Поняття міжнародної стабільності. Шляхи стабілізації світової політики

Якщо на Заході політична стабільність, а особливо конфлікти та напруження в країні широко висвітлюються і стали основою відповідних політичних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративні системи й тоталітарні режими, питання стабільності в країні, конфлікти, напруження тощо замовчувалися. Тому-то тут гостро стоять проблеми стабільності та конфліктів і зв’язані зі складними процесами демократизації.

Стабільність – це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин

Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність – інтеграція людей для досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов’язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з’ясуванню природи конфліктів. У країнах Заходу, а згодом і в країнах Сходу політологія передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих соціальних спільностей, груп на основі загальних цінностей та інтересів. Ставиться мета – вивчення еволюційних змін у громадських пріоритетах та поведінці, а не ідеологічне розхитування й вибух громадських емоцій. Існує і ряд концепцій стабільності (концепція соціальної інтеграції – Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето і ін., соціальна теорія організації суспільства – Роберт Міхельс, Федеріко Тейлор, Огюст Конт, сучасні функціоналісти та ін.). Політична стабільність, на думку політологів Заходу, одна з форм соціальної стабільності, стан співвідношення соціальних спільностей, груп та політичних сил, Неспроможних істотно змінити політичну систему у своїх інтересах, тобто забезпечується їх статус, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості соціальних спільностей, груп та політичних інститутів – суб’єктів владних відносин.

Суспільна система та її політичний режим визначають і характер політичної стабільності. В умовах демократичного ладу усі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, виходячи з потреб панівних сил. Формується і механізм самоврегулювання, у тому числі політичних відносин. Тут провідна роль держави, покликаної регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті, діє механізм адаптації політичної системи до змін умов функціонування суспільства. Існує і діє сукупність певних інститутів, процесів та відносин, з допомогою яких і забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, що пристосовується до середовища, що змінюється, формується здатність справлятися з анархією, ефективно використовувати для зміцнення існуючого ладу досягнення науково-технічного прогресу. Добре налагоджене політичне інформування населення, постійна трансформація політичної системи, збалансованість усіх соціальних політичних сил тощо, все це забезпечує політичну і суспільну стабільність.

Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу. В умовах демократизації І суспільного життя в Україні тільки почалося формування середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві та ліві екстремістські групи, середні верстви в якійсь мірі знімають соціальне напруження, зміцнюють; становище в країні, попереджають, упереджують політичні конфлікти. Важливу роль відіграє забезпечення політичної спадкоємності. Йдеться про спосіб заміни або передачі політичної влади. Демократичне суспільство – відкрита система і здатна відносно безболісно пристосовуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Така стабільність динамічна. Авторитарним і тоталітарним режимам притаманна така стабільність, зорієнтована на формування соціально-однорідного суспільства, де саморегулювання забезпечується репресіями, насиллям, спрямованими] на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції.

Політичні процеси бувають двох типів: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. Відкритий політичний процес визначається тим, що політичні інтереси соціальних спільностей, груп і громадян систематично виявляються у виборчих перевагах, програмах політичних партій і рухів, а також в інших формах публічних прихильностей людей до державної влади. При демократії це виражається в безперервних контактах між соціальними спільностями, групами, громадянами та інститутами, структурами влади, обговоренні і оспорюванні окремої та загальної мети і проблем, коректуванні здійснюваного під впливом громадської думки політичного курсу. В умовах тоталітарних режимів висвітлюються інші риси політичної взаємодії суб’єктів та інститутів влади: адміністративна безкрайність центру, всепроникаючий силовий вплив держави на рядових громадян тощо. Якщо ж в демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у відкритості для громадськості різних фаз прийняття політичних рішень, коректуванні програм, рекрутстві еліт, а також інших ділянок владної взаємодії громадян, то в тоталітарних режимах відкритість політичного процесу ніколи не поширюється на механізми управління й особливо на вироблення стратегічної та тактичної мети правління.

Тіньовий політичний процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади, а також на таких владних домаганнях соціальних верств, груп та окремих громадян, що з різних причин не передбачають спрямування до офіційних суб’єктів та об’єктів влади тощо. Центрами влади, до яких апелюють громадяни, виступають заборонені, не легалізовані та невизнані суспільством структури (мафіозні клани, діючі на тій чи іншій території). Владно-політичний простір регулюється прийнятими в таких центрах рішеннями, запропонованими ними засобами та нормами реалізації мети, встановленими правами та свободами діючих суб’єктів. Тіньовий політичний процес може виступати і в альтернативній офіційній політичній формі (паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади тощо), і в неальтернативній формі, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але зізнається. Така ситуація досить типова.

У реальності існує низка суперечностей, які ускладнюють міждержавні відносини.

1. З одного боку, існує загальновизнане в документах формальна рівність держав, з іншого – реальна їх нерівність. Причому ця реальна нерівність існує не тільки у величині, економічному та військовому потенціалі держав, а й у правовому відношенні. Міжнародні організації знаходяться під тиском великих держав і частково у фінансовій залежності від них.

2. Міждержавні відносини в значній мірі носять фрагментарний характер, тобто не склалася широка повномасштабна система, яка б регулювала весь коло відносин. Значною мірою відносини між державами грунтуються на договорах між ними, проте договори регулюють лише частину реальних відносин.

3. Сама система відносин між державами неоднорідна. У ряді випадків політика залежить від взаємин перших осіб держав, їхніх симпатій і антипатій. Проте підписані ними договору потребують ратифікації парламентами, що вносить свої труднощі в договірний процес.

4. Нестабільність договорів також є реальною проблемою міждержавних відносин. Держави можуть денонсувати чинні договори, змінити сформовану систему відносин.

5. Слабкість міжнародного права і міжнародних організацій. Міжнародне право, тобто система норм та регламентацій відносин між державами в значній мірі носить договірний характер, що відбивається на його застосованості. Вже в 1928 р. приймалися спільні рішення про заборону всіх воєн, пізніше приймалися рішення про заборону збройного насильства, однак і після 1945 р. війни і конфлікти тривали.

Всі вищеназвані проблеми значною мірою зумовлюють недовіру держав одна до одної. Можна відзначити, що є два основних погляди на світову політику. Це погляд, в основі якого лежить уявлення про те, що суб’єктом міждержавних відносин є держави, а світова політична система відносин – система відносин між державами. Інший погляд – вважає систему відносин, закріплену в договорах між багатьма, спочатку європейськими, державами. Згідно з таким поглядом історія ділиться на періоди панування, поділу та закріплення світу, балансу між державами, коли міждержавні відносини грунтуються на базі генеральних багатосторонніх міждержавних відносин. Зростання сили однієї держави викликає у сусідніх країн прагнення до адекватного посилення. Держави розраховують значну частину свого економічного потенціалу на озброєння, дієвість яких послаблюється наявністю подібних же коштів у сусідніх держав – потенційних супротивників.

У результаті виникла концепція балансу сил, коли достатньо мати приблизно рівну міць зі своїм потенційним суперником. Збереження балансу сил може підтримуватися через залучення інших союзних держав. Найбільш яскравим прикладом дії цієї концепції є період розрядки у відносинах між СРСР і США, коли держави почали розробляти концепції оборонної достатності, а не прагнути мати тих чи інших озброєнь більше, ніж у супротивника. Розпад СРСР і ліквідація Варшавського договору привели до корінної зміни балансу сил на світовій арені: двополюсної світ (США, НАТО – СРСР, Варшавський договір) перетворився на однополюсний, у якому безроздільне панування належить США, що грає головну роль в НАТО.

Тема 10. Практична геополітика в сучасних міждержавних і внутрішньодержавних взаєминах

1. Міжнародно-правові основи та ідеологічні принципи сучасної практичної геополітики
2. Зовнішня геополітика держав та міждержавних об’єднань: інтереси, вектори, загальна конфігурація
3. Внутрішня геополітика держав та міждержавних об’єднань
4. Профілактика та врегулювання територіально-політичних конфліктів як предмет практичної геополітики