Петрович

(1888 - 1938)

Радянський державний і партійний діяч.

Народився 27 липня 1888 р. в с. Лисиць Подільської губернії (тепер Хмельницька обл.).

З 1905 р. почав займатися політичною діяльністю, вступив до РСДРП.

У 1912 р. закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Святого Володимира. З 1913 р. працював викладачем фізики в Київському політехнічному інституті.

1917 р. був обраний членом крайового комітету РСДРП(б). Разом з Г.П’ятаковим входив до складу малої Ради і Крайового Комітету з охорони революції в Україні. Повністю підтримував агресію Росії проти Української Народної Республіки. Входив до складу Народного Секретаріату як народний секретар освіти.

З березня 1918 р. – голова більшовицького Центрального Виконавчого Комітету в Україні. Був одним з організаторів комуністичної партії України.

У 1919-1920 рр. – член Реввійськради різних більшовицьких армій та Реввійськради Українського і Південно-Західного фронтів, які здійснювали окупацію України.

На початку 1920 р. був призначений відповідальним за реорганізацію і побудову Червоної Української Галицької Армії. У липні-вересні 1920 р. очолював Галицький Революційний комітет.

Протягом 1922-1923 рр. і 1933-1938 рр. обіймав посаду наркома освіти УСРР. У 1925-1927 рр. – секретар ЦК КП(б)У, в 1927-1933 рр. – голова ЦКК КП(б)У. Займав керівні посади в інших більшовицьких державних і партійних органах в Україні.

1938 р. був заарештований і в липні 1938 р. розстріляний разом з дружиною за сфальсифікованим звинуваченням.

КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ

(1893 – 1991)

Радянський партійний і державний діяч.

Народився 10 листопада 1893 р. у с. Кабани Київської губернії в незаможній родині. З 14 років працював шевцем на взуттєвих підприємствах Києва.

З 1911 р. брав активну участь у більшовицькому русі. Вступив до РСДРП(б). Входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі, Мелітополі, Юзівці.

У 1917-1918 рр. очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії. У 1918-1922 рр. – партійний функціонер у Нижньому Новгороді, Воронежі, Туркестані. У 1922-25 рр. – завідуючий відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б).

У 1925-1928 рр.– генеральний секретар ЦК КП(б)У. Запеклий противник українізації, він виступив проти політичної лінії українських націонал-комуністів О.Шумського і М.Хвильового, конфліктував із головою РНК України В.Чубарем.

У березні 1927 р. звинуватив у “націоналістичному ухилі” О.Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К.Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, добився арешту, а згодом і знищення, її провідних членів – Й.Крілика, М.Косара, К.Саврича, Г.І.Іваника.

З 1928 р. працював секретарем ЦК ВКП(б). У 1933 р. очолив сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б) й почав наполегливо втілювати в життя ідею суцільної колективізації шляхом застосування репресивних заходів щодо українського селянства.

6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з В.Молотовим звинуватив керівників КП(б)У в провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голодомору 1932-1933 рр.

У 1935-1945 рр. керував роботою наркоматів важкої та нафтової промисловості, шляхів сполучення; з серпня 1938 р. – заступник голови Раднаркому СРСР.

У березні 1947 р. вдруге був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У., продовжував втілювати традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинуватив представників еліти в “українському буржуазному націоналізмі”, провів масштабну чистку серед українських національних кадрів, взяв активну участь у ліквідації національного підпілля, особисто керував боротьбою проти частин Української Повстанської Армії в Західній Україні.

У грудні 1947 р. був відкликаний до Москви для роботи в партійних та державних органах.

У 1953 р. після смерті Й.Сталіна, очолював різні радянські міністерства, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР.

1957 р. разом з В.Молотовим, Г.Маленковим, Д. Шепіловим створив опозиційну групу, яка зробила спробу змістити з посади Першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Заколот було розкрито і в червні 1957 р. на Пленумі ЦК всіх членів групи, зокрема Кагановича, було усунено від керівних державних і партійних посад.

1962 р. виключений з партії та остаточно усунений від політики.

Помер у липні 1991 р. в Москві.

КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН

(1891 – 1938)

Визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів.

Народився у 1891 р. в с. Зашків Львівського повіту (тепер Жовківський р-н Львівської обл.).

У 1901-1909 р. навчався у львівській Академічній гімназії.З 1909 р. вивчав юриспруденцію на юридичному факультеті Львівського університету. Зі студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність.

У 1910 – 1911 рр. брав участь у боротьбі студентства за створення першого українського університету у Львові. 1912 р. став секретарем львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з місячником «Письмо з Просвіти». 3 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу. Вступив до Української Національно-демократичної Партії (УНДП). У 1913 р. увійшов до «Тіснішого народного комітету», на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали найактуальніші питання українського політичного життя в Австро-Угорщині.

На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. У червні 1915 р. потрапив у російський полон і перебував у таборах для військовополонених. Під час Лютневої революції розгорнув широку організаційну й пропагандистську роботу серед полонених-українців.

У вересні 1917 р. втік з табору до Києва. Взяв участь у формуванні Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин армії Української Народної Республіки.

У січні 1918 р. був обраний командиром Куреня Січових Стрільців, частини якого відзначились під час придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ. За часів Української Центральної Ради, Січові Стрільці на чолі з Є.Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечували роботу уряду в найскладніші часи української державності.

1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування полк Січових Стрільців було роззброєно і розформовано, але Є.Коновалець наприкінці серпня 1918 р. отримав від гетьмана дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців.

У листопаді 1918р. загін виступив на підтримку Директорії у повстанні проти влади П. Скоропадського і в у бою під Мотовилівкою 1918 р.розбили гетьманські частини.

Протягом 1918-1919 рр. командував дивізією Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. У листопаді 1919 р. потрапив у польський табір для військовополонених у Луцьку. Навесні 1920 р. звільнився з ув'язнення й перебрався до Чехословаччини.

Поразка національно-визвольного руху 1917-1921 рр. та чотирьохстороння окупація України спонукали його до пошуку нових методів боротьби за незалежність батьківщини. У липні 1920 р. здійснив заходи по створенню принципово нової військової одиниці, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів – Української Військової Організації (УВО). 20 липня 1921 р. очолив Початкову Команду УВО; був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР.

З грудня 1922 р. жив в еміграції – у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.

28 січня – 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію УкраїнськихНаціоналістів (ОУН) – єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої базувалася на націоналістичній ідеології та поширювалася на всі українські землі.Головою проводу ОУН обрали Є.Коновальця. Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. він організаційно зміцнив УВО і ОУН, залучив до співпраці широкі кола української еміграції, здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН у Франції, Бельгії, Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України в Польщі, Чехословаччині та Австрії були сформовані школи для підготовки старшинських кадрів для української армії.

Діяльність Є.Коновальця по розбудові ОУН, намагання поставити українське питання у Лізі Націй, постійні заходи по створенню націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва. 25 травня 1938 р. на нього було скоєно замах. Вінзагинув у Роттердамі (Голландія), відкриваючи поштовий пакет, переданий агентом радянських спецслужб, де знаходився вибуховий пристрій. Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі.

КОСІОР СТАНІСЛАВ ВІКЕНТІЙОВИЧ

(1889 – 1939)

Більшовицький партійний і державний діяч.

Народився 6 листопада 1889 р. у м. Венгруві (Польща) в родині польського робітника. Закінчив початкове заводське училище при Сулинському металургійному заводі на Донбасі. З 13-ті років почав працювати в слюсарній майстерні.

У 1907 р. під впливом старшого брата вступив до більшовицької партії.

У 1907-1908 рр. брав активну участь в робітничому русі на Донбасі й на Дону, через що був заарештований.

Напередодні Першої світової війни займався партійною роботою в Харкові та Києві.

Після жовтневих подій 1917 р. брав активну участь у будівництві радянської держави, зокрема у боротьбі за встановлення більшовицької влади в Україні; був одним з організаторів КП(б)У.

У 1922-1928 рр. займав керівні посади в органах РКП(б).

1928 р. переведений до України, де протягом десяти років займав посаду Генерального секретаря (з 1934 р. – першого секретаря) ЦК КП(б)У.

У липні 1932 р. на ІІІ Всеукраїнській конференції КП(б)У, добре знаючи незадовільне становище із забезпеченням населення хлібом, активно підтримав вимогу Л.Кагановича і В.Молотова повністю виконати завищенні плани хлібоздачі в Україні, ініціював створення колгоспних фондів. Вилучення цих фондів, за директивою Й.Сталіна і В.Молотова і при безпосередній підтримці С.Косіора, з метою виконання плану хлібозаготівель стало однією з головних причин голодомору 1932-1933 рр.

1939 р. був заарештований, звинувачений у приналежності до Польської Військової Організації і розстріляний.

КОШКІН МИХАЙЛО ІЛЛІЧ

(1898-1940)

Народився 1898 р. у бідній родині в с. Бринчаги Ярославської губернії. Закінчив три класи церковно-приходської школи.

У 1909 р. поїхав до Москви на заробітки й протягом восьми років працював на кондитерських фабриках.

За кілька місяців до жовтневих подій 1917 р. був рекрутований до царської армії.

Звістку про революцію зустрів захоплено, перейшов на бік більшовиків, вступив до РСДРП, взяв участь у громадянській війні.

Як активний і перспективний партієць, був направлений вчитися до Московського Комуністичного університету ім.Я.Свердлова. Після його закінчення керував кондитерською фабрикою у В’ятці, активно займався партійною роботою й самоосвітою.

Вступив до Ленінградського політехнічного інституту. Під час переддипломної практики на заводі «Червоний путіловець» вперше познайомився з проектами танків і захопився ідеєю розробки досконалої, принципово нової моделірадянського танка.

Після закінчення інституту залишився працювати в Ленінграді, але наприкінці грудня 1936 р. прийняв пропозицію очолити найбільше у той час танкове конструкторське бюро Харківського паровозобудівного заводу, де при тісному співробітництві з науковцями Харківського політехнічного інституту почав розробляти знаменитий танк з індексом Т-34.

У вересні 1939 р. під час випробувань нової бронетанкової техніки машина Кошкіна вразила комісію потужністю й легкістю подолання смуги перепон. Цього ж року після проведення додаткових робіт з посилення броні та зброї Т-34 був рекомендований для прийняття на озброєння Червоної армії. За чотири місяці вдалося виготовити першу партію – одинадцять машин.

У 1940 р. харківські конструктори на чолі з М.Кошкіним своїм ходом перегнали два танки до Москву для урядової комісії. На Іванівській площі Кремля “тридцятьчетвірки” були оглянуті особисто Й.Сталіним та гідно витримали випробування на полігоні.

Після повернення з Москви М.І. Кошкін одразу ж потрапив до лікарні. Давня застуда і довга подорож в екстремальних умовах спровокували тяжке захворювання легенів. 26 вересня 1940 р. видатний конструктор помер.

Його могили не існує. Восени 1941 р. під час масованого обстрілу Харкова німецькими літаками крематорій, де зберігалася урна з прахом Михайла Ілліча, було зруйновано.

Видатний конструктор не дожив до початку Великої Вітчизняної війни, але саме його згодом назвали її першим солдатом. Танк Т-34 переможені німці визнали найкращою бойовою машиною Другої світової війни.

КУРБАС ЛЕСЬ

(ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ)

(1887 – 1937)

Видатний український театральний діяч та режисер.

Народився 25 лютого 1887 р. у Самборі (тепер Львівська обл.) в акторській сім’ї.

Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Оволодів російською, польською та німецькою мовами, самотужки вивчав англійську та норвезьку.

У 1907-1908 рр. навчався на філософському факультеті Віденського університету. 1908 р. перевівся на філософський факультеті Львівського університету. Одночасно працював у аматорському театральному гуртку товариства “Сокіл”.

Восени 1909 р. організував власний драматичний гурток при Львівському університеті.

У 1910 р., після вбивства польськими шовіністами українського студентського діяча А.Наука, проти українських студентів розпочалися репресії, під час яких Л.Курбаса виключили з університету. Намагаючись продовжити навчання, він знов поїхав до Відня, де студіював у Віденській драматичній школі.

Влітку 1911 р. був запрошений до гуцульського театру “Верховина”. Протягом 1912-1914 рр. працював у Театрі товариства “Руська Бесіда”. У вересні 1915 р. організував трупу “Тернопільські театральні вечори”.

Наприкінці березня 1916 р. на запрошення видатного російського актора М.Садовського переїхав до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі “Невільник” М.Кропивницького, а в серпні 1917 р. приєднався до випускників музично-драматичної школи, які з метою виховання і підтримки акторські обдарованої молоді створили “Молодий Театр”, На його сцені поставив цілу низку спектаклів, зокрема “Чорна пантера і білий ведмідь” за відомою п’єсою В.Винниченка.

Під час денікінської окупації Києва працював над оперою “Тарас Бульба” М.Лисенка. У червні 1920 р. очолив колектив акторів Київського драматичного театру.

Головною метою вважав створення єдиної загальноукраїнської театральної академії. Ця ідея згодом трансформувалася в Мистецьке об’єднання “Березіль”, у складі якого працювало близько 250 театральних діячів та акторів, 5 майстерень, 20 творчих дослідницьких комісій та режисерська лабораторія, де готували акторські кадри для всіх театрів України. 4 березня 1926 р. на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр “Березіль” у Харків.

У першій половині 20-х рр. спробував себе в якості кінорежисера, знявши на Одеській кіностудії фільми “Вендета”, “Макдональд”, “Арсенальці”.

Вже 1927 р. активна діяльність Л.Курбаса на ниві української національної культури, викликала необґрунтовані нападки і звинувачення в націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності. З 1931 р. почалося постійне переслідування режисера. До критики долучилися майже всі літературні групи, відомі театральні діячи, штучно сіялася ворожнеча до Курбаса серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 р. перший секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, вимагав від Курбаса зректися “помилок” і відкрито засудити діяльність М.Хвильового та М.Скрипника, проте режисер відмовився. 5 жовтня 1933 р. на спеціальному засіданні народного комісаріату освіти його було усунуто від обов’язків мистецького керівника театру “Березіль”, а згодом позбавлено звання народного артиста УСРР (присвоєне в 1925 р.)

У жовтні 1933 р. на запрошення мистецького керівника Державного Єврейського Театру С. Міхоелса виїхав до Москви з метою поставити на сцені п’єсу “Король Лір”. 26 грудня 1933 р. по дорозі до театру був заарештований. Розстріляний 3 листопада 1937 р.

МАНУЇЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ

(1883 – 1959)

Радянський державний та партійний діяч, академік АН УРСР

Народився 1883 р. у селі Святець Кременецького повіту Волинської губернії. 1903 р. вступив до Петербурзького університету, але курс навчання не закінчив через втягнення у революційну діяльністю Цього ж року вступив до РСДРП.

У 1906 р. за участь у Кронштадтському повстанні був заарештований та засуджений до 5-річного заслання до Якутії; перебував у Вологодській в’язниці, звідки втік. Оселився в Києві, де в 1907 р. здобув членство в Київському комітеті РСДРП.

Восени 1907 р. емігрував у Па­риж. Закінчив юридичний факультет Сорбонського університету.

У травні 1917 р. остаточно повернувся в Росію. Після жовтневого більшовицького перевороту працював у Наркоматі продово­льства РСФСР.

З травня 1918 р., як заступник голови більшовицької делегації, брав участь у мирних пере­говорах з Україною і 12 червня 1918 р. разом з Х.Раковським підписав умови прелімінарного миру з Українською Державою гетьмана П.Скоропадського. У 1918 р. відкомандирований ЦК РКП(б) до України для організації більшовицького руху.

Деякий час був близький до фракції так званих федераліс­тів КП(б)У, які виступали за утворення рівноправного федеративного союзу між УСРР і РСФСР. У 1919-1920 рр. – член Всеукраїнського ревкому, в 1920-1922 рр. – народний ко­місар землеробства УСРР. У 1920-1921 рр. перебував у складі української делегації на польсько-радянських мирних переговорах у Ризі. З грудня 1921 р. протягом незначного часу – перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети “Комуніст”. У 1920-1923 і 1949-1952 рр. – член Політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 р. - член президії.

Протягом 1928-1943 рр. працював секретарем виконкому Комінтерну, очолював делегацію ВКП(б)У в Комінтерні, був одним з провідників сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях.

У липні 1944 р. призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. Очолював українську делегацію на міжнародній конференції у Сан-Франциско (квітень 1945 р.) та на Паризькій мирній конфере­нції (1946 р.). Брав участь у роботі перших сесій Генеральної Асамблеї ООН, на яких неодноразово висловлювався проти діяльності української еміг­рації.

У 1945-1946 рр. виступив ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії проти “українського буржуазного націоналізму”, розгорнув широкомасштабну акцію спрямовану на переслідування й цькування української інтелігенції., зокрема, І.Крип’якевича, В.Сосюри, М.Рильського.

1946 рр. отримав посаду заступника голови Ради Народних Міністрів УРСР.

Помер у 1953 р. Похований у Києві.

ПЕТРОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ

(1878 – 1958)

Радянський державний і політичний діяч.

Народився 28 січня 1878 р. у Харкові, в родині ремісника. Два з половиною роки навчався в харківській духовній семінарії, але був виключений через неможливість сплачувати за навчання. З 1889 р. працював робітником на заводах Харкова, Миколаєва, Катеринослава, Донбасу.

З 1897 р. – член Катеринославського комітету РСДРП. Керував нелегальними робітничими гуртками, організовував страйки. Брав активну участь у революції 1905–1906 рр.

У 1912 р. був обраний членом ІV-ї Державної Думи, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. В листопаді 1914 р. разом з усіма членами думської більшовицької фракції заарештований і засланий на довічне ув’язнення до Туруханського краю, але завдяки революційним подіям лютого 1917 р. звільнився.

На початку 1917 р. призначений комісаром Якутської губернії та головою Комітету громадянської безпеки, а в липні 1917 р. його було направлено до України для боротьби з Центральною Радою.

У 1917-1919 рр. зайняв посаду комісара внутрішніх справ РСФСР; був одним зі співорганізаторів Всеросійської Надзвичайної Комісії.

У 1918 р. входив до складу російської делегації на мирних переговорах у Бресті.

Протягом тривалого часу займав важливі посади в Російській та Українській радянських республіках, зокрема в 1919-1938 рр. був членом Політбюро ЦК КП(б). Належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яка, орієнтуючись на Москву, повністю відкидала ідею про можливість існування суверенної української держави.

У серпні 1922 р. представляв Україну у складі комісії підготовки союзного договору. Безумовно підтримав сталінський проект входження формально незалежних радянських республік до складу РСФСР на автономних правах. 1923 р., під час підготовки конституції СРСР, виступив проти позиції М.Скрипника, О.Шумського і Х.Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах.

У 1921- 1923 рр. керував в Україні роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких спричинила розкол українського селянства за соціальною і політичною ознакою та сприяла проведенню руйнівної більшовицької політики на селі.

Виконуючи обов’язки “всеукраїнського старости”, виступав офіційним рупором сталінської пропаганди. Своєрідною подякою за це стало перейменування в 1926 р. міста Катеринослав у Дніпропетровськ.

Помер у 1958 р. Похований біля Кремлівської стіни.

ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ

(1887-1939)

Радянський партійний і державний діяч.

Народився 6 вересня 1887 р. в Іваново-Возне-сенську.

З 1901 р. брав участь у революційному русі. У 1904 р. вступив до РСДРП.

1908 р. за революційну діяльність був заарештований і засуджений до каторги; з 1912 р. знаходився на поселенні в Іркутській губернії під наглядом поліції. У 1914-1917 рр. – член Іркутського бюро РСДРП.

У 1918-1920 р. став одним з керівників більшовицького партизанського руху на Далекому Сході. З квітня 1922 р. – обласний комісар уряду Далекосхідної республіки.

У серпні 1923 р. – був направлений ЦК РКП(б) в Україну, де виконував обов’язки секретаря Київського губкому, а з осені 1925 р. – секретаря Київського окружкому КП(б)У, член Політбюро і секретар ЦК КП(б)У.

На початку 1933 р. був призначений особистим представником Й.Сталіна в Україні з необмеженими повноваженнями. З березня 1933 р. одночасно був обраний секретарем ЦК КП(б)У, членом Політбюро ЦК КП(б)У, першим секретарем Харківського обкому партії. З липня 1934р. – секретар Київського обкому.

За безпосередньою вказівкою „вождя”, поклав край українському національному відродженню, перешкоджав політиці українізації; очолив політичну компанію проти М.Скрипника, що призвела до його самогубства; заохочував репресивну політику, вів боротьбу зі “шкідництвом”, “саботажництвом”, “націоналістичною контрреволюцією”; був прибічником насильницької колективізації і виконання плану хлібозаготівель в Україні. Саме Постишев був одним з найголовніших організаторів голодомору 1932-1933 рр.

Але незважаючи на відданість радянським ідеалам і особисто Сталіну, став жертвою репресивної системи. У 1937 р. його звільнили від обов’язків секретаря ЦК КП(б) й позбавили всіх партійних посад, у лютому 1938 р. виключили з ВКП(б) і заарештували. Розстріляний 26 лютого 1939 р.

РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН ГЕОРГІЙОВИЧ

(1873 – 1941)

Радянський партійний і державний діяч.

Народився 1(13) серпня 1873 р. в болгарському містечку Котел в заможній родині. Прямий нащадок відомих болгарських діячів ХІХ ст. Георгія Мамарчева і Георгія Раковського.

Після закінчення початкової школи навчався у Варненській, а з 1888 р. – у Габровській гімназіях. Протягом 1890-1896 рр. вчився на медичних факультетах університетів Женеви, Берліна, Цюріха.

На початку 90-х рр. приєднався до соціал-демократичного руху. За пропаганду марксистських ідей в Болгарії та Румуніїнеодноразово заарештовували й висилали за межі цих країн.

Наприкінці 1917 р. вступив до більшовицької партії. З січня 1918 р. призначений комісаром-організатором у російсько-румунських справах на Півдні Росії. Очолив в Одесі Вищу автономну колегію у російсько-румунських справах, брав участь в організації відсічі військовоїінтервенції боярської Румунії у Бессарабії і врегулюванні відносин між Румунією та радянською Росією.

24 січня 1919 р. був одностайно обраний головою Раднаркому України. У травні 1919 р. Володимир Ленін назвав його першим в ряду “найвидатніших працівників” республіки.

З середини вересня 1919 р. по січень 1920 р. (під час окупації України денікінцями) виконував обов’язки начальника Політуправління Реввійськради РСФСР. Був наркомом закордонних справ Радянської України. З вересня 1920 р. входив до Реввійськради Південного фронту. Очолював Надзвичайну комісію по боротьбі з бандитизмом, Надзвичайну санітарну комісію, Особливу комісію по пальному і продовольству, Українську економічну раду.

Влітку 1923 р. почав працювати у Великій Британії, як повпред СРСР. Був головою Всесоюзного Червоного Хреста і восени 1934 р. очолював його делегацію на міжнародній конференції у Токіо.

1937 р. заарештований за неправдивим звинуваченням. У 1938 р. виключений з партії і притягнений до кримінальної відповідальності. На суді 65-річний більшовик справляв враження людини фізично і морально зломленої.

Розстріляний 3 жовтня 1941р.

СКРИПНИК МИКОЛА

(1872 – 1933)

Відомий радянський держав­ний та партійний діяч.

Народився у 1872 р. на Харківщині в родині робітника - залізничника. Початкову освіту здобув у двокласному сільському училищі. Курс навчання в Ізюмському реальному училищі не закінчив, оскільки за організацію марксистського гуртка, був виключений.

У 1897 р. вступив до РСДРП. Брав активну участь у революції 1905-1907 рр. та Жовтневій революції 1917 р.; був головою Центральної ради фабрично-заводських комітетів, членом Воєнно-революційного комітету.

11-12 грудня 1917 р. в Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив встановлення Радянської влади на всій території України. 17 грудня було створено перший робітничо-селянський уряд України - Народ­ний секретаріат, до складу якого, разом з Артемом (Сергєєвим), Є.Б.Бош, С.С.Бакинським, В.П.Затонським, В.С.Люксембург, Є.П.Терлецьким, В.М.Шахраєм, Г.Ф.Лапчинським, увійшов і М.Скрипник.

17-19 березня 1918 р. в Катеринославі, де на той час перебував Український радянський уряд, відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад на якому М.Скрипника було призначено головою уряду - Народного секретаріату України.

Під час вторгнення австро-германських військ 18 квітня 1918 р. Народний секретаріат був реорганізований в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (так звану " дев'ятку"), на чолі якого став М.Скрипник.

5-12 липня 1918 р. на І з'їзд КП(б)У був обраний членом ЦК КП(б)У.

У березні 1919 р. увійшов до нового українського уряду – Ради Народних Комісарів УРСР.

Протягом довгих років працював на високих урядових посадах, очолював низку наркоматів, був народним комісаром освіти УРСР, здійснював керівництво Інститутом червоної професури, був головою ЦВК СРСР, головою Держплану СРСР. Відомий революціонер здобув славу " твердокам'яного більшовика, який завжди дотримувався послідовної класово-пролетарської лінії, неухильно відстоював позиції більшовизму". Він був одним з небагатьох радянських лідерів, які з повагою й любов’ю ставилися до України та її народу За висловом самого Миколи Олександровича " для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця". Такі погляди коштували М.О.Скрипнику життя.

7 липня 1933 р. під тиском зростаючих звинувачень у впровадженні ідей “українського буржуазного націоналізму”, покінчив життя самогубством.

СТАЛІН (ДЖУГАШВІЛІ) ЙОСИФ