Внутрішня геополітика держав та міждержавних об’єднань

Основним стержнем внутрішньої геополітики в межах держав є офіційна державна геополітична діяльність, яку визначають її політико-правові засади, ідеологічне бачення політичної єдності суспільства та місця окремих регіонів у структурі держави, направлена на подолання всієї сукупності зовнішніх і внутрішніх географічно зумовлених викликів. Свою внутрішню геополітику можуть здійснювати окремі політичні сили та регіональні еліти, керуючись власними інтересами у конкуренції за владні повноваження.

В основі внутрішньої геополітики держав є система заходів, спрямованих на оптимізацію територіально-політичних співвідношень та зрівноваження політичних процесів у всіх складових територіально-політичного простору. Важливим завданням внутрішньої геополітики держави є усунення загроз політичній стабільності, профілактика і розв’язання територіальних конфліктів. Крім забезпечення комплексного і пропорційного розвитку регіонів, внутрішня геополітика розв’язує стратегічні питання державної безпеки, утвердження загальнодержавної ідеї, формування і відтворення партійно-політичних еліт тощо. Ефективне врахування географічних особливостей у державній політиці може перетворити різноманітність соціально-політичних орієнтацій у джерело загальнокультурного взаємозбагачення та загальносуспільної консолідації.

Внутрішня геополітика держав не мусить бути організаційно чи доктринально оформленою. Ефективні геополітичні дії можуть стати наслідком аналізу ситуації на основі політичного досвіду чи методології окремих дисциплін (економіки, політології, демографії, етнополітології та ін.), але за умови всебічного враховування об’єктивних територіально-політичних тенденцій і співвідношень.

Основними загрозами територіально-політичній цілісності держав, стабільності їхнього суспільного розвитку є поява політичних рухів за незалежність окремих регіонів на основі етнонаціональних, релігійних чи навіть економічних мотивів, а також вимоги ірреденти, тобто приєднання окремих культурно споріднених територій до сусідніх держав. Тому найскладнішою для внутрішнього геополітичного регулювання є ситуація в етнічно поліареальних державах, особливо якщо немає консолідуючих історичних, культурно-релігійних чи економічних чинників. Загрозливий характер може мати також і наростання міжрегіонального протистояння внаслідок величезних контрастів у рівнях соціально-економічного розвитку та екологічної безпеки. Адекватною відповіддю на реальні виклики і загрози є формування механізмів: 1) оптимізації державно-територіального устрою; 2) збалансування регіонального економічного, демографічного та соціоекологічного розвитку; 3) зрівноваження взаємин в етнополітичній та культурно-політичній сферах з урахуванням їхньої просторової організації. Однак відразу слід зазначити, що навіть добре продумана внутрішня геополітика не в змозі забезпечити цілісність держави, якщо для її збереження зовсім немає об’єктивних культурно-географічних підстав за наявності стійких стереотипів міжрегіонального несприйняття й антагонізму.

Універсальний характер у контексті зрівноваження регіональних інтересів може мати привнесення таких коректив в організування державно-територіального устрою, як перенесення столиці, зміна форми устрою, надання автономії деяким регіонам, адміністративно-територіальна реформа. Ці зміни можуть не лише безпосередньо оптимізувати регіональні внутрішньополітичні орієнтації, але й позитивно вплинути на регіонально-етнополітичні та регіонально-економічні взаємини. Так, перенесення столиці у менш освоєну місцевість може надати їй новий імпульс соціально-економічного розвитку, послаблюючи водночас надмірну концентрацію людності, виробництва, інфраструктури у традиційних центрах. Такий підхід свого часу застосувала Бразилія, перенісши столицю у 1960 році з міста Ріо-де-Жанейро у спеціально збудоване місто Бразиліа, розміщене ближче до неосвоєних внутрішніх районів. Зміна столиці, як засвідчує низка історичних прикладів, може збільшити політичну вагу нового центру, зміцнення в новому центральному регіоні загальнодержавної ідеології, зокрема етнополітичної. Одну з таких цілей прагне з 1997 року досягти Казахстан перенесенням столиці з розміщеної на південно-східній периферії державної території Алма-Ати до розміщеної ближче до геометричного центру Астани, зміцнюючи етнічно казахські впливи у цій близькій до Росії частині Казахстану. Іноді перенесення столиці є компромісом у претензіях на столичні функції різних регіональних центрів. Саме з таких міркувань, з огляду на суперечки Мельбурна та Сіднею, столицею Австралійського Союзу стала Канберра. Для забезпечення загальнонаціональної єдності столицею ФРН у 1990 році став Берлін, куди поступово перейшли основні центральні органи об’єднаної Німеччини. Різні внутрішньогеополітичні функції мала забезпечити і зміна столиць у таких державах, як Пакистан, Танзанія, Нігерія та ін.

Значно рідше у внутрішній геополітиці використовують механізм зміни форми державно-територіального устрою як з огляду на складність самої процедури, так і з урахуванням небезпек дестабілізації. Окремий випадок – Бельгія, де протягом 80-х років XX ст. змінено основні принципи конституції і проголошено автономію двох регіонів – Фландрії та Валлонії, а також, як противага сепаратизму, – й автономію Брюссельського столичного округу, а державу загалом консолідує інститут монархії. Але, як засвідчує розвиток політичних процесів у Бельгії впродовж останніх років, федералізація країни не вирішила всіх територіально-етнополітичних проблем, а тому загроза розпаду цієї держави зберігається. Великі зусилля зі збереження політичної цілісності Боснії та Герцеговини з міжнародною участю привели до формування особливо складного її державно-територіального устрою – «двоповерхової» федерації, сформованої на вищому рівні сербською автономією та мусульмансько-хорватською федерацією нижчого рівня. Однак федеративні держави, стаючи своєрідним компромісом в історичному процесі, все ж не можуть відзначитись великою стабільністю. Тому деякі з них, особливо етнічно однорідні, еволюціонують до унітаризму, наприклад, федеративні держави Латинської Америки, залишаючись федеративними лише умовно. Інші держави, враховуючи небезпеку переростання федералістських ідей у сепаратистські, намагаються вирішувати регіональні територіально-політичні проблеми, уникаючи федералізації, забезпечуючи соціально-політичні інтереси культурно-відмінних регіонів через надання їм автономії.

На початку XXI ст. світ зіткнувся з новими етнополітичними і культурно-політичними викликами, пов’язаними з, по-перше, уніфікаційним впливом глобалізації, відповіддю якій є різні компенсаційні ефекти щодо актуалізації різних ідентичностей, у т. ч. й етнографічних та регіональних; по-друге, зростанням етнорасової мозаїчності великих мегалополісів Заходу внаслідок міграційних процесів; по-третє, політизацією ісламу. В таких умовах багатьом державам, навіть у стабільній Західній Європі, складно вибрати адекватні моделі регіональної етнополітики (геоетнополітики). В цьому контексті в культурній політиці деяких держав Західної Європи помітними в останні роки стали спроби відійти від принципів «культурної толерантності» та змістити акцент на прискорену інтеграцію в місцеві суспільства іноетнічних та інорелігійних груп. Задля нівеляції деяких зовнішніх виявів ісламських традицій, зокрема, щодо носіння одягу, здійснюється політика усунення християнських атрибутів із офіційних державних установ, що аж ніяк не сприяє духовному розвитку європейського світу, який якраз потребує повернення до християнських засад. Разом з тим, серед громадськості все більше проявляються бажання зберегти культури малих народів та регіональні самобутні риси.

Збалансованість територіальних культурно-політичних систем більшості держав залежить і від пропорційності представництва різних спільнот і груп у центральних і місцевих органах влади, якого можна досягти двома способами: 1) законодавчо закріпленою системою обіймання посад різними етнічними групами (квоти представництва); 2) наявністю ефективного демократичного механізму, за яким вільний доступ і пропорційне представництво досягаються автоматично.

Отже, сучасна внутрішня геополітика держав відзначається великою диференційованістю принципів та механізмів їхньої реалізації, проте все ж відстає від реальних потреб і нових викликів. Негативне значення має широке поширення внутрішньо геополітичних крайнощів, зокрема, щодо надмірного силового вирішення проблем, нав’язування ідеологічних стереотипів та культурних цінностей. У системі заходів мало місця відводять духовному оновленню суспільства, подоланню морально-етичного нігілізму.