Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська радянська соціалістична






РЕСПУБЛІКА У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945 – 1985)

Історія України повоєнного періоду характеризується складними, суперечливими процесами і умовно може бути поділена на три етапи: 1945 – 1953 рр. – період відбудови народного господарства, посилення тоталітарного режиму й культу особи Й.Сталіна; 1953 – 1964 рр. – хрущовська “відлига” і спроби демократизувати радянське суспільство; 1964 – 1985 рр. – застій і криза командно-бюрократичної радянської системи.

Соціально-економічне і політичне життя України, як і усієї держави, у післявоєнні роки були наповнені суперечностями. Незважаючи на величезний внесок радянського народу в перемогу над фашизмом, Й.Сталін різко посилив контроль над життям громадян. Почалась нова хвиля репресій та ганебна ідеологічна компанія проти “буржуазного українського націоналізму”. Особливо складне становище склалося в Західній Україні, де радянська влада зіткнулася із сильним впливом ідей націоналізму серед населення і ворожим ставленням греко-католицької церкви.

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. До влади в державі прийшло так зване “колективне керівництво”, в якому дуже швидко зміцнював свої позиції М.С.Хрущов. У вересні цього ж року його було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. Протягом 1953-1964 рр. саме він був “ключовою фігурою” в СРСР. На XX з‘їзді партії М.Хрущов розвінчав культ особи і засудив масові репресій, поклавши початок десталінізації суспільства. Тоталітарний режим поступово змінювався на авторитарний. Хрущовська “відлига” створила умови для розвитку української культури, виникла нова генерація української інтелігенції – “шестидесятники”. Крім того, з’явилися умови розвитку промисловості і сільського господарства, помітно посилився розвиток народногосподарського комплексу. Проте реформи М.Хрущова виявилися половинчастими й непослідовними. Вже на поч. 60-х рр. в Україні почалося помітне падіння темпів економічного розвитку.

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М.С.Хрущова звільнили від обов’язків Першого секретаря ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.І.Брежнєвим. На зміну “відлиги” прийшла реакція.

У 1965 р. були розпочаті чергові економічні реформи. Але й вони закінчились крахом. Країна розвивалася екстенсивним шляхом. Гонка озброєння виснажила матеріальні ресурсі держави, зміцнилися безгосподарність і корупція, набула поширення так звана “тіньова” економіка. У 70 – 80-ті рр. радянське суспільство знаходилось в стані загальної системної кризи.

Посилення ідеологічного тиску прискорило формування в Україні дисидентського і правозахисного руху, якій пройшов декілька етапів. Він ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.

Криза радянського суспільства спонукала керівні партійні кола до проведення реформ. Їх ініціатором став М.С.Горбачов.

У середини 80-х рр., з початком політики перебудови, діяльність дисидентів помітно активізувалася, створилися умови для національно-державного відродження.

 

БРЕЖНЕВ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ

(1906-1982)

Державний та партійний діяч Радянського Союзу, Генеральний секретар ЦК КПРС.

Народився 19 грудня 1906 р. у с. Каменське (зараз м. Дніпродзержинськ), у родині робітника-металурга. Трудове життя почав з п’ятнадцяти років. З 1921 р. працював на Курському маслобійному заводі. 1927 р. Закінчив Курський землеустроітельний меліоративний технікум.

У 1931 р. вступив до КПРС.

1935 р. закінчив Дніпродзержинський металургійний інститут, працював інженером на металургійному заводі. У 1936-1937 рр. – директор металургійного технікуму в Дніпродзержинську. У 1938 р. призначений завідуючим відділу Дніпропетровського обкому партії. У 1939 – секретарем обкому.

Під час Великої Вітчизняної війни обіймав посади заступника начальника політуправління Південного фронту, начальника політвідділу 18-ї армії, начальника політуправління 4-го Українського фронту. Закінчив війну в званні генерал-майора.

У серпні 1946 р. був призначений першим секретарем Запорізького обкому партії, в листопаді 1947 р. – першим секретарем Дніпропетровського обкому. У липні 1950 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії Молдавії. 1952 р. на ХІХ з’їзді КПРС, за особистою рекомендацією Сталіна, був рекомендований секретарем ЦК КПРС і кандидатом в члени президіума ЦК партії.

Протягом 1953-1954 рр. – заступник начальника Головного політуправління Радянської армії і Воєнно-морського флоту.

За пропозицією М.Хрущова в 1954 р. переведений до Казахстану на посаду другого, а з 1955 р. – першого секретаря Компартії республіки, а в 1960 р. призначений на посаду голови Президії Верховної Ради СРСР.

Але незважаючи на повну довіру з боку Хрущова та його патронування в 1964 р. очолив заколот проти нього з метою захоплення влади. Розпочалася нова епоха в історії радянського суспільства, яка отримала назву – “неосталінізм”, або „епоха застою”.

Для стиля керівництва Л.Брежнєва був характерний консерватизм. В економіці посилилися кризові явища, найбільша частина ресурсів використовувалася для розвитку воєнно-промислового комплексу, темпи зростання промисловості й сільського господарства різко знизилися, гальмувався науково-технічний прогрес. Радянський Союз все більш відставав у своєму розвитку від ведучих світових держав.

Важливими ознаками брежнєвського періоду були зростання бюрократичного апарату, зловживання радянських чиновників службовим станом, корупція, посилення боротьби з інакомисленням.

У 1968 р. дав згоду на окупацію Чехословаччини військами країн Варшавського договору. У 1979 р. радянські війська були введені в Афганістан, роком, пізніше готувалася воєнна інтервенція до Польщі.

Відчував велику пристрасть до нагород, почесних титулів та звань. Він – чотирижди Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981), Маршал Радянського Союзу (1976), кавалер 250 орденів і медалей СРСР та іноземних держав. Протягом тривалого часу вважався автором мемуарів “Малая земля”, “Возрождение” й “Целина”, але зараз встановлено, що авторство належало групі відомих радянських журналістів.

З середини 70-х рр. різко погіршився стан здоров’я Брежнєва. Його фізичною слабкістю й неспроможністю керувати країною беззастережно користувалися в своїх інтересах члени радянського уряду.

Помер 10 листопада 1982 р. Похований біля Кремлівської стіни.

ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ

(1894-1956)

Видатний український радянський кінорежисер і драматург, письменник, заслужений діяч мистецтв УРСР.

Народився 29 серпня 1894 р. в с.Сосніца Чернігівської губернії. У 1914 р. закінчив Глухівський педагогічний інститут, навчався у Київському комерційному інституті, в Академії мистецтв.

З перших днів Радянської влади працював у Київському губернському відділі Нарпромосвіти.

У 1921-1922 рр. перебував на дипломатичній роботі у Варшаві і Берліні. Протягом року навчався живопису у Берлінському приватному художньому училищі професора Є.Генкеля.

Після повернення в 1923 р. на Батьківщину працював у Харкові художником-ілюстратором газети “Вісті” ВУЦВК. З 1926 р. – на Одеській кінофабриці, де зняв свої перші роботи (короткометражні кінокомедії – “Вася-реформатор” і “Ягідка кохання”), а також повнометражний фільм “Звенигора” (1928). Протягом 1929-1941 рр. працював режисером і сценаристом на Київській кінофабриці, а з 1946 р. – на кіностудії “Мосфільм”. В цей час він зняв такі стрічки як “Земля” (1930), “Іван” (1932), “Аероград” (1935), “Щорс” (1939).

Під час Великої Вітчизняної війни створив документальні фільмами героїко-патріотичного характеру “Битва за нашу Радянську Україну” (1943) і “Перемога на Правобережній Україні” (1945).

Широко відомий як письменник й публіцист. Автор оповідань “Мати”, “Перед боєм”, “Воля до життя”, п’єс “Життя в цвіту”, “Потомки запорожців”, кіноповістей “Зачарована Десна”(1954), “Поема про море” (1956).

Помер 25 червня 1956 р. Похований у Києві.

1959 р. був посмертно відзначений Ленінською премією.

Ім’я видатного українського митця було присвоєне Київській кіностудії.

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН

(1919 – 1984)

Український історик і педагог. Автор близько 200 робіт з новітньої історії України, формування української модерної нації та української політичної думки ХІХ – ХХ ст., зокрема “Інтелектуальні початки нової України” (1958), “Зауваги до проблеми “історичних” і “неісторичних” націй” (1981), “Політична думка українських підрадянських дисидентів” (1981), “Історичні есе”.

Народився у Відні 27 жовтня 1919 р. У 1937 р. закінчив львівську Академічну гімназію. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933-1939) та факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940-1943). 1945 р. захистив докторську дисертацію в Карловому університеті Праги.

У 40-х рр. був членом українського студентського товариства “Мазепинець”, празької Української студентської Громади, членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини.

Після війни переїхав до Австрії, в 1947 р.– до Женеви, де слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У червні 1951 р. переїхав до США, стажувався в Колумбійському університеті й отримав вчений ступень доктора філософії.

Протягом 1956-1967 рр. викладав історію в Ля Саль Коледж у Філадельфії, в 1967-1971 рр. – в Американському університеті у Вашингтоні. З 1971 р. й до самої смерті жив у Канаді. 1971 отримав звання професора Альбертського університету.

Протягом всього життя співпрацював в газеті “Українські Вісті”, журналах “Зустріч” й “Сучасність”.

Один з авторів тексту “Заяви”, що була надіслана до керівництва СРСР і УРСР від імені провідних американських інтелектуалів українського походження, з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, налагодити дипломатичні відносини між УРСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в Україні, легалізувати УАПЦ і УГКЦ.

Помер 25 квітня 1984 р. в Едмонтоні (Канада).

ПАРАДЖАНОВ СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ

(1924 – 1990)

Визначний вірменський та український кінорежисер.

Народився 9 січні 1924 р. у Тбілісі. 1951 р. закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії.

З Україною пов’язана значна частина творчої біографії С.Параджанова. Саме тут він створив найвідоміші свої фільми “Золоті руки”, “Думка” (1957), “Перший хлопець” (1958), “Українська рапсодія” (1961). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 р. повісті М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Цей фільм був удостоєний 16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях.

У 1965-1968 рр. Сергій Параджанов разом з відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звернувся у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань української інтелігенції й виступив за проведення відкритих судових процесів. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Через переслідування був змушений виїхати до Вірменії, але у 1971 р. знов повернувся до Києва. 17 березня 1973 р. був заарештований і за сфабрикованими звинуваченнями засуджений до тривалого ув’язнення. Тільки завдяки клопотанням відомих європейських митців, зокрема Ж.-Л. Годара, Ф.Фелліні, Л.Віконті, Р.Росселіні, М.Антоніоні С.Параджанова звільнили 30 грудня 1977 р.

Через заборону жити в Україні, переїхав до Тбілісі, зазнавав жорстоких переслідувань з боку радянських репресивних органів, фільми “Intermezzo”, “Київські фрески”, “Ікар”, “Сповідь” були заборонені до показу.

За часів перебудови репресії проти видатного режисера припинилися. 1990 р. С.Параджанову присвоїли звання народного артиста УРСР.

Помер 21 липня 1990 р., похований у Тбілісі.

У 1991 р., посмертно став лауреатом Державної Премії України ім. Т.Г.Шевченка.

ПІДГОРНИЙ МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ

(1903-1983)

Радянський державний і партійний діяч.

Народився 5 лютого 1903 р. у м. Карлівка (тепер Полтавська обл.). З 1917 р. працював робітником на різних підприємствах.

У 1921-1923 рр. – секретар Карлівського райкому комсомолу.

У 1926 р. закінчив робфак, у 1931 р. – Київський технологічний інститут харчової промисловості.

З 1930 р. – член Комуністичної партії України.

У 1939-1940 і 1944-1946 рр. працював заступником міністра харчової промисловості УРСР. У 1944-1946 рр. головний уповноважений уряду УРСР з питань депортації українського населення з території Польщі. З 1946 р. – постійний представник Ради Міністрів УРСР при уряді СРСР.

У 1950-1953 рр. – перший секретар Харківського обкому партії. У 1953 р. призначений другим, а в 1957р. – першим секретарем ЦК КПУ.

У червні 1963 р. був висунутий М.С.Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС. У жовтні 1964 р. став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, що підготувала і провела зміщення Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких дослідників саме Підгорний відіграв вирішальну роль в цих подіях).

З грудня 1965 р. очолював Президію Верховної Ради СРСР, з квітня 1960 р. – член президії ЦК КПРС, з квітня 1966 р. – член Політбюро ЦК КПРС.

1977 р. звільнений з посади Голови Президії й виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС у зв’язку з виходом на пенсію.

Помер 11 січня 1983 р. Похований у Москві.

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ

(1938 – 1985)

Видатний український поет, правозахисник.

Народився 6 січня 1938 р. у с. Рахнівка Вінницької області. 1944 р., після звільнення України від фашистів, пішов до школи. У 1954 р. закінчив її зі срібною медаллю. Намагався вступити до факультету журналістики Київського державного університету, але отримавши відмову за віком (Василю виповнилося тоді лише 16 років), одразу ж поступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту, який закінчив з червоним дипломом. Працював вчителем української мови та літератури у с.Таушня Кіровоградської області.

22 листопада 1959 р. в “Літературній газеті” була надрукована перша збірка творів В.Стуса.

Влітку 1963 р. успішно склав вступні іспити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Шевченка. Друкував вірші в журналах “Донбас”, “Дніпро”, “Прапор”. 20 листопада 1963 р. був виключений з аспірантури через підтримку протесту В.Чорновола й І.Дзюби в кінотеатрі “Україна” проти арештів представників української інтелігенції. З цього часу часто змінював місця праці та професії: працював у Центральному державному історичному архіві УРСР, на шахті, залізниці, будівництві, в метро. У 1966-1972 рр. - старший інженер конструкторського бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

1972 р. був заарештований. Восени цього ж року засуджений до 5-ти років концтаборів й 3-х років ув’язнення із забороною побачень з дружиною, отримання медичного допомоги табірного лікаря, користування табірним продовольчим ларьком. У 1977 р. був засланий до Колимського краю.

Після звільнення приєднався до Гельсінської спілки і восени 1980 р. знов заарештований та засуджений на 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслань.

Помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. в карцері табору.

17-19 листопада 1989 р. відбулося перезаховання праху дисидента-поета на Байковому цвинтарі в Києві.

ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ

(1894 – 1971)

Державний і партійний діяч, Перший секретар ЦК КПРС.

Народився 5 квітня 1894 р. в сім’ї робітника – шахтаря у с. Калинівка Курської губернії. З 1908 р. працював на шахтах Донбасу.

Учасник Громадянської війни.

1918 р. вступив до більшовицької партії. Пройшов всіма сходинками партійної кар’єри, займав різноманітні господарські й партійні посади на Донбасі та в Києві.

У 1929 р. вступив до московської Промислової Академії.

З 1935 р. – перший секретар Московського міському та обкому ВКП(б).

Наприкінці 30-х рр. за розпорядженням І.Сталіна знов переведений до України. У 1938-1949 рр. (з перервою на квітень – листопад 1947 р.) обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Був активним провідником сталінської політики, брав участь у здійсненні репресій проти української інтелігенції. Прибічник політики русифікації в Україні.

Під час Великої Вітчизняної війни призначався членом Воєнних Рад різних фронтів. У 1943 р. отримав звання генерал-лейтенанта.

У 1944-1947 рр. одночасно обіймав посади Голови Раднаркому України та голови Ради Міністрів України.

1949 р. повернувся до Москви й був призначений секретарем ЦК КПРС і першим секретарем Московського обкому партії.

Після смерті Й.Сталіна в березні 1953 р. – секретар, а з вересня 1953 р.– перший секретар ЦК КПРС й одночасно – Голова Ради Міністрів СРСР.

1956 р. на ХХ з’їзді партії відзначився як ініціатор критики культу особи Сталіна.

Період правління М.Хрущова відомий як хрущовська “відлига”. Її характерними рисами є спроба демократизації суспільства, початок процесу реабілітації політичних в’язнів. Одночасно з демократичними процесами політика М.Хрущова характеризувалася нерівномірністю, хитанням, невдалими економічними експериментами, які негативно впливали на авторитет радянського лідера.

На Жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС був усунений від влади внаслідок змови радянських керівників - прихильників “сталінської моделі” будування соціалізму.

В останній період життя займався написанням мемуарів.

Помер 11 вересня 1971 р. в Москві. Похований на Новодівочому кладовищі.

 

ШЕЛЕСТ ПЕТРО ЮХИМОВИЧ

(1908 – 1993)

Український радянський партійний і державний діяч.

Народився в 1908 р. в с. Андріївка на Харківщині.

З 1923 р. почав працювати ремонтником на залізничній станції Основа, потім – слюсарем на Харківському паровозоремонтному заводі.

1927 р. вступив до Ізюмської радянської партійної школи. Працював секретарем Боровського райкому комсомолу. У 1928 р. став членом КПРС.

1935 р. закінчив Маріупольський металургійний інститут.

В роки Великої Вітчизняної війни керував відділами оборонної промисловості в Челябінському й Саратовському обкомах партії.

Протягом 1948-1954 рр. керував заводами в Ленінграді та Києві.

З 1954 р.– на партійній роботі. Обіймаючи керівні посади у Києві, привернув увагу М.С.Хрущова, який рекомендував його на посаду першого секретаря ЦК компартії України.

Вкрай негативно сприймав курс на поступову русифікацію. У листопаді 1966 р. виступив з промовою на з’їзді письменників України, в якої зокрема зазначив: “Треба дбайливо, з повагою ставитися до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожен з нас повинен берегти і розвивати”.

Брав участь у підготовці заколоту проти М.Хрущова, сприйнявши це за слушну нагоду для подолання русифікаторських процесів. За ініціативою Шелеста було запропоновано низку нововведень: при вступі до вузу надавалася перевага студентам, які володіли українською мовою, викладання суспільних наук велося українською, три чверті керівних посад у компартійно-радянському апараті зайняли українці. Разом з тим різко посилив боротьбу з дисидентським рухом. У серпні-вересні 1965 р. за його вказівкою працівниками КДБ було заарештовано кілька десятків представників творчої наукової інтелігенції.

Політична позиція республіканського керівництва, особливо українофільство, ставали для центру політично небезпечними. У березні 1972 р. П.Шелест та очолюваний ним ЦК КПУ були піддані гострій критиці за “недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму”.

24 травня 1972 р. звільнений від обов’язків першого секретаря партії і наступного року відправлений на пенсію.

Решту життя присвятив написанню мемуарів.

Помер 1993 р. Похований у Києві.

ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.018 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал