Дмитриївна

(1884 – 1973)

Відомий український історик, одна з провідних представників державницької школи в українській історіографії. Дійсний член наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка (з 1947 р.), Української Вільної Академії Наук (з 1948 р.), міжнародної Академії Наук у Парижі (з 1953 р.). Автор близько 200 праць з історії України.

Народилася 13 лютого 1884 р. у Харкові, в дворянській родині, донька історика Д.Меньшова.

1890 р. закінчила Києво-Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію. У 1905-1911 рр. навчалася на історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів у Києві. У 1903 р. працювала в археологічній експедиції В.Хвойка.

У 1916-1918 рр. обіймала посаду професора кафедри російської історії на вищих жіночих курсах. 1915 р. склала магістерський іспит у Київському університеті Св. Володимира; з 1916 по 1920 рр. – приват-доцент цього університету. Одна з перших жінок-професорів Київського університету.

1912 р. була обрана дійсним членом Київського товариства Нестора Літописця, у 1916 р. – членом Таврійської вченої архівної комісії.

Після встановлення радянської влади в Україні відбулася реорганізація вищої школи, через що були закриті всі заклади, в яких викладала відома дослідниця, але пропозицію працювати в Московському й Петербурзькому університетах вона відхилила. За короткий час опанувала українську мову і надалі писала свої праці винятково українською.

Протягом 1918-1925 рр. працювала в Київському Археологічному інституті, співзасновницею якого була; з 1924-1941 рр. – у Всеукраїнській академії наук, у 1927-1932 рр. – професором Київського художнього інституту.

1923 р. одружилася з М.Василенком, колишнім президентом Української Академії наук, якого незабаром було заарештовано органами ДПУ, звинувачено у приналежності до контрреволюційної організації “Центр Дій” і засуджено до 10 років ув’язнення. Звільнена з роботи Н.Полонська-Василенко біля року добивалася амністії для чоловіка.

У 1934 р. вдруге втратила роботу, а її наукові праці були визнані “націоналістично-буржуазними”.

У 1940 р., захистивши докторську дисертацію за темою “Нариси з історії заселення Південної України в середині ХVІІІ ст. (1734-1775 рр.)”, стала однією з найперших жінок–докторів історичних наук в УРСР.

За часів німецької окупації України залишалася в Києві й працювала директором Київського Центрального Архіву давніх актів.

У вересні 1943 р. переїхала до Західної України. З жовтня 1943 р. – референт культурної праці Українського Центрального комітету у Львові; у жовтні – грудні 1944р. очолювала Інститут Археології Академії Наук.

1944 р. емігрувала до Праги, де читала лекції в Українському Вільному Університеті. У 1945 р. – професор УВУ в Мюнхені; з 1965 р. – віце-президент Українського історичного товариства; з 1966р. – декан філософського факультету Українського Вільного Університету.

Померла 8 червня 1973 р., в Дорнштадті (Німеччина).

РИБАЛКО ПАВЛО СЕМЕНОВИЧ

(1894-1948)

Видатний радянський полководець, Маршал Радянського Союзу

Народився 4 листопада 1894 р. у с. Малий Істороп Лебединського району Сумської області у родині фабричного робітника. З 13 років почав працювати на цукровому заводі, був учнем токаря і одночасно навчався у школі.

Під час Першої світової війни служив рядовим у російській армії.

Після Жовтневого більшовицького перевороту записався до Червоної армії. Приймав участь у громадянській війні: у 1918 р., під час окупації України німецькими військами, був помічником командира партизанського загону, воював у славетній І-й Кінній армії у ранзі комісара полку і бригади, брав участь у радянсько-польській війні 1920 р.

1919 р. вступив до РКП(б).

Протягом 1926-1930 рр. навчався на курсах підвищення начкомскладу, а в 1934 р. закінчив Воєнну академію ім. М.В.Фрунзе.

У 1937-1940 рр. виконував обов'язки воєнного аташе у Польщі й Китаї, а згодом перейшов на викладацьку роботу.

Під час Великої Вітчизняної війни, після кількох рапортів з проханням відправлення на фронт, командував танковими арміями, брав участь у багатьох бойових операціях, зокрема в наступальних операціях на території України – в районі Києва, Житомира, Проскурова, Львова.

17 листопаду 1943 р. за форсування Дніпра й вміле керівництво армією під час Курської битви та Київської наступальної операції отримав звання Героя Радянського Союзу, а 1 червня 1945 р. – звання маршала бронетанкових військ. Другою медаллю “Золота Зірка” нагороджений 6 квітня 1945 р. за героїзм у Берлінській та Празькій наступальній операціях. Кавалер двох орденів Леніна, ордену Червоного Прапору, трьох орденів Кутузова, ордену Богдана Хмельницького.

Після війни був призначений головнокомандуючим механізованими військами Радянської армії.

Помер 19 лютого 1948 р.

РОКОСОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН