Черевний тиф і паратифи

Черевний тиф – гостре антропонозне захворювання, яке харак-теризується ураженням лімфатичного апарату тонкої кишки і бак­те­ріємією, з розвитком гарячки, інтоксикації, гепатоспле­но­мегалії, висипом на шкірі.

Найбільш важкими кишковими інфекціями є черевний тиф і па­ратифи. Найвища захворюваність на черевний тиф сьогодні спо­стерігається в країнах Латинської Америки (може досягати 70 на 100 тис населення), Африки, Південно-Східної Азії. На півночі Європи захворюваність складає всього 0, 3-1, 3, на півдні (Іспанія, Італія, Югославія) - 4-20 на 100 тис населення. Летальність від них (0, 1-1%) пов’язана з важкими ускладненнями – кишковою кровотечею, пер­форацією кишечника, перитонітом.

Збудник черевного тифу - Salmonella typhi належить до роду сальмонел, у якому нараховують більше як 2200 сероваріантів. S.typhi, Грам - нега­тивна паличка, відноситься до групи Д, що свідчить про наявність О-антигену, джгутикового Н-антигену і Vi-антигену (ві­рулентності). Популяція - дуже гетерогенна, фаготипування ви­яви­ло 46 фаготипів (по Vi-бактеріофагу). Найбільш розповсюджені у Європі і в Україні фаговари А, Е, Д, С, 46. Фаготипування має епідеміологічне значення для визначення шляху передачі інфекції, характеру спалаху (контактно-побутовий, харчовий або водний), для виявлення джерела інфекції. Збудник життєздатний у зовнішньо­му середовищі: на білизні може жити 14-80 діб, в екскрементах - 30-50 діб, у проточній воді - 10 діб, у водопровідній воді - до 4 міс, в ґрунті до 6-9 міс. У харчових про­дуктах збудники можуть збері­гатися і розмножуватись, особливо у молоці, м‘ясному фарші, буль­йоні, холодці, салатах, вінегретах.

Джерело інфекції - хвора людина або бактеріоносій. Сприйнят­ливість не дуже велика, доза, що заражає - 0, 1 г фекалій, 107ступені мікробних клітин. Після перенесеного захворювання залишається стійкий пожиттєвий імунітет. Основна роль у поширенні черевного тифу належить бактеріоносіям, особливо хронічним. Розрізняють хронічне «жовчне», «сечове» та «кишкове» носійство. Для виявлен­ня бактеріоносіїв роблять посіви калу, сечі, жовчі а також РПГА з Vi-антигеном (позитивний титр 1: 40).

Механізм передачі типово фекально-оральний. Збудник виді­ляється з калом, сечею, може із слиною, слизом та іншими виділен­нями. Кінцевими факторами передачі є вода з фекальним забруд­ненням або харчові продукти, зберігання і приготування яких здійс­нювалося з порушенням технологічних і санітарних правил. Про­міжними факторами можуть бути ґрунт, посуд, побутові речі. Кон­тактно-побутовий шлях мало реалізується, частіше буває водний, а також харчовий. Спора­дичні випадки пов’язують з побутовим шляхом зараження. Сезонний підйом захворю­ваності на черевний тиф, паратифи припадає на літньо-осінні місяці. Цей підйом може бути пов’язаний із купанням у відкритих водой­мах, коли сприятли­ва для розмноження збудника температура, з активізацією харчово­го шляху зараження (овочі, фрукти), з переда­чею через мух.

Протиепідемічні заходи: забезпечення населення водою, яка від­повідає сучасним вимогам якості, контроль за харчовими продукта­ми, особливо молочними. Хворі підлягають обов’язковій госпіта­лізації. Хворий максимально виділяє збудника на другому тижні за­хво­рювання. Діагноз виставляється на основі клінічних і лаборатор­них даних (гемокультура –на першому тижні захворювання, копро- і урінокультура – на другому-третьому тижні захворювання, РПГА з груповим сальмонельозним діагностикумом і Vi -гемаглютина­ція - з другого тижня захворювання).

Виписка хворих дозволяється через 21 день після нормалізації температури, при наявності трьох негативних посівів калу і сечі, одного - дуоденального вмісту. В осередках проводиться поточна дезінфекція, знезараження виділень хворих (фекалії, сеча) за допо­могою дезінфектантів у високій концентрації (10% хлорного вапна, 5% хлораміну). Після ізоляції хворого проводиться заключна дезін­фекція, обстеження контактних осіб, спостереження за ними 21 день з щоденною термометрією, однократним посівом калу, РПГА з цис­теїном.

Специфічну профілактику проводять окремим професійним гру­пам, головним чином тим, хто працює у системі очищення міст, серед населення на ендемічній території. Застосовують вакцини: 1) хіміч­ну сорбовану черевнотифозну моновакцину; 2) спиртову черевно­тифозну моновакцину, збагачену Vi-антигеном. Ревакцинацію сор­бованою вакциною проводять через 6 місяців, а вакциною, збага­ченою Vi-антигеном - через 2 роки.

Для термінової профілактики в осередках рекомендуються бак­теріофаги і антибіотики (левоміцетин). Антибіотики попереджують розвиток носійства. Бактеріоносіїв виявляють: 1) при профілактич­них обстеженнях осіб, котрі вперше поступають на роботу, пов’яза­ну з харчовою промисловістю; 2) при обстеженні контактних осіб в осередках черевного тифу; 3) при обстеженні під час диспансерно­го нагляду за особами, які перехворіли. Диспансерний нагляд за пе­рехворілими складає 3 міс., з метою виявлення рецидивів вони під­лягають термо­метрії 1-2 рази на тиждень, потім 1 раз на 2 тижні, а через 3 міс – одноразовому обстеженню на наявність збудника (по­сів калу, сечі, жовчі). Декретований контингент потрібно обстежу­вати частіше: 2 рази в місяць 3 місяці, щоквартально протя­гом 2 років, далі 2 рази на рік; у разі виявлення збудника, у перехворілих досліджують сиро­ватку крові (РПГА з цистеїном). За допомогою цієї реакції тран­зиторних носіїв відрізняють від хронічних, яких слід відсторонити від роботи, пов’язаної з харчовими продуктами, питною водою, до­глядом за дітьми чи хворими тощо. Слід підкрес­лити, що роз­в’язати проблему зниження захворюваності на черев­ний тиф можна повністю, це залежить від державних загально-санітарних заходів щодо удосконалення водопостачання та збере­ження суворого санітарного режиму на харчових підпри­ємст­вах, у закладах гро­мадського харчування та торгівлі. Усе викладене вище стосується не тільки черевного тифу, але й інших антропоноз­них сальмоне­льозів-паратифів А і С. Серед паратифів, в останні роки переважно зустріча­ється паратиф В з про­відним харчовим шля­­хом зараження. Що ж до паратифу В, то останні спостере­ження довели, що цій хворобі притаманні особливості зоонозних сальмо­нельозів. Джерелом збудника паратифу В найчастіше вияв­ляється велика рогата худоба (телята) та інші сільськогос­подарські тварини. Чинниками найчас­тіше виступають м’ясні харчові продукти, за­бруднені інтравітально або постмор­тально. При епідемічному нагля­­ді за тифо-паратифоз­ними захво­рю­ваннями особлива увага при­діляється таким заходам:

1) контроль за наслідками обстеження на гемокультуру хворих із гарячкою невідомої етіології;

2) проведення бактеріологічних досліджень на сальмонели жовчі, взятої у хворих із ураженням жовчовивідних шляхів;

3) постійне бактеріологічне дослідження стічних вод міста (за методикою Мура), води відкритих водойм та джерел водопостачання;

4) постійний бактеріологічний контроль за водопровідною водою, аналіз аварій на водопровідній та каналізаційній мережах;

5) постійний контроль (включаючи бактеріологічний) за сані­тарно-гігієнічним станом молокозаводів і молокопровідної мережі.