Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Україна в роки Другої світової війни






(1939 – 1945)

 

Друга світова війна (1 вересня 1939 р. – 2 вересня 1945 р.) стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У ній було задіяно 61 державу, воєнні дії велися на території 40 країн, загальна кількість жертв досягла 56-67 млн.

Україна опинилася в епіцентрі війни вже в вересні 1939 р. Внаслідок Мюнхенського пакту почалося розчленування Чехословаччини й 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало самоврядування. 15 березня новий уряд на чолі з А.Волошиним проголосив незалежну державу – Карпатську Україну.

Але події 30-х рр. негативно позначились на ситуації в Україні. В своїх планах Німеччина розглядала її як об’єкт захоплення і використання матеріальних і людських ресурсів у власних інтересах.

23 серпня 1939 р. був підписаний “Пакт Молотова- Ріббентропа”, де, зокрема, йшлося про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною.Маючи гарантії нейтралітету СРСР, 2 вересня 1939 р. А.Гитлер напав на Польщу – почалася Друга світова війна.

Згідно пакту і таємного протоколу, 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон та окупували Західну Україну й Західну Білорусію.

28 вересня цього ж року радянсько-німецький воєнно-політичний альянс був підтверджений новим договором – “Про дружбу і кордони”. Відповідно до угод про сфери впливу, західноукраїнські землі остаточно ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави і мало велике історичне значення.

22 червня 1941 р. Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна. Перший етап війни для радянських військ був вкрай невдалим, Червона армія зазнавала поразку за поразкою. До кінця 1941 р. німці окупували майже всю Україну.

З початком війни урядом СРСР була проведена величезна робота з мобілізації сил і організації опору ворогу. Країна перетворилася на єдиний воєнний табір, де все життя підпорядковувалося однієї меті – розгрому Німеччини. З України на схід було евакуйоване понад 3, 5 млн. чоловік, 550 підприємств, майно колгоспів і радгоспів, культурно-освітні заклади.

22 липня 1942 р., після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області, гітлерівці окупували всю територію УРСР, розчленували її на окремі частини, встановили жорстокий окупаційний режим. Відповідно до теорії расової винятковості арійців, українці підлягали масовому знищенню. Геноцид здійснювався й проти єврейського населення України. Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України, до Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем, робоча сила (на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2, 4 млн. українських остарбайтерів).

Окупаційний режим і встановлення нацистського “новиго порядку”, що відзначалися винятковою жорстокістю, викликали масовий рух опору в Україні, який розвивався в двох напрямках: радянський партизанський рух і націоналістичний рух. Наприкінці 1942 р. в Україні було створено 800 партизанських загонів. Їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникали великі партизанські з’єднання на чолі з С.Ковпаком, О.Сабуровим, О.Федоровим, П.Вершигорою. Радянські партизани здійснювали гучні диверсії на комунікаціях ворога, тилові рейди, знищували фашистські військові частини та представників німецького командування.

3 червня 1941 р. по жовтень 1944 р. Україна була ареною запеклої збройної боротьби проти окупантів. Частина українців, очолювана ОУН-УПА, прагнула скористатися війною для відродження незалежної української держави. У жовтні 1942 р. на Волині та Поліссі ОУН заснувала Українську повстанську Армію (УПА), керівництво якої проголосило тактику боротьби на два фронти – проти німців і проти сталінського тоталітарного режиму.

Переломним моментом Другої світової війни стала Сталінградська битва. Влітку 1943 р. Гітлер спробував перехопити стратегічну ініціативу, однак, розпочатий ним наступ на Курській дузі провалився. Радянські війська перейшли в контрнаступ і 23 серпня 1943 р. зайняли Харків. У вересні-жовтні Радянська Армія прорвала лінію німецької оборони на Дніпрі і 6 листопада визволила Київ.

Успішно розгортався наступ і на півдні України. 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України. 28 жовтня 1944 р. була остаточно визволена вся територія України від німецьких загарбників.

9 травня 1945 р. Велика Вітчизняна війна завершилася капітуляцією Німеччини. 2 вересня акт про капітуляцію підписала мілітаристська Японія.

Людські втрати України у війни склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб. Матеріальні втрати досягли 1, 5 трильйонів крб. Зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

 

 

БАНДЕРА СТЕПАН

(1909-1959)

У країнський політичний діяч, один з лідерів українського національно-визвольного руху 30-50-х рр.

Народився 1 грудня 1909 р. в с.Старий Угринів Калужського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика.

У 1919-1927 рр. навчався у Стрийській гімназії. Після її закінчення намагався виїхати до Чехословаччини для навчання в Українській господарській академії, але не дістав дозволу від польських властей.

1929 р. вступив до організації Українських Націоналістів (ОУН), а в червні 1932 р. став заступником Крайового Провідника і референтом пропаганди.

У 1933-1934 рр. підготував ряд терористичних актів проти польських урядовців. 1936 р. був засуджений до смертної кари згодом заміненої на довічне ув’язнення. Після приєднання Західної України до СРСР був звільнений німцями з тюрми та повернувся до Львову.

У 1939 р. очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу Українських націоналістів під керівництвом А.Мельника.

На початку Великої Вітчизняної війни ОУН ставить своїм завданням відновлення української державності. 6 липня 1941 р. після окупації фашистами Львову був заарештований та ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен через те, що відмовився скасувати Акт про відновлення Української держави.

Після звільнення з концтабору у 1944 р., внаслідок постійної загрози арешту радянськими спецслужбами, був змушений змінювати місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені.

У грудні 1950 р., через розходження у питаннях стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим Проводом ОУН, відмовився від посту голови Проводу ЗУ ОУН. З 1953 р. постійно намагався врегулювати відносини та конфлікти між різними еміграційними групами. В 1956 р. на конференції ЗУОУН був обраний головою Проводу.

15 жовтня 1959 р. у Мюнхені був вбитий агентом КДБ Б.Сташинським (стріляв ампулами з ціаністим калієм). Похований на кладовищі у Мюнхені.

 

ВОЛОШИН АВГУСТИН

(1874 – 1945)

Український громадсько-політичний і державний діяч. Президент Карпатської України

Народився 17 березня 1874 р. в с. Келеничі на Закарпатті у родині священика. Закінчив ужгородську гімназію. Вступив до богословської семінарії в Ужгороді, потім – до теологічного факультету Будапештського університету та будапештської Вищої педагогічної школи. Добре володів чеською, німецькою, угорською, сербською, словацькою, латинською та грецькою мовами.

З листопада 1897 р. працював викладачем, а в 1912-1938 рр. – директором вчительської семінарії в Ужгороді.

З кінця 90-х рр. ХІХ ст. брав активну участь у суспільно-політичному житті Закарпаття. В 1897-1938 рр. редагував українські газети “Наука“ та Свобода”.

У 1918 р. став членом-засновником Руської Народної Ради, потім – головою Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді.

1922 р. разом з провідними громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнську Народну Партію.

У 1925-1929 рр. – депутат чехословацького парламенту. Почесний голова товариства “Просвіта” в Ужгороді.

У жовтні 1938 р., під впливом міжнародних подій і під тиском українських політичних сил, чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України. Державним секретарем уряду призначили А.Волошина. 26 жовтня 1938р. обраний прем’єр-міністром Карпатської України. За його активної підтримки були створені національні збройні сили – “Карпатська Січ”.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. 14 березня 1939 р. новосформований парламент, який зібрався у Хусті, проголосив незалежність Карпатської України, прийняв Конституцію й обрав Августина Волошина президентом української держави.

Проте на підставі таємної угоди між Німеччиною та Угорщиною, угорські війська розпочали агресію проти Карпатської України і незважаючи на героїчний опір загонів Карпатської Січі, 14-16 березня окупували більшість її території. Президент й частина уряду на чолі з прем’єр-міністром Ю.Реваєм були змушені емігрувати до Чехословаччини.

У Празі працював в Українському Вільному Університеті: спочатку очолював кафедру педагогіки, а згодом обійняв посаду ректора.

1 травня 1945 р. був заарештований радянською контррозвідкою і вивезений до СРСР. 11 липня 1945 р. страчений в Лефортовській в’язниці у Москві.

ГІТЛЕР (ШИКЛЬГРУБЕР) АДОЛЬФ

(1889 – 1945)

Канцлер Німеччини.

Народився 20 квітня 1889 р. у м. Браунау в Австро-Угорщині.

У 1905 р. не зміг скласти випускні іспити в реальній школі, симулюючи хворобу, і 1907 р. переїхав до Відня, намагаючись поступити у Віденську академію мистецтва. Саме у Відні вперше познайомився з творами німецьких філософів Л. фон Лібенфельса й Ф.Ніцше, в яких висувалися ідеї “збереження арійської раси” та її “боротьби за життєвий простір”.

У травні 1913 р. переїхав до Мюнхену. На початку Першої світової війни вступив добровольцем до німецької армії; воював на західному фронті. Дослужився до звання єфрейтора, був поранений; нагороджений “Залізним хрестом” I й II ступенів.

Після демобілізації повернувся до Мюнхена та активно залучився до політичного життя. У вересні 1919 р. вступив до Німецької Робітничої партії, яка знаходилася на націонал-шовіністичних позиціях і через два роки змінив назву партії на Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСДАП). Партія сповідувала расизм, антисемітизм, боротьбу з демократією, принцип “вождізму”.

Протягом 1924-1928 рр. знов реорганізував партію і вирішив прийти до влади легітимним шляхом. В умовах економічної і політичної кризи 1930 - 1933 рр. обіцянки Гітлера відродити національну гідність німецької нації, забезпечити підвищення добробуту громадян знайшли підтримку майже всіх соціальних верств населення Німеччини.

Президентські вибори 1932 р. розглядав як перевірку сил своєї партії. Завдяки активній масовій компанії отримав понад 30% голосів. 30 січня 1933 р. став канцлером, а наступного 1934 р. проголосив себе фюрером (“вождем”). Намагаючись швидко зміцнити свою владу і створити “Третій рейх”, вже в перші місяці правління почав згортати демократичні свободи й заборонив всі політичні партії крім НСДАП, знищив опозицію, встановив політичну диктатуру в країні. Були створені концтабори, гестапо, проводився тотальний терор проти німецького народу.

Отримавши диктаторські повноваження від рейхстагу, розпочав підготовку до війни. Незважаючи на Версальський договір, знов проголосив загальну військову зобов’язаність, реформував армію й флот.

Зовнішня політика фюрера набула вкрай агресивного характеру. У 1936 р. німецькі війська окупували демілітаризовану Рейнську область; 1938 р. була анексована Австрія й Судетська область Чехословаччини; у березні 1939 р. німецькі війська захопили Чехословаччину.

1 вересня 1939 р. нападінням на Польщу Гітлер розпочав Другу світову війну й протягом короткого часу захопив майже всі європейські країни.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати свої плани її пограбування. Окупанти штучно поділили Україну на чотири частини, підпорядковані різним адміністративним органам: „Трансністрію”, дистрикт „Галичина”, рейхскомісаріат „Україна” та прифронтові райони під безпосереднім військовим командуванням. На всієї території нацисти встановили німецько-фашистське кримінальне право і німецькі суди.

Почалася заздалегідь продумана політика винищення радянських громадян. Тільки в Україні виявлено не менше 250 місць масових страт мирного населення, існувало 180 великих концтаборів, 50 гетто. Всього було вбито і замучено близько 4 млн. цивільного українського населення.

Ставлячи метою перетворити Україну на колонію, на аграрний і сировинний придаток німецького рейху, фашисти грабували її національні багатства, вивозили до Німеччини промислове устаткування, руду, метал, хліб і продовольство, історичні й художні скарби музеїв, матеріальні і культурні цінності.

Відверто терористичний окупаційний режим спричинив масовий Рух опору на окупованих, зокрема українських, територіях.

Плани фюрера підкорити радянську державу не здійснилися. Фашистська Німеччина потерпіла розгромну поразку, що призвело до краху гітлерівського режиму.

30 квітня 1945 р. покінчив життя самогубством.

КОЖЕДУБ ІВАН МИКИТОВИЧ

(1920 – 1991)

Радянський льотчик-винищувач, тричи Герой Радянського Союзу, маршал авіації.

Народився 8 червня 1920 р. в с. Ображиєвка на Сумщині..

Навчався в шосткінському хіміко-техноло-гічному технікумі й одночасно відвідував місцевий аероклуб, по закінченні якого вступив до Чугуївського авіаційного училища. Працював льотчиком-інструктором.

На початку Великої Вітчизняної війни разом з училищем був евакуйований в Середню Азію. Неодноразово подавав рапорти з проханням відправлення до діючої армії, але дозвіл на це отримав лише в березні 1943 р.

Тріумфальна слава І.Кожедуба розпочалася під час битви на Курській дузі, коли вилітаючи по декілька разів на день на завдання, він практично у кожному бою знищував фашистські літаки. 4 лютого 1944 р. видатний льотчик вперше удостоївся високого звання Героя Радянського Союзу.

Як визнаний „повітряний боєць” І.Кожедуб отримав дозвіл на так зване „вільне полювання”, зайняв посаду заступника командира авіаполку та в серпні 1944 р. вдруге удостоївся звання Героя.

Брав участь у боях за Берлін, під час яких зробив дивовижний подвіг – на вінтомоторному літаку зумів збити реактивний німецький винищувач " Ме-163".

Взагалі, в роки війни здійснив, за офіційними даними, 120 повітряних боїв і знищив 62 літака противника (за спогадами самого Кожедуба – 107).

18 серпня 1945 р., за видатні бойові заслуги, І.М.Кожедубу втретє було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

По закінченні війни навчався у військовій Академії; воював у Північній Кореї, де командував авіадивізією та брав особисту участь у бойових вилітах; освоював нову реактивну техніку.

Занесений до книги рекордів Гіннеса – за результативністю посів п’яте місце серед найвидатніших льотчиків-винищувачив Другої світової війни

Помер 8 серпня 1991р.

 

КИРПОНІС МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ

(1892-1941)

Видатний український радянський військовий діяч.

Народився 9 січня 1892 р. у с. Вертіїв (тепер ніжинський район Чернігівської області) у родині бідного селянина. У 1915 р. був призваний на службу до царської армії. 1917 р. закінчив воєнно-фельдшерську школу.

Під впливом революційних подій приєднався до більшовиків. У серпні 1917 р. був обраний головою солдатського полкового комітету, в листопаді цього ж року – головою ради 26-го стрілового корпусу. Один з організаторів повстанських загонів в Україні.

Учасник громадянської війни 1918-1920 рр. Займав військові посади начальника штабу, командира полку. Після остаточного встановлення Радянської влади в Україні з 1922 р. був помічником начальника і комісаром школи червоних старшин.

1927 р. закінчив Воєнну академію ім. М.В.Фрунзе й був призначений начальником штабу стрілкової дивізії. Протягом 1934-1939 рр. очолював Казанське військове училище. Під час радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. командував 70-ою стрілковою дивізією. З квітня 1940 р. – командуючий військами Ленінградського, а з лютого 1941 р. – Київського військового округу.

На початку Великої Вітчизняної війни був призначений командуючим Південно-Західного фронту, керував обороною Києва.

Після того, як Київ залишили радянські війська, під час виходу з оточення, був смертельно поранений.Помер М.П.Кирпоніс 20 вересня 1941 р. на хуторі Дрюківщина, Лохвинського району Полтавської області, де й похований.

 

КОВПАК СИДІР АРТЕМОВИЧ

(1887 – 1967)

Український радянський воєнний і державний діяч, один з організаторів партизанського руху в Україні.

Народився у 1887 р. в селищі Котельва на Полтавщині.

Учасник Першої світової війни.

Прийняв революційні події жовтня 1917 р. Воював у складі Червоної Армії. У 1918 – 1919 рр. очолював партизанський загін, боровся проти денікінців, з військами барона Врангеля.

В 1921 – 1926 рр. – військовий комісар у ряді міст Катеринославщини (Великий Токмак, Павлоград, Кривий Ріг та інші). Протягом 1937 – 1941 рр. був головою Путивльського міськвиконкому Сумської області.

Під час Великої Вітчизняної війни став командиром Путивльського партизанського загону, а згодом сформував й очолив велике партизанського з’єднання. В 1941 – 1942 рр. з’єднання Ковпака здійснило антифашистські рейди по Сумській, Курській і Брянській областях, у 1942 – 1943 рр. – рейд у Правобережну Україну, в 1943 р. – Карпатський рейд. Під час пересування у Карпатах ковпаківці вели бої з формуваннями Української Народної Самооборони та частинами Української Повстанської Армії.

В 1944 р. з’єднання було перейменовано в Першу українську партизанську дивізію ім. С.Ковпака.

Після війни активно займався політичною діяльністю, обіймав різноманітні державні посади: обирався депутатом Верховної Ради УРСР, був міністром оборони УРСР, протягом 1947 – 1967 рр. працював заступником голови Верховної Ради УРСР, з квітня 1967 р. – член Президії Верховної Ради УРСР. С.А.Ковпак є автором книги вспоминів “Від Путивля до Карпат”.

Помер 11 грудня 1967 р. Похований у Києві.

 

КОНЄВ ІВАН СТЕПАНОВИЧ

(1897 – 1973)

Радянський полководець, Маршал Радянського Союзу.

Народився 28 грудня 1897 р. у с. Лодейно (тепер Вологодська область Росії) у родині селянина. У 1912 р. закінчив земське училище. З дванадцяти років працював сплавником лісу.

Навесні 1916 р. був мобілізований до російської армії та відправлений до унтер-офіцерської школи. Після її закінчення воював на Південно-Західному фронті у важкій артилерійській бригаді. В цьому ж році вступив до РКП(б). Під час громадянської війни був воєнкомом бронепоїзду, стрілкової бригади, дивізії, штабу Народно-революційної армії Далекосхідної республіки.

Після закінчення громадянської війни – воєнком 17-го Приморського стрілкового корпусу, потім – комісар і голова політичного відділу стрілкової дивізії. У 1934 р. закінчив Військову академію ім. М.В. Фрунзе.

Наприкінці 30-х рр. командував стрілковим корпусом, потім – 2-ою Червонознаменною армією на Далекому Сході. В 1940-1941 рр. здійснював командування військами Забайкальського й Північнокавказького військових округів.

Велику Вітчизняну війну почав командувачем 190-ої армії. У вересні-жовтні 1941 р командував військами Західного фронту, де зазнав нищівної поразки під Вязьмою. Від суду й розстрілу його врятував Г.Жуков. Воював на Калінінському фронті, успішно діяв під час контрнаступу під Москвою.

Під час Курської битви командував Степовим фронтом, війська якого визволяли Білгород та Харків.

20 лютого 1944 р. за вдалу організацію та відмінне керівництво військами у Корсунь-Шевченківській операції отримав звання маршала Радянського Союзу.

У травні 1944 р. призначений командуючим І-им Українським фронтом. 26 березня 1944 р. саме його війська першими вийшли до державного кордону СРСР, блискуче провели Львівсько-Сандамирську операцію й розбили групу армій “Північна Україна” фельдмаршала Манштейна. Цього ж року отримав звання Маршала Радянського Союзу. З 1945 р. – двічі Герой Радянського Союзу.

Протягом 1945 р. командував військовими операціями з визволення Польщі, Праги, брав участь у Берлінській операції.

У 1946-1950 рр. – головнокомандуючий сухопутними військами і заступник міністра озброєних сил СРСР; у 1950-1951 рр. – головний інспектор Радянської армії, заступник міністра оборони; протягом 1956-1960 рр. – перший заступник міністра оборони, командуючий об’єднаними озброєними силами країн Варшавського Договору.

У 1961-1961 рр. був призначений головнокомандуючим Групою радянських військ у Німеччині. Працював у групі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР.

За видатні заслуги неодноразово отримував радянські та іноземні нагороди: кавалер 7 орденів Леніна, ордену Жовтневої революції, 3 орденів Червоного Прапору, 2 орденів Суворова 1-го ступеня, ордена Червоної Зірки, вищого радянського військового ордена “Перемога, Герой Чехословаччини й Монголії.

Помер 21 травня 1973 р. Похований в Москві на Червоній площі біля Кремлівського муру.

 

КОХ ЕРІХ

(1896-1966)

Німецький нацистський лідер, військовий злочинець.

Народився 19 червня 1896 р. у Пруссії. На початку 1920-х рр. приєднався до нацистського руху. 1933 р. був призначений гауляйтером (губернатором) Східної Пруссії.

Відомий своєю жорстокістю, користувався серед керівництва націонал-соціалістичної партії та німецьких військових славою “другого Сталіна”.

Після вторгнення до СРСР був рекомендований міністром окупованих територій на Сході А.Розенбергом на посаду рейхкомісара Росії, але у серпні 1941 р., за прямим розпорядженням Гітлера, призначений рейхскомісаром України. Його перебування на цієї посаді відзначалося винятковою жорстокістю. Ініціював в Україні знищення близько 4 млн. людей, включаючи єврейське населення. 2, 5 млн. українців були депортовані до Німеччини, де працювали як “остарбайтери”. Під його керівництвом нещадно експлуатувалися природні багатства республіки, вивозилися до Німеччини пам’ятки культури тощо.

Після поразки Німеччини у Другій світовій війні інкогніто перебував у британській зоні окупації, проте 1949 р. був знайдений й переданий польському уряду для судового розслідування. Під час суду заявляв про свої симпатії до Радянського Союзу, ставив собі за заслугу, що протидіяв планам А.Розенберга створити на окупованій території українську державу.

1959 р., після десятилітнього зволікання, засуджений до страти, але вирок не було виконано через „слабке здоров’я” підсудного. За інформацією польських дисидентських джерел, колишній рейхскомісар утримувався у польській тюрмі Барчево у винятково гуманних умовах. Уряди УРСР та СРСР ніколи не домагалися його видачі.

Помер 12 листопада 1966 р.

КОШОВИЙ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

(1926-1943)

 

Герой Радянського Союзу, радянський патріот, командир підпільної організації “Молода гвардія”.

Народився 8 червня 1926р., в м. Прилуки Чернігівської області.

У 1940р. родина Кошових переїхала до Краснодону, де Олег пішов навчатися в середню школу № 1 імені О.М.Горького. Допитливий, працелюбний, він займався в літературному гуртку, виступав у художній самодіяльності, писав оповідання й вірші, захоплювався творами Т. Шевченка, Е.Войнич, М.Островського.

Коли почалася війна О.Кошовий, якому виповнилося лише 15 років, разом з однокласниками працював у колгоспі та шпиталі, випускав для поранених сатиричну газету „Крокодил”.

У червні 1941р. намагався евакуюватися, але через швидке пересування німецьких військ, змушений був повернутися до Краснодону, вже окупованого фашистами, які жорстоко впроваджували „новий порядок”.

У березні 1942 р. став комсомольцем.

30 вересня 1942 р. О.Кошовий, І.Туркеніч, І.Земнухов, С.Тюленін, У.Громова та Л.Шевцова створили в Краснодоні підпільну комсомольську організацію „Молода гвардія”. Всього до її складу увійшло біля 100 комсомольців 14-17 років. Комісаром організації було обрано Олега Кошового.

Під його керівництвом підпільники знищували ворожу техніку, збирали зброю, розповсюджували листівки і повідомлення Радінформбюро, підпалювали скирди хліба, що призначалися для відправки до Німеччини, допомагали червоноармійцям втікати з полону, врятовували остарбайтерів. Були встановленні зв’язки з іншими підпільними групами в околицях Краснодону.

У січні 1943 р. гітлерівці викрили підпілля, почалися арешти. Разом з товаришами О.Кошовий зробив спробу перейти лінію фронту, але марно. Неподалік міста Ровеньки його затримала польова жандармерія.

На допитах юнак тримався героїчно. Від пережитих у катівнях гестапо страшних випробувань волосся 16-річного комісара стало сивим. 9 лютого 1943 р. Олега Кошевого розстріляли.

Після звільнення Ровеньков, він був похований в братній могилі в центрі міста, в сквері імені „Молодої гвардії”.

1943 р. О.В. Кошовому присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

КУЗНЄЦОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1911 – 1944)

Радянський розвідник, партизан, Герой Радянського Союзу.

Народився в 1911 р. в с. Зирянка Катиринбурзької губернії, в селянській родині.

1926 р. закінчив семирічну школу. Вступив до агрономічного відділення Тюменського сільськогосподарського технікуму. У 1927 р. продовжив навчання в Талицькому лісовому технікумі, де почав самостійно вивчати німецьку мову. Мав незвичайні лінгвістичні здібності, оволодів українською й польською, мовою комі, есперанто.

З 1930 р. працював лісовпорядником, керував гуртком політичної грамоти.

У 1932 р. став таємним агентом держбезпеки, навчався в Свердловському індустріальному інституті, продовжував удосконалювати знання німецької.

Навесні 1938 р. переїхав до Москви, де почав служити в НКВС, виконуючи таємні завдання в країнах Європи, головним чином, у Німеччині.

У серпні 1942 р. в Поліссі (Україна) добровільно вступив до партизанського загону спеціального призначення „Переможці” під командуванням майора Д.Медведєва. Під ім’ям обер-лейтенанта Пауля Зиберта проводив розвідку в окупованому місті Рівне, входив у довіру до офіцерів вермахту й вищих представників окупаційної влади. Завдяки цьому, здобув цінну інформацію про підготовку фашистами наступу на Курській дузі та про організацію замаху на Й.Сталіна, У.Черчилля й Ф.Рузвельта в Тегерані.

Згідно наказу радянського командування, особисто знищив головного суддю України Функа, імперського радника рейхскомісаріату „Україна” Гелля та його секретаря Вінтера, віце-губернатора Галіції Бауера, викрав командуючого каральними військами в Україні генерала фон Ільгена.

Загинув у бою під містом Броди (Львівська область) у березні 1944 р.

МАЛИНОВСЬКИЙ РОДІОН ЯКОВИЧ

(1898 – 1967)

Радянський полководець, Маршал Радянського Союзу. Народився 11 листопада 1898 р. в Одесі.

1914 р. був мобілізований. У лютому 1916 р. відправлений до Франції у складі російського експедиційного корпусу.

У 1919 р. став бійцем Червоної армії і в складі 27-ої стрілової дивізії брав участь у боях з білогвардійцями.

Протягом 20-30-х рр. пройшов шлях від командира взводу до командира корпусу. У 1930 р. закінчив Військову академію ім. М.В.Фрунзе.

У 1937-1938 рр. добровольцем поїхав до Іспанії, де прийняв участь у Громадянській війні на боці республіканського антифашистського уряду.

На початку Великої Вітчизняної війни командував 48-м стрілковим корпусом, а з середини 1941р. – 6-ю армією.

3 грудня 1941 р. по липень 1942 р. командував Південним фронтом, серпні – жовтні 1942 р. – 66-ю армією під Сталінградом. Протягом жовтня-листопада 1942 р. – заступник командуючого військами Воронезького фронту.

У лютому 1943 р. був призначений командуючим військами Південного, а в березні – Південно-Західного фронту (20 жовтня 1943 р. перейменований в 3-й Український), який визволяв Донбас та Правобережну Україну.

У травні 1944 – травні 1945 рр. керував Ясько-Кишиневською операцією, визволенням Румунії, Угорщини, Австрії та Чехословаччини. З липня 1945 р. – командуючий військами Забайкальського фронту.

Після закінчення Другої світової війни командував військами Забайкальсько-амурського військового округу (1945-1947), був головнокомандуючим військами на Далекому Сході (1947-1953), командував військами Далекосхідного військового округу (1953-1956)

Протягом 1956-1957 рр. працював на посаді першого заступника міністра оборони і головнокомандуючого сухопутними військами СРСР. У жовтні 1957 - березні 1967 рр. – міністр оборони СРСР. Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради СРСР.

Був нагороджений 5-ма орденами Леніна, орденом Перемоги, 3-ма орденами Червоного Прапору, 2-ма орденами Суворова 1-го ступеня, орденом Кутузова 1-го ступеня, 16 іноземними орденами. Автор книги споминів “Солдати Росії”.

Помер 31 березня 1967 р. Похований в Москві на Червоній площі біля Кремлівської стіни.

 

МЕЛЬНИК АНДРІЙ

(1890 – 1964)

Український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один із лідерів Організації Українських Націоналістів.

Народився 12 грудня 1890 р. у с. Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині.

У 1914-1916 рр. командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронту. В період боїв на Лисоні, у вересні 1916 р., потрапив до російського полону й був відправлений у табір для військовополонених. 6 січня 1917 р. організував втечу з полону.

У січні 1918 р. став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців; був призначений начальником штабу куреня, а в березні – начальником штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві.

Приймав участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Під час цих подій був заступником командира Осадчого Корпусу, а з січня 1919 р. – командиром корпусу.

Протягом 1919 р. брав активну участь у військових діях проти Червоної Армії в Україні. Наприкінці 1919 р. був інтернований польськими військами та працював у Празі інспектором військових місій УНР.

1922 р. повернувся в Галичину, де став співзасновником Української Військової Організації, а згодом її Крайовим комендантом. У квітні 1924 р. був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув’язнення. Після звільнення продовжував займатись громадсько-політичною діяльністю.

У 1932-1938 рр. – член правління видавничої спілки “Діло”, член товариства “Молода Громада”. Після загибелі Є.Коновальця, 11 жовтня 1939 р., став Головою Проводу ОУН. На початку 1940 р., після розколу ОУН, очолив одну з фракцій організації.

В роки німецької окупації послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, і 26 лютого 1944 р. ув’язнений в концтаборі Заксенгаузен.

З 1945 р. жив у Німеччині та Люксембурзі. У 1947 р. на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів обраний довічним головою Проводу ОУН.

Останні роки свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. 1967 р. за його ініціативою був створений Світовий Конгрес Вільних Українців.

Помер 1 листопада 1964 р. Похований у м. Люксембург.

ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО НАТАЛІЯ


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.028 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал