Леонідович

(1890 – 1937)

Російський більшовицький діяч.

Народився 18 серпня 1890 р. на Маріїнському цукровому заводі Черкаського повіту Київської губернії.

Середню освіту здобув у Київському реальному училищі святої Катерини. Саме тут захопився революційними ідеями.

У 1907-1910 рр. навчався на економічному відділенні юридичного факультету Петербурзького університету.

1910 р. вступив до РСДРП(б). Цього ж року був виключений з університету за участь у революційних виступах студентів, заарештований і висланий зі столиці на батьківщину. Після звільнення довгий час жив за кордоном.

У 1917 р. – голова Київського комітету РСДРП(б), член виконкому Київської ради робітничих депутатів. За його ініціативою київські більшовики кілька разів входили до складу Центральної Ради, “Особливого комітету захисту революції” та органів Тимчасового уряду за часів корніловщини.

Під час Жовтневого перевороту Г.П’ятаков очолював Військово-революційний комітет, утворений у Києві 27 жовтня Радою робітничих і солдатських депутатів.

Був одним з найзапекліших противників ленінського курсу на мир з імперіалістичною Німеччиною, виступав проти підписання Брестської мирної угоди.

До березня 1918р. займав посаду головного комісара Державного банку в Петрограді.

На Таганрозькій партійній нараді в квітні 1918 р. був обраний до складу Оргбюро по скликанню І з’їзду Компартії України, брав активну участь у його підготовці. У липні 1918 р. обійняв посаду секретаря української республіканської парторганізації та її Центрального Комітету.

Під час гетьманщини керував повстанським більшовицьким рухом, але збройне повстання проти режиму П.Скоропадського й німецьких окупантів організував невдало.

У період з 28 листопада 1918 р. по 16 січня 1919 р. очолював Тимчасовий Робітничо-селянський уряд України, у 1921 р. – Центральне правління кам’яновугільної промисловості Донбасу.

1922 р. був призначений заступником голови Держплану РСФСР, а в 1923 р. – заступником голови вищої Ради народного господарства СРСР. Один з авторів проекту першого п’ятирічного плану, прибічник форсованої індустріалізації.

У 20-х рр. брав активну участь практично в усіх опозиціях в партії, які невдовзі визначили як „троцькістські”. У грудні 1927 р. на ХУ з’їзді ВКП(б) за належність до „троцькістсько-зінов’євського блоку” вилучений з партії, але через кілька місяців після заяви про розрив з троцькізмом знов отримав партійний квиток.

Наприкінці 20-х – 30-х рр. працював у Вищій раді народного господарства, торговельним представником СРСР у Франції, очолював Державний банк. Останні п’ять років свого життя був заступником наркома важкої промисловості.

1936 р. виключений з ВКП(б), заарештований і звинувачений у створенні “на Україні та Закавказзі, у Москві, Новосибірську та інших містах терористичних груп, які займались підготовкою терактів проти керівників партії і Радянського уряду”.

30 січня 1937 р. засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР до страти і розстріляний як „ворог народу”.

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ

(1873 – 1945)

Нащадок останнього виборного гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського, генерал царської армії, останній гетьман України.

Народився в травні 1873 р. у м. Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянець на Полтавщині. У десятирічному віці разом із батьками переїхав до Москви, де отримав гарну домашню освіту. Після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу, по закінченні якого почав служити корнетом у кінній гвардії.

Під час русько-японської війни (1904-1905) молодий, честолюбний офіцер не зміг залишитися осторонь театру бойових дій та перевівся до Забайкальського козачого війська. В якості командира 5-ої сотні Читинського козачого полку приймав участь у боях з японцями, отримавши за хоробрість золоту зброю.

Після повернення до столиці призначений флігель-ад’ютантом Миколи II, проте на цій посаді, яка вимагала не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго та, отримавши чин полковника, віддав перевагу призначенню командиром 20-го Фінляндського драгунського полку.

1911 р. взяв під командування Лейб-гвардії кінний полк, який невдовзі став одним з найбільш дисциплінованих й боєздатних в армії, що вже на початку Першої світової війни вів серпневі бої в Східній Пруссії.

У 1912 р. – генерал світи імператора.

29 квітня 1918 р. в результаті державного перевороту захопив владу в Україні. В силу своїх уявлень намагався дати державі спокій, вивести її на міжнародну арену. Найбільш вдалою можна вважати національно-культурну політику гетьманського уряду, в межах якої проводилися заходи щодо українізації державного апарату й системи освіти, були засновані Українська Академія наук (1918), Національна галерея мистецтв, Український державний архів, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Державний симфонічний оркестр тощо. Але помилкова соціальна політика, ігнорування потреб українського народу, каральні експедиції проти селянства призвели до краху Гетьманату. Крім того, листопадові революції 1918 р. в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішньополітичну запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики та українські соціалістичні партії, що підняли повстання проти П.Скоропадського, примусивши його зректися гетьманства.

Прибічники колишнього гетьмана за кордоном об’єдналися в “Союз гетьманців-державників”, найбільші відділення якого були в Америці та Німеччині.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни в життя П.Скоропадського – він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали. Змушений перейти на бік Німеччини, помилково вважав це кроком до створення незалежної Монархії України.

У квітні 1945 р. в Потсдамі (біля Берлину), під час нальоту союзної авіації автомобіль П.Скоропадського потрапив під обстріл. Від отриманих поранень гетьман помер.

ТРОЦЬКИЙ (БРОНШТЕЙН)ЛЕВ