіцій призвели до масового поширення у геополітичній свідомості росіян реваншистських настроїв, а відтак – і появи авторитарного політичного режиму. А наступне безпринципне загравання з режимом В. Путіна дало йому карт-бланш на здійснення гегемоністської геополітики на всьому пострадянському просторі, за винятком держав Балтії. Тобто США та їхні союзники фактично визнали пострадянський світ як територію особливих інтересів Росії.

Суперечливий характер мала і має геополітика США щодо України, хоча сумарний конструктивний вплив все ж є переважаючим. Упродовж усього періоду незалежного розвитку України США виступали основним гарантом її державного суверенітету та цілісності. В американських геополітичних моделях, популярних серед політичної еліти, відводилася помітна роль Україні в процесах геополітичної трансформації Східної Європи, хоча здебільшого не як самостійному суб’єкту, а лише як геополітично значущій країні в контексті трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі та взаємин з Росією. Однак деякі спроби безпосереднього впливу США на політичну ситуацію в Україні навряд чи приносили українському суспільству позитивні результати. Пріоритетною підтримкою з боку США користувалися не українські національно-демократичні сили, а ліберально-космополітичні, з проросійськими геокультурними орієнтаціями, що нівелювало ідею цілісної національної держави, не сприяючи і формуванню загальнонаціональної ідентичності. Підштовхування Сполученими Штатами на самому початку 90-х років XX ст. процесів приватизації та економічної лібералізації в Україні за повної відсутності ринкових структур, механізмів, непідготовленості населення зробило процеси економічної трансформації держави особливо болісними, спричиняючи економічний спад та яскраво виражену соціальну несправедливість. Недостатньою є і підтримка з боку США сучасного поступального економічного розвитку України. Так, за обсягом інвестицій в економіку України США у 2007 році були лише на сьомому місці, поступаючись за цим показником, зокрема, таким малим державам Європи, як Нідерланди й Австрія. Не зовсім сприятливими є умови для українського експорту на ринку США, а його обсяги в 2007 році становили лише 2, 1% від усього українського експорту, що, наприклад, понад утри рази менше порівняно з Туреччиною і навіть менше порівняно з Білоруссю, Казахстаном і Угорщиною.

Найбільшими провалами супроводжується геополітика США на Близькому Сході, де Сполученим Штатам так і не вдалося вирішити палестино-ізраїльський конфлікт, оптимізувати взаємини Ізраїлю із сусідніми державами. Забезпечення процесу творення держави Ізраїль, відстоювання Сполученими Штатами її інтересів мало й має загалом конструктивний характер, але мало б поєднуватись з адекватним розумінням інтересів Палестини та сусідніх арабських держав. Водночас зайняти неупереджену об’єктивну позицію Сполученим Штатам вдавалося рідко. До позитивів слід віднести хіба що врегулювання ізраїльсько-єгипетських відносин. Водночас помітними були спроби поблажливого ставлення до непродуманих політичних кроків Ізраїлю щодо Лівану, Палестини, Сирії.

Складовою зовнішньої геополітики США є боротьба проти тих тоталітарних і авторитарних режимів, які, на думку американського керівництва, підтримують міжнародний тероризм, працюють над створенням ядерної зброї, порушуючи міжнародні домовленості щодо їхнього непоширення. До переліку таких держав, які часто називали «віссю зла», окремі провідні американські політики зараховували різні країни, найчастіше КНДР, Іран, Кубу, Зімбабве, Судан, Лівію та деякі ін. Попри те, що обмеження деструктивного геополітичного впливу агресивних тоталітарних режимів є необхідною діяльністю в інтересах усього людства, все ж в американській політиці щодо цих держав була низка суб’єктивних моментів, зокрема, щодо гіперболізації небезпек чи обсягів підривної діяльності, однобічного трактування внутрішньополітичної ситуації в цих країнах. Часто в подібних випадках проявлялась і геополітика подвійних стандартів у ставленні до різних авторитарних політичних режимів залежно від ступеня їхньої лояльності та готовності співпрацювати із США у різних галузях, зокрема, у нафтовому бізнесі.

В геополітичному світоустрої особливе місце за багатьма параметрами займає Азійсько-Тихоокеанський регіон. Ця величезна територія й акваторія є стратегічно важливою для зовнішньої геополітики США, які, власне, є його складовою, насамперед у контексті безпеки, адже Азійсько-Тихоокеанський регіон був одним з центральних полігонів воєнних дій у Другій світовій війні, де Сполучені Штати зазнали і страшних ударів (Пірл-Харбор) і здобули важливі перемоги. Враховуючи уроки минулого, саме у цьому регіоні США зосереджують свої основні військові бази та потужні збройні сили.

Важливим інструментом реалізації зовнішньо-геополітичних інтересів США є НАТО. Наявність широкого кола впливових союзників та військової організації і загалом є однією з основних підвалин американської наддержавної могутності. Але все ж однозначно ототожнювати зовнішньогеополітичні позиції США та НАТО не можна. За багатьма ознаками НАТО – це своєрідний синтез геополітичних інтересів та геополітичної стратегії США й Європейського Союзу.