Відродження Української державності

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА

РЕВОЛЮЦІЯ (1917 – 1920).

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Початок XXст. відкрив нову сторінку історії України: перша світова війна (1914 – 1918) викликала загальну кризу; у лютому 1917 р. в Російській імперії перемогла буржуазно-демократична революція, яка призвела до ліквідації монархії й створення двох нових органів влади – Тимчасового уряду і Ради робітничих і солдатських депутатів; зміна політичного клімату, відносна демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольного руху. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.

Важливою подією в українському політичному житті стало створення Української Центральної Ради (УЦР), яка очолила національно-визвольний рух. 10 червня вона прийняла І Універсал, що проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність. У цей період авторитет УЦР значно поширився в українських губерніях, але остаточно вийти з під контролю Тимчасового Уряду, вступити у відкриту конфронтацію з ним український уряд так і не наважився.

25-26 жовтня 1917 р. владу в колишній імперії було захоплено більшовиками. Центральна Рада засудила Жовтневий переворот, зайняла ворожу позицію щодо нового більшовицького уряду та активізувала свою діяльність по державотворенню в Україні. Проголошення Української Народної Республіки (УНР) стало визначною подією в історії української державності.

У грудні 1917 р., за ініціативою більшовиків, Харківський з’їзд проголосив встановлення радянської влади на території України. Таким чином, з’явилися дві антагоністичні влади, які розпочали запеклу збройну боротьбу між собою. Війна між УНР і більшовицькою Росією тривала протягом грудня 1917 – січня 1918 рр, але УЦР виявилася не готовою до масштабного військового протистояння. Ситуація ускладнювалась тим, що УЦР поступово втрачала авторитет у суспільстві, оскільки не проводила в життя декларованих соціально-економічних перетворень.

В цих складних умовах, 9 січня 1918 р., Центральна Рада зробила рішучий крок і проголосила незалежність України. Її сподівання на безкорисливу допомогу Німеччини і Австро-Угорщини в боротьбі з більшовицькими військами виявилися наївними і ілюзорними.

29 квітня 1918 р. став останнім днем в діяльності УЦР. За санкцією німецької адміністрації в Україні відбувся державний переворот і влада перейшла до П.Скоропадського, якого було проголошено гетьманом. Гетьманський переворот хоч і відбувся досить спокійно, але масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію, а також німецький окупаційний режим позбавили його підтримки широких верств українського населення. Консервативні ідеї Скоропадського не змогли консолідувати суспільство. Проти нового режиму виступили опозиційні сили різних політичних напрямків. Залишившись без зовнішньої військової допомоги, уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і залишив Україну.

За збереження незалежної української держави виступали всі українські уряди початку XXст., проте спроби українського народу створити власну державу наштовхнулися на опір могутніх зовнішніх і внутрішніх сил. Запеклу війну проти України протягом тривало часу вели більшовицька Росія і український більшовицький уряд. Проти незалежної України, за підтримкою країн Антанти, боролися білогвардійські сили, вважаючи Україну невід’ємною частиною “Великої Російської імперії”. З антиукраїнських позицій виступали правлячі кола Польщі, які прагнули до розширення території своєї держави за рахунок українських територій.

До того ж, недостатньою виявилася соціальна база української революції, в діях українських політичних сил не було єдності, їм бракувало досвіду. Героїчна боротьба українців за свою незалежність завершилася поразкою. Проте Українська революція 1917-1920 рр. сприяла консолідації української нації, накопиченню досвіду в боротьбі за незалежність. Без неї утворення майбутньої незалежної України було б неможливим.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880 – 1951)

Відомий український громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник.

Народився в с. Веселий Кут Херсонської губернії. Після закінчення Єлисаветградської гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету. Навчаючись в університеті брав активну участь в українському національному русі. Належав до членів Київської громади, став одним із засновників РУП. Проводив пропагандистську роботу серед селян Полтавщини і робітників Києва. Через деякий час був заарештований, виключений з університету без права навчання в будь-якому іншому навчальному закладі і відданий в 5-й саперний батальон.

У 1903 р. виїхав до Львова, де займався літературною діяльністью і був заарештований за перевезення нелегальної літератури до Наддніпрянщини. Після звільнення в серпні 1904 р. брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), входив до складу центральних органів партії, редагував друкований орган “Боротьба”. Протягом 1906-1914 рр. постійно переслідуваний поліцією, був змушений періодично жити за кордоном.

У березні 1910 р. увійшов до складу “Української громади” в Парижі. У 1913-1917 рр. жив у Львові, разом із Д.Донцовим і Л.Юркевичем редагував журнал “Дзвін”. На початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у часописі “Украинская жизнь”.

Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Києва. У березні 1917 р. був обраний заступником голови Української Центральної Ради (УЦР), згодом – заступником голови Малої Ради. З 15 червня 1917 р. – голова першого українського уряду, Генерального секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну участь у підготовці Універсалів Центральної Ради.

У січні 1918 р. очолив Раду народних міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ.

З 18 вересня по 11 листопада 1918 р. очолював Український національний союз, став одним із керівників повстання проти гетьмана П.Скоропадського.

14 листопада 1918 р. обраний головою Директорії УНР. У лютому 1919 р., не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту, вийшов зі складу Директорії.

На початку 1920 р. інтенсивно вів переговори про можливість повернення в Україну і участь в роботі більшовицького уряду, висуваючи при цьому дві основні умови – самостійність і суверенність Української радянської республіки. У травні 1920 р. в Москві отримав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому і Наркома закордонних справ України. Висунув вимогу включення його до складу Політбюро КП(б)У. Після відмови виїхав за кордон, оселився у Франції, де в основному займався літературною діяльністью.

Автор літературних творів – “Чесність з собою”, “Заповіти батьків”, “Божки”, “Брехня” (1910), “Натусь” (1912), “Гріх” (1918) та ін. У 1920 р. опублікував твір “Відродження нації”. В еміграції створив драми “Закон”, “Великий секрет”, “Ательє щастя”, “Пророк”, “Над”.

У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений у концтаборі.

Помер у м.Мупян недалеко від Канн у 1951 р.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

(1866 – 1934)

Видатний український історик, політичний діяч, голова Української Центральної Ради, Перший президент України.

Народився у невеликому місті Холм (тепер Хелм, Польща), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії.

1869 р. із батьками переїхав на Кавказ, у 1880-1886 рр. навчався у Тифліській гімназії. Зачитувався книгами М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича, цікавився історією України.

1886 р. став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Через дослідницькі нахили, привернув увагу видатного українського історика, професора В.Антоновича. Під його керівництвом написав чимало статей та оглядів. Одержав золоту медаль за наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века”.

Після закінчення університетського курсу залишився при кафедрі російської історії.

У 1894 р. очолив щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджувала свої наукові інтереси на вивченні української історії.

У 1898-1913 рр. очолив наукове товариство ім.Шевченка у Львові, проводив величезну роботу з реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. Протягом 1895-1913 рр. редагував “Записки наукового товариства ім.Шевченка”.

1898 р. у Львові опублікував перший том монументальної праці “Історія України-Русі”.

Політичну діяльність розпочав у Галичині де, в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП). У 1907 р. організував і очолив Українське наукове товариство у Києві. У 1908 р. став одним з ініціаторів створення і головою товариства Українських поступовців, яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. Видав ряд публікацій щодо українського питання – “З біжучої хвилі” (1906), “Визволення Росії і українське питання” (1907), “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1917).

Перша світова війна застала його в Галичині. У листопаді 1914 р. повернувся до Києва, заарештований російськими властями, звинувачений в “австрофільстві” і засуджений на заслання до Сибіру. Але, на прохання Російської академії наук, був переведений, спочатку до Симбірська, а потім до Казані та Москви.

З перемогою Лютневої революції, 14 березня 1917 р. знов повернувся до Києва, очолив Українську Центральну Раду. 29 квітня 1918 р. був обраний Президентом Української Народної Республіки.

Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського, відійшов від активної політичної діяльності.

У березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини, потім – до Австрії, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні; у 1920-1922 рр. редагував друкований орган Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) “Борітеся-поборете! ”, часописи “Східна Європа” і “Наш стяг”. Жив у Женеві, Берлині і Парижі. 7 березня 1924 р. після довгих переговорів із радянськими представниками, повернувся до України.

1924 р. обраний членом Української академії наук, керував секцією історії України історичного відділу УАН, брав участь в виданні журналу “Україна”. У 1929 р. став академіком Академії наук СРСР.

Проте невдовзі був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру. У березні 1931 р. висланий до Москви, наукові установи створені ним, ліквідовані, співробітники і учні заарештовані.

Автор понад 2 тисяч наукових праць: десятитомної “Історії України-Русі” (1898-1937), “Нарису історії українського народу” (1904), “Ілюстрованої історії України” (1911), п’ятитомної “Історії української літератури” (1923-1927) та багатьох інших.

Помер при нез’ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі у Києві 25 листопада 1934 р.

ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ

(1872 – 1944)

Російський військовий діяч, генерал-лейтенант російської армії, головнокомандуючий антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918-1920 рр.

Народився у Варшаві. У 1892 р. закінчив Київське піхотне училище, у 1899 р. – академію Генштабу. Учасник першої світової війни, командир дивізії, корпусу. 1917 р. призначений Командуючим військами Західного і Південно-Західного фронту.

Разом із Л.Корніловим і М.Алексєєвим був організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л.Корнілова 13 квітня 1918 р.

Весною 1919 р. на чолі Добровольчої армії розпочав наступ з Північного Кавказу, захопивши в червні Донбас і Харків. На окупованій українській землі проголошував ідею “Єдиної та неделимої Росії”, здійснював погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії проти української інтелігенції та єврейського населення.

31 серпня 1919 р. денікінські війська увійшли у Київ, зайнятий частинами армії Української Народної Республіки і Української галицької армії. Бої між українськими військами і денікінцями тривали протягом вересня-жовтня 1919 р. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), керівництво УГА було вимушено підписати договір з А.Денікіним про входження УГА до складу “Збройних сил Півдня Росії”. Але, цей договір так і не набув сили через швидкий наступ більшовицьких військ на територію України. Під їх тиском рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 р. увійшли до складу армії генерала П.Врангеля.

Після поразки білогвардійців ємігрував за кордон. Тривалий час перебував у Франції, брав активну участь в діяльності еміграційних органів у боротьбі з Радянською владою. Автор мемуарів “Очерки русской смуты”.

Помер 8 серпня 1944 р. у м.Анн-Арборні (США).

ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ

(1882-1951)

Видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист.

Народився у м. Вільно (тепер м.Вільнюс, Литва). Походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду, з якого вийшли два українських гетьмана – М.Дорошенко і П.Дорошенко.

Навчався на історико-філологічних факультетах Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. У 1903 р. очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член РУП, а згодом – Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою.

З 1897 р. співпрацював з політичними виданнями в Галичини та Наддніпрянській Україні – “Рада”, “Український вісник”, “Українське життя”, “Україна”. У 1910-1914 рр. – редактор часопису “Дніпрові хвилі” у Катеринославі. Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава.

У березні 1917 р., після реорганізації ТУП у Союз українських автономістів-федералістів (з червня 1917 р. – Українська партія соціалістів-федералістів), став членом цієї організації.

У квітні 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради. 22 квітня 1917 р. призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора.

Після відступу 2 серпня 1917 р. російських військ із Галичини повернувся до Києва, де наприкінці серпня 1917 р., сформував новий склад Генерального секретаріату УЦР – УНР, але через розходження з М.Грушевським у поглядах на шляхи становлення української державності, відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 р.

Весною 1918 р. виїхав до Галичини, однак після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повертається до Києва.

20 травня 1918 р. очолив Міністерство закордонних справ Української держави, сприяв відкриттю дипломатичних представництв України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та українських консульств.

Часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між П.Скоропадським та українськими націонал-демократичними силами. У жовтні 1918 р. робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після падіння Гетьманату залишив Київ і переїхав до Кам’янець- Подільського, де працював приват-доцентом Кам’янець-Подільського державного українського університету.

З 1920 р. перебував у еміграції. Разом з В.Липинським, С.Шеметом та іншими діячами гетьманського уряду брав участь у створенні об’єднання українських монархістів – Українського союзу хліборобів – державників.

Протягом 1921-1951 рр. працював професором кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені. Очолював Український науковий інститут у Берліні (1926–1931) та Українську вільну академію наук (1945-1951).

Перший український історик, який дав науковий огляд історії України, як процесу розвитку української державності. Автор близько тисячі праць з історії української держави, церкви й культури.

Головні праці – “Нарис історії України” (1932-1933), “Огляд української історіографії” (1923), “Історія України 1917-1923 рр.” (1930, 1932), “Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу” (1940), монографії про життя та діяльність М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, гетьмана П.Дорошенка.

ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1876-1937/39)

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині у родині священика.

Закінчив Київську духовну семінарію та юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації.

Наприкінці 1904 р. разом з Б.Грінченком, М.Левицьким і Ф.Матушевським створив Українську радикальну партію (УРП), яка в 1905 р. об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська радикально-демократична партія (УРДП). У 1905 р. очолив Селянський союз. 1908 р. став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співробитничав із багатьма українськими періодичними виданнями: “Зоря”, “Правда”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада”, “Україна” та ін., друкував статті публіцистичного і історико-літературного характеру.

У 1895-1918 рр. – один з керівників видавництва “Вік”. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури і політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російськими властями.

У березні 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради. У квітні 1917 р. на Українському національному конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15 червня 1917 р. першого українського уряду – Генерального секретаріату УЦР, зайняв пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську партію соціалістів-революціонерів.

Зі встановленням радянської влади в Україні перейшов на нелегальне становище. Восени 1919 р., на прохання Української академії наук, був амністований. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, займав посади віце-президента (1922-1928) і голови Управи (1924-1928) Української Академії Наук, проводив велику наукову і науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, зокрема, Комісію для видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН.

Противник більшовицького режиму наприкінці 20-х років створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братства української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності.

У липні 1929 р. був заарештованиц і звинувачений в організації і керівництві СВУ. У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного ув’язнення зсуворою ізоляцією. Перші сімь років ув’язнення відбував у Ярославському політізоляторі, згодом переведений до Володимирської в’язниці. З 1939 р. (з інших даних – з 1937 р.) доля С.Єфремова невідома.

Один з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була “визвольно-національна ідея”. Його перу належали такі монографічні нариси, як: “Марко Вовчок” (1907), “Тарас Шевченко” (1914), “Михайло Коцюбинський” (1922), “Панас Мирний” (1928) та інші.

ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ

(УЛЬЯНОВ)

(1870-1924)

Радянський політичний діяч, засновник СРСР, створювач і лідер комуністичної партії Радянської держави.

Народився 22 квітня 1870 р. в м. Симбірськ у дворянській родині.

У 1887 р. після закінчення із золотою медаллю гімназії вступив на юридичний факультет Казанського університету, але за участь у студентській сходці був виключений, вперше ув’язнений і засланий у с. Кокушкіно Казанської губернії під нагляд поліції.

1891 р. екстерном склав іспити на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, отримав диплом 1-го ступеня, працював помічником присяжного повіреного. Одночасно почав займатися науково-публіцистичною діяльністю, надрукувавши в 1893 р. свою першу статтю „Новий господарський рух у селянському житті”.

Наприкінці літа 1893 р. переїхав до російської столиці і незабаром став визнаним лідером петербурзьких марксистів. Восени 1895 р. з’єднав всі існуючи на той час у Петербурзі марксистські гуртки в єдину організацію – „Союз боротьби за визволення робітничого класу”.

У березні 1898 р. створив першу в Росії політичну пролетарську партію – Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП).

На початку 1900 р. через переслідування царським урядом, тимчасово емігрував за кордон, де продовжував займатися революційною діяльністю, працював над зміцненням своєї партії, редагував газету „Іскра”, розробляв теоретичні положення пролетарської революції та створення держави нового типу.

Під час першої російської революції 1905 – 1907 рр. повернувся на батьківщину, намагаючись здійснити всебічне керування подіями, проте революція зазнала поразки, що знов змусило його емігрувати за кордон – спочатку до Швейцарії, потім – до Франції, Польщі й Фінляндії.

Втілити плани щодо захоплення влади Леніну не вдалося і під час Лютневої революції 1917 р. Але після жовтневого перевороту 1917 р. він нарешті став на чолі радянської держави та її першого уряду – Ради Народних Комісарів, почав впроваджувати в країні червоний терор і диктаторські методи керівництва, всіма силами намагався утримати територіальну цілісність колишньої імперії. Саме через це більшовицький уряд та його лідер, всупереч власним заявам про визнання права національних окраїн на самовизначення, вкрай вороже сприйняли прагнення Української Центральної Ради щодо розширення автономних прав України і категорично відкидали думку про можливу незалежність УНР.

3 грудня 1917 р. було оголошено Маніфест Раднаркому Росії до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

5 грудня після відхилення українською стороною вимог ультиматуму РНК проголосив війну Центральній Раді. Під керівництвом командуючого військами В.Антонова-Овсієнка і начальника штабу по боротьбі з контрреволюцією М.Муравйова в Україні почалося насильницьке впровадження радянських принципів державотворення.

12 грудня 1917 р. на Першому Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові більшовицькі делегати ухвалили резолюцію, яка незаконно проголошувала Україну „Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів” як складову частину Російської республіки.

Остаточне встановлення радянської влади в Україні відбулося наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. Завдяки ленінській політиці „воєнного комунізму” та карних методів управління, а також майже безперервним військовим діям Україна зазнала значних економічних та людських втрат.

30 грудня 1922 р. під тиском В. Леніна було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого на „добровільних” засадах увійшла й Україна.

Розуміючи необхідність посилення авторитету більшовицької влади в радянських республіках, зокрема в УСРР, у квітні 1923 р., проголосив політику коренізаціі. В Україні вона здійснювалася під назвою українізація.

Але для вождя це було останньою гучною ініціативою. Протягом 1922-1923 рр. він важко хворів, що стало слідством поранення після замаху у серпні 1918 р.

Помер 21 січня 1924 р. Його тіло покоїться у Мавзолеї на Червоній площі в Москві.

ЛИПИНСЬКИЙ В’ЯЧЕСЛАВ

(1882 – 1931)

Видатний український мислитель, історик, соціолог, філософ, ідеолог консервативно – монархічного напряму вітчизняної суспільно-політичної думки.

Народився 5 квітня 1882 р. в с.Затурцях на Волині в польській шляхетській родині. Навчаючись в київській гімназії, захопився ідеями „хлопоманства”.

Після закінчення гімназії продовжив навчання у Краківському та Женевському університетах, отримавши дипломи історика й агронома. Повернувшись до родового маєтку, почав проводити плідну роботу з повернення до українства спольщеної шляхти.

Маючи самостійницькі погляди, став одним з організаторів таємних підготовчих фондів для організації за кордоном українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові виникли Союз Визволення України і Головна Українська Рада.

Під час Першої світової війни був мобілізуваний до російської армії, але через хворобу його служба проходила у резервній частині.

Після Лютневої революції намагався співпрацювати із Центральною Радою. У Полтаві ним була сформована українська військова частина, але його діяльність не отримала відповідної підтримки з боку Генерального Секретаріату Військових Справ.

1917 р. організував Українську Демократичну Хліборобську партію.

Розчарувавшись у політичній платформі українських революційних демократів, остаточно схилився до ідеї національної монархії (гетьманства), підтримавши П. Скоропадського. Віддано співпрацював з новим режимом і до липня 1919 р. виконував обов’язки посла України в Австрії.

Після падіння Гетьманщини залишився в Австрії, де жив до 1926 р. і очолював створену ним політичну організацію орденського типу – Український Союз хліборобів-державників

У 1926-1927 рр. завідував кафедрою історії української державності в Українському науковому інституті, заснованому в Берліні П. Скоропадським. Проте через ідеологічний конфлікт із колишнім гетьманом відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе науково-дослідницькій роботі.

Помер 14 червня 1931 р. у санаторії Вінервальд біля Відня. Похований у Затурцях.

Доля цієї видатної людини драматична. В.Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не міг знайти спільної мови а ні з націоналістами, а ні з соціалістами, а ні з комуністами. Він гостро відчував „нереалістичність” особистих ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон Кіхотом у політиці. Однак сьогодні практично жодне обговорення шляхів розвитку української державності не відбувається без згадування імені й творів В’ячеслава Липинського. Його головні праці – „ Листи до братів-хліборобів”, „Україна на переломі: 1657-1669”, „Релігія і церква в історії України” – актуальні та цікаві й досі.

МАХНО НЕСТОР ІВАНОВИЧ

(1884 –1926)

Відомий анархіст, учасник повстанського антибільшовицького руху українського селянства, ватажок партизансько-бандитського загону.

Народився в 1884 р. в с. Гуляй Поле Катеринославської губернії, в родині незаможного селянина. До 11 років навчався у школі, після чого почав працювати в одному з галантерейних магазинів Маріуполя. Жорстокі умови праці, постійне знущання та побої змусили хлопця влаштуватися на іншу роботу – до друкарні, набірником. Саме тут Н.Махно прилучився до знань, почав наполегливо читати, займався самоосвітою. Під керівництвом анархіста Воліна та есера Михайлова пройшов вдома курс міського училища, склав іспити на звання сільського вчителя і в 1903 р. почав працювати у школі, одночасно пропагандуючи серед селян анархічні ідеї. Через це був звільнений й висланий до Гуляй Поля під нагляд поліції.

Енергійна, необуздана, вільнолюбна, владна натура сприяла втягненню Н.Махна до кримінальної сфери. На початку 1906 р. організував пограбування бердянського повітового казначейства, під час якого здійснив потрійне вбивство. У 1907 р. присуджений до безстрокової каторги.

1917 р., згідно загальної амністії, що її проголосив Тимчасовий Уряд, був звільнений. Восени повернувся до дому і на початку 1918 р. сформував невеличку шайку із злочинців та севастопольських матросів – дезертирів. Саме цього року „батько” вперше розпочав партизанську боротьбу, спрямовану проти німців і гетьмана Скоропадського. Протягом кількох місяців шайка Махна перетворилася на справжнє військове формування, що мало у складі піхоту, кавалерію, артилерію. Згодом з цих кадрів розгорнулася справжня армія. За неофіційними джерелами гетьманського уряду, тільки у квітні-червні 1918 р. махновці здійснили 118 нальотів на німецькі й австрійські ешелони.

За часів громадянської війни Н.Махно неодноразово переходив на бік радянської влади. З його загонів була сформована 45-та стрілкова радянська дивізія. Але подібне „співробітництво” тривало недовго. Розірвавши всі угоди з більшовиками, Махно продовжував свою звичну політику: захоплював великі населені пункти (Катеринослав, Олександрівськ та ін.), грабував і знищував мирне населення та комуністів, здійснював жорстокі єврейські погроми.

Остаточно банди Н.Махна були ліквідовані в 1921 р., а сам „батько” втік за кордон.

Помер 25 липня 1934 р. у Парижі. Похований на цвинтарі Пер-ла-Шез.

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ

(1879 – 1926)

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист.

Народився 10 травня 1879 р. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.

У 1895-1901 рр. після закінчення духовного училища навчався у полтавській семінарії, звідки був виключений за розповсюдження революційно-національних ідей. У 1900 р. вступив до Революційної Української партії (РУП).

Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював вчителем та архівістом. Був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.

У 1904 р. навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М.С.Грушевський.

З 1906 р. почав займатися редакторською діяльністю, працюючи в Петербурзі редактором партійного органу “Вільна Україна”, а потім –секретарем київського щоденника “Рада”. З літа 1907 р. – співредактор легального соціал-демократичного часопису “Слово”; з 1912 р. – редактор російськомовного журналу “Українське життя” у Москві.

Протягом 1914-1918 рр. – працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни виклав у статті “Війна і українці”, в якій доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Росією і через це ставлення царського уряду до українського питання повинно змінитися.

З березня 1917 р. – член Української Центральної Ради. У травні цього ж року призначений головою Українського Військового Генерального Комітету, в червні – головою Всеукраїнського союзу земств і генеральним секретарем військових справ.

У січні – лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. Очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств.

За антигетьманський маніфест у липні 1918 р. був заарештований, але в листопаді 1918 р., під час повстання проти гетьманського режиму, звільнений із в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. – Головний Отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію. Командував об’єднаними Українськими Збройними силами, які 30 жовтня 1919 р. захопили Київ.

1919 р. після падіння Директорії виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою у квітні 1920 р. український і польський уряди підписали Варшавський договір.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб” і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР й Головного отамана УНР.

25 лютого 1926 р. підступно вбитий більшовицьким агентом С.Шварцбартом. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН

(1863 - 1940)

Український громадсько-політичний діяч, один із керівників української революції 1917-1920 рр., президент і диктатор Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

Народився 3 червня 1863 р. у м. Бузьку на Львівщині в родині священика. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові та на правничому (юридичному) факультеті Львівського університету. Доктор права.

Відкривши власну адвокатську контору у Соколі, очолив місцеву філію товариства " Просвіта" і повітову касу ощадності.

У 1907-1918 рр. був призначений послом до австрійського парламенту та заступником голови Української Парламентської Репрезентації, 1910 р. обраний депутатом галицького сейму. Брав активну участь у боротьбі за реформу виборчого закону.

Під час Першої Світової війни (1914-1918) – член Головної Української Ради та Загальної Української Ради, що представляли інтереси українців в Австро-Угорщині.

У 1917-1918 рр. очолив Українську Парламентську Репрезен­тацію в австрійському парламенті і, як президент Української Національної Ради, 19 жовтня 1918 р. проголосив створення Західноукраїнської держави.

4 січня 1919 р. у Станіславі (тепер місто Івано-Франківськ) обраний президентом ЗУНР.

11 січня 1919 р. відбувся славетний Акт злуки ЗУНР та УНР, а 9 червня Є.Петрушевича призначили диктатором ЗУНР. Але Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела політика зі свого складу.

Після переходу Галицької армії та уряду ЗУНР за річку Збруч на територію Наддніпрянської України виявились гострі розходження політичних ліній Є.Петрушевича та С.Петлюри, у першу чергу на тлі можливого союзу УНР з Польщею.

15 листопада 1919 р. Є.Петрушевич покинув Кам'янець-Подільський – осередок українського уряду, та виїхав до Відня.

До кінця свого життя перебував в еміграції у Берліні. У серпні 1920 р. очолив так званий Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Проте 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі цей уряд припинив свою діяльність.

У 20-ті рр. погляди Є.Петрушевича зазнали кардинальних змін і почали базуватися на засадах „радянофільства”, але після краху політики українізації в УРСР він визнав їх помилковими.

Помер 29 серпня 1940 р. у Берліні. Похований на цвинтарі кафедрального собору св. Ядвіги.

ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ

(1867 – 1935)

Політичний і державний діяч Польщі.

Народився 5 грудня 1867 р. у Зулові поблизу Вільно (тепер м. Вільнюс, Литва).

У 1895р. закінчив Віленську гімназію. Навчався на медичному факультеті Харківського університету, але був виключений за участь у студентських виступах. Згодом продовжив навчання у Віленському університеті. Вступив до польської патріотичної організації “Єдність”, яка підтримувала контакти з “Народною волею”. 1887 р. був заарештований, звинувачений у підготовці замаху на імператора Олександра ІІІ і засуджений на п’ятирічне заслання до Сибіру. 1892 р. повернувся у Вільно, ставши одним зі співзасновників Польської Соціалістичної Партії (ПСП). Наприкінці 1890 р. Ю.Пілсудський організував видавництво партійного органу “Робітник” надалі перейменованого у “Валько”.

На початку 1900 р. жив у Токіо, де намагався встановити контакти з Японською розвідкою.

Під час революції 1905-1907 рр. керував в Росії терористичними бойовими групами. 1906 р. виступив одним з ініціаторів створення революційної фракції ПСП.

У 1908 р. заснував у Галичині “Союз Активної Боротьби”, який в 1910 р. створив у Львові нелегальну воєнізовану організацію “Стрілецьку Спілку”.

На початку 1910 р. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організації боротьби за незалежність Польщі, що також діяла у Галичині.

Прихильник так званої федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії та створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусії. Досягнення незалежності Польщі вважав можливим за умовою розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною, тому наполегливо сприяв цьому. За часів першої світової війни встановив зв’язки з австро-німецьким генеральним штабом, командував бригадою польських солдатів, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. У липні 1917 р. внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями був заарештований і ув’язнений в тюрмі у Марієнбурзі.

У листопаді 1918 р. був призначений на посаду тимчасового керівника Польської держави і зайняв вкрай агресивну позицію щодо Західноукраїнської Народної Республіки.

У лютому 1919 р. одноголосно обраний головою польської держави і верховним вождем збройних сил Польщі. У квітні 1920 р. став першим маршалом Польщі.

Зайняв жорстку антирадянську позицію й відверто претендував на частину радянських територій. Під час польсько-радянської війни 1920 р., особисто керував військовими операціями.

У 1922-1926 рр. відійшов від активного політичного життя, але в середині травня 1926 р. за допомогою армії здійснив державний переворот, призначив президентом й членами уряду відданих собі маріонеток, зайняв посаду Головного інспектора збройних сил Польщі і отримав абсолютну владу над армією. За його ініціативою у вересні-травні 1930 р. на окупованих Польщею українських землях було здійснено жорстокі репресивні акції проти корінного населення з метою придушення українського національно-визвольного руху.

Помер 12 травня 1935 р.

П’ЯТАКОВ ГЕОРГІЙ (ЮРІЙ)